У Національному музеї в Кракові (Muzeum Narodowe w Krakowie) відкрилася надзвичайно цікава виставка "Вільно Вільнюс Вільне 1918-1948. Одне місто – багато наративів" (Wilno Vilnius Vilne 1918-1948. Jedno miasto – wiele opowieści). Виставка є результатом плідноï співпраці з Національним музеєм мистецтв у Вільнюсі (Lietuvos nacionalinis dailės muziejus) і показує, мабуть, один із найцікавіших – і водночас найтрагічніших як на початку, так і наприкінці згаданого періоду – та переломних періодів в історії міста, котре – варто про це згадати – власне святкує в цьому році 700-річчя.
Концепція, яку використали організатори, веде відвідувачів від початків ідеологічної боротьби між прихильниками польського та литовського бачення майбутнього міста та відповідно проявів цього у прикладному мистецтві на початку 20-го століття – через власне боротьбу вже не ідеологічну (щоправда, бої за місто тут опущені, проте ми бачимо їхні наслідки у вигляді литовських пропагандистських плакатів із закликами до звільнення міста – і відповідно польських пропагандистських плакатів, що мають мету підкреслювати польський характер міста) до періоду нібито ідилічної Аркадії міжвоєнного періоду. Візію цього періоду провіщає картина Людомира Сьлендзінського "Пілсудський під Вільном" (на якій маршал у білих рукавичках дивиться в бінокль на місто, що лежить у долині), а потім реалізується автопортретом того ж Сьлендзінського з родиною на балконі його квартири в кам'яниці на вулиці Театральній – також з панорамою Старого міста на задньому плані.
Людомир Сьлендзинський „Пілсудський під Вільно”, 1927
Людомир Сьлендзінський. „Сімейний портрет“, 1933
Цей період зображений у творчості багатьох польських, а також литовських і єврейських художників, які представляють як класичні (особливо коло, пов'язане з Університетом Стефана Баторія), так і авангардні тенденції, гарним прикладом чого є досить численні роботи Людомира Сьлендзінського (Ludomir Śleńdziński) та Вітаутаса Кайрюкштіса (відомого також як Вітольд Кайрукштіс – Vytautas Kairiūkštis/Witold Kajruksztis).
Тут ми бачимо як численні портрети, так і автопортрети, чарівні міські пейзажі, панорами та сцени міського життя.
Також привертають увагу численні приклади фотографій (наприклад, Софії Урбонавічюте-Субачювене – Sofija Urbonavičiūtė-Subačievienė), гравюр, скульптур тощо.
Культурна тема єврейського Вільнюса також досить широко представлена через профілі таких художниць, як Фаня (Ума) Олькєницька-Лемер (Fania (Uma) Olkienicka-Lemer), Хадасса Ґуревич-Ґродзька (Hadassa Gurewicz-Grodzka) та інші.
Далі виставка показує мистецьке життя міста під час і відразу після Другої світової війни, найкращим прикладом чого є гравюра Владаса Дреми (Vladas Drėma) під назвою "Визволення. Вільнюс. 13 липня 1945 року", виконана того ж 1945 року як пропагандистська робота на замовлення радянської влади, і водночас (хоча формально й начебто бездоганна з точки зору замовника) несе в собі ледь приховане моторошне послання й темне пророцтво. Варто порівняти цю картину з експонованою також більш ранньою роботою Дреми – футуристичним баченням Вільнюса 1928 року під назвою "Пожежа у Вільнюсі в 2222 році".
.
Владас Дрема „Визволення. Вільнюс. 13 липня 1945 року“, 1945
Владас Дрема „Пожежа у Вільнюсі в 2222 році“,1928
Наприкінці ми бачимо численні версії знаменитої створеної у Вільнюсі картини Еуґеніуша Казіміровського 1934 року "Ісусе, довіряю тобі", а завершується серія символічним кінцем міжвоєнного міста через післявоєнну "репатріацію", найяскравішим прикладом якої знову ж таки є Людомир Сьлєндзінський, який у особливій формі майже коміксу зображує свій власний воєнний та післявоєнний досвід, кульмінацією якого є тритижнева подорож залізницею з Вільнюса до Кракова у березні 1945 року.
Насамкінець ми також бачимо повоєнні литовські залікові книжки Вільнюської академії мистецтв Анджея Врублевського (Andrzej Wróblewski) та Оскара Гансена (Oskar Hansen) – відомих польських повоєнних митців, з котрих перший народився у Вільнюсі, а другий – у Гельсінкі, обидвоє навчались у місті в гімназії та провели у ньому роки війни. З них можна дізнатись, серед іншого, про їхнє знання мов, як розмовної, так і письмової (французької – добре, литовської – погано), а також про те, що обох було викреслено зі списку студентів "через тривалу відсутність", що у їхньому випадку (мабуть, як і в багатьох інших) означало також власне "репатріацію", тобто виїзд із міста назавжди.
У рамках виставки також відбувається прем'єра експериментального документального фільму Джорджо Руджері (Giorgio Ruggeri) "Piove a Wilno" (Дощ у Вільно). Фільм заснований на письмових свідченнях італійських журналістів, які відвідали Вільнюс у 1920-1940 роках, а також на використаних унікальних рідкісних кадрах з європейських кінофондів та архівів. Це надзвичайно цікавий приклад міжвоєнного європейського репортажу про польсько-литовський конфлікт на тлі того, як він сприймався із західноєвропейської перспективи.
Виставку, яка налічує понад 280 експонатів і триватиме до 3 вересня, відкриває копія пам'ятника Адаму Міцкевичу, що стоїть перед головним корпусом Національного музею, виконана за проєктом Збіґнєва Пронашка 1922 року (котрий у міжвоєнний період так i залишився не реалізованим).
25.05.2023