НА ГЕОПОЛІТИЧНОМУ РОЗДОРІЖЖІ:
ПІДКАРПАТСЬКА РУСЬ, ГАЛИЧИНА ЧИ ВЕЛИКА УКРАЇНА?
1920 року, після поразки українських визвольних змагань, Володимир Бірчак, 145-річчя від дня народження якого минуло 12 березня, змушений був покинути Галичину й жив в Ужгороді. Упродовж короткого часу – трохи більше місяця: від 1 вересня до 10 жовтня 1923 р. – там працював у реальній гімназії Антін Крушельницький, якого взяли на посаду вчителя «руської» мови та літератури (в дійсності він із власної ініціативи викладав літературну українську мову та українську словесність). Бірчак тоді виконував обов’язки інспектора відділу шкільного управління. Вони спілкувалися між собою щодо посадових справ і влаштування свого сімейного побуту, обговорювали політичне становище України та свої професійні перспективи.
Про це дізнаємося з тогочасного листування Антона з дружиною, яка залишилася з дітьми в містечку Родавні під Віднем. Подружжя обмірковувало не лише доцільність переїзду родини до Ужгорода, тамтешні специфічні, досить відмінні від звичних для них галицьких, мовно-культурні особливості, учительську платню та побутові умови, можливість винайняти підходяще помешкання, а й інші варіанти повернення з Австрії в етнічну Україну. Листування Антона й Марії кидає жмут світла на те, як Крушельницькі та Бірчак обдумували, де їм найкраще оселитися. Історична Підкарпатська Русь, що тоді належала до Чехо-Словаччини, лояльно налаштованої до українського населення та українських політичних емігрантів, залишалася значною мірою краєм, де треба було поборювати місцеве москвофільство та провадити українізацію, особливо у шкільництві. Повернутися до Галичини Крушельницький і Бірчак, обидва колишні члени Української Національної Ради ЗУНР (Крушельницький – посол від Української радикальної партії, Бірчак – від Української соціал-демократичної партії, до того ж він був заступником голови Української Народної Ради Дрогобича за часів ЗУНР)¹, могли тільки з дозволу польської влади (Крушельницькому дозволили повернення 1925 року). У пошуках оптимального місця праці – не лише вчительської, а й літературної, громадської – Бірчак і Крушельницький звертали погляд до Великої, але Радянської України, спокушені позірною українізацією.
Уже в листі до дружини від 2 вересня 1923 р. Антін описував маловтішні побутові умови, в яких мешкає «пр<офесор> Бирчак» у хаті «за містом», «на горбі»:
«Входиться фірткою і йдеться городом стежечкою догори <…>. Входиться до кухні, меншої, як наш передпокій, із телефоном. Звідси до покою, такого, як моя робітня, але високого, може на 20 цм вищого від ті<єї> шафи проти бюрка. Із сволоками. Вікна, як ті, пригадуєш собі, у дяка в старій його хаті, такі заширокі, як той столик (білий у нашій спальні), і високі, так само, як широкі. Три ліжка-причі², жадної шафи, тільки поличка й етажерка, два крісла й дві лавиці. Це вже літерально [буквально. – Є. Н.] все, і за це він платить 150 ч<еських> к<орон> (платить перед 2-ма роками 250, торік 200) <…>. Мешкає вже там 3 роки і в-одно шукає хати. За 2 покої, каже, треба заплатити 300–400 ч<еських> к<орон> і т. д.»
З огляду на таке непривабливе помешкання та інтер’єр і загалом на те, як розвідав Антін, що «нема хати й ледви чи скоро можна буде знайти», він із вдячністю звертався до дружини: «щастя, що Ти не поїхала! Дякую сто і тисячу разів Твому розумові і Твоїй обережности»³.
Побіч побутової проблеми виникла й соціально-політична, пов’язана з набуттям чеського громадянства. У тому-таки листі Антін сповіщав іще таку невтішну новину:
«Доки не буду мати порядної хати, доки не матиму горожанства, доти Вас не хочу спроваджувати, доти, взагалі, трактую справу провізорично [тимчасово. – Є. Н.].
А з горожанством така справа, що тепер якраз відкинули Бирчакові, хоч заявилося за цим Мініст<ерство> внутр<ішніх> справ і освіти. Спротивилися закор<донні> справи. От і маєш!»⁴
У листі до дружини наступного дня – 3 вересня – Антін інформував про спільний із Бірчаком побутовий задум:
«<…> з одною хатою ми хочемо з Бірчаком при помочи уряду зробити інтерес. Хата порожня, властителі на Мадярщині, а тут тільки служниця. Коли б нам зареквірувати, була б зовсім догідна хата»⁵.
Йшлося про примусове (правовим шляхом) вилучення хати з власности відсутнього власника та подальше заселення її новими мешканцями. З цього наміру, здійснення якого потребувало часу, певно, нічого не вийшло, бо в наступних ужгородських листах Антін не прояснював ту ситуацію.
З Маріїного відпису чоловікові, датованого 5 вересня, видно, що перед тим, як поїхати на вчительську посаду до Ужгорода, він листувався з Бірчаком і, певно, саме за його порадою чи схваленням вирушив туди, бо дружина нарікала, що Бірчак і ще один галичанин Яцко Остапчук (викладач гімназії в Ужгороді, колишній радикал-однопартієць Крушельницького) листовно не з’ясували йому умови праці, оплати, найму помешкання:
«<…> прикро, що Ти мусів пасти жертвою, поїхав, мучишся, і помешкання порядного не маєш, і з харчем клопіт. <…> Чи не міг Бирчак або Остап<чук> написати Тобі, що то за посада, на яких услівях? Чи вони того рішучо не могли знати?»⁶
У відповідь на чоловікові бідкання Марія в листі від 7 вересня кликала його назад до Відня:
«<…> представ Собі, що я робила б в такій хаті, як Бирчака? Тому <…> як тільки можливе, щоб Ти вернув – значить, знайшов тут яке заняття – вертайся»⁷.
У листі від 12 вересня Марія цікавилася: «Чи всі галичане там живуть з родинами? <…> Бирчак також? Як вони живуть?»⁸
17 вересня Антін повідомляв про товариську співпрацю з Бірчаком. Підготувавши «тайком» «правописний словарець», напередодні показав йому, а той – «в сміх», бо саме цього дня «ціле пополудне сварився» з викладачем Ужгородської гімназії Іваном Панкевичем (Панькевичем), мовознавцем також із Галичини, «чому він не виготовить такого словарця», бо вже думає три роки, як до цієї справи забратися. «А ти, каже Бирчак, приїхав, відразу зорієнтувався і за тиждень уже маєш основи словника». Тож Крушельницький мусив іти з Бірчаком до Панкевича і «показати йому свою роботу, щоб він потім не подумав, що це інтриґа Бирчака». Спершу гадаючи працювати з Бокшаєм (правдоподібно, Емиліяном Бокшаєм, викладачем релігії в Ужгородській гімназії, згодом – співукладач проукраїнського посібника «Мадярсько-руський словарь», Ужгород, 1928), Крушельницький тепер запросив «на третього» Бірчака, і той за те дав йому «такі цінні матеріяли і вказівки, де шукати матеріялів, що словник матиме замісць 2 – 10 аркушів друку». А на жінчине запитання Антін повідомив, що «всі тут із жінками», зокрема Бірчак: «Всі спершу бідують, потім знаходять хати і дуже щасливі». Крушельницький сподівався, що й йому «повезе»⁹.
Водночас у вересневих листах 1923 року Антін обговорював із Марією свій намір переїхати з родиною до Радянської України. 6 вересня зізнався, що, отримавши листа від Сергія Єфремова, не міг одразу прочитати, бо мусів іти до класу, і за цю навчальну годину «скільки рожевих здогадів» передумав – очевидно, щодо влаштування у Києві. «І на все це – розчарування з листу». Єфремов, який не мав жодних ілюзій щодо більшовицької влади, виявився тоді рятівником Крушельницьких. «Єфремов протверезив мене від всяких укр<аїнських> [тобто дотичних наддніпрянських, натоді радянських земель. – Є. Н.] фантазій», – визнав Антін у цьому листі, мавши на увазі ілюзії щодо задуманого переїзду на Велику Україну¹⁰. А тимчасом Марія, ще не отримавши цього чоловікового листа, у відпису йому від 7 вересня запитувала: «Чи взагалі можна що-небудь числити на Рад<янську> Укр<аїну>?»¹¹
Проте невдовзі Антін, який вічно перебував у пошуках найвідповіднішого міста й місця роботи, повернувся до необачної думки виїхати з родиною в підрадянську Україну. Це видно з його листа від 23 вересня, у якому він нарікав:
«Я відчував, що мені, і то не тільки з погляду на себе, але й з огляду на дітей, замало галицького терену праці. Я рвався на велику Україну – а опинився на Прикарпаттю [так Крушельницький називає Підкарпатську Русь. – Є. Н.] з 300–400 тисячами мешканців, ¹/₈ або ¹/₁₀ частию давньої Східної Галичини, ¹/₂₀ – теперішніх укр<аїнських> земель під Польщею»¹².
Мало того, Антін описував дружині загальний настрій тамтешніх галицьких діячів, яким здавалося, що вони знайшли в Ужгороді лише транзитний політичний прихисток:
«Всі, кого тут не знаю, всі вважають для себе Ужгород тимчасовим пристановищем і кождий мріє про Україну. На весну буде правдива мандрівка людей туди. <…> я дуже вірю <…>, що галичане відограють ще велику ролю на Україні.
<…> в останньому часі, коли я думав вертатися до Відня, я ставив собі перед очі питання: а потім? Ані разу не подумав я: до Галичини. Але щораз видніще виринала відповідь: з весною 1924 на Україну. <…> зо всіми Вами, <…> зі всім відразу – до Києва, до праці»¹³.
Цікаво, що саме навесні 1924 року, в березні, з еміграції повернувся до Радянської України (з Відня до Києва) Михайло Грушевський.
Далі в листі Антін розмірковував, заколисуючи себе наївними та марними сподіваннями на більшовицьку політику показної українізації:
«Тут мене за це ненавидять, що я українізую¹⁴, там – це буде моє завдання. <…> Як страшно ми відбилися від України, яку полуду на очі кинули нам погляди на теперішню владу! Пора вже проснутися, прочуматися. <…> Всі ждуть України! Всі тужать за нею, ніхто не думає зрікатися праці в своїй державі. А я?....
Але й Ти, Кохана, трохи винувата. Ти в-одно мені: до Галичини! До Галичини!
Годі до Галичини. Ужгород або Київ-Харків. Треба вибірати».
Антона непокоїла вже сама думка, що в ужгородському «закутку» його чекає «праця й нудьга, нудьга й праця» – «І туга, вічна туга і жаль, як будуть люди відлітати до своєї держави!»¹⁵
І далі він переповідав згадку подружжя Бірчаків про Маріїні слова, почуті від неї в Кам’янці-Подільському. Марія з Городенки переїхала туди (ймовірно, десь після 27 липня або в серпні 1919 р.) до чоловіка, який в уряді УНР обіймав посаду радника Міністерства освіти¹⁶, а Бірчак працював там доцентом Кам’янець-Подільського університету. Антін переказував:
«Чув я колись тут у Бирчаків: Ми не забудемо ніколи того, що п<ані> Крушельницька сказала до мене в Камянці: Роздягайтеся в покою, бо свій передпокій ми оставили в Городенці. І Бирчак каже: Цих слів Твоєї жінки не забуду ніколи. Ми всі все своє життя оставили в Галичині. Не треба нам ні хат, ні меблів – ми мусимо дивитися, щоб прийти до великої праці там, на Україні! Тут нас забагато, і ми тут завсігди будемо чужі. Це відпочинок. Поки наберемося сил, щоб перелетіти на Україну. Ніхто ніколи не скаже: До Галичини! – Галичина для нас заперта»¹⁷.
У відпису 26 вересня Марія пробувала аргументовано відмовити чоловіка від переїзду в Радянську Україну й обстоювала повернення в Галичину, хоча розуміла, що врешті доведеться погодитися з його волею і вибором:
«<…> ми сьогодні в Родавні, а Ти в Ужгороді, а за рік, може, будемо в Київі чи Харкові. <…> не намагався Ти їхати на Україну поки що, і я не вдержувала Тебе, а схочеш їхати, напоперек дороги Тобі не стану. Чому я спрямовувала все свої думки до Галичини? Бо я вірю, що людині до певного і трівкого щастя треба жити на своїй землі, між своїми людьми. <…> я є переконана, що щоб Ти там [у Радянській Україні. – Є. Н.] не зробив, все Ти будеш чужий, і для мене воно ясне і зрозуміле, але відтягати Тебе від Твого заміру не думаю. Як колись переконаєшся і Сам, про це заговориш. Мені вистарчить, як і сьогодня вистарчає мені, що Ти кажеш, що Ужгород – це не Україна [порівняно за масштабами з Великою Україною. – Є. Н.], і праця на Прикарпаттю [в Ужгороді. – Є. Н.] не вистарчає та не вдовольняє Тебе, бо бачиш, що приймають її з резервою [стримано, з недовірою; полонізм: z rezerwą. – Є. Н.], що хосен з неї далеко не такий, як би Ти бажав... Ось так буде і там [у Радянській Україні. – Є. Н.], але лишім про це... Я не хочу, Тушку, рішучо не хочу противитися Твоїм замірам»¹⁸.
Однак на Бірчака Марія розгнівалася за те, що агітує її чоловіка виїхати в Радянську Україну:
«Смішно мені просто з п<ана> Бирчака, що він мої такі звичайні слова так поважно взяв і аж до сьогодня запамятав, і робить з них настрій до “історичного моменту”. Так, полишали богато з нас все своє в Галичині. Але не всі для ідеї, а вже богато з нас тільки для переможного мусу [з необхідности, вимушено. – Є. Н.] з великим жестом покидає те своє і згорда голосять: “не треба нам хат, не треба меблів”, бо знають, що не буде, бути не може в такім Ужгороді. Але нехай тільки покажеться можність безпечно вертати до свого, великодушно лишуть велику ідею для тих, що їх ще мус гнете, а самі заспівають в “своїй хаті своя правда”...»
І далі в цьому ж листі дружина наполегливо застерігала чоловіка від переїзду з родиною в Радянську Україну:
«А я і сьогодня це кажу, і завтра повторю – працювати для добра свого народа можна скрізь. Як тільки хто розуміє ту працю. Лицемірством є казати, що тільки там ми всі повинні бути, киньмо хати й меблі (як їх не маємо), на крилах летім там, бо тут нам вже земля під ногами горить, нині-завтра опинемось на бруку… От щирість! Чому ж досі не бігли тамтуди?
Сумно тільки, що Ти попав під вплив тих людей і нервуєшся, і робиш Собі докори, яких і ніхто робити Тобі не може, а тим менше Ти Сам. Не шукав Ти тихого пристановища ціле Своє життя, не пішов і тепер за ним, а моральний обовязок супроти Своїх малолітних дітей загнав Тебе туди [в Ужгород. – Є. Н.], і коли б Ти там зістав навіть аж три роки [за умовами контракту, що намічався. – Є. Н.], не поростеш салом і, на жаль, навіть спокою не знайдеш, що другі вже знайшли. А безліч праці не для Себе, а в першій мірі для України, нехай тільки Ужгородської, але України <…>. Пятеро дітей виведеш в люди також не для свого власного добра. Нехай тільки кождий громадянин піде Твоїми слідами. Україна [Наддніпрянська. – Є. Н.] не загине, хоч десяток таких лишиться поза межами її. Це мої слова для п<ана> Бирчака, при нагоді перекажи якось йому»¹⁹.
Тоді Марія ще пропонувала чоловікові братися за вчительську працю в Ужгороді, якщо дадуть добрі умови за трирічним контрактом, бо вважала, що й по трьох роках «не буде запізно» виїхати «на Україну» (Наддніпрянську). Настійливо переконувала чоловіка:
«Чи Ти все маєш бути оден з перших? Чи думаєш, що колись там може бути забагато людей і для Тебе там не стане місця?.. Рук до праці все буде потреба, а Ти хиба повинен Сам найкраще знати, що високої карієри, як великого маєтку, Ти не зробиш, хоч би Ти й найперший прийшов. Бо це не в Твоїм характері. Промостиш дорогу другим. Сам проживеш, як досі жив, а з огляду на діти, сто разів краще, як бодай старші покінчать тут школу... Це є тверезі думки здорóво-думаючої жінки»²⁰.
А тимчасом Антін у листі від 25 вересня тішився національно-освітніми успіхами галичан в Ужгороді: «Взагалі, я бачу, як тут праця кожної галицької одиниці лишає незатерті сліди. Панькевич написав граматику (чисто українську, тільки етимольоґічну). Тепер вона зробила переворот у шкільництві». Бірчак «українськими читанками» «викидає всякі видання» москвофільського Общества Качковського²¹. «Під впливом галичан українізуються тутешні люди <…>», – радів Крушельницький²². Оптимістичним настроєм проймався він і в листі від 6 жовтня: «Йде повна українізація шкільництва». Головний референт шкільного відділу Цивільної Управи Підкарпатської Руси в Ужгороді Йозеф Пешек
«настоює на тому, щоб учителі москалі й москвофіли говорили в школі народньою мовою. Дають до кожної ґімназії українця до науки т<ак> зв<аної> “руської” мови. Плян зовсім український, граматика Панькевича і читанки Бирчака – українські. <…> В ґімназії зовсім чисте українське повітря. Розуміється, на основах чеської державности»²³.
А проте в листі від 29 вересня Антін навів дружині «приклад» того, що він «тверезо» дивиться «на ужгородські справи» й не поспішає укоренитися там: знайшов учора вигідну хату на два покої й кухню за 8000 кор<он> позички (поруки банкової) і «цю хату передав Бирчакові: чи треба більше обережности?»²⁴ Не приховував, що «трохи перехорувався на жолудок. Мав 2 дні корчі», тому вирішив харчуватися у тої господині, де мешкає, притому діставати «звичайний харч»²⁵. У відпису 1 жовтня дружина, зажурена чоловіковою «хоробою», радила йому: «Якщо і харч у ґаздині не буде Тобі смакувати, може, п<ані> Бирчакова з вдячности за помешкання взяла б Тебе на харч»²⁶.
До речі, саме молодому подружжю Бірчаків з нагоди їхнього одруження молодомузівці присвятили літературний альманах «Привезено зілля з трох гір на весілля...» (Львів, 1907): «На день 30 липня 1907 Володимирови і Марійці Бирчакам “МОЛОДА МУЗА”». Щоправда, вміщені в цій колективній збірці любовні вірші були невисокого художнього рівня (на відміну прозового образка «За горою» Михайла Яцкова), тож Іван Франко відгукнувся на них нищівною глузливою рецензією (Літературно-Науковий Вістник. 1907. Т. 40. Кн. 10)²⁷. Бірчак сприйняв її розважливо: «З’їздив нас сильно Франко в “Вістнику” – та не перші ми й не послідні», – зауважив він у листі від 16 грудня 1907 р. до Кирила Студинського²⁸.
За кілька днів у листі від 5 жовтня Марія Крушельницька наважилась на рішучий крок – аргументовано відмовилася переїжджати до чоловіка в Ужгород і наполягала, щоб він повернувся до Відня:
«<…> мені прикро, як читаю, що то така нечувана нора, той Ужгород! <…> троє молодших [дітей. – Є. Н.] буде ламати собі язики “карпато-руським язиком”. <…>
Місяць проби досить! <…> В такім великім Відни, як є руки, до праці спосібні, і добра воля, щоб не можна прожити так, як оце усміхається життя в ужгородськім раю? <…> Будеш, може, також працювати тяжко, але “кунь і вунь” не будуть різати Твої уха. <…> Вертай якнайскорше, вертай сей час, як тільки дістанеш пашпорт»²⁹.
Принагідно Марія не втрималася, щоб не пускати шпильки на адресу Бірчака:
«А Бирчакови скажи від мене (Ти певно не скажеш), нехай йому Бог не памятає його доброго серця і щирости для Тебе. Маю надію, що ще колись в життю ми стрінемось, а тоді я йому подякую»³⁰.
Іронія Марії стосувалася, як можна здогадуватися, того, що Бірчак посилав її чоловіка в Радянську Україну. Сам він, однак, туди не поїхав і залишився в Ужгороді. Впадає в око, що він був членом УСДП, тому його снування думок про переїзд до Радянської України 1923 року могло мати побіч української національно-культурної основи також ідеологічну соціал-демократичну. Проте чому Бірчак не виїхав тоді в Радянську Україну, ще належить з’ясувати. Чи сам збагнув необачність такого кроку, чи дружина та товариші відрадили?
Маріїн лист від 6 жовтня виявляє її розчарування у невизначених чоловікових намірах щодо переселення родини та скептичне ставлення до них:
«Всі Твої мрії й надії на будуче – чи то щодо особистої Твоєї позиції в Ужгороді, чи що<до> дальше йдучих плянів на Галичину, Чехію, Велику Україну і т. д., і т. д. – це все тільки хибá на те, щоб чимсь задурити Себе»³¹.
Унаслідок порозуміння із дружиною Антін невідкладно 10 жовтня 1923 р. повідомляв, що з директором гімназії «розпрощався вже», «ще сьогодня» вчить «цілий день», а завтра виїжджає до Відня³². Відтак повернувся до родини в Родавні й зайнявся видавничою діяльністю³³.
Згодом на допиті в Секретно-політичному відділі НКВС 15 листопада 1934 р. в Києві А. Крушельницький згадав, що думка про переїзд до Радянської України виникла в нього ще 1923 року, коли він мав розмову щодо цього з Юрієм Коцюбинським, «тогдашним работником Венского консульства» (той був дипломатичним представником УСРР у Відні). Антін додав, що він узагалі «с Юрием Коцюбинским поддерживал дружеские взаимоотношения и пользовался его поддержкой». Коцюбинський порадив йому почекати, поки діти підростуть і закінчать освіту, і Крушельницький погодився з його доводами³⁴.
Так спершу Сергій Єфремов на початку вересня 1923 р., а невдовзі Марія наприкінці вересня – на початку жовтня того-таки року переконали Антона утриматися від переїзду з родиною в підрадянську Україну. Того самого року його стримав від передчасного, як гадав, переїзду навіть Юрій Коцюбинський. Подальші переселення Крушельницьких зумовлювалися Антоновим вибором з різних бажаних та можливих варіантів і розтягнулися на понад десять років (Родавн – Рогатин – Коломия – Львів – Харків).
Епізодичні стосунки Володимира Бірчака з Антоном Крушельницьким 1923 року мали продовження на зламі 1920–1930-х років. Сніжана Новак у джерелознавчій монографії цитує Бірчакового листа до Ярослава Гординського (на жаль, не подаючи дати, мабуть, його не датовано), де йдеться про одного «літератокупчика»:
«Його конець виджу: одного дня... покровителі не дадуть грошей – бо чим раз менше їх мають – і Фірулко лопне, як ґумовий блазень, з якого випомпувано воздух»³⁵.
Особу цього «літератокупчика» Фірулка не ідентифіковано. А тимчасом Фірулко – це товариське прізвисько саме Антона Крушельницького. Степан Шухевич (*1.01.1877–†6.06.1945), галицький суддя (до Першої світової війни), курінний УСС, один з отаманів УГА, відтак львівський адвокат (у 1921–1939 рр.), згадував:
«Антона Крушельницького я знав з університетських часів. <…> Ми, студенти, не вважали його зовсім нормальним, хоч був він доволі спосібний. Його названо в “Академічній Громаді” Фірулком, бо щось мав він у собі жидівського, а при тім був трохи “мешіґене”. Так називали ми його і в старості віку»³⁶.
За тим самим прізвиськом згадував Антона Крушельницького радикал-соціаліст Кирило Трильовський, який так описав його зовнішність:
«Фірулко (Антін Крушельницький) був високого зросту, схожий на свого батька, урядника окружного суду в Коломиї, з темним волоссям і трохи жидівським носом»³⁷.
Згадку про «вічно шумливого Антона Крушельницького (популярно званого за часів “Молодої Музи” “Йойне Фірулкес”)» залишив і Степан Чарнецький³⁸. Це прізвисько – Йойне Фірулкес, або українізоване Фірулко – закріпилося за Антоном від імени титульного персонажа драми на єврейську тематику польської письменниці Ґабріелі Запольської «Jojne Firułkes». Її прем’єра відбулася у львівському Театрі Скарбка 17 травня 1899 р.
Зневажлива листовна згадка Бірчака про «літератокупчика» Фірулка походить, очевидно, з 1931 р. і становить осуд Антона Крушельницького за його видавання у Львові на кошти, отримані від більшовицької влади, радянофільського та прокомуністичного журналу «Нові Шляхи» (1929. Ч. 1: Травень – 1932. Ч. 8/9: Серпень / Вересень).
Фраза в цитованому листі Бірчака до Гординського: «Фірулко лопне, як ґумовий блазень, з якого випомпувано воздух», – очевидно, є автоалюзією до Бірчакової-таки притчі «Ґумовий блазень», опублікованої у третій книжці «Літературно-Наукового Вістника» за 1931 рік. У самій притчі також є натяки на Антона Крушельницького як редактора «Нових Шляхів»:
«Власть іміющі, що правлять земними ділами, завжди потребують блазнів, щоб голосили їх ідеї <…>. Тоді беруть блазнів, всередині порожніх. В одних вдувають гроші й кажуть: “Іди за мене в бій!” Иншим високі почести: “Иди й репрезентуй!” Ще иншим [вдувають] в середину папір і печатну барву: “Будь моїм редактором!” Блазні – всередині порожні – приймають це все, ще й думають, що це все здобули своїм розумом, своїм характером, своїми ділами»³⁹.
Із закиду в останньому зацитованому реченні видно, що Бірчак вважав, наче Крушельницький редагує замовні «Нові Шляхи» не з переконань, а лише за «гроші». Насправді Крушельницький, користаючи з фінансової вигоди, таки проймався радянофільством і комуністичною ідеологією.
Так нарізно, по протилежних ідеологічних і політичних таборах розійшлися Володимир Бірчак та Антін Крушельницький першої половини 1930-х років, хоча 1929 року вони ще по-товариському листувалися⁴⁰. Бірчак навіть відгукнувся на запрошення давнього товариша подавати матеріали до його журналу, й у першому числі «Нових Шляхів» за 1929 рік з’явився Бірчаків нарис «Літературна творчість Закарпаття в роках 1919–1929» (під його власним прізвищем). Але невдовзі, переконавшись у неприйнятному для нього пропагандистському спрямуванні журналу, він розірвав співпрацю. Бірчак збагнув облудність і підступність більшовицької влади та викривав її, а Крушельницький, повіривши радянській пропаганді, купився на заманливу українізацію і таки виїхав із цілою родиною до Харкова. Там, однак, потрапив із нею під жорстокі сталінські репресії.
Утім, через одинадцять років більшовицька катівня не оминула й самого Бірчака. Наприкінці Другої світової війни він чомусь не виїхав на Захід перед радянською окупацією, і його заарештували енкаведисти у Празі восени 1945 року, а 11 січня наступного року Ужгородський спеціальний суд Закарпатської України виніс йому вирок – двадцять років позбавлення волі. Помер 21 вересня 1952 р. на чужині – в Озерному виправно-трудовому таборі поблизу м. Тайшета Іркутської обл.⁴¹
__________________
¹ Павлишин Олег. Українська Національна Рада ЗУНР-ЗОУНР: реконструкція особового складу (жовтень 1918 р. – червень 1919 р.) // Матеріали засідань Історичної та Археографічної комісій НТШ в Україні. Вип. другий (1995–1997 рр.). Львів, 1999. С. 245, 247.
² Ліжка-причі (узголів’я) – ліжка з функціональними та декоративними спинками, що встановлюються у головах спального місця. – Є. Н.
³ Крушельницькі Антін і Марія. Вірна сповідь життя: Листування / Упорядкув., передм., прим. та покажчики Олекси Піддубняка. Біла Церква, 2018. С. 109.
⁴ Там само. С. 110.
⁵ Там само. С. 112.
⁶ Там само. С. 117.
⁷ Там само. С. 123.
⁸ Там само. С. 132.
⁹ Там само. С. 144–145.
¹⁰ Там само. С. 119.
¹¹ Там само. С. 122.
¹² Там само. С. 162.
¹³ Там само. С. 163.
¹⁴ В Ужгороді Антін, як видно з його листа до дружини від 1 жовтня 1923 р., поборював москвофільство, доводив освітянам, що «подкарпатські русини – це ж частина українського, не великорусского, народу» (Там само. С. 185), дбав про прищеплення учням гімназії української національної ідентичности: «А все ж таки слід праці галичан велитенський. Є вже між тутешніми карпаторусинами кількох свідомих українців, що хочуть видавати літературний місячник <…> фонетикою і в ньому заявити твердо і простолінійно свою приналежність до української нації, і застерегтися проти творення з них карпаторуської нації. І найпримітніще те, що то від них самих виходить такий рух. Отож українізація перейшла вже до тутешніх людей і буде (мусить бути!) сильною стороною проти московщення їх. <…> літературний орґан автохтонів-поетів <…> приспішить процес культурного вирівнання всіх частин українців» (Там само. С. 186).
¹⁵ Там само. С. 164.
¹⁶ Див. групову світлину «Об’єднання українських видавництв» (Кам’янець-Подільський, 1919), на якій серед учасників – Марія та Антін Крушельницькі, Василь Пачовський (Крушельницька Лариса. Рубали ліс… (Спогади галичанки). Львів, 2001. Ілюстрації до Частини І. № 6).
¹⁷ Крушельницькі Антін і Марія. Вірна сповідь життя. С. 164.
¹⁸ Там само. С. 167–168.
¹⁹ Там само. С. 168–169.
²⁰ Там само. С. 169.
²¹ На той час українською мовою, хоча ще етимологічним правописом, вийшли друком: Д-ръ Володимиръ Бирчакъ. Руська читанка для І. клясы гимназійноѣ и горожаньскихъ шкôлъ. Прага: Накладомъ Державного Выдавництва, 1922. 155 с.; Д-ръ Володимиръ Бирчакъ. Руська читанка для ІІ. клясы гимназійноѣ и горожаньскихъ шкôлъ. Прага: Накладомъ Державного Выдавництва, 1922. 168 с.; Д-р Володимир Бирчак. Руська читанка для ІІІ. клясы ґимназійноѣ и горожаньских шкôл. Прага: Накладом Державного Выдавництва, 1923. 296 с.
²² Крушельницькі Антін і Марія. Вірна сповідь життя. С. 166.
²³ Там само. С. 198.
²⁴ Там само. С. 176.
²⁵ Там само. С. 177.
²⁶ Там само. С. 184.
²⁷ Франко І. Привезено зілля з трьох гір на весілля. Молода Муза, 5 // Франко І. Зібрання творів: у 50 т. Київ: Наукова думка, 1982. Т. 37. С. 286–288.
²⁸ Бірчак В. Лист до К. Студинського // ЦДІА у Львові. Ф. 362. Оп. 1. Од. зб. 241. Арк. 28. Цит. за: Новак Сніжана. Володимир Бірчак як публіцист і літературознавець. Дрогобич: Коло, 2021. С. 35.
²⁹ Крушельницькі Антін і Марія. Вірна сповідь життя. С. 196–197.
³⁰ Там само. С. 197.
³¹ Там само. С. 200.
³² Там само. С. 209.
³³ Здогад К. Трильовського, наче Антін «злякався» «великого напруження між Чехо-Словаччиною і Мадярщиною» та загрозою, що «мадяри» можуть захопити важливий залізничний вузол Чоп і, таким чином, відтяти Ужгород із цілим Закарпаттям, а тому «повернувся до Відня» (Трильовський К. З мого життя. Київ; Едмонтон; Торонто: ТАКСОН, 1999. С. 102), є довільним, нічим не підтвердженим домислом.
³⁴ № 21. Протокол допиту А. В. Крушельницького. 15 листопада 1934 р., м. Київ // Помилування не просив... Доля Юліана Бачинського: Документи. Матеріали. Публікації / Упоряд.: Юрій Шаповал, Олександр Якубець. Львів, 2020. С. 51.
³⁵ Бірчак В. Лист до Ярослава Гординського // ЦДІА у Львові. Ф. 384. Оп. 1. Од. зб. 27. Арк. 53. Цит. за: Новак Сніжана. Володимир Бірчак як публіцист і літературознавець. С. 15.
³⁶ Шухевич С. Моє життя: Спогади. Лондон: Видання Української Видавничої Спілки, 1991. С. 396. Meschigene – дурник, не сповна розуму (з їдиш).
³⁷ Трильовський Кирило. З мого життя. С. 99–100.
³⁸ Горобець Тиберій [Чарнецький С.]. Тіни над життям… // Діло. 1935. Ч. 201. 31 липня. С. 7.
³⁹ Бірчак Володимир. Притчі. ХХІІІ. Ґумовий блазень // Літературно-Науковий Вістник. 1931. Кн. ІІІ: За березень. С. 212–213.
⁴⁰ Див.: Бірчак В. Листи до Антона Крушельницького // ЦДІА у Львові. Ф. 361. Оп. 1. Од. зб. 54.
⁴¹ Фелонюк Андрій. Бирчак Володимир // Наукове товариство імені Шевченка: енциклопедія [онлайн]. Київ, Львів: НТШ, Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2015. URL.
15.03.2026