Сидів я, сидів та й не міг усидіти.
Недалеко від мене били і різали. Я пішов туда.
Застав-єм подертий сніг на горах, заболочений на дорогах.
Серед тої смерті сиділи чорні села, як тіні, як жужлі, спалені горячкою голоду давного і довгого.
У селах – люде. Гадали вони і ще гадають, що їх сльози розсіються попід сонце і на сонце впадуть, і почорніє воно, і цісареви знак дасть, що вони плачуть і гірко ридають*.
Василь Стефаник
2. «… лиш кобих не видїв нї тих Жидів, нї панїв, нї ксьондзів»
Моє друге враження таке: Стефаник також вдало відтворює специфіку культури міжетнічної взаємодії. Однак якщо загалом габсбурзький міт передбачає художнє зображення ідеалістичного конструювання багатоетнічного середовища, для Стефаника такий прояв міжособистісної і/або міжкультурної взаємодії є найперше прикладом суперечностей і конфліктів його часу, його хронотопу, його світу крайової (на Галичині) політики.
Пам’ятаючи, що спадщина нашого класика, поряд із творами Леопольда Захер-Мазоха і Йозефа Рота, добре надається, щоб зрозуміти культуру інтеракціонізму «іншостей», його тексти передають, з одного боку, усталені в покутських селах етнічні стереотипи, а з іншого – показують наростання соціальної напруги в міжособистісній взаємодії¹.
«Збірні» образи міжетнічної взаємодії, майже завжди конфліктної, детермінованої соціально-економічними суперечностями, щоправда, не часто простежуються у Стефаникових збірках 1900–1901 рр.:
– «Абим ходив як дика звір, лиш кобих не видїв нї тих Жидів, нї панів, нї ксьондзів. Отогди би називало си, шо-м пан! […] Били та катували наших татів, та в ярем запрьигали, а нам уже кусня хлїба не дают прожерти… […] Був Чьих, був Нїмец, був Поляк – г…., пробачьийте, взьили. […] Кажу вам, Мадзур біда, очи печи тай гріху за него нема…» (Камінний хрест, с. 24 [«Камінний хрест. Студия»]);
– «- Нї, то відай ще за нами є Німці, та вони коровами орют. […] Пішла моя Настя нї сяк нї так, пішла знов по Жидах, а Марія, адї, помандрувала з отим Ляхом. Ме бідити. Але нїц, най нї Бог скарає, як шо кажу. Кара має бути!» (Дорога, с. 31, 39 [«Палїй»]);
– «- А так ішов разом з нами, бавив ся, в карти грав, а на старість таки показав московську душу, москаль москалем. […] – То не так, то так тепер є, що як ти Русин, то маєш тримати з Русином, а як не тримаєш, то ти остатнїй лайдак, драб і розбійник, розумієте?!» (Дорога, с. 86, 87–88 [«Такий панок»]).
Лишень лінивий дослідник не стверджував про антисемітизм української (бездержавної) літератури ХІХ – початку ХХ ст. У випадку Стефаника так просто усе пояснити не вдається: важливими тут будуть не лише його тексти, а й контексти двосторонніх конфліктів і компромісів². Адже йшлося про, з одного боку, українсько-єврейський етносоціальний конфлікт, а з іншого боку – українсько-єврейський етнополітичний діалог³, за тривання яких не лише Стефаник народився і жив, а й тисячі «своїх» і «чужих».
Вже у перших Стефаникових збірках окреслюється тематика єврейського ремесла і торгівлі – традиційного не лише для тогочасної Галичини. Однак зауважмо, що українці трактували їх як засіб свідомо уникати участі в єдино праведному способі отримання засобів до існування – землеробстві. Тому єврея-посередника (торговця, шинкаря) українські селяни сприймали здебільшого не як соціального партнера, а як визискувача, який живиться результатами чужої праці:
– «Кров свою пємо, жидам бенькарти годуємо. […] “А суда-ж, арендарю. Мой, жиде, ти вчена голова та тому з наз шкіру лупиш”» (Сина книжечка, с. 33, 35 [«В корчмі»]);
– «Вже-м гроший набрав, та ще наберу на похорон, тай на старість жиди з хати віженут. […] – шо дохторі дают мужикови такий лїк як панови або жидови?» (Сина книжечка, с. 80, 82 [«Катруся»]).
Навички ведення бізнесу, підприємливість до уваги не бралися, а радше інтерпретувалися як гендлярство і, зрозуміло, обман:
– «Жиди з панами цїлий сьвіт займили. Хто продає – жид, хто купує – пан!» (Камінний хрест, с. 30–31 [«Засіданє»]);
– «Банки, якіс векслї, жиди і всьика нужда. […] - А я до того паршивого Срулика бодай єго шлях трафив. Ще від лїта винен» (Камінний хрест, с. 47, 51 [«З міста йдучи»]);
– «- Та дес межи жидами є не такий то довг лиш струп. Та вже за цу сотку і хлїба межи дїти кину і жидам рот заткаю» (Камінний хрест, с. 65 [«Підпис»]).
Звичайно переважала реакція настороженості, підозрілості та впевненості в тому, що достаток євреїв не може бути наслідком чесної праці. Адже ментальність українського селянства визначала працю як важку фізичну на землі; цим почасти можна пояснити той факт, що Стефаникові сучасники відмовлялися вважати євреїв людьми, котрі чесно заробляють на кусник хліба. Не стояв осторонь тут почасти і письменник, герої якого промовляють такі рядки, як-от: «- Шукайте собі служби у Жида або в пана – там робота легша. - Ви мене файно радите! Як я силу коло вас лишив, аби я на старість ішов Жидам воду носити. […] – а я лишив Жида серед дороги тай пішов до божої роботи» (Дорога, с. 26–27, 39 [«Палїй»]). І водночас з огляду на фізичну силу героя визнається, що «Жиди не потручували, а робітники не побирали на сьміх і не робили збитків» (Дорога, с. 29 [«Палїй»]), або протиставляється євреям: «Таже ти гірше Жида, бо то рахує си не наша віра. Але пустьи твої дїти тото богатство, що з него слїду не буде! Ти кальвіне!» (Дорога, с. 41 [«Палїй»]).
Єврейських торговців і посередників християнський загал здебільшого деперсоніфікував, визначаючи за фахом «чужої» бізнес-діяльності. В цьому ряду й випадки фізичної розправи над єврейськими підприємцями: «А жида береш на пірший вогонь за пейси, він скаче, плює, корчит си, як пружина. Але ти на то не дивиш си, лишень закладаєш великий палец межи два малї тай дюґом єго попід ребра, все дюґом. Це лехка бійка, але болюча дуже…» (Дорога, с. 79 [«Злодїй»]). Або ствердження: «Ви вмієте жінок добре бити тай Жидів за пейси торгати, а як прийде на правду, то стоїте подалеки тай скавлуте як щенюки» (Моє слово, с. 173 [«Суд»]).
Отже, як бачимо, герої Стефаникових творів свідчили по суті про нелюбов і ворожість до своїх сусідів – євреїв. Поділ на «своїх» і «чужих» у своїй основі, вочевидь, мав релігійний та етнічний компоненти. Однак у більшості випадків таких конфліктних моментів у взаєминах християн з юдеями лежали не релігійні, а соціальні мотиви. Вони свідчили про вже, сказати б, «хрестоматійне» правило: перебуваючи в більш-менш однаковому стані соціального гноблення і національної дискримінації, українці та євреї не могли знайти спільної мови між собою. До того ж, у творах Стефаника не знайдемо свідчень про етнічну солідарність між євреями та українцями, яка зазвичай виникала передусім у господарській сфері, де ці групи виступали як такі, що взаємодоповнюють одна одну. Звісно, що ініціативи у встановленні ринкових відносин й активізації ділових контактів у багатьох випадках виходили від євреїв, а українці досить адекватно сприймали єврейську спільноту, однак психокультурна етнічна дистанція між ними практично не скорочувалася. Загалом це вказує на суб’єктивні і безумовно мітологізовані судження, які ґрунтувалися на поширених етнічних стереотипах образу єврейської спільноти Стефаникової доби.
3. «Як прийшов з войська до дому, то не застав нї тата, анї мами, лишень хатчину завалену»
Третє міркування щодо чинників габсбурзького міту у Стефаникових текстах – оригінальне зображення діалектики військового відбутку. І тут також, як і попередніх двох сюжетах, йдеться не про захоплення цісарем чи багатоетнічністю і багатокультурністю Стефаникового хронотопу, а радше про страх перед військом, потрактування відбутку як нещастя/зла. Якщо патріотизм щодо Габсбурзької монархії був найважливішим обов’язком підданих, платформою для досягнення паритету між «я» й «не-я» в багатонаціональній державі, забезпечення толерантного співжиття в ній, то ставлення до військового обов’язку слід вважати «лакмусовим папірцем» патріотизму до «своєї»/«чужої» держави. До того ж військовий відбуток вважався значущим чинником «виховання» і «цивілізування» підданих Габсбурзької монархії.
Однак військовий обов’язок і захист Габсбурґів тогочасні українці, як, між іншим, і євреї, вважали найбільшою катастрофою в їхньому житті, якої треба було уникнути будь-яким чином, навіть шляхом самокалічення, дезертирства чи державної зради. Зокрема Dziennik Urzędowy коломийського повітового староства за 20 вересня 1904 р. опублікував списки військовозобов’язаних уродженців Коломийщини 1881–1883 рр. народження, які ухилялися від військової служби. У списку нараховувалося майже 400 осіб, здебільшого коломийських євреїв, а також парубків із Гвіздця, Семаківців, Шепарівців, Товмачика та інших сіл. З цього часу в селах Коломийщини побутують рекрутські пісні: «Чи я тобі, пане війте, переорав межу,/ Шо ти мене убираєш в цісарську одежу?» або «Поможи ти’, милий Боже, з реґіменту війти,/ Подьикуєш усім людим та й вам, пане війте»⁴.
Тому не випадково Стефаник у своїх перших новелах озвучив тему військового відбутку як своєрідний «кінець світу» – трагедія рекрута, його рідних: «За людьми вийшов молоденький парубок з обстриженою головою. […] Здавало ся їм, що тота голова, що тепер буяла у кервавім сьвітлї, та має впасти з плеч […] В чужих краях, десь аж під сонцем впаде на дорогу та буде валяти ся. […] Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити. […] Рекрут взяв ся прощати з селом […] (Сина книжечка, с. 15–16, 17, 18 [«Виводили з села»]).
Ще гірше було, коли рекрут – у цивільному житті єдина підмога для батьків, – закінчував своє життя самогубством:
«“Ой, дьидю, не годен я у воську вібути”. […]
Полїциян надійшов тай справив до касарні.
“Панї вояк, а то тутечки умер Николай Чорний?”
“Він повісив ся у вільхах за містом. Тепер лежит у трупарні. Идіт цев вулицев у долину, а там хтос вам покаже”.
Вояк пішов дальше вартувати». (Сина книжечка, с. 24, 26–27 [«Стратив ся »]).
Бувало й по-іншому: «Як прийшов з войська до дому, то не застав нї тата, анї мами, лишень хатчину завалену» (Камінний хрест, с. 7 [«Камінний хрест. Студия»]).
Позитивних характеристик військового відбутку в Стефаникових творах дуже мало, та й вони стосуються навиків і досвіду в справах цивільних: «Ті, що були у війську, говорили, що певно лїкар робив “реперацию” і обмертлював, та від того так вертить у носі. […] Мій Василь як був у Віґни при воську, та казав, шо видів такі свинї, шо анї вух анї рийки, анї ніг не видко, лиш таки толуб» (Камінний хрест, с. 29, 33 [«Засїданє»]).
Тож Стефаник у зображенні військового відбутку відносно близький до своїх колег-письменників, зокрема Йозефа Рота (Hiob. Roman eines einfachen Mannes, 1930) чи Юзефа Віттліна (Sól ziemi. Powieść o cierpliwym piechurze, 1936). Додаймо сюди й тезу Андрія Чайковського про антимілітаризм тогочасних українців, їхній пацифізм: «…антимілітаризм на цілій лінії серед українського громадянства... Ніхто з тодішніх кермуючих українських кіл не подумав про те, що може колись наспіти час, що українців вищих старшин нам буде треба. Наш загал думав тоді, що Австрія буде вічна, що Габсбурґи ніколи не переведуться, а ми добудемо національні права добрими граматиками та словарями, а ще інші думали, напевно, що нашу справу визнає Інтернаціонал в майбутньому соціалістичному раю... Війна не обмежується на стрілянні і поворотах, але вимагає великого технічного апарату. І коли ми не мали вишколених вищих старшин, то мусили позичати у Німців»⁵.
Тим паче, що на початках інституціоналізації Австрійської імперії, на відміну від другої половини ХІХ ст., служба в армії не відкривала для селян можливості кар’єрного росту. Як правило, селяни-рекрути не просувалися навіть до ранґу капрала. Відомий факт: у 1820-х рр. у с. Мшанці тільки один селянин досягнув ранґу капрала, а через те, що цей випадок був такий екстраординарний, слово «Капраль» стало його прізвищем⁶. Тільки в останній третині ХІХ ст. військовий відбуток став звичним явищем для селян-українців, які, повернувшись з війська, хвацько чванилися перед односельцями «чужими» словами, запозиченими під час служби⁷. А вже наприкінці ХІХ ст. служба в австрійському війську вважалася пристойною і почесною. Промовистими для оцінки патріотичних настроїв щодо захисту держави є спогади сучасників, які відображають варіативність характеру взаємодії рівно- та різностатусних етнонаціональних спільнот. Зосібна українець Степан Фодчук згадував, що військова служба була для українця важкою і тривалою, але той зазвичай під час муштри «на службі цісареві» «не пив, не курив і не грав у карти – все щадив», а тому міг «з тижневої плати, т. зв. “ленунґ” по кількадесят ґрейцарів наскладати собі скільки грошей, щоб вернутися з війська, купити собі коника й візок»⁸.
Тож, як бачимо, однією з площин, у якій формувався/виявлявся компроміс між різностатусними етнонаціональними спільнотами на Галичині, була їхня участь у захисті держави від зовнішніх ворогів або ж, враховуючи характер міжнародних відносин на конкретному історичному етапі, демонстрація готовності дієво захищати її територіальну цілісність і суверенітет. Таке бажання є ключовим елементом вияву надетнічної свідомості. Її знаковими компонентами є загальнодержавний патріотизм, що передбачав лояльність до країни проживання і солідарність з усіма громадянами незалежно від етнічної ідентичності.
У випадку Стефаникових героїв – щодо військового відбутку – цей патріотизм був діаметрально протилежним. Не «спрацював» тут і висновок Юрґена Габермаса, що «… для членів спільноти має бути раціональним знехтувати своєю лояльністю до осіб, котрі довіряють одна одній, на користь солідарності з чужими»⁹. Принагідним підтвердженням будуть рядки зі Стефаникового листа:
«Стояв коло других та пізнавав людий. З єго села були і з других були. Брали собі їсти й пити.
Крик: рабунок! Ратуйте!
Прибіг офіцер, аби вести їх та не дати на рабунок чужого добра. Додавав вояцкої охоти.
Він не чув, лиш пізнавав.
Всі не чули, лиш пізнавали собі своїх із селів (тут і далі письмівка моя. – І. М.).
Офіцер більше не кликав. Стояв коло них.
Всі очи кумпанії шукали в товпі, як діти ягід по лісі, аби найти свого.
Офіцер думав, як то він собі кулю пустить у голову.
Товпа кричала: Віват цісарь і цісарскі діти! Цісарь за нами!
Але крику того не чув офіцер»¹⁰.
Ба більше: для Стефаникових героїв важливим є «грубе, пороздиране полотно із затертими червоними вишивками […] одїж жовнярів з війни» (Сина книжечка, с. 103 [«Осїнь»]).
4. «Два роки нїчо в хатї не говорило си, лиш Канада, тай Канада».
Четверте міркування таке: функціональність дихотомії «свій» – «чужий» була не лише взаємопов’язаним комплексом релігійних символів, простору мови повсякденного спілкування, її істотним чинником була територія – середовище взаємодії етнонаціональних спільнот і полігон відчайдушної боротьби за дефіцитні ресурси (передусім землю). Це призвело до явища/процесу групового незадоволення – кореляційного фактора взаємодії «своїх» і «чужих». Адже соціокультурні й етнокультурні виміри дихотомії «свій» – «чужий» Стефаникової доби (особливо у рамцях Габсбурзької монархії) визначалися тією суттєвою обставиною, що в модерному часі, який характеризується суттєвими інноваціями в різних сферах суспільного життя, поступово формувався новий ідентид – етнічний/національний, який поволі виборював право на існування поруч із релігійним. Додаймо сюди відсутність розвинутого індустріального виробничого сектора на Галичині, що визначала структуру всіх без винятку етнічних сеґментів місцевого етносоціального організму. Саме тому, в умовах бездержавности, найчисельніша спільнота досліджуваного хронотопу – українська етнічна більшість потрапила у скрутне становище «чужих» на своїй землі. Це рельєфно проявлялося в етносоціальній структурі української спільноти Галичини, про що вже чимало написано.
Між тим, лінія розмежування етносоціальної структури західноукраїнського соціуму пролягала між містом і селом, оскільки 94,4% українців Галичини зосереджували свої трудові зусилля в сільському господарстві¹¹. Це фактично свідчить, що українці відігравали майже самостійну роль у хліборобстві, залишаючи позаду передусім поляків Галичини (59,7%)¹². Часопис Діло 1912 р. писав: «Більшість, бо ³/₅ нашого так званого селянства, се в дійсності лиш рільничий пролетаріат»¹³.
Вкрай злободенною проблемою українства була нестача землі. Внаслідок цього однією зі сталих тенденцій від середини ХІХ ст. була пауперизація українського селянства. Найбільше помітна вона у зменшенні розмірів сільських господарств. Розміри середньої ділянки в 1880-х рр. становили 2 або 4 га, а середньостатистичне земельне господарство ледве могло прогодувати одну родину. Збільшилося число селян, вимушених заради виживання шукати додаткових заробітків: їхня кількість становила 0,8 млн у 1869 р. та 1,2 млн на початку ХХ ст.¹⁴.
Зауважмо: на Галичині середнє селянське землеволодіння становило 5 га у 1859 р., 3 га в 1880 р. і 2,5 га в 1900 р.¹⁵ Тому 80% українців, зайнятих у сільському господарстві, були безземельними або малоземельними. Серед малоземельних 42% господарств мало 1–2 га і лише 37% – 2–5 га. Водночас 47 поміщикам-українцям належало 44 тис. га землі. Як зауважують дослідники, останню цифру важко порівняти із землеволодіннями польських маґнатів, яким належало 3,7 млн га із 9,5 млн га землі. В той же час 650 тис. селянських господарств мали тільки 3 млн га, а 1650 тис. селян узагалі не мали власної землі. Жалюгідне становище українців ускладнювало й те, що в 1900 р. приблизно 200 тис. селян східної частини Галичини володіли наділами, меншими від 1 га. З часом процес обезземелення селян лише набирав обертів: згідно з офіційними статистичними даними, на Галичині в 1900–1910 рр. щороку продавали 2,5–3 тис. селянських господарств¹⁶.
Відтак одним із головних засобів виживання українців стала т. зв. зарібкова еміґрація. Основними її напрямками були землі Російської імперії – колишнє Королівство Польське, Литва, Волинь або Центральна Україна, рідше Угорщина або Буковина. Масштабні зміни відбувалися з початком масової еміґрації до Північної Америки в 1890-х рр. Про ті чи ті особливости еміґрації написано чимало, і чимало – представниками красного письменства. Тема еміґрації, звісно, не основна у Стефаникових творах, але, погодьмося, і не другорядна.
Зокрема у квітні 1899 р. в Громадському голосі майбутній класик української літератури так окреслив явище еміґрації:
«До Канади емігрують такі мужики, що годні мати з продажі свого маєтку 500–800 злр. і на дорогу. Є між емігрантами і маєтніші господарі, але лишень про око. В селі продали вони газдівство своє за 2000–3000 злр., але, оплативши довги, вони не мають більше як 80 злр. на дорогу до Канади. Маса емігрантів є то господарі кількаморгові і незадовжені, і власне вони тисячами емігрують. Буковинські і покутські емігранти переносяться на нову землю задля дітей (письмівка тут і далі моя. – І. М.). […] ціла маса емігрантів не йде до Канади вже з крайньої нужди, але з того твердого переконання, що на своїй землі не діждеся нічого ліпшого, як пятькрацарового наймитства. Здаєся, що мужицтво цілком добре розуміє своє положення, того роздратуванє міліонів, що на них має виплата тих міліонів спасти, тото безвідрадне дроблене землі і брак зарібків. І тікає за море, аби діти урятувати від безхлібної нужди. […] тепер руські мужики тікають до Канади, а русини бояться, аби земля їх не перейшла на чужі руки»¹⁷ .
Першорядним джерелом для розуміння теми досі є Стефаникові листи, написані весною 1899 р. до Ольги Кобилянської та Вацлава Морачевського¹⁸. Одним із найемоційніших буде лист до В. Гаморака, датований кінцем березня 1899 р.: «Бачу нині на двірци (у Кракові. – І. М.) руских мужиків, що їдуть до Канади. Громада, що сунеся, як в сні, кудась далеко. Дітий, жінок і бабів досить. І не жалую їх, тому що то великі, чорні руки шукають плуга, аби орати. А всі інтелігенти будуть співати „Помарніла наша доля“ і нічо не зроблять, аби їм хоть дорогу показати до того плуга. Здохне їх половина, але друга буде орати і орючи співати: „воли мої половії, чому не орете?...“»¹⁹.
Стефаник, вочевидь, просто не міг не написати про цю еміґраційну лихоманку. Принаймні так можна зрозуміти рядки Богдана Лепкого про враження від побаченого на краківському вокзалі, після розмови з селянами зі Стецевої:
«[…] Стефаник буцім когось шукав – не було. Вже не зачіпав нікого. Ішов захмарений і злий.
– То таке тут, а що було там? – звернувся до мене.
– Де там? – питаю.
А як відїздили зі своїх сіл, як їх виривало з землі, ніби вітер тую деревину рве. То, небоже, мусит бути написане, але так, як воно було та ще буде (письмівка моя. – І. М.)»²⁰.
Свою обіцянку Стефаник дотримав. Зокрема в образку «Мамин синок», в якій трирічний Андрійко Косминка збирається їхати до Канади. Тут письменницьке зображення еміґрації – нейтральне, хоча й не позбавлене емоційності:
«“[…] А куда ти поїдеш?”
“До Канади”.
“На чім поїдеш?”
“На такі шіфі як хата великі, таким морем шіроким, шірокім, гет, гет…” (Сина книжечка, с. 53 [«Мамин синок (Юрчикови)»]).
Своєрідні «дитячі» мотиви (насправді, прогностичні) супроти еміґрації присутні в образку «Осїнь»:
«“Йди, йди, слухай за Канаду; гадаєш шо я піду з дїтьми дес на край сьвіта?...” навздогін сказала єму жінка» (Сина книжечка, с. 106–107 [«Осїнь»]).
Схожі переживання – турботу/відповідальність за дітей – віднайдемо у новелі «Кленові листки:
«– Бо виглядає так, шо я свої дїти гет позбиткував, гірше як темний воріг. А я, видите, не позбиткував, я лишень прогорнув з перед очий сегодне і завтра і рік і другий і подивив си на мої дїти, що вони там дїют? А шом уздрів тай сказавєм. Я пішов до них у гостї тай кров моя застигла на їх господарстві…
По хвилї.
– Як би до тої Канади не було морів, то я би їх у міх забрав тай бим пішя з ними туда йшов, аби їх занести далеко від цего поругáня. Я би ті моря берегами обходив…» (Дорога, с. 47–48 [«Кленові листки»]).
Натомість найвідомішим твором письменника, який апелює до явища еміґрації, залишається студія «Камінний хрест». Щоправда, незважаючи на її глибокий сенс, тут лише двічі фігурує далекий од Покуття континент:
«Мовчи, не хлипай, бо ти сиві кіски зараз обмичу тай підеш у ту Гамерику як Жидівка. […] Два роки нїчо в хаті не говорило си, лиш Канада, тай Канада» (Камінний хрест, с. 14, 15 [«Камінний хрест. Студия»]).
Авторське апелювання до євреїв, які також, як і українці, вимушено залишають свої домівки, шукаючи порятунку в Новому світі, знову-таки зближує Стефаника з німецькомовним письменництвом, яке вповні сповідує габсбурзький міт. Скажімо, із Йозефом Ротом та його романом «Йов»²¹. Однак Стефаник не переймається казковими початками твору, його епічною структурою, актуалізацією біблійних легенд тощо. У його творах, як зауважив Юліян Вассиян ще 1927 р., присутній «контраст між ілюзією об’єктивности і динамікою творчої присутности творця»²². Чи не тому Стефаниковий сюжет усеціло трагічний, а світ, який оточує його героїв – зовсім не ідеальний, квінтесенцією якого є твердження письменника: «малесенька трагедія усіх хлопів на світі»²³?
_______________________
* Василь Стефаник. Повне зібрання творів. В трьох томах. Том третій. Листи. Київ: Видавництво Академії Наук Української РСР, 1954, с. 97 (81. До В. І. Морачевського. Березень 1897 р., Краків).
¹ Іван Монолатій. Разом, але майже окремо. Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1867–1914 рр. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2010, с. 581.
² Див.: Іван Монолатій. Єврейський дискурс західноукраїнської етнополітичної сфери (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). Judaica Ukrainica. Vol. 1. Київ, 2012, c. 73–110. ; Він же. Громадянське рівноправ’я в обмін на етнічне самозречення: інтеграція євреїв Галичини в Габсбурзьку державу. Judaica Ukrainica. Vol. 3. Київ, 2014, c. 37–59.
³ Див.: Іван Монолатій. Українсько-єврейський етносоціальний конфлікт у Галичині (кінець ХІХ – початок ХХ століття). Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип. 19, Івано-Франківськ, 2011, с. 3–13.; Він же. Українсько-єврейський етнополітичний діалог на західноукраїнських землях (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). Українська орієнталістика: спеціальний випуск з юдаїки. Київ, 2011, с. 243–273.
⁴ Іван Монолатій. Разом, але майже окремо…, с. 512.
⁵ Андрій Чайковський. Чорні рядки: Мої спомини за час від 1 листопада 1918 р. до 13 травня 1919 р. Дзвін. 1990. № 6, с. 77–78.
⁶ Андрій Заярнюк. Ідіоми емансипації. «Визвольні» проєкти і галицьке село в середині ХІХ століття. Київ: Критика, 2007, с. 307, прим. 270.
⁷ Про це див.: Ярослав Грицак. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886). Київ: Критика, 2006, с. 38.
⁸ Степан Фодчук. Військова служба в Коломиї. «Над Прутом у лузі…». Коломия в спогадах. За редакцією Зиновія Книша. Торонто: Срібна сурма; Видання Комітету Коломиян, 1962, с. 75–76.
⁹ Юрґен Габермас. Залучення іншого. Студії з політичної теорії; пер. з нім. А. Дахній; наук. ред. Б. Поляруш. Львів: Астролябія, 2006, с. 25.
¹⁰ Василь Стефаник. Повне зібрання творів. В трьох томах. Том третій. Листи. Київ: Видавництво Академії Наук Української РСР, 1954, с. 140–141 (126. До В. І. Морачевського. Червень 1898 р., Русів).
¹¹ С. А. Макарчук. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. Львов: Вища школа, 1983, с. 43.
¹² Іван Монолатій. Інші свої. Політична участь етнічних акторів пізньогабсбурзьких Галичини і Буковини. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2012, с. 159.
¹³Цит. за: О. С. Жерноклеєв. Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890–1918 рр.). Івано-Франківськ: Видавничо-дизайнерський відділ ЦІТ, 2006, с. 81.
¹⁴ Ярослав Грицак. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886), с. 246–247.
¹⁵ Wolfdieter Bihl. Die Ruthenen. Die Habsburgermonarchie 1848–1918. Im Auftrag der Kommission für die Geschichte der Österreichisch-Ungarischen Monarchie (1848–1918) herausgegeben von Adam Wandruszka und Peter Urbanitsch. Band III: Die Völker des Reiches. 1.Teilband Wien: Verlag der Österreichischen Akademie der Wissenschaften, 1980. S. 564.
¹⁶ Ірина Погребинська, Максим Гон. Євреї в Західноукраїнській Народній Республіці (до проблеми українсько-єврейських взаємин). Київ: НАН України; Інститут національних відносин і політології; Рівненський економіко-гуманітарний інститут, 1997, с. 10.
¹⁷ Василь Стефаник. Повне зібрання творів. В трьох томах. Том другий. Автобіографічні твори, поезії в прозі, публіцистика, незакінчені твори і переклади. Київ: Видавництво Академії Наук Української РСР, 1953, с. 75, 78 («Для дітей»).
¹⁸ Див.: Василь Стефаник. Повне зібрання творів. В трьох томах. Том третій. Листи. Київ: Видавництво Академії Наук Української РСР, 1954, с. 179–180 (170. До О. Ю. Кобилянської. 23.IV.1899 p., Краків); с. 181–182 (172. До В. І. Морачевського. Травень 1899 р., Краків).
¹⁹ Василь Стефаник. Повне зібрання творів. В трьох томах. Том третій. Листи. Київ: Видавництво Академії Наук Української РСР, 1954, с. 178 (168. До В. К. Гаморака. 29/ІІІ – 1899 р., Краків).
²⁰ Богдан Лепкий. Три портрети. Франко – Стефаник – Оркан, с. 103.
²¹ Докл. про цей роман: Тетяна Монолатій. Поетика повсякденності. Проза Йозефа Рота як інтертекст. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2015, с. 115–135.
²² Д-р Юліян Вассиян. Твори. Том ІІ. Творець із землі зроджений. Василь Стефаник. Передмова Юрія Клинового. Торонто: «Євшан-зілля», 1974, с. 19.
²³ Василь Стефаник. Повне зібрання творів. В трьох томах. Том третій. Листи. Київ: Видавництво Академії Наук Української РСР, 1954, с. 142 (127. До В. І. Морачевського. Червень 1898 р., Русів).
14.05.2023