Відкрити нині в Україні невідоме городище чи залишки замку – річ неймовірна. Але журналісти “Збруча” все щось знайдуть.
Ріпинський водоспад до і після зведення міні-ГЕС. Світлина zonderbear.livejournal.com
Ми вже розповідали про село Купин, що на Хмельниччині. Тоді ж побіжно згадали й місцевий водоспад “Шум” – найбільший в області. Той водоспад став головною і єдиною причиною, що знову привела дописувача “Збруча” до цього подільського села. Мандрівка, зауважмо, була звичною екскурсією, а не робочим відрядженням. Хотілося подивитися, що від того “Шуму” залишилося по тому, як на сусідньому ставку запустили міні-ГЕС. У соціальних мережах можна було зустріти сумні пророкування, мовляв, запуск станції знищить унікальну пам'ятку природи, як то вже сталося на його водоспаді-”близнюку”, що на річці Жванчик у селі Ріпинці Кам'янець-Подільського району.
На превелику радість, з водоспадом все було гаразд – “Шум” щумів, як має бути, і якоїсь візуальної різниці з давнішими часами не спостерігалося. Намилувавшись сріблястими струменями та клацнувши кілька фотокадрів, автор почимчикував до траси – ловити попутку. Все варте уваги тут було оглянуте ще торік.
Водоспад “Шум” – найбільший на Хмельниччині.
Піднявшись метрів на сто вище від водоспаду, автор біля огорожі старого єврейського кіркуту просто носом уперся в чималий (десь понад 4 метри завширшки) масивний контрфорс. Такий гармонійно виглядав би біля башти якого замку чи фортеці. Але для звичайної цвинтарної огорожі він був зовсім недоречним...
Цвинтарна огорожа та контрфорс. Світлина, на жаль, погано передає його масштаби.
Село (колись містечко) Купин відоме від 1407 року. Тоді його володарем був такий собі Богуслав зі Стахова. У XVI столітті власниками містечка (як і більшості довколишніх сіл) були Замойські. Від 1637 року – Гербурти. Але хто володів Купином – не головне. Головним є те, що поселення це досить давнє і поважне. Відповідно без укріплень тут було аж ніяк. Тим більше, що поруч проходив сумнозвісний “Кучманський шлях”, яким регулярно швендяли татари в Галичину й назад.
Укріплення тут справді були. Про що йдеться в доповіді Юхима Сіцінського "Археологическая карта Подольской губернии" (1901):
“Вблизи мѣстечка [Купина] есть следы небольшаго укрепленія, по прѣданію, воздвигнутаго во время нашествія татаръ на Подолію. Народъ говоритъ, что въ Купинѣ, на крутой горѣ надъ рч. Смотричемъ, стояла некогда высокая башня, на которой вѣчно находились сторожа, которые слѣдили, не идутъ ли татары или волохи, и на случай опасности давали знать населенію; эта башня была обнесена высокими валами. Въ недавнѣе время башня разобрана, и изъ камня ея выстроена мельница на рѣчке, а место занято подъ усадьбу крестьянина, и насыпь распахана. Есть мненіе, что Купинъ стоитъ на местѣ древняго болоховскаго города Губина...”.
Саме про цю цитату з “батька подільського краєзнавства” я одразу ж і згадав. Мовляв, чи не залишки це згаданої вежі? Бо дуже тут місце зручне для зведення укріплення, та й млин, про який ідеться у Сіцинського, поруч.
Видряпатися на цвинтарну кручу – хвилинна справа. Сумніву не залишилося. Контрфорс – це дійсно залишки оборонної вежі, а сама територія кіркуту рясно помережена валами та ровами. Що рови ті старезні, жодного сумніву не було. Поважний вік земляних споруд яскраво засвідчували давні надгробки, встановлені на дні ровів.
Замчисько на цвинтарній горі.
Внутрішній периметр. Добре видно, що деякі надгробки початку ХІХ століття стоять на гребені валу та на дні рову.
Зовнішній прямокутний периметр. Позаду видно внутрішній вал.
Детально описувати розташування валів не будемо – це добре видно на світлинах. У тому числі, й на космічній. Якщо коротко: дві лінії валів і ровів – а у Сіцинського йдеться саме про вали (у множині) – утворюють майже квадратний замкнений контур, з півдня та заходу обмежений стрімкими схилами плато. З півдня упритул до плато йде дорога. За дорогою, зауважимо, знову досить стрімкий, майже прямовисний спуск, що закінчується чималим прямовисним скелястим урвищем. Не таким, як у Кам'янець-Подільському, але теж нівроку. Крім схилів гори, фортифікацію тут підсилювала ще й петля Смотрича біля її підніжжя.
Світлину зроблено з краю замчиська-кіркута. Тут добре видно посічений довколишній рельєф і водоспад внизу.
Якщо контрфорс дійсно є залишком давньої вежі, то вимальовується досить цікава картина. Виходить, що вежа стояла у найвужчому місці біля дороги, що веде до Купина. Тут вона з півночі обмежена плато, а з півдня – стрімким схилом гори (це добре видно на космічному знімку). Тобто стрільці з башти могли контролювати проїзд до містечка. Враховуючи рельєф, це єдино можлива дорога до Купина на цій ділянці.
Червоною цяточкою показано місце, до стояла вежа. Під нею добре видно залишки масивного контрфорсу.
Це ж саме місце від водоспаду.
Червоною цяткою позначено місце, де стояла вежа.
Крім основного фортифікаційного контуру, утвореного двома паралельними лініями валів, на знімку добре видно ще один, більший периметр і рів, що обмежує територію плато з півночі (там, на додаток до рову маємо ще й природній перепад рельєфу)
За великим рахунком, замчисько з його чималими валами й шукати не треба. Тож чому про цю визначну фортифікаційну споруду нічого не відомо ні вченим-історикам, ні краєзнавцям-аматорам? Навіть у дуже докладному й цікавому дослідженні Володимира Захар'єва та Сергія Шпаковського “Замки та фортеці з-понад Кучманського шляху”, що побачила світ у вересні цього року (зовсім свіжа!), про Купинський замок – ані пари з уст.
Пояснення просте і повністю обмежується фразою “задавили авторитетом”. Сказано у Сіцінського: “Вежу розібрано”, – отже, розібрано. Написано: “Насипи зриті”, – то які сумніви? Нагадаємо, європейські біологи аж до початку XVIII століття були певні, що у муха має 8 (вісім) ніг... Бо так у Аристотеля написано, ніхто й не перевіряв. Відповідно, ніхто й не намагався відшукати хоч би слід від купинських укріплень.
Зазначимо, що в описі Юхима Сіцинського зі знайденими валами маємо стовідсотковий збіг, крім останнього пункту: “Место занято подъ усадьбу крестьянина, и насыпь распахана”...
Тут знову звернімося до космічної знимки («нам зверху видно все – ти так і знай»). На захід від цвинтарно-замкової гори бачимо чималу садибу. А на північному краю цієї садиби навіть залишки розораного рову видно. Не виключено, що на території садиби були ще якісь вали з ровами. За 5 км проти течії Смотрича, у сусідньому Городку маємо схожу ситуацію. Там теж був багатоярусний замок – частина валів на горі, і ще один вал у долині.
“Турецький” міст через Смотрич під замковою горою. За переказами, його звели турки, але це швидше легенда.
Для розуміння ситуації варто нагадати, що більшу частину своєї доповіді "Археологическая карта Подольской губернии" Юхим Сіцінський писав не за результатами власних поїздок, а на підставі записок, які для нього готували місцеві парафіяльні священики. На той час єврейський цвинтар Купина був ДІЮЧИМ, а юдейське населення містечка складало більшість його людності. Євреї досить несхвально ставилися до іновірців, які швендяли по їхньому кіркуту. Православному ж священику взагалі туди було зась.
Підсумуємо.
Замок справді стояв на плоскій вершині високого плато, захищеного від заходу та півдня стрімкими схилами, а з півдня – ще й прямовисними скелями Смотрицького каньйону. Укріплення було переважно дерев'яно-земляне, за виключенням однієї вежі, що контролювала дорогу до містечка. Враховуючи надзвичайно вигідне розташування та наявність одразу трьох ліній валів (від півночі – чотири) таке укріплення цілком могло протистояти татарському загонові середньої чисельності. Такі, до речі, нападали найчастіше.
Від середини XVIII століття, коли загроза набігів минула, купинський замок закинули, відтак його викупила єврейська громада під цвинтар.
Для єврейських містечок Поділля характерне розташування цвинтаря “за річкою” (струмком) і “на горі”. Таке, зокрема, бачимо в сусідніх Сатанові та Городку. В останньому цвинтар відрізано від решти міста не лише Смотричем, а ще й безіменним струмком. Річка (струмок) тут відіграє роль своєрідного символічного Стіксу – міфічної ріки, що відділяє світ мертвих від світу живих.
“Нагірне” розташування цвинтаря теж має містичне пояснення: важкий підйом мав би заважати живим прагнути потрапити на цвинтар раніше визначеного Богом речинця.
Посічене валами та ярами замчисько було мало придатним для забудови чи обробітку.
Присутній і прагматичний аспект. Громада за власні кошти мусила викуповувати у дідича ділянку землі під цвинтар. Непридатна для забудови чи обробітку “гірська земля” (а саме такою є порізане валами та ровами замчисько) була найдешевшою. Кіркут почав діяти з кінця XVIII століття – саме цим часом датовані найдавніші поховання.
Так виглядає млин від підніжжя замково-кіркутної гори.
А наостанок – про млин. Той самий, для будови якого розібрали замкову вежу. Стоїть він метрів за двісті від замково-цвинтарної гори. За поширеною версією, збудували споруду ще 1455 року. Цю дату навіть написано на фасаді млина. Але то непорозуміння. Серединою XV століття датовано лише зведення на цьому місці його найпершого попередника. Місце тут для водяного млина найкраще – маємо природній перепад рівня Смотрича (недарма поруч водоспад). Звичайно, протягом століть господарський об’єкт неодноразово перебудовували, тож від того, найпершого, нині навіть каменю не лишилося.
Дата на фасаді млина.
На рубежі XIX-XX століть млин збудували «з нуля». Тоді ж встановили новітнє швейцарське обладнання, виготовлене фабрикою Даверіо в Цюріху (на той час кращого у світі й не було). Машини успішно пропрацювали ціле століття – до 2005 року. Млин зупинили лише з тої причини, що зламалася водяна турбіна. Грошей на новий агрегат (якоїсь тисячі доларів) не знайшлося. Все скінчилося тим, що унікальні, музейної цінності, машини хазяйновиті ґазди розтягли в металобрухт.
Історія про те, як купинчани сто років тому везли те обладнання з Цюріха в Україну, схожа на детектив.
“Мій дід, Юлій Кітлінський, у тій групі був помічником скарбника, – розповів Олексій Олексійович Кітлінський. – Він був і за перекладача, бо вільно володів німецькою та ще п'ятьма мовами”.
Купинчани майже рік гостювали в альпійській республіці – проходили стажування на фабриці Густава Даверіо. Адже потім мали самостійно змонтувати складну техніку, а в разі потреби – зремонтувати.
На той час Цюріх кишів російськими революціонерами-емігрантами. А зважаючи на те, що місцева “російська” громада була не надто великою, зустріч купинчан з останніми була неминучою
“За сімейними переказами, наші односельці познайомилися в Швейцарії ледь не з самим Леніном”, - продовжив свою розповідь пан Олексій. Що є цілком імовірним – час перебування купинчан у Швейцарії збігається з візитом у цю країну Володимира Ульянова.
Коли подоляни зібралися на батьківщину (разом із млинарським устаткуванням – а це кілька залізничних вагонів), революціонери ненав'язливо запропонували їм прихопити ще й нелеґальну літературу. Дядьки революцію мали десь, але “двоє хитрих хлопців, у тому числі й мій дід, - згадує Олексій Олексійович, - зметикували, що на цьому можна непогано заробити. Тим більше, що борці з царатом обіцяли добряче заплатити”.
Потай від решти вони напхали ящики з технікою нелеґальними газетами та брошурами. Революціонери були дуже задоволені і грошей не пошкодували: залізничні вагони з технікою – це не якісь там банальні валізи з подвійним дном.
Тут варто зробити відступ. На Городоччині, розташованій на самому кордоні двох імперій – Російської й Австро-Угорської (від Купина до Збруча трішки більше 20 км) – у ті часи чи не кожен п'ятий хоч якось був причетний до контрабанди. Тож щось перетягти через кордон великим гріхом не вважалося. А що – не важливо: чи жіночі панчохи, чи цигарки, чи горілку Бачевського, чи якусь там “Іскру”...
Нелегальщини у скрині з устаткуванням та у вузли механізмів напхали стільки, що навіть після передачі “товару” крамольні брошури знаходили в найнесподіваніших місцях. Література, до речі, зажила у місцевих дядьків неабиякої популярності, бо була видрукована на тонкому цигарковому папері. Місцеві хлопи ще кілька років по тому крутили з нього “революційні” самокрутки.
Товарний знак фірми “Даверіо” (архівна світлина). Нині на його місці лише дірки для кріплення.
У 1920-х роках історія з революційною контрабандою дістала несподіване продовження. Юліан Кітлінський після повернення з Цюріху був головним мірошником і жив у великому будинку біля млина. Але 1924 року будинок вирішили реквізувати під якусь із радянських установ. Кітлінських виставили на вулицю.
Ось тут і згадав мірошник, що й він колись доклав руку до великої справи світової революції.
“Дід написав у Кам'янець-Подільський до губкому КП(б)У великого листа, у якому нагадав про свій внесок у боротьбу з царатом, - розповідає Олексій Олексійович. – За свідка назвав ім'я одного досить відомого більшовицького вождя”.
З губкому направили до ЦК запит. Видатний більшовик згадав той випадок і відповів, що таки правда, нелегальну літературу Кітлінський перевозив, але ж, падлюка, не задарма. Якщо ж його і виселили з будинку, то так тому негіднику і треба, бо “шляхтич надумав погріти руки на священному полум'ї революції”.
Зрештою, з'ясувалося, що “на священному полум'ї революції погрів руки” не лише перемитник-невдаха: “Сума, названа більшовицьким вождем, - каже Олексій Олексійович, - набагато перевищувала ту, що отримали на руки кур'єри”. Різниця ж пішла в кишеню “полум'яному революціонеру”.
Наразі історичний млин фактичне знищено, а в одному з його корпусів, де до Другої світової війни стояв електрогенератор (знищений німцями), облаштовано міні-ГЕС...
Світлини автора