Триптих.
1.
ДУХИ ВСЕСВІТУ СПІВАЮТЬ.
«Земле і світе, небеса і зоряні безвісті — чому стремтіли ви тремтами, якими від віків і століть, від мільйонів літ, від еонів людського існування ви ще не тремтіли ніколи?
Чому так, о суші й океани, глибини й верхи створіння, чому?»
Ах, бо вість предивна, нечувана, небувала вість проноситься всіма просторами людського світу! Від гарячих пісків Лібії до скованої льодами землі септентріонів, від далеких берегів кельтійської Британії до обведеної вічним муром Серіки, до останніх, навіть полкам боговитого Олександра недоступних берегів Сходу... Потрясає ота вість найтвердшими скелями землі і найспокійнішими морськими плесами. І лине вона безмірами небес аж ген до висот сузір’я Андромеди з його вічно мовчазними сріблистими імлами, і до вершин сузір’я Береніки з його вінцем сімдесятьох зір як небесного монументу великодушної жертви Птолемеєвої дружини:
Вість про володаря володарів, що народився десь у Юдеї, щоб оволодіти всіма імперіями Сходу і Заходу, всіма царствами і всіма престолами світу ... Це вість вістей, яка ще світом не лунала ніде!» Вість про царя царів, якому буде коритися вся земля людей і все небо богів. Вість про Божеського і Єдинонепереможного, перед сяйвами якого стемніють і пропадуть усі поганські Олімпи, всі Едеми і всі Елізіюми старих божеств. А сповіщали вже про Нього — як подають мудреці Олександрії — у старовинному Єгипті святинні книги, освячені йменням ібісоголового божка Гермеса Трісмеґістоса та пророчі пісні єгипетського жреця Птаго-Тепа. А й у всевладному поганському Римі провіщують Його прихід достойні книги Сібілінські, що зберігались як джерела пророчої премудрости у святині капітолінського Юпітера. Книги, глибші своїм ясновидінням, ніж пророцтва надхнених віщунок Аполлона у старовинній Гелладі, там, де острови Еретрея і Самос, Куме і Дельфі. О, це Його час тепер, це Він народився, це Він гряде:
Той володар володарів, могутніший, ніж усі, ніж усе, ніж усі царства людей перед Ним.
Заправду, ви туземні і смертні, де ваші колишні престоли?
Ось асірійський цар Зарґон на сім століть перед Ним сповнив славою своїх володарських діл увесь світ. Він здобув Самарію і Медію, Арменію і Мезопотамію. Вік переміг царя Юдеї Езекію і царя гетитів над Евфратом і фараона Єгипту Забакона. Він став королем Вавилону і видвигнув колись крицеві монументи своєї слави на острові Кипрі та у своїй, розкішнішій, ніж Нініве, столиці Хорзабад.
Та проте вся ота слава Зарґона обернеться в попіл перед могутністю Того, що гряде з країни Юдеї...
Півтора тисячоліття лунала слава фараона Єгипту, Рамзеса другого, що завоював колись Сирію, Етіопію й Арабію, злучив одним водним шляхом Море Червоне з Морем Середземним і велів побудувати величаві святині в Тебах, біля Абу Зімбаль і Бет ель Валі.
Але перед величчю Того, що гряде, блиск величі Рамзеса потахне, мов бліднуть зорі ночі зі сходом променистого божого сонця...
І потахне, зблідне перед Ним, перед Єдинобожественним з Вифлеєму і твоя всерозгомна слава, ти великий македонський Олександре, ти всеможний Іскандере Індій і воплочений Юпітере Аммоне Орієнту! Тобі покорився нарід творчих гелленів, ти переміг гордий Тир і Дамаск, Палестину і Сирію, ти став фараоном Єгипту і царем Могутньої імперії персів, ти один з усіх героїв старовини дійшов до таємничого царства Індії, і ти засів на престолі стобрамного Вавилону. Але той Цар Царів, що повстане з покореної Тобою Палестини, Він затемнить усю твою могутність одним єдиним подихом свого божого імени — Він, що з’єднає в собі всю силу світу земного і всю силу небес...»
Він — Господній, тисячоліттями дожиданий Месія, якому тепер у вбогому Вифлеємі янголи Всетворця співають врочистими хорами неземної радости:
Христос рождається!
2.
НАД ЦАРСТВОМ ІРОДА ЗАХОДИТЬ СОНЦЕ.
«Вифлеєм... Цар Юдеї... Поклонитися йому...»
Юдейській король Ірод, що вже більш ніж сорок років править жидівською країною, такий розбурханий думками, як ще хіба тільки тоді, давно — давно, коли, обжалований жидівським синедріоном перед Марком Антонієм, покидав Єрусалим, щоб у Римі оправдати себе. І ще й тоді, коли він свою дружину Маріямну і її двох синів засудив на смерть. Але це вже минулося давно. Ірод тепер один з любимців імператора Августа. Він з тетрарха Галилеї став королем Юдеї, і хоч жиди його не люблять і настають на його життя, то він залізною рукою здушує кожний відрух ворохобні. Так само, як тоді, коли після бунту Антигона він при допомозі двох римських легіонів не тільки вийшов переможцем з кривавої боротьби, але й як усеможним королівським діядемом вінчаний володар Єрусалиму.
Так—що це за якийсь новий володар Юдеї, що як сповістили йому три таємничі мудреці — має тепер панувати над жидівським народом?
І хто вони такі? Халдейські чи арабські зорезнавці, володарі невідомих країн чи вістуни таємничої небезпеки для нього? Бо ж вони допитувалися з усією увагою за місцем народження майбутнього царя Юдеї, за Вифлеємом, а жерці у святині Соломона, так величаво відбудованій Іродом, об’явили ж їм виразно слова віщого пророцтва:
— «І ти, Вифлеєме, земля Юдова, ніяк не є найменша між владиками Юди; бо вийде з тебе володар, що буде правити моїм народом Ізраїля».
Вифлеєм, земля Юдова!
Тонкі, старечі уста сімдесятлітнього Ірода затремтіли на мент тим глумливим усміхом нащадка ідумейських верховинців, що ним його батько Антипатер непокоїв навіть великого Цезара. Вифлеєм! Та невже імператор Риму починав би тепер якусь змову проти нього при допомозі когось з роду царя Давида, місцем народження якого Вифлеєм хвалиться? Тепер, коли Ірод уже чотири десятиліття на престолі володаря юдейської країни? І після того, як він юдеям створив наново те найкраще і найвеличавіше, що в них є — їх святе місто Єрусалим? І показав їм узагалі красу й велич римського будівництва і римської розкоші життя, нехай і во гнів жидівським жерцям, що обурювалися на нього за введення і поширювання чужинецьких звичаїв?
Тут Ірод підвівся зі свого престольного крісла з подобою золотого лева, об груди якого він опирався і на лапи якого, прикрашені на місці кігтів сицилійськими ахатами, клав свої руки. І король перейшов до пишного атріюма, де з відкритого притвору в формі арки на коринтійських стовпах з пентеліпського блідо-голубого мармуру розгортався вид на ввесь Єрусалим.
І дійсно:
Хіба варт був Вифлеєм рівнятися з тою — як назвав Єрусалим пророк Єремія — королевою народів? І хіба ж його творець, він, Ірод Великий, друг обох римських героїв боротьби біля Акціюма, не єдино гідний засідати на Єрусалимському престолі, нехай, що індійські карнеолі в його перстснях так і пригадують пролиту ним кров Маріямни і тих, що мусіли згинути з нею?
Єрусалим! Тобто: обличчя мира!
Це вже було на коротко перед заходом сонця.
Легко рожеве проміння вгортало прозорим, трохи мелянхолійним туманом увесь простір того, тоді чотиримільйонового міста, розложеного від півночі до півдня обома головними частинами: вищою на горі Сіоні і нижчою на верхів’ї Акра, довжини півтрети тисячі сажнів, з яких сімсотсімдесятчотири припадало на саму святиню Соломона. Але щось тужливе, ніби якийсь утаєний смуток мрів на обріях з горою Морія і долиною Гінном в напрямі півдня і долиною Кедрон на заході та з горою Ґізон і Кальварісю на сході. Ірод дивився на високо видвигнені вежі Тіппікос, Фазаель, Маріямна, Псефіна й Антопія і почував, що кожна з них зв’язувалась з чимось важливим у його житті, милим йому, як згадка про дружбу з Антонієм і як згадка про його брата Фазаеля, і понурим, як спомин про Маріямну. Вежа, названа її іменем, була найкоштовніше прикрашена і це пригадувало Іродові ті жемчуги, якими прикрасилася Маріямна, коли ставала навколішки під меч ката. Але тепер не вид тієї вежі ворушив його душею, а вид святині Єрусалима, тієї єдиної своєю величавістю будівлі, якої внутрішні стіни були вимощені квадратами щирого золота, а на якої здвигнення треба було труду двохсот тисяч робітників.
Але тепер у цій святині жерці читали водно, з ворожим поглядом у сторону королівського палацу, пророцтво про нового царя Юдеї, народженого у Вифлеємі.
Тут сонце вже котилося тихо за верхів’я горн Морія, а його останні відблиски кидали золоті мережива на пальмові, оливкові і дактилеві гаї на овиді міста, на дванадцять брам Єрусалиму, з яких перша називалась золотою, бо вона була властиво брамою першого притвору святині, та на Іродові театри, амфітеатри й арени, збудовані ним упродовж його панування в Юдеї.
Так невже все оте мав би забрати йому якийсь вифлеємський самозванець?
В тому менті Ірод спинився поглядом на даху святині. В останнім промінні западаючого сонця той дах виблискував гострими блисками безлічі позолочених шпиць, якими дах святині був покритий від одного кінця до другого, тому, щоб не сідали на ньому птиці і не занечищували його.
І тут глумлива, жорстока усмішка промайнула на його устах знову, наче гострим блиском нагло обнаженого з піхви ножа:
Шпиці ж це вістря, а вістря — це смерть. А хіба право і закон володаря не в тому, щоб за всяку ціну змагати до влади й могутности, нехай і по трупах тих, що двигаються проти нього? Адже історія Єрусалиму, хоч він і називається «обличчям миру!» — це все таки історія довговікових жагучих змагань...
Хіба не руйнував його Сезах, король Сирії за Соломонового сина Робоама? А пятдесят літ опісля, за володіння царя Амазія, володаря Юди, Йоас, цар Ізраїля? А далі Набузардан, полководець асирійського царя Набухадонозора — хіба не знищив чудову святиню Соломона, що вже пятсот літ стояла і не погнав усе населення Юди в асирійське царство в неволю? А наступ сирійського царя Антіоха Епіфанеса, з яким так по-геройськи змагалися Махавеї?
Тут один заблуканий промінь сонця впав на вежу Маріямни і згорів багровим заревом. А обличчя Ірода вкрилося хмарами грізних, але глибоко захованих дум.
«Вони вернуться до мене і скажуть мені все — думав він у спомині про трьох таємничих мандрівців до Вифлеєму. — А ще скоріше, ніж вони вернуться, я велю вимордувати всіх дітей у Вифлеємі і зруйную Давидове місто до останнього каміння.»
Сонце погасло ...
Двадцятьчотири мармурові колюмни Іродового атріюма потонули в сумерках вечора. Але трьох мандрівців у Вифлеєм вела своїми сяєвами невидана у світі світла Зоря, неземний блиск якої сповіщав царству Ірода просторами Юдеї, Галилеї, Самарії і Переї:
Христос рождається!
О, Він таки рождається, ви Іроди світу!
3.
ОБОЖАННЯ.
Вифлеєм...
Над ним зоря трьох таємничих путників з невідомих країн, що своїми шатами достойні царі, своїми дарами щедрі володарі, а своїм словом провісники нової блаженности у світі людей, нової глибокої тайни існування. І все тут у Вифлеємі тепер тайна і диво див. Усе в подихах неземного і незбагненого. Все являється ніби вперше, відколи світ і люди. Зоря, що над містом, і своїм блиском, і своєю величиною, і своєю подобою така, якої ще не бачили ні халдейські, ні арабські, ні єгипетські, ні вавилонські зорезнавці і мудреці. А три царі, що йдуть поклонитися Невідомому і Невиданому, вони ніби оповиті серпанком такої таємниці, що вбогі вифлеємські пастирі не знають, чи це люди, чи видіння, чи не істоти з людського, чи неземного світу ї чи мова їх — мова людей, чи мова духів з засвіту?
О ти, вифлеємська тайно, яка ж глибока, непонятна, пресвята ти!
Досіль знав світ про дивні таємниці святинь Єгипту з їх богами і божками, Аммоном-Ра і Хиумом-Ра, Озірісом, Ізідою та Горусом. Чув світ і про таємниці елевзійської містерії у старовинних гелленів. Або про жахливі тайни, зв’язані з величаним фенікійцями Ваалом та з їх богинею Ашторет. Але всі вони й інші такі, як вони, тепер байдужі про себе і не важні нікому, мов недоумні казки для дітей. Бо як єдина, найвища й увік незглиблена тайна лишається твоя тайна, Вифлеєме, тайна народження Христа Месії і Його Богоматері:
Тайна божеської Любови.
Не знали її досі ніякі царі світу і ніякі жреці, ніякі боги не були її подвижниками, ніхто з них не об’явив тієї тайни світові як найвищу заповідь землі й небес.
Вона вифлеємською зорею просіяла народам щойно з першим усміхом Дитятка Ісуса і з першим поглядом на Нього Пречистої Богородиці в убогому Вифлеємі, між пастирями та їх волами й вівцями. Для царів і володарів, для Іродів світу, не важно було мордувати й мільйони людей заради своєї могутности і земних престолів. А тому Месії з убогого Вифлеєму, тому Пастиреві всесвіту, важно буде блукати по всіх полях, щоб знайти і захистити одну-єдину загублену, безпомічну вівцю.
О вифлеємські пастирі, якими поклонами, якими привітами, якими піснями вітали ви Небесне Дитя і Його Божеську Матір? Цар Соломон співав колись Пісню пісень на славу укоханої ним пастушки, Суляміт. Віща Дебораг виспівала колись старозавітній гимн, прославляючи у Книзі Суддів перемогу полків Єгови над ворожим полководцем у бою на горі Таворі. А ви, пастирі Вифлеєму, яку пісню співали ви воплоченому Месії?
О ви, благословенні і блаженні!
Вам дано співати пісню пісень, перед якою замовкла й заніміла і пісня царя Соломона, і віща пісня великодушної Дебори, і замовкли й усі пророки. Пісню пісень, якої два слова — це небо і земля в одному, це два всесвіти людського і Божого і дві вічності:
Христос рождається!
1948 р.
07.01.1948