Трохи ґеоґрафії, історії, „політики" та ювілейних роковин.
Прочанам, що рік-річно в місяці серпні горнуться — спішать з усіх усюдів Перемищини, Добромильщини, Самбірщини, а особливо з далеких околиць Карпат, щоб поклонитися святій іконі Божої Матері на горі Пацлав-Кальварія, вже за містечком Хировом впадають у очі два правильні, стрункі стіжки-горби, покриті густим лісом. Перший з краю, ширший в насаді і правильніший, гейби виточений — то гора Гербурт, а сірі обриси якихось на вершку мурів — то руїни замку славного колись пана — Івана Щасного Гербурта, власника багатьох десятків довколичних сіл, великого приятеля і оборонця українського народу тай основника василіянського монастиря (1612 р.), що недалеко від замку. Другий, сусідній горб, увесь покритий густим буковим лісом, то т. зв. Чернеча Гора. Як каже вже сама назва — колись на ній ченці жили. Так, та не на розкішнім її вершку, а трохи з боку, де нині старий, первісний чернечий цвинтар серед лісу.
Сьогодні монастир трохи нижче, з права. Це довга, сіра, одноповерхова будівля. Від півночі межує з нею широка, прямокутна, велетенських розмірів дзвіниця, звідки в ясну, погідну днину мріють в сірій далині окраїни владичого й княжого города — Перемишля. Ліворуч від неї церква з дуже гарним, стилевим іконостасом і образами зі славної мінхенської школи на нім. Монастир одним крилом подався легко вперед, а другим припав цупко к горі. Увесь серед чудової декорації: на тлі темного ліса, що обхоплює його з трьох боків, як старого й доброго свойого друга, здолу пестрий килим селянських нив — цілує його стопи...
Мало хто із нас знає, яка велика й дорога це памятка для кожного українця-католика оцей монастир! Це місце голосне колись і славне на цілий наш край, щобільше — чи не на всю Европу. Пристрастно й обширно писали про цей монастир часописи наші й чужі, навіть заграничні 50 літ тому з горою. Саме слово „Добромиль" у своїм часі хвилювало тисячі і міліони галичан українців, було предметом гострих полемік, вічевих резолюцій — атак. Ватикан і Відень — був час — не спускали ока з Добромиля.
Що воно таке цей монастир? Що в ньому таке важне сталося пять десятків літ тому? Це реформа, віднова цілого василіянського Чина, що 1882 р. почалася саме в тім монастирі і з часом обхопила всі галицькі монастирі, а навіть згодом, в останніх десятиліттях, Закарпаття. Славний і в історії нашої Церкви вельми заслужений василіянський Чин — під впливом фатальних політичних обставин у XVIII та в полов. XIX в. важко підупав. Пошматований між ріжні держави, обкроєний і здесяткований в межах б. австрійської держави — хилився до неминучої заглади. А враз із ним грозила велика небезпека нашій Церкві у Галичині. З одної сторони помітний був застій реліґійного життя в народі, з другої сторони йшла сильна аґітація за царським православям; схизма, тяготіння до Росії заточували щораз то ширші круги. Бачив цей невідрадний стан нашої Церкви найвищий Пастир Христового стада, світлої памяті Папа Лев XIII і єдиним ліком на це узнав: негайну і основну віднову, реорґанізацію єдиного в нас старинного василіянського Чина. Віднову цю повірив 1882 р. славному, всесвітному і найбільше для Божої справи заслуженому Орденові (Чинові) ОО. Єзуїтів. Коли це сталося, як ОО. Єзуїти перебрали в часову управу 1882 р. добромильський монастир та відчинили там новіціят — счинився в цілім краю великий шум і крик. Москвофільські круги шаліли (зі зрозумілої, як відтак показалося обави!), народовецькі знову — не мали довіри до ОО. Єзуїтів. Було це кривдяче й некатолицьке становище, тай зовсім безпідставне, як опісля показалося.
Добромильська реформа Чину з часом обхопила всі галицькі василіянські монастирі, вляла в них духа, розпалила вогонь апостольский для Церкви й свого народу. Обновлений Чин вже в першім своїм десятилітті видав таких світочів, як: о. Андрей Шептицький, пізніший станиславівський Єпископ, а опісля галицький Митрополит, по сьогодні славно нам пануючий Князь нашої Церкви. Далі: бл. пам. о. Сотер Ортинський, світлий проповідник, опісля перший Єпископ українців в Зєдин. Державах Пів. Америки; бл. пам. о. Плятоній Філяс, теж великий бесідник і орґанізатор, довголітний і заслужений протоігумен ЧСВВ, бл. пам. о. Єремія Ломницький (помер в Росії на засланні) — основник так заслуженого для нашої Церкви й народу Згромадження СС. Служебниць ПДМ., Впреп. о. Діонісій Ткачук, тепер найвищий Настоятель архимандрит Чина в Римі, та б. інших.
Десятки молодих, перших василіян в характері місіонарів переорали св. місіями ввесь край, побуджуючи скрізь реліґійне життя, поширюючи ревно культ Христового Серця, гаряче набоженство до Богородиці, особливо в місяці травні (“майські набоженства"), розповсюднюючи реліґ. книжки, молитовники й калєндарі, а все те живою, народньою мовою писане, опісля навіть фонетикою (багато скорше ніж “Діло" у Львові!). А якже заслуженим періодом у релігійнім відродженні нашої країни був жовківський місячник “Місіонар”, печатаний відразу у вел. накладах (30 тисяч накладу мало перше число з 1896 р.!), а якого основником був тодішній ігумен Львівського монастиря ОО. Василіян — о. Андрей Шептицький ЧСВВ.
(д. б.)
[Український Бескид, 18.09.1938]
(докінчений).
Отже як бачимо — пусті, неоправдані тай кривдячі для ініціяторів і творців добромильської реформи — були обави й закиди (скажім делікатно) — тодішних представників укр. політичного світа й інших українців-патріотів з 1882 р., мовляв — це “нищення Руси", польонізація старинного нашого Чина і т. п. Люди, яким поручив Рим перевести в Добромилі так необхідну реорґанізацію Чина — були далекі від якоїнебудь політики, були вірним і послушним знаряддям Риму і більш нічого. Як люди — відзначалися вел. христіянською любовю та високою особистою праведністю-чеснотою.
Та на превеликий жаль, добромильський монастир, в якім відбулися перед 56-ти літами такі преважні події — до недавна був в жахливім, просто безнадійнім стані. Саме цього року, в місяці вересні минає 10 літ, як монастир цей відновлено й наново замешкано. Неодин з читачів отсих рядків, який 10 літ тому відвідував Добромиль, оглядав його цікавіші місця, памятки — пригадує собі, який пресумний вид представлявся його очам, коли побачив це св. місце, так щедро вивіноване природою, таке захоплююче, миле. Яка була причина так скорої руїни цього Дому, так ще недавно повного життя, праці, голосного на ввесь край і далі?... В 1902 р. зі санітарних причин (гриб у домі) перенесено новіціят Чина з добромильського монастиря до Крехова в Жовкви, а добромильський монастир став пусткою, полишеним сонцю, — вітрам та дощам відданий в „опіку"... Воєнні перипетії доконали решти, так, що за яких пару десяток літ такої „природної господарки" ледви чи оставби був камінь на камені з гарного колись добромильського монастиря.
Для історії — слід замітити на цім місці, що добромильський монастир формально був замешкалий вже від 1920 року. Було це конечне для певних, поважних причин. Перебувало тоді в нім (читай: в його руїнах!) двох священиків та один брат. Між ін. в 1924 році, за ігуменування Впр. о Митрофана Гринькевича поставлено частину господарських будинків та гарну, обширну стодолу. Був це перший крок в розбудові добром. дому, ластівка нових, кращих часів для цього монастиря.
В 1926 р. порішено за всяку ціну воскресити ці мертві, холодні руїни, не дати марно пропасти так важній і дорогій нашій памятці. До віднови добромильського монастиря приступлено за протоігуменату бл. п. о. Ан. Калиша ЧСВВ, а ініціятором її був Всв. о. Йосиф Заячківський ЧСВВ, теперішній ґен. секретар і прокуратор Чина при Архимандрії в Римі. Два роки тривали найконечніші реставраційні роботи біля дому і церкви, так, що з кінцем ферій 1928 р. добромильський монастир сяк-так міг помістити в своїх обновлених мурах 30 клириків на фільософічні (стислі) студія, шістьох священиків-професорів та стількиж братів. Першим ігуменом нового Добромиля став Впр. о. Йосафат Лабай, теперішній ректор української папської Семінарії ім. св. Йосафата в Римі. За його ігуменування (1928—1933) щойно приведено дім і церкву до сьогоднішнього, прегарного стану, куди кращого, ніж в 1882-тім році, після реставрації (на кошт Риму). Отже цього року в місяці серпні минуло 10 літ від вельми коштовної, а якже благословенної і цінної віднови цього пропамятного монастиря!
В 1938 р. відбулась в добром. монастирі Генеральна Капітула Чина, на яку прибули заступники всіх василіянських монастирів в Галичині, на Закарпатті, Мадярщині, Румунії, в Зєд. Державах, Канаді й Бразилії. На цій історичній Капітулі (Згромадженні) Чина порішено м. ін. оснувати окремі, самостійні три василіянські провінції (галицьку, закарпатську та американо-канадійську) й віцепровінцію бразилійську з окремим протоігуменом у кожній. А що найважніше — обрано тоді в Добромилі найвищого настоятеля цього Чина Архімандрита та його Раду, з осідком у Римі. Першим Архімандритом обновленого Васил. Чина став тоді Всесв. о. Діонісій Ткачук ЧСВВ.
Сьогодні ігуменом цього монастиря є Впр. о. Йосиф Галабарда ЧСВВ., людина молода, повна енерґії та ініціятиви. Про це переконатися міг кожний, що був 19. VIII., у дні Преображення Господнього на Чернечій Горі на відпусті. Завдяки гарній погоді тай жичливості й привязанню довколичного народу, особливо його пастирів до цієї обителі — відпуст цей стягнув рекордове число учасників. Перед співаною Сл. Божою торжественно посвячено новий церковний дзвін, якому дано ймення Володимир. Співану Сл. Божу відслужив Всесв. о. канонік Іван Господаревський, парох м. Добромиля, вкоротці священик-ювілят (50-ліття священства). Діяконували Всеч. Отці: Александер Щеснюк з Нового Міста та о. Юрій Ковальський, місцевий катехит.
Направду — щиро треба радіти, що монастир цей зі 10 літ свого „нового" існування став знову духовим осередком західної чистина карпатського Підгіря та що розвивається щораз краще, як внутрішно, льокально, так і в інтенсивних апостольських працях на вні. Славній та старинній добромильскій обителі, Піємонтові релігійного відродження нашого краю — щасти Боже з новим десятиліттям!
[Український Бескид]
25.09.1938