Національність сама в собі – нічого,
бо форма чи торба нічого не вартує, як пуста в середині.
Тим одним наш мужик не проживе,
що він Русин, бо чоловік не лиш словом, але і хлібом жиє*.
Василь Стефаник
Здавалося б, тут немає жодного зв’язку: коли знаний нині автор концепції габсбурзького міту Клавдіо Маґріс народився 1939-го у далекому од Галичини Трієсті, класик української літератури Василь Стефаник вже три роки як відійшов у засвіти. У Маґрісовій вже класичній праці про габсбурзький міт у модерній австрійській літературі центральною постає фігура уродженця Бродів Йозефа Рота. Для італійського вченого рання творчість Й. Рота і є прикладом служіння габсбурзькому мітові: «Ці романи – негативний, непрямий шлях підтвердження причетності письменника до габсбурзького світу. Нігілізм і песимізм – реакція на розпад монархії»¹. В іншій публікації на тему габсбурзького міту в модерній австрійській літературі К. Маґріс стверджував: «Габсбурзький міт – це не пересічний процес перетворення реального світу, характерний для всієї літературної діяльності, а повна заміна історичної та соціальної дійсності, уявної та ефемерної, це сублімація конкретного суспільства та перенесення його в барвистий, безпечний і впорядкований світ казки. Очевидно, що така мітизація не є абстрактною фантазією, тому іноді вдається вловити її з особливою проникливістю»².
Одначе не поспішаймо з висновками, навіть якщо вважатимемо й далі, що для уродженця нічим не примітного натоді (1871 р.) Русова, який уміщався і ще 47 років буде уміщатися на підавстрійській Галичині у рамцях Габсбурзької монархії до самого її кінця 1918 р., Маґрісова теорія буде чужою, адже, мовляв, конструював той її на підставі німецькомовних творів єврейських авторів, та й ще з прицілом на постімперський, аніж імперський, овид. Адже, як зауважив Алоїз Вольдан, «міт – це не [...] висловлювання, а спосіб висловлювання (письмівка моя. – І. М.), і його можна вивчати на трьох конститутивних площинах тексту: слова, висловлювання та композиції»³.
Натомість, як показують сучасні спроби інтерпретації Стефаникової спадщини⁴, варто відмовитися від, сказати б, прямого впливу чи хронологічних меж тієї чи тієї концепції, надто коли йтиметься не про «чисту» літературознавчу теорію, а про знані історичні, політологічні чи культурологічні підходи. Тим паче, що місце міту в творчості Стефаника ретельно з’ясував Роман Піхманець, зауваживши, що «… підґрунтям художньої думки Василя Стефаника слугували міфоритуальні структури. […] трагедія героїв новеліста зумовлена головним чином тим, що руйнується, западається в небуття “священна історія” міфу, а в життя дедалі настійніше вторгається сила історичного детермінізму й економічного фаталізму»⁵. Тож я запропоную кілька спостережень про Стефаника як автора, докази яких можуть перебувати у системі координат габсбурзького міту на Галичині або поза ним. Адже сьогодні, зазвичай, переважає теза, що пам’ять про Галичину обросла мітами, а ідентифікація з Галичиною відбувається передусім через ностальгію та ідеалізацію її простору⁶.
Почати варто з ознак суто формальних. Для цього (як і подальших кроків цієї студії) пропоную зупинитися на Стефаникових текстах, зокрема тих збірках його малої прози (образків, студій, оповідань), котрі з’явилися друком, коли пізньогабсбурзька монархія вже не так потрясала європейським континентом, як колись, але ще й не спочила у її цісарсько-королівському божкові, що помирав услід за Великою війною, прирікаючи на незворотні геополітичні та етнонаціональні експерименти не-свої-народи, почасти неготові до неминучих зрушень і нової архітектоніки континенту⁷.
Отож якщо братимемося до джерел – побачимо, що у Стефаникових виданнях пізньогабсбурзької доби – Сина книжечка (Чернівці, 1899), Камінний хрест (Львів, 1900), Дорога (Львів, 1901), Моє слово (Львів, 1905)⁸ – безпосередніх текстуальних доказів якогось габсбурзького міту (того, що можна було б взяти за певний, але не доконче тривкий доказ) майже немає:
1. «Книжечка від цїсаря, усюда маю двері втворені. Усюда. І по панах і по жидах і по всьикі вірі!» (Сина книжечка, с. 11 [«Сина книжечка. (Дуничцї)»]);
2. «Здавало ся їм, що тота голова, що тепер буяла у кервавім сьвітлї, та має впасти з плїч – десь далеко на цїсарську дорогу» (Сина книжечка, с. 15–16 [«Виводили з села»]);
3. «Як цїсарь такий параґруф написав, най я знаю. Бо як цїсарь таке право відав, то най моя (жінка. – І. М.) також мене бє. Руки складу навхрест, а вона най бучкує. Як право цїсарске, то має бути цїсарске!» (Сина книжечка, с. 35 [«В корчмі»]);
4. «Конї були в мене ордунку, цїсар міг сїдати. Але-м гроший мав, ой, мав, мав» (Камінний хрест, с. 23 [«Камінний хрест. Студия»]).
Ось така от квадриґа. Як вона впливає на розуміння Стефаникових текстів, котрі зовсім не про Габсбурґів (про сум за ними – й поготів), а навпаки моцно закорінені у філософію фізичної праці українського селянина кінця ХІХ – початку ХХ сторіч – виживання задля власного життя і життя твоїх найближчих? Щоб зрозуміти сьогодні Стефаниковий світ, не вистачить наблизитися до Стефаника через читання його творів, а вартувало б замешкати у Русові – не скільки на його ріднім обійстю, як на іншому, поряд, аби постійно працювати фізично, сходити русівські гори і доли, посадити і зібрати врожай, бути добрим і злим до сусідів, залишаючись самітником – у сім’ї, селі, усесвіті. Тоді, можливо, наше наближення до нього буде справжнім, а не лицемірним.
Таким самим – справжнім, а не лицемірним – був письменник ув своїй оцінці тих реалій, в осерді яких йому випало народитися, жити і творити, що їх у сторіччі двадцятому почасти одухотворено, а почасти свідомо нарекли власне габсбурзьким мітом із акцентуванням на етнічній, конфесійній, культурній спадщині колись могутньої Дунайської імперії, сум за якою й нині є іманентною сутністю багатьох моїх сучасників у незалежній Україні. Зазвичай ця сучасна туга за Габсбурґами і є прикладом свідомого небажання знати власну історію – хто, де, коли і задля чого ставав «тирольцем Сходу»⁹.
Але повернімося до формальних ознак. Нашому класикові його монарх (щонайменше до кінця жовтня 1918 р.), репрезентований по усіх-усюдах своїми зображеннями (які так емоційно любив не лише Гашековий вояк Швейк, а ще й добра галерея персонажів літературних творів), був, найпевніше, не байдужий. Зокрема у новелі «Ангел» у першій Стефаниковій збірці знайдемо цікаве протиставлення, сказати б, фігурі монарха: «Людий таких обзираю багато як на ярмарку. Якас там була така люта звірь змальована, шо в казцї би не склав. А якіс царі такі страшні, московскі та турецкі (письмівка моя. – І. М.) та всьикого дива» (Сина книжечка, с. 91–92). Тож, як бачимо, письменник використовує прийом, що його можна було б назвати знеособленням – прямо не говорить про сучасну йому династію Романових, але для порівняння нічого не промовляє про Габсбурґів.
1. «Книжечка від цїсаря, усюда маю двері втворені. Усюда»
Моє перше спостереження полягає у тому, що для Стефаника імператор (цісар) є радше позитивною, а не негативною фігурою. Ця риса притаманна більшою мірою, як відомо, неукраїнським письменникам Галичини, зосібна найперше Йозефові Роту (Radetzkymarsch, 1932), а вслід за ним – почасти Юзефові Віттліну (Sól ziemi. Powieść o cierpliwym piechurze, 1936) і Станіславу Вінцензові (Na wysokiej połoninie. Obrazy, dumy i gawędy z wierchowiny huculskiej, 1936).
Для героїв перших Стефаникових збірок саме цісар є своєрідним барометром і громовідводом од будь-яких проблем внутрішнього порядку завдяки сприйняття його як джерела легальності («Як цїсарь такий параґруф написав, най я знаю. […] Як право цїсарске, то має бути цїсарске!» (Сина книжечка, с. 35 [«В корчмі»]), своєрідною «вищою інстанцією», яка, щоправда, далеко, як і «цісарська дорога»: «… – десь далеко на цїсарську дорогу» (Сина книжечка, с. 15–16 [«Виводили з села»]).
Надто вдалою тут буде Стефаникова іронічна фраза, вкладена ним в уста Антіна з образку «Сина Книжечка»: «усюда маю двері втворені», позначена мітом про значення «синої книжечки» від цісаря, яка нібито має рятувати від усього злого, бути ґарантією у становому суспільстві (пани), доказом безпечності серед «чужих» (євреїв) (Сина книжечка, с. 11 [«Сина Книжечка. (Дуничцї)»]), або мав високий ступінь персональної довіри («Конї були в мене ордунку, цїсар міг сїдати. Але-м гроший мав, ой, мав, мав» (Камінний хрест, с. 23 [«Камінний хрест. Студия»]).
Щоправда, вже у повоєнних виданнях творів письменника, зокрема в оповіданні «Вона – Земля» нейтрально-позитивний образ імператора набуває в умовах біженства, спричиненого Великою війною, негативної конотації, що позначена ще й характером міжнаціональних взаємин, почати й економічних преференцій для не-українців: «– Та куда ви си зібрали? За панами і за жидами? Цісарь має для них касу утворену, а вам каса заперта»¹⁰.
Не думаю, що така авторська зміна в оцінці цісаря була пов’язана з життям Стефаника під час Великої війни, зокрема й доносом на нього у березні 1915 р., мовляв, що він шпигував для росіян¹¹, але цілком можливо, що Стефаниковий габсбурзький міт цілком трансформується у міт України – після написання новели «Марія». Зокрема у цьому тексті виразною стає апеляція автора до України – спів про неї, думка, що вона забирає Маріїні діти, розмови про неї, похід на неї, плачі та голосіння про неї, звинувачення в тому, що цілу Україну перерили¹².
Трансформація міту України відбувається також в умовах воєнно-політичного конфлікту, адже Україна вже присутня у свідомості Стефаникових героїв. Зокрема у новелі «Сини», де вони йдуть «воювати за Україну», за рідну землю: «Тату, каже, тепер ідемо воювати за Україну. – За яку Україну? – А він підоймив шаблев груду землі тай каже: Оце Україна, а тут – і справив шаблев у груди – отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати»¹³. Тут-таки варто пам’ятати й назагал нейтральне відношення письменника до української монархічної ідеї, зокрема сформульовані ним оцінки у листах до В’ячеслава Липинського: «… я не згідний з Вами в богато справах» (16 січня 1922 р.); «…не вірю у Вашу концепцію але благословляю Вас, що відтворюєте праву руку української нації» (4 березня 1927 р.)¹⁴.
Дивною, натомість, є репліка Стефаника у нарисі «Слава – Йсу!» про його шкільні роки, під час яких вбили російського царя: «Я тоді не був монархістом…»¹⁵. До слова, значно пізніше зміну Стефаникових поглядів, не конче монархічних, зауважив Богдан Лепкий у розмові з ним під час Великої війни:
«– Тримаємося Австрії, – доповідаю.
– Так лєґенда “Тирольців Сходу” rediviva, а тут треба чогось моцного, свого.
– Якоїсь їдеї гадаєш? Вона мабуть і є в кожному з нас.
– Усередині, захована глібоко під серцем, як той біблійний скарб. І загалом кожний з нас зокрема і добрий і недурний, а разом… ет!»¹⁶.
А що габсбурзький міт передбачав ще й версію постміту, показовим буде констатація специфіки австрійського врядування, яку автор умістив ув оповіданні «Воєнні шкоди», фактично підсумувавши те, що було, і те, чого не було: «Не перечу вам, ґаздо, що за Австрії так було, але в нас буде інакше»¹⁷.
Вочевидь Стефаник не був схильний трактувати сучасну йому Габсбурзьку монархію (у якій він прожив 47 років) як приклад «ієрархічних націй» чи «націй, заснованих на заповіті», а тільки наголошував на тому, що Ентоні Д. Сміт назвав «альтернативною долею» культурних основ націй¹⁸. Зокрема 25 травня 1894 р. у листі до Андрія Шміґельського твердив, що «національність сама в собі – нічого, бо форма чи торба нічого не вартує, як пуста в середині. Тим одним наш мужик не проживе, що він Русин, бо чоловік не лиш словом, але і хлібом жиє»¹⁹. Однак нехай нас не спокушає думка, що, мовляв, Стефаник на цій підставі уявляв себе космополітом чи був адептом того, що Ернст Ґелнер назвав «націоналізмом габсбурзького типу».
Важливою (хоча й недосконалою) для письменника є модель громадського врядування, яку він зобразив ув образку «Засіданє» (Камінний хрест, с. 28–40 [«Засіданє»]), адже насправді йдеться про сцену громадського суду над бідною Романихою, що вкрала дошку коло церкви. Тут є усі необхідні елементи локальної влади: з одного боку, її актори та інститути (війт, секретар, радні, поліцай, лікар, канцелярія), і з іншого боку ґазди як уособлення «провідника» локальної спільноти. Так чи так, але я не переконаний, що саме тут йшлося про візію, якщо знову звернемося до Смітової теорії, «республіканської нації», за умов якої, хай і символічно (з огляду на назву), Стефаник устиг побувати повною мірою українським політиком – в добу Української революції, зокрема в ЗУНР і ЗоУНР²⁰.
Стефаникова діяльність як політика є радше мінімальною і малоефективною, якщо зважити не лише на спогади про цей сюжет його життя, скажімо як депутата райхсрату («Стефаник був маломовний, не любив говорити лише на те, щоб балакати, не любив з пустого в порожнє пересипати, на засіданнях клюбу ані в парляменті ніколи не промовляв, був завсігди задуманий, але видно було, що всією душею переживав усе те, що навкруги нього діялося»²¹; «Практичної участи в політичній роботі майже не брав, але справами громадськими дуже цікавився»²²;), а й репліки його героїв – свідчення Стефаникового розуміння політичної участі, особливо під час Української революції:
– «Я лиш не люблю, як минї хто під ніс підидає. Ніби я громаду продав або зрадив? Нїби пхаю си у вібір? Вібираєте кого хочете, а я стою на боцї (тут і далі жирне накреслення і письмівка моя. – І. М.)» (Камінний хрест, с. 34 [«Засіданє»]);
– «По слабости я зараз виступив з уряду, подав ся на пенсию і сказав собі, що своїх людий не буду встидати ся, що буду з ними жити і буду їх боронити» (Дорога, с. 89 [«Такий панок»]).
А тому, зваживши і на досвід письменника у лавах українських радикалів, варто припустити: у класичному Веберівському потрактуванні політика для Стефаника ніколи не була ані покликанням, ані професією. Переконаний, що тема політики у житті нашого класика ще й близько не розкрита його біографами і науковцями, є радше terra incognita, адже про Стефаника-політика не можна судити лише з його текстів як про інтерпелянта або підписанта²³. Знаний вислів Івана Франка, що коли Стефаник потрапив до австрійського парламенту, то «як посол у Раді Державній оказався цілковитим зером і не зумів ані в одній справі сказати ніякого путнього слова»²⁴.
Зокрема наприкінці існування Габсбурзької монархії В. Стефаник фігурує як один із кількох підписантів інтерпеляцій українських депутатів рейхсрату, не бувши їх безпосереднім ініціатором і/або автором²⁵. Додаймо, що упродовж попередніх років своєї парламентської діяльности письменник також підписував подібні заяви, вимоги і скарги, які, скажімо, подавав Кирило Трильовський щодо зловживань державних службовців, порушень виборчого процесу тощо²⁶. Вочевидь важливішою є Стефаникова репрезентація в австрійській пресі його часів, специфіка якої більш-менш пояснює перипетії його громадсько-політичної діяльности²⁷.
Тож лише почасти зрозуміти таку Франкову оцінку дозволять авторські рядки з нарису «Слава – Йсу!»:
«Загальне голосування. Стаю кандидатом від радикальної партії до віденського парляменту. Мушу виголошувати кандидатські промови (хай мені боги дарують у своїй великій ласці цей великий гріх) і виходжу послом. Більшого упокорення не знав я, коли вислухав промови моїх колеґів у парляменті. Без знання мови, без програми, без темпераменту, все те робило на мене вражіння штурбаків із першої кляси. Якби не чотири наші бесідники з клубу, які виголошували промови і розумні і гарні, то дійсно треба би було соромитися за українське представництво»²⁸.
Услід за цим варто зважити й Стефаникове зізнання у «Автобіографії»: «Від 1908 р. до 1918 р. був я послом до австрійського парламенту, де не виголошував ніяких промов, бо мови парламентарні моїх клубових товаришів за малими виїмками були такі скандальні, що я волів мовчати і встидатися лише за своїх колег, а не за себе самого»²⁹. Не знати, чи не нудно було письменникові у Відні, зокрема під час Великої війни, адже, як згадував Богдан Лепкий,
«Була спека й посли сиділи або лежали собі, буцім безпечно й безжурно на шкірою вистелюваних лавках у коридорах, довкола салі.
А за стіною йшли наради.
Парлямент, ніби віз, пущений згори, котився вниз останками свого розгону.
Ніхто й не цікавився, хто так і що таке балака. […]
Я стояв біля Стефаника в дверах і також слухав»³⁰.
Хоча варто пам’ятати, що під час Великої війни (листопад 1916 р.) Стефаник увійшов до складу комісії «до справ господарських і відбудови краю» Української парламентарної репрезентації³¹.
У межах райхсрату Стефаник не був «трибуном», що в цілому підтверджує спостереження його сучасника, що «… він цікавиться справді поверхово, але дуже гаряче політикою, передовсім соціяльним питанням, і це привело його у віденський парлямент»³², а от на своїй «малій батьківщині» під час віча він, як згадували, «спочатку говорив спокійно, а згодом його слова ставали грізні, наче громи. Права рука робила то слабі, то якісь сильні, нагальні рухи. Голос, то підносився, то впадав. В його очах блимали різні вогники»³³.
Зайве казати, що Стефаникове громадянське кредо у його оповіданні «Моє слово»: «Нї скарги, нї смутку, нї радости в слові не чуйте!» (Моє слово, с. 149 [«Моє слово»]) – лишень підтверджує його активізм, а ще працю для місцевої громади, що можна потрактувати як прояв громадянської участі, що передбачає і не володіння депутатським мандатом:
«Яке значення й які впливи мав тоді Стефаник в політично-освітньому житті, вистачить згадати, що кожна установа, коли ходило про якісь важніші поклики до суспільства Снятинщини, старалася виклопотати згоду на уміщення його імени на відозві.
Я був наочним свідком, як нераз баби окружили Стефаника, а він вів їх чи до старости, чи то до різних урядів. В Снятині бував він майже кожного дня і ніколи не бачив його самого. Як не баби, то селяни шукали у нього різної помочі та поради.
– Стефаник більше робить для нас в повіті, як неодин посол у Відні – говорили мені нераз набожно селяни»³⁴.
Відтак Стефаника як західноукраїнського політика неможливо оцінити за типологіями Ніколо Мак’явеллі, Ісаї Берліна чи Конрада Лоренца, або ж згідно з типами леґітимного панування Макса Вебера³⁵. Його місце і роль завжди балансуватимуть на іншому рівні – взаємодії творчої особистості та спільноти громадян, адже саме як письменникa його записали у документи райхсрату³⁶. Тож, підсумовуючи цей сюжет, варто ствердити: діяльність Стефаника як політика і праця Стефаника як депутата – два різні світи, які досі не зустрілися, аби подати одне одному руки, тому-то й не маємо досі політичної біографії письменника. А, можливо, її не конче потрібно? Найправдоподібніше, тут криється інша дилема його творчості щодо світу політики, досі не надто зауважена, а відтак – і не актуалізована: Стефаник – не політик літератури, а її соціолог. І саме про цю його вартість (вперше підкреслену, між іншим, В. Липинським³⁷) варто не лише пам’ятати, час від часу її згадуючи, а й активно вивчати.
(Далі)
______________________________
* Василь Стефаник. Повне зібрання творів. В трьох томах. Том третій. Листи. Київ: Видавництво Академії Наук Української РСР, 1954, с. 33 (13. До А. Шмигельського. Червень 1894 р., Краків).
¹ Claudio Magris. Der habsburgische Mythos in der modernen österreichischen Literatur. Wien: Paul Zsolnay Verlag, 2000. S. 259.
² Claudio Magris. O demokracji, pamięci i Europie Środkowej. Wybór i przekład: Joanna Ugniewska. Kraków: Międzynarodowy Centrum Kultury, 2016, s. 15–16.
³ Alois Woldan. Mit Austrii w literaturze polskiej. Tłumaczenie: Krzysztof Jachimczak, Ryszard Wojnakowski. Kraków: Międzynarodowy Centrum Kultury, 2002, s. 271.
⁴ Див.: Володимир Великочий, Іван Монолатій, Ольга Деркачова. (Не)сподіваний Стефаник. Брустури: Дискурсус, 2022.
⁵ Див.: Роман Піхманець. Із Покутської Книги Буття. Засади художнього мислення Василя Стефаника, Марка Черемшини і Леся Мартовича. Київ: Темпора, 2012, с. 562.
⁶ Jacek Purchla, Robert Traba, Krzysztof Zamorski. Laboratorium mitu / The Laboratory of Myth. HERITO. Nr. 21 (4/2015): Galicja po Galicji / Galicia after Galicia, s. 15–16.
⁷ Див.: Іван Монолатій. Історичні міфи етнічних акторів: місце і роль на регіональній шахівниці Галичини. Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип. 25. Івано-Франківськ, 2014, с. 22–29.
⁸ Сина Книжечка. Образки Василя Стефаника. Чернівці: Накладом друкарнї товариства «Рускої Ради», 1899; Василь Стефаник. Камінний Хрест. Студії і образки. Львів: Накладом М. Яцкова і С-ки, 1900; Василь Стефаник. Дорога. Новелї. Накладом Українсько-руської видавничої спілки зареєстрованої спілки з обмеженою порукою у Львові, 1901; Василь Стефаник. Моє слово. Оповіданя. Львів: Накладом Українсько-руської видавничої спілки зареєстрованої спілки з обмеженою порукою у Львові, 1905. У статті покликаюся на ці видання у дужках в тексті. – Авт.
⁹ Про особливості історичного феномену українського політичного звіринця габсбурзького і постгабсбурзького овиду, див. мою розвідку: Зоосад революції. Західноукраїнська державність 1918–1923 років і теорії випадковостей ХХ – початку ХХІ сторіч. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2020, с. 114–234.
¹⁰ Василь Стефаник. Земля. Нариси й оповідання. З передмовою Д. Лукіяновича. Львів: Заходом і накладом Видавн. Кооп. «Громада», 1926, с. 5.
¹¹ Лука Луців. Василь Стефаник – співець української землі. Ню Йорк – Джерзі Ситі: Видавництво «Свобода», 1971, с. 262; Юрій Гаморак. Василь Стефаник (Спроба біографії). У: Василь Стефаник. Твори. За редакцією Ю. Гаморака. Друге видання. Реґенсбурґ: Видавнича спілка «Українське слово», 1948, с. XXXIII.
¹² Василь Стефаник. Земля, с. 14, 20, 22.
¹³ Там само, с. 43.
¹⁴ Див.: В’ячеслав Липинський та його доба. Науковий збірник під редакцією Юрія Терещенка. Книга 5. Київ: Темпора, 2017, с. 799 (лист В. Стефаника до В. Липинського. 16.01.1922 р.); с. 800 (лист В. Стефаника до В. Липинського. 04.03.1927 р.).
¹⁵ Василь Стефаник. Твори. За редакцією Ю. Гаморака. Друге видання. Реґенсбурґ: Видавнича спілка «Українське слово», 1948, с. 281.
¹⁶ Богдан Лепкий. Три портрети. Франко – Стефаник – Оркан. Львів: Бібліотека «Діла», 1937, с. 121.
¹⁷ Василь Стефаник. Земля, с. 48.
¹⁸ Див.: Ентоні Д. Сміт. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка; пер. з англ. П. Таращука. Київ: Темпора, 2009, с. 12–15, 107, 143, 207.
¹⁹ Тома Кобзей. Великий різьбар українських селянських душ. Видавництво «Снятинщина» в Канаді, 1966, c. 30.
²⁰ Див.: Володимир Великочий. Василь Стефаник і Західноукраїнська Народна Республіка (студія на фронтирі біографістики і психоісторії). (Не)сподіваний Стефаник, с. 9–33.
²¹ Степан Смаль-Стоцький. Мої спомини про Стефаника. У: Тома Кобзей. Великий різьбар українських селянських душ, c. 177.
²² Андрій Жук. З віденських згадок про Василя Стефаника. У: Тома Кобзей. Великий різьбар українських селянських душ, c. 219.
²³ Див.: Володимир Великочий. Василь Стефаник і Західноукраїнська Народна Республіка (студія на фронтирі біографістики і психоісторії), с. 34–39.
²⁴ Роман Піхманець. Із Покутської Книги Буття. Засади художнього мислення Василя Стефаника, Марка Черемшини і Леся Мартовича, с. 21.
²⁵ Зокрема щодо вбивств Михайла Пострянського і Проця Ковальчука, незаконних реквізицій на Станиславівщині, вбивства Івана Писарчука, несплат за реквізиції 1914 р. на Мостищині, штучного браку солі на Калущині, вбивства Івана Брикайла (1 жовтня), вбивства угорськими солдатами 15 українських селян в громаді Повітно, забезпечення функціонування української мови в державних установах на Галичині, затримки виплат греко-католицьким священникам (23 липня), харчування селян на Добромильщині, у справі будови церкви на Самбірщині (10 жовтня) (усі – 1918 р.). (Центральний державний архів зарубіжної україніки (м. Київ). Ф. 33 («Українська парламентська репрезентація в Рейхстраті Австро-Угорщини»). Оп. 1. Спр. 3. Арк. 2, 3, 4, 5–5 (зв.), 7, 10–10 (зв.), 12–12 (зв.), 14, 15, 17–17 (зв.), 19–19 (зв.).
²⁶ Центральний державний архів зарубіжної україніки. Ф. 33. Оп. 1. Спр. 2. Арк. 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65.
²⁷ Див. докл.: Сергій Блавацький. Специфіка репрезентації громадсько-політичної діяльності Василя Стефаника в австрійській пресі (1895–1918). Записки Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника. 2021. Вип. 13 (29), с. 3–17.
²⁸ Василь Стефаник. Твори, с. 283.
²⁹ Василь Стефаник. Повне зібрання творів. В трьох томах. Том другий. Автобіографічні твори, поезії в прозі, публіцистика, незакінчені твори і переклади. Київ: Видавництво Академії Наук Української РСР, 1954, с. 17–18 («Автобіографія»). Зауважмо: в еміграційному виданні Ю. Гаморака 1948 р. прикінцеві слова вище цитованого фрагменту «Автобіографії» Стефаника були такими «… коли б не за себе самого» (див. с. L).
³⁰ Богдан Лепкий. Три портрети. Франко – Стефаник – Оркан, с. 117.
³¹ Кость Левицький. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу Світової війни 1914–1918. З ілюстраціями на підставі споминів і документів. [Друга часть]. Львів, 1928, с. 443.
³² Іван Труш. Василь Стефаник. Силюєта. У: Тома Кобзей. Великий різьбар українських селянських душ, c. 171.
³³ І. Садовий. Стефаник зблизька. У: Тома Кобзей. Великий різьбар українських селянських душ, c. 179–180.
³⁴ Там само, с. 180.
³⁵ А от про інших політиків того часу так не скажеш. Див.: Іван Монолатій. Зоосад революції, с. 161–162 (табл. 2), 232 (табл. 3).
³⁶ Fabian Emanuel Eigl. Das Sozialprofil der Abgeordneten zum cisleithanischen Abgeordnetenhaus 1907/ 1911 und österreichischen Nationalrat 1920 – ein Vergleich. Diplomarbeit zur Erlangung des akademischen Grades Magister der Philosophie Studium: Lehramtsstudium UF Geschichte, Sozialkunde, Polit.Bildg. UF Deutsch Alpen-Adria-Universität Klagenfurt, 2018. S. 176.
³⁷ Див.: Іван Монолатій. Ідеї Василя Стефаника у політологічній візії В’ячеслава Липинського: прочитання новели «Давнина».
06.05.2023