Замітки на полях студії Івана Монолатія “Габсбурзький міт Василя Стефаника”.
Постать Василя Стефаника, його геніальна творчість не перестають бути об’єктом дослідження вчених, краєзнавців, інтелектуалів, просто зацікавлених осіб, що люблять читати і мислити. І кожного разу, коли маєш можливість ознайомитися з новою студією, ніби проживаєш з “покутським велетом” його життя, відчуваєш муки творчості і скромну насолоду від отриманого результату.
Зовсім нещодавно побачила світ нова студія про Василя Стефаника Івана Монолатія “Габсбурзький міт Василя Стефаника” в трьох частинах[1]. Одразу зазначу, що ця праця виокремлюється з сонму тих, що були присвячені “малому наслідникові” Івана Франка, симбіозом методики і методології дослідження, яку прийнято називати мультидисциплінарною. Це, своєю чергою, дозволило подивитися на творчість генія зі ще одного несподіваного ракурсу, ніби продовжуючи як серію публікацій ту, що в рік 150-ліття від дня народження письменника вийшла під гаслом “(НЕ)сподіваний Стефаник”[2].
І ось ця несподіванка зустрічає нас вже з перших рядків першої частини студії. Ніколи раніше над тим не думав. А от І. Монолатій наштовхнув на думку: австрійський світ імперського буття, в якому жив замолоду Василь Стефаник, звик діяти і знав, як та що робити, раптом зникає в результаті зникнення Австро-Угорщини. В. Стефаник закликав до змін, до покращення життя українських народних мас. Так. Але: чи готовий він був жити в світі, в якому не було “австрійського” світу? Чи для нього нові умови поставстрійського часу стали єством (внутрішнім органічним сприйняттям змін)? Очевидно – ні. З кількох причин.
По-перше. Після розпаду Австро-Угорщини В. Стефаник втратив статус, вплив, навіть можливість впливати на рішення щодо вирішення прохання людей, можливість бути для них корисними. Василь Стефаник не тільки з цього (виконання обов’язків посла Рейхсрату, Української Національної Ради ЗУНР/ЗОУНР, Трудового Конгресу УНР) жив. Він заради них, людей, жив. З 1919 року така можливість втрачена. Його сили і можливості значно зменшилися, зміліли (хоч не його емпативні відчуття і намагання допомогти).
По-друге. Розчарування щодо перспектив негайного об’єднання Наддніпрянщини і Наддністрянщини в єдиний організм (не лише державний). Для Стефаника-інтелектуала, як і для невеликої групи йому подібних, було зрозуміло, що процес національного відродження на Великій Україні відбувався іншим шляхом, ніж в Галичині, Закарпатті і в Північній Буковині. Зокрема потуги державотворчого характеру (створення і діяльність державних національних інститутів у формі Центральної Ради, Гетьманату, Директорії Української Народної Республіки) випереджали процес національного самоусвідомлення переважної більшості українців, розуміння ними потреби соборності. Тому, зрештою, самі національно-визвольні змагання і не могли бути успішними. Розуміння і сприйняття соборницької української ідеї прийдуть до українства впродовж трагічного і буремного ХХ століття в результаті національних катастроф і катаклізмів: Голодоморів 1921, 1932–1933, 1946 рр., Розстріляного відродження, знищення УПА, операції “Вісла”. Виявом такого розуміння стане зростання національної свідомості у 1960–1980-х рр., поширення національно-культурного і державного сепаратизму від “совєтського раю”, поширення самвидаву, інтелектуальний опір терору радянської системи через репресії проти правозахисників, шестидесятників. А в час 20–30х рр. ХХ століття Василь Стефаник всього цього знати – а тим більше спрогнозувати – не міг. Хоч його дії і його позиція завжди були проукраїнські. Приклад – відмова від стипендії уряду Совєтської України, хоча, вочевидь, дуже потребував коштів [3].
Отже, чи можемо ми припустити, що Василь Стефаник був своєрідним “метеоритом австрійського міту”? Справедливим, на нашу думку, буде стверджувати, що частину цього міту, як єство, він точно уособлював. Тут не можемо не погодитися з потрактуванням І. Монолатія прояву закоріненого австрійського міту у житті/творчості Василя Стефаника через аналіз текстів квадриги його творів: – Сина книжечка (Чернівці, 1899), Камінний хрест (Львів, 1900), Дорога (Львів, 1901), Моє слово (Львів, 1905)[4]. В них не чинопоклонство, не похвальба. Головно – сприйняття, так би мовити, запропонованих “правил гри” колективним áктором (чи то послом до парламенту, чи селянином). Ба, більше – розуміння і схвалення цих правил і норм, їх дотримання в запропонованих рамках дій. При цьому слід розуміти, що не все подобається Василеві Стефанику (інакше він не став би займатися політичною діяльністю, не йшов би до парламенту). Однак він хоче реформувати систему, фактично залишаючись в ній. Так би ми сказали сьогодні як історики чи політологи. Натомість з історіософської точки зору це могло б звучати так: Василь Стефаник хоче зміни середовища і змісту пізньоавстрійського світу, залишаючись при цьому в знаковій і символічній системі австрійського міту.
А чому ж тоді “метеорит”? Насамперед не тому, що є частиною, хай і відокремленою, відламком австрійського світу по суті. А ще й тому, що світить своєю творчістю, віддає це світло оточуючій галактиці світів покутського і галицького. Наскільки об’єктивним і реальним є запропонований конструкт – судити Вам, шановний читачу. Вчений-інтелектуал має право на таке продукування і дефініювання, тим більше, що для цього є певні/конкретні/об’єктивні підстави. Тут загалом доречною є згадка (але лише згадка, а не широка дискусія, для якої слід обрати окремий предмет, місце і час) про те, що власне слід називати історією, як не сконструйовану фахівцем канву подій, явищ, інтелектуального аналізу на підставі причинно-наслідкових зв’язків, а не традиційне для позитивізму перелічення тих самих подій і явищ, зафіксованих у певний визначений спосіб.
Принагідно доречним тут буде, вважаємо, ще одне розмірковування.
Свого часу, під час другої поїздки на Наддніпрянщину у січні 1919 року в складі делегації Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) на проголошення Акту Злуки, в час роботи Трудового Конгресу, особливо – за його лаштунками, Василь Стефаник як і його колеги по делегації, перебувають у важкому стані розчарованості. Його причини і мотиви ми намагалися означити в нашій попередній праці (5). Тут лише доповнимо: не виключено, що побачене і пережите привело політика і письменника до розчарування через те, що його світ зникає, а нового, українського, витворити, а тим більше утримати – не вдасться.
Не можна не погодитися з автором студії у тому, що зрозуміти Василя Стефаника можна не лише читаючи його твори. Його треба спостерігати, так само усамітнившись, як і наш герой. Однак чи вдасться це пересічному досліднику? Думаємо, що до кінця – ні. Будь-яку особистість повною мірою пізнати складно, а тут – така непересічна, протирічива, емоційна, емпативна… Але, напевно, – це привілей геніїв: бути доступними і водночас непізнаними, жити і бути у всіх на очах – і водночас щоразу відкриватись по-новому наступному досліднику чи пересічному читачеві. Як і бути прославленим, визнаним, але разом з тим – приреченим на самотність, одинокість.
Тому і цікавість до персони Василя Стефаника не минає, а з роками лише зростає. Його талант вражати, чітко виявляти й оголювати найпотаємніше у всій його кричущій жорсткості й навіть жорстокості не просто захоплює, а відверто тисне всією вагою правди. І цей тиск настільки потужний, всеохопний, що мимоволі заставляє не просто сприймати те, що читаєш, а в буквальному розумінні цього слова – пережити його. Те, що бачиш, і те, що домальовує тобі твоя уява.
Стефаникові твори, як правило, викликають біль, співчуття і бажання водночас визволитися від них. Тиск Стефаникового генія настільки вагомий і емоційно складний, що в тобі починають боротися щонайменше два відчуття. Перше пов’язане з тим, що ти внутрішньо готовий і навіть хочеш припинити те, що завдає тобі болю. Друге – нездоланне бажання дочитати до розв’язки, дізнатися, чим це все завершиться. Щось таке м’яко мазохістичне, з яким Василь Стефаник щедро ділиться зі своїм читачем. Таке враження, що не письменник то описує, а ти сам бачиш і переживаєш те, про що він пише.
Ще один наголос у дослідженні творчості й особистості Василя Стефаника, який робить І. Монолатій, полягає в тому, що політична діяльність нашого героя є малодослідженою. В біографії письменника і ним самим, і тими, хто її вивчав, описуються періоди його діяльності як депутата Райхсрату (нижньої палати парламенту Австро-Угорщини) (“Стефаник був маломовний, не любив говорити лише на те, щоб балакати, не любив з пустого в порожнє пересипати, на засіданнях клюбу, ані в парляменті ніколи не промовляв, був завсігди задуманий, але видно було, що всією душею переживав усе те, що навкруги нього діялося” [6, С.177]; “Практичної участи в політичній роботі майже не брав, але справами громадськими дуже цікавився”[7, С.219]). Окрім того, висловлювання героїв творів В. Стефаника є свідченням його розуміння політичної участі, особливо під час Української революції 1914–1923 рр.
Іван Монолатій підіймає досить важливе питання світоглядного характеру, над розкриттям якого не працювали, чи радше не насмілювалися працювати українські дослідники, – “монархізм” В. Стефаника. (Чи не ріже вам вухо, шановний читачу, так сформульована теза?). На то були різні причини і причинки: комусь було більш цікаво бачити В. Стефаника лише письменником, комусь – видатною постаттю модерністичного періоду, комусь – володарем дум селянських[8], комусь – видатним краянином, “іконою”, якій слід створювати пам’ятники і будувати музеї. В. Стефаник як політик мало кого – сказати б точніше, майже нікого – не цікавив. А якщо й заходила мова про його політичну діяльність, то це лише якось сором’язливо “означувалося” з поясненням про те, що соціалізм Української радикальної партії (УРП) для письменника був лише складовою тієї політичної структури, до якої він був приналежним, а не жодним чином його переконанням (чому, власне, цього соромитися тому ж В. Стефанику?).
Так, Василь Стефаник ніколи не змінював політичної партії, залишався в її складі, хоч і не дуже активно провадив партійну діяльність особливо в часи Другої Речі Посполитої. Але український галицький радикал письменник Василь Стефаник пропагував УРП, обирався від неї до нижньої палати Австро-Угорського парламенту – Райхсрату. Зрештою, будьмо відверті, політична біографія нашого видатного земляка ще й досі не стала предметом окремого наукового студіювання (тут дозволимо собі лише сконстатувати, що таке дослідження було б і цікавим, і важливим і, можливо, навіть знаковим. Переконаний, воно б точно дозволило по-іншому подивитися на Великого Покутянина, глибше і всесторонньо зрозуміти мотиви його вчинків, стосунків, передумови написання творів).
Щодо можливого монархізму Василя Стефаника. Складно не погодитися з тим, що замолоду він міг мати до цісаря певний пієтет, повагу і навіть надію на справедливість. До цісаря як до елемента, і то досить важливого, державного механізму в Австро-Угорщині. До речі, складовою цього державного механізму з 1908 по 1918 рр. був і сам Василь Семенович. А українські галицькі інтелігенти були навчені поваги до права і верховенства закону.
Інша річ, чи міг наш герой підтримувати ідею українського політичного монархізму в незалежній національній державі? Дозволимо собі висловити сумнів з цього приводу (хоча б, знову ж таки, з перспективи тривалого перебування в складі УРП, що сповідувала побудову республіканського ладу і не містила в своїх програмних документах жодного натяку навіть на встановлення конституційної монархії).
Інша річ: стосунки (якщо такі були?!) з потенційним династичним монархом для України ерцгерцогом Вільгельмом Габсбургом, більш відомим як Василь Вишиваний. Один із найкращих дослідників долі ерцгерцога Тімоті Снайдер оминає цей сюжет у своїй відомій праці [9]. Тут доречне запитання, можливо, навіть риторичного характеру: або близького знайомства і тривалих стосунків не було, тому не було про що згадувати, або їх відносини, якщо такі і були, не вплинули на політичні переконання Василя Стефаника. Що ж до стосунків з українським монархістом В. Липинським, прихильником Гетьмана П. Скоропадського, то письменник одразу чітко зазначає, що не поділяє його поглядів: “… я не згідний з Вами в богато справах” (16 січня 1922 р.); “…не вірю у Вашу концепцію, але благословляю Вас, що відтворюєте праву руку української нації” (4 березня 1927 р.) [10].
Відтак варто погодитися із І. Монолатієм, що проблема відношення В. Стефаника до монархічної ідеї, як і його можливі монархічні вподобання, потребують окремого з’ясування і дослідження.
На завершення першої частини розвідки проф. І. Монолатій виснує: “Тож, підсумовуючи цей сюжет, варто ствердити: діяльність Стефаника як політика і праця Стефаника як депутата – два різні світи, які досі не зустрілися, аби подати одне одному руки, тому-то й не маємо досі політичної біографії письменника.” [4]. Тут дозволимо собі засумніватися: чи мали місце два різні світи – політичний і депутатський – в житті Василя Стефаника? Для більш чіткого розуміння нашої візії спробуємо дещо переформатувати запитання: діяльність В. Стефаника як політика і як державника (адже депутатська посада передбачала статус частини державного механізму)? А от з цього ракурсу можна по-іншому розставити акценти.
Чи зумів В. Стефаник-політик стати державником? Вважаємо, що ні. Навіть тоді, коли був депутатом українських парламентів. Про це свідчить його практична діяльність (тут дозволимо собі не продовжувати і не поглиблювати висловлене припущення, оскільки воно вимагає окремого і більш глибокого аналітичного студіювання, яке невдовзі, маю надію, побачимо). А раз так, то і “зустрічатися” не було чому. Припускаємо, що Василь Стефаник залишався політиком, трибуном (хай і полум’яним), захисником, навіть будучи депутатом. Тяглість його світоглядної традиції і поведінкового політичного стереотипу говорить сама за себе.
Друга частина публікації І. Монолатія вводить нашого читача в середовище застосування теорій соціальної і психоісторії поряд з етнополітологією в робітню класичної історичної студії просопографічного характеру. Але ця біографістика якраз не класичного типу. Автор не переповідає в хронологічному порядку дати і події, які мали місце в житті нашого героя, ніби залишаючи їх на розгляд вже відомих дослідників чи тих, що ще й не бралися за архівну справу, листування чи і взагалі за перо. Більш цікавим для І. Монолатія є аналіз особливостей писання, сюжету, внутрішнього сподвигнення Василя Стефаника до сюжету, “сценарію” і виснування його творів. Автор намагається зобразити внутрішні мотиви створення конкретних творів, символізм поведінкового характеру їх героїв і учасників, які через екзистенціальний вимір свого світосприйняття відтворюють тодішню атмосферу поставстрійського міту на рівні взаємодії “своїх і чужих”, “іншостей й інакшостей”. Простіше кажучи: на прикладі творів Василя Стефаника І. Монолатій “вдало відтворює специфіку культури міжетнічної взаємодії… прикладом суперечностей і конфліктів його (Василя Стефаника, – В.В.) часу, його хронотопу, його світу крайової (на Галичині) політики”[11].
Небезпідставно автор приходить до наступного висновку: “Пам’ятаючи, що спадщина нашого класика… добре надається, щоб зрозуміти культуру інтеракціонізму «іншостей», його тексти передають, з одного боку, усталені в покутських селах етнічні стереотипи, а з іншого – показують наростання соціальної напруги в міжособистісній взаємодії”. Тут дозволимо собі зробити два акценти[11].
По-перше, В. Стефаник як “спостерігач і викривач” не міг не говорити про те, що бачив, що намагався зрозуміти, передаючи відчуття і світобачення своїх героїв, як правило – покутян/русинів/українців. Тому його твори насичені прикладами інтеракціоніської культури в її вужчому сегменті – міжетнічної культури взаємин “іншостей”. Тобто тих, хто вже ідентифікував себе, пройшов процес національної ідентифікації і чітко співвідносить себе з певною ідентичністю, як і відрізняє інші ідентичності від своєї [12]. Такий підхід до визначення ідентичності й ідентифікації був запропонований ще послідовником З. Фройда, не менш відомим дослідником психоаналізу й теорії ідентичностей Еріком Еріксоном. Він (Е. Еріксон, – В.В.) “розрізняє поняття “ідентичності” та “ідентифікації”, хоча і визнає, що і в лінгвістичному, і в психологічному плані вони мають спільне походження. Ідентифікація – це співвіднесення, наслідування та уподібнення себе з іншими людьми, у той час як ідентичність є результатом цих процесів, вона ґенералізує усі соціальні образи, ролі та статуси в єдину картину свого “Я”, певний психологічний автопортрет” [12]. І ось на межі між усвідомленням своєї національної тотожності/ідентичності і способу сприйняття іншого Стефаникові герої живуть, відчувають, діють. У взаємодії з “іншими своїми” [13, С. 581]. Вважаємо, що використання таких підходів політологічної науки, психоаналізу в історичному дослідженні, без перебільшення, є новим ковтком свіжого повітря, практичною реалізацією використання методики й методології суміжних до історії наук в історичній студії. А це, своєю чергою, збагатить саму вітчизняну Кліо, розвине її інтелектуальну складову.
По-друге, І. Монолатій підхоплює ще одну цікаву деталь. Маємо на увазі те, що “сценою того театру”, де відбуваються описані Василем Стефаником процеси інтеракціональної культури, стає не лише Покуття, а й Галичина. Що, здавалося б, нового? Про це пишуть всі дослідники творчості “покутського генія”. В. Стефаник не писав про мешканців жодного іншого регіону Австро-Угорщини чи згодом Польщі, як лише про покутян: русинів/українців, німців, поляків, євреїв. Було б некоректно не відмітити, що митець малює свої сюжети таким чином, що в них його герої взаємодіють з “іншими” “не своїми”, тобто тими, хто не належав до галичан. Але то лише підтверджує правило: у фокусі уваги письменника – покутяни.
І ось тут другий акцент виступає у всій своїй повноті і єстві. Галичина, а тим більше Покуття, – периферія Австро-Угорщини. Отже аналізу вченого-політолога піддана інтеракціональна комунікація на периферії через творчість Василя Стефаника. Знову несподіваний, хоч і, здавалося б, очевидний дослідницький ракурс*.
Нарешті, завершальна третя частина студії. В ній І. Монолатій представив власну візію В. Стефаника як антиурбаніста в літературі. (При цьому зауважимо – не в житті!). Ви, дорогий читачу/читачко, жодною мірою не маєте сприймати Василя Стефаника як адепта виключно села і ворога міського, урбаністичного побутування. Не про це оповідає І. Монолатій у третій частині “Габсбурзького міту В. Стефаника”. Бо, зрештою, сам Стефаник так не думав, не відчував.
“А чому ж тоді антиурбаніст” – резонно запитаєте Ви? Насамперед і головно тому, що місто не розглядається Василем Стефаником, на переконання нашого вченого, як культурне середовище, як осідок і центр культури. В його інтерпретації міста на Покутті і в Галичині доби Австро-Угорщини “були, найімовірніше, контрапунктами етнічного бізнесу в мультикультурному ландшафті, а не осередками культури (і цивілізації)” [15].
Не переповідатиму і потрактовуватиму того, що автор написав щодо Стефаникового розуміння місця і ролі міста чи міської культури й цивілізованості в українському бутті пізньогабсбурзького хронотопу в історії Галичини. В тому немає ані потреби (бо все аргументовано й підставно), ані бажання (для чого переповідати те, що й так добре зроблено, та забирати в читача сам affectum voluptatis від процесу читання?). Дозволю собі лише зазначити: Василь Стефаник сформувався як інтелігент власне в місті (погоджуся з автором студії, що цим містом стали не Снятин, не Коломия, а Краків – друге місто Галичини, а не перше – Львів, на що були об’єктивні передумови й обставини). Як політик намагався знайти національну підтримку у містах краю серед свідомого міщанства, хоч його політична сила орієнтувалася головно на сільський активно-національний електорат. У містах як політик В. Стефаник вбачав майбутню національну й економічну потугу. А от культурна компонента національної самості цілком лежала в площині галицького (як його прообраз – покутського) села. І це, як нам видається, в поєднанні з інерцією візії провінційності краю є складовими Стефаникового пізньогабсбурського міту.
Заохочую Вас, шановний читачу/читачко, до ознайомлення з публікацією Івана Монолатія про Василя Стефаника. Геній цього великого українця з чуттєвою і глибоко вразливою душею безконечний до пізнання і сприйняття. “Габсбурзький міт” Стефаника – результат його формування як особистості. Він залишився метеоритом цього міту – сильним, потужним, величним, але водночас з глибоко національною траєкторією української долі тогочасного хронотопу першої половини буремного ХХ століття.
Замість висновку.
Трендом в сьогоднішній історичній науці в Україні є поєднання історичного матеріалу дослідження з літературним способом подачі сукупного матеріалу. Тут важко відповісти: добре це чи зле? З точки зору читача – однозначно добре: читається легко, можна прослідкувати сюжетну лінію. Так працюють відомі автори-дослідники: Сергій Плохій, Ярослав Грицак, Ярослав Калакура, Валерій Капелюшний, Олександр Лисенко, Тімоті Снайдер, Даніель Бовуа (два останні з черги не є представниками української історіографії, але займаються вивченням проблем української історії). До кола такого типу дослідників можна віднести, як нам видається, й Івана Монолатія. І не лише тому, що за формальними ознаками є істориком, політологом, членом національних спілок краєзнавців і письменників. А саме через те, що його наукові твори помережані багатьма засобами і методикою написання літературних праць. Це приваблює читача.
Такий стиль творення є прикладом тяглості традиції писання історичних творів, як-от літописів, хронік, зрештою – історичних романів. При цьому висловимо власну рецепцію такого стилю. На нашу думку, “сухий” “фактологічний” чи соціологічно-аналітичний (добре, якщо в більшості праць історичного характеру останній взагалі присутній) не є ознакою науковості роботи. Радше частіше це є властивістю науковоподібності, при якій за формальними ознаками втрачається чи вихолощується зміст. Відтак І. Монолатій вміє писати так, що його хочеться читати. Він занурює свого читача/читачку в епоху і час: ненав’язливо, легко огортає стилістикою тогочасної мови, розкриває символічний і знаковий світ своїх героїв, як політолог робить їх не актóрами, а саме áкторами.
Не буду оригінальним, коли пригадаю відому крилату фразу геніального В. Шекспіра: “Весь світ театр. І люди в ньому – актори”[16]. Іван Монолатій давно усвідомив цю істину. Тому його праці, не маючи формальних ознак сценарного твору (можливо, за винятком книжки “Місто без властивостей. Коломийська фуґа Великої війни” [17]), по суті, є майже готовими сценаріями.
Залишається лише побажати нашому колезі колись все ж зліквідувати цю лакуну в його творчості, потішити своїх читачів сценарієм до історичного фільму чи вистави. Здається, за це говорить вся його попередня творчість.
Володимир Великочий – доктор історичних наук, професор, лавреат Академічної нагороди ім. Василя Стефаника за 2023 р. (номінація "Найкраща монографія"), м. Івано-Франківськ.
________________
* Один із найбільших моральних авторитетів України сьогоднішнього часу, блаженної пам’яті Любомир Гузар саме периферією визнавав Галичину по відношенню, до прикладу, з Великою Україною і Києвом, зокрема [14, С.62]. Тут доречно означити перспективу можливого майбутнього студіювання в контексті компаративізму дихотомії: периферії & п’ємонтизму Галичини для України.
Література:
1. Монолатій І. Габсбурзький міт Василя Стефаника. Ч.1. URL; Ч.2. URL; Ч.3. URL
2. Великочий В., Монолатій І., Деркачова О. (Не)Сподіваний Стефаник. Брустури : Дискурсус, 2022. – 100 с.
3. Терещук Г. 150 літній ювілей Василя Стефаника. Радянській владі не вдалося “приручити” письменника – дослідники. URL.
4. Монолатій І. Габсбурзький міт Василя Стефаника. Ч.1. URL.
5. Великочий В. Василь Стефаник і Західно-Українська Народна Республіка. Спроба не політичного нарису. URL.
6. Степан Смаль-Стоцький. Мої спомини про Стефаника. У: Тома Кобзей. Великий різьбар українських селянських душ. Вінніпег. В-во “Снятинщина”, 1966. – 234 с.
7. Андрій Жук. З віденських згадок про Василя Стефаника. У: Тома Кобзей. Великий різьбар українських селянських душ…
8. Костащук В. А. Володар дум селянських. 2-ге допов. вид. Ужгород: Карпати, 1968. – 189, [1] c. : іл.
9. Снайдер Т. Червоний князь : таємні життя габсбурзького ерцгерцоґа: монографія. [пер. з англ. П. Грицака]. Київ: Грані-Т, 2011. – 294 c.
10. В’ячеслав Липинський та його доба. Науковий збірник під редакцією Юрія Терещенка. Книга 5. Київ: Темпора, 2017, с. 799 (лист В. Стефаника до В. Липинського. 16.01.1922 р.); с. 800 (лист В. Стефаника до В. Липинського. 04.03.1927 р.); Монолатій І. Габсбурзький міт Василя Стефаника. Ч.1. URL.
11. Монолатій І. Габсбурзький міт Василя Стефаника. Ч.2. URL.
12. Зорич О. Феномен ідентичності: конфлікт інтерпретацій. URL.
13. Монолатій І.С. Разом, але майже окремо. Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1867–1914 рр. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2010. – 736 с.
14. Блаженнійший Любомир. Думки у спадок/ Упор. Ольга Гнатишин.-Львів: Свічадо, 2019. – 112 с.
15. Монолатій І. Габсбурзький міт Василя Стефаника. Ч.3. URL.
16. Appleton Morgan. The Shakespearean Myth: William Shakespeare and Circumstantial Evidence.Cinncinati: Robert Clarke & Co , 2015 р. – 92 p.
17. Монолатій І. Місто без властивостей. Коломийська фуга Великої війни. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2014. – 224 с.
29.07.2023