Два світи

У видавництві "Свічадо" вийшов у світ переклад ґрунтовної історичної праці професорки Ґданського університету Маґдалени Новак "Два світи: Проблема національної ідентифікації Андрея Шептицького в 1865–1914 роках" (переклад із польської Андрія Павлишина), в якій ретельно досліджено формування національної ідентичности митрополита Андрея Шептицького на тлі соціяльно-політичних, національних і релігійних перетворень, що відбувалися в Габсбурзькій імперії, на Галичині, у римо-католицькій та греко-католицькій Церквах, проаналізовано його особисті зв’язки, сімейні та приятельські стосунки, ділові взаємини, освіту, джерела духовного натхнення й орденське середовище – усе, що могло вплинути на його національне ототожнення. З дозволу видавництва пропонуємо ознайомитися з останнім, підсумковим, розділом дослідження.

Новак Маґдалена. Два світи: Проблема національної ідентифікації Андрея Шептицького в 1865–1914 ро­ках. – Львів: Свічадо, 2023. – 640 с. Авторизований переклад із польської – Андрій Павлишин

Nowak M. Dwa światy. Zagadnienie identyfikacji narodowej Andrzeja Szeptyckiego w latach 1865–1914. – Gdańsk : Wydawnictwo Uniwersytetu Gdańskiego, 2018

ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО, 1865–1914

До 1914 року митрополит Андрей Шептицький обертався у просторі, окресленому соціально-політичними реаліями Габсбурзької імперії. Її специфіка давала змогу зберігати стару домодерну станову свідомість, проте доповнену елементами модерної національної свідомости. На зламі ХІХ і ХХ століть в Австро-Угорщині трапився стрімкий спалах національних прагнень, що в поєднанні з демократизацією системи стало запорукою нової епохи. Це стосувалося також польської та української свідомости.

У молодості Роман Шептицький виховувався у польському середовищі, в атмосфері поміщицьких традицій і католицької релігії. Родини його батьків пишалися своєю належністю до «політичної нації» давньої Речі Посполитої. Вони також здобули визнання свого аристократичного статусу, отримавши графські титули. У родині його матері Софії Шептицької, уродженої Фредро, русинські первні були практично непомітними, більше уваги приділяли польському патріотизмові та наполеонівській традиції. У родині батька Яна Кантія також культивували пам’ять про велич роду в давній Речі Посполитій, але увагу приділяли заслугам тих його представників, які повнили послугу вищих ієрархів Греко-католицької Церкви. У культурному сенсі родина Шептицьких залишалася в польському колі, однак плекала пам’ять про своє руське коріння. Обидві родини дотримувалися типового для галицького поміщицтва консервативного патріотизму, який після поразки Січневого повстання виявлявся у сильному почутті обов’язку працювати на користь краю. Шептицькі та Фредри також, безсумнівно, оберталися в середовищі свого стану, однак мали постійний контакт з людьми руської/української культури. Діялося це бодай тому, що маєтності Яна Кантія Шептицького значною мірою були заселені русинами/українцями.

Раннє дитинство Романа та його братів минало між батьківським домом у Прилбичах і садибою Александра Фредра у Львові, на Хорущизні. Це був дуже щасливий період. Юний Роман утримував глибинний зв’язок із братами, який, як свідчить родинне листування, витримав усі його складні життєві вибори. Саме мати та її дедалі глибша релігійність вплинула на формування постави молодого Романа і на принципи й ідеали, які він сповідував. Роман Шептицький здобув ґрунтовну, типову для його соціяльного становища освіту. У шкільні роки в його найближчому оточенні не було жодних руських елементів. Як і багато інших поміщицьких синів, він закінчив знану завдяки культивуванню польськости та високому рівню підготовки випускників гімназію Св. Анни у Кракові, отримавши на випускному іспиті найкращий результат із польської мови. Під час навчання в Яґеллонському та Вроцлавському університетах Роман Шептицький належав до кількох польських студентських організацій, що мали метою плекати національні традиції. Така діяльність, на його думку, не суперечила заявленій ним у студентській особовій справі за 1885/1886 навчальний рік руській ідентичності. Початкові мотиви цього жесту не зовсім зрозумілі. Багато що свідчить про те, що він був пов’язаний із вираженою раніше волею вступу до Василіянського Чину.

Під час навчання в гімназії та в університеті Роман Шептицький підтримував тісні стосунки із нестором консервативного напряму та відомим прихильником ультрамонтанства Павелом Попелем. Будучи студентом, він відвідував щочетвергові вечори, які той організовував. В університеті йому особливо сподобалися лекції змартвихвстанця о. Стефана Павлицького, знавця томізму й частого відвідувача салону Попеля. Роман Шептицький обертався в середовищі, що сповідувало традиціоналістські, ультрамонтансько-клерикально-консервативні погляди. Особи, котрі належали до найближчих друзів і приятелів родини, з якими він спілкувався замолоду, належали до одного елітного поміщицького кола. Серед них було чимало священнослужителів.

Сімейні розповіді свідчать, що ще дуже юним хлопцем Роман відчув покликання до духовного стану. У 1883 році він заявив батькам, що прагне вступити до василіянського ордену. Ймовірно, що це рішення було пов’язане з особою сповідника та приятеля Софії Шептицької, відповідального за добромильську реформу єзуїта о. Генрика Яцковського. У своїх працях той висловив потребу залучити до Чину молодих представників руських родів, здатних вивести і орден, і всю Греко-католицьку Церкву на нові шляхи, згідні з намірами Папи Лева XIII. Однак, не заперечуючи волі батька, Роман спершу заходився вивчати право. В університетські роки сформувалися його погляди. На всі проблеми він тоді дивився з перспективи релігії. Юнак не бачив суперечности між декларуванням русинства і польськістю, між різними обрядами, натомість вважав, що подолання східного розколу (схизми) – це найважливіша мета, до якої варто прагнути в напрямі, що визначив Папа. Вступ до Василіянського Чину Роман Шептицький вважав місією серед русинів, із яких походив його рід. Адже одна з цілей реформи полягала в тому, щоб зберегти єдність Греко-католицької Церкви з Римом і протидіяти тенденціям, які називали зближенням із православ’ям. Як дуже релігійна особа Роман був готовий на жертви, на самопосвяту задля втілення шляхетної мети відновлення єдности Східної Церкви з Престолом Св. Петра. Цим було зумовлене його захоплення постаттю Святої Катерини Сієнської.

Схоже, що саме зважаючи на усі ці причини, Роман Шептицький рішуче наполягав на своєму намірі та врешті зумів переконати батька, щоб той дозволив йому вступити до добромильського новіціяту. Тоді Ян Кантій почав свідомо підтримувати розвиток сина як майбутнього священника. Завдяки цьому в останні роки студій Роман двічі побував у Римі та відвідав Російську імперію. У Святому місті він познайомився з багатьма дуже важливими для його подальшої духовної кар’єри особами, наприклад, із кардиналом Мечиславом Ледуховським, майбутнім префектом Конгрегації пропаганди віри, який згодом підтримав його кандидатуру на гідність митрополита. У Росії Роман Шептицький зміг порівняти свої уявлення про православ’я та Схід із дійсністю. Там він також познайомився із Володимиром Соловйовим, який захопив його своєю філософською думкою та унійними концепціями, і з Володимиром Антоновичем, нестором української науки, викладачем Київського університету. Саме тоді Роман утвердився у своєму прагненні подолати східний розкол, і шлях до цього подолання він усвідомлював як повернення до єдности з Римом.

Вступивши 1888 року до ордену, Роман уже обертався у двох світах, які поки що частково накладалися один на одний: польському та руському/українському. Здобувши богословську освіту, а відтак виконуючи різні нові функції, він дедалі більше заглиблювався в руський/український світ. Роман Шептицький вивчав мову та східний обряд, знайомився з іншими ченцями та греко-католицькими священниками. Тоді він був сповнений юнацького запалу, ревно практикував участь у богослужіннях, постах і умертвінні плоті. Це навіть призвело до серйозної хвороби. Під час чернечого виховання, а відтак орденської кар’єри він часто контактував з єзуїтами, котрі, провадячи добромильську реформу, були у Василіянському Чині вчителями та провідниками. До наставників Шептицького на різних етапах належали, зокрема, отці Войчех Марія Баудіс, Каспер Щепковський та Міхал Мичельський. Отець Андрей також підтримував давні знайомства у польському середовищі, стосунки із родиною та поміщицько-консервативним польським оточенням своїх батьків. Він і надалі утримував тісні контакти зі своїм давнім духовним наставником о. Генриком Яцковським. Водночас о. Андрей знайомився з новими цікавими людьми, наприклад, із братом Альбертом (Адамом Хмельовським).

У польському поміщицькому середовищі на Галичині його рішення не викликало особливих емоцій. Зазвичай це рішення розглядали насамперед як зумовлене релігійними мотивами, як дію, спрямовану на підтримання єдности Греко-католицької Церкви з Римом і проти поширення «розколу» серед русинів, покликану врешті-решт відновити єдність східних християн із Римом. Також очікували, що здійснення цих намірів призведе до польсько-руського/українського примирення. Сам о. А. Шептицький, провадячи місіонерську діяльність серед русинів/українців, зовсім природно, як утілювач добромильської реформи, сприяв поширенню серед них модерної національної свідомости. Однак, схоже, він ще не цілком усвідомлював суперечностей, що вже тоді поставали між його польським і руським/українським оточенням.

У роки навчання синів у Кракові Шептицькі винаймали поверх палацу на вулиці Святого Яна, 11. Саме там зустрічалися знайомі та приятелі Софії Шептицької, до яких належали також кілька єзуїтів. Роман поглинав атмосферу дискусій, які там провадили. Особи, які відвідували його матір, сповідували традиціоналістські погляди, вірили в можливість вирішення проблем, що виникають унаслідок соціальної нерівності, без зміни існуючих суспільних відносин, на засадах християнства. Багато з них, як-от о. Генрик Яцковський, були, зрештою, прихильниками польсько-руського/українського порозуміння та співпраці обох обрядів. Дедалі потужнішим у Греко-католицькій Церкві тенденціям, що мали на меті наблизити її до православ’я, вони намагалися протиставити добромильську реформу та міцніші стосунки з Римом. Розмови, що відбувалися довкола Романа, мабуть, мали сильне консервативне, клерикальне та ультрамонтанське забарвлення.

1898–1901 роки стали переломними в житті о. Андрея Шептицького. Після смерти митрополита Сильвестра Сембратовича, у Ватикані, у Відні та у Львові серйозно розглядали кандидатуру о. Андрея на вакантну посаду. Вже в новіціяті співбрати називали юного ченця «патріярхом». У Римі він мав впливового покровителя в особі кардинала Мечислава Ледуховського. Саме той послідовно підтримував порівняно молодого монаха в обох номінаціях – на єпископа та архієпископа. Отцю А. Шептицькому також сприяли інші вищі ієрархи й нунцій у Відні. Водночас його батько Ян Кантій докладав зусиль у Львові, Кракові та Відні, щоб здобути підтримку для сина на призначення митрополитом. Уклад сил був сприятливим, оскільки важливі посади в Австро-Угорщині посідали східногалицькі консерватори, колеги Яна Кантія Шептицького з парламентського клубу (фракції). Він вважав, що син цілком заслуговує гідности митрополита. Його зусилля підтримали друзі родини: єпископ Краківський, кардинал Ян Пузина та о. Генрик Яцковський. У Відні Шептицький-батько знайшов розуміння та обіцянку підтримки у свого колеги по партії, тодішнього голови польського кола (фракції у парламенті) Аполінарія Яворського. Натомість намісник Леон Пінинський, від думки якого багато що залежало, утримував певну дистанцію до кандидатури о. Андрея, головно через його недосвідченість і молодий вік, а також побоюючись наслідків релігійної палкости ченця з Добромиля. Василіянин на такому помітному становищі міг би ще більше погіршити й без того напружені стосунки у краї. Та й тодішній міністр закордонних справ Аґенор Ґолуховський не був прихильником о. Андрея Шептицького. Врешті-решт намісник погодився із його призначенням на посаду єпископа Станіславівського та номінуванням на митрополита Юліана Куїловського. Це узгодження отримало санкцію цісаря й схвалення Папи. Кажуть, що о. А. Шептицький відмовлявся прийняти цю гідність, проте після наполягань Ледуховського поступився. Завдяки цій номінації він зробив крок у широкий світ, вийшов із порівняно обмеженого досі кола сім’ї, друзів, знайомих і співробітників у вкрай широкий обшир крайової та міжнародної політики, суспільного та релігійного життя. Відтоді багатократно зросла важливість і кількість його зв’язків, а також розширилися сфери, у яких він діяв і на яких залишив відбиток своєї індивідуальности.

За короткий період урядування у Станіславові владика Шептицький виявився єпископом, який піклується про єпархію та вірних, а водночас вимогливо ставиться до священників. Його хіротонія у Львові зібрала всю галицьку, польську та руську/українську еліту. Масштаби та оправа цієї урочистості виходили далеко за межі подібних церемоній такого рангу. У ті часи великою опорою для молодого владики стала сім’я, особливо батько, який подбав про належне спорядження та облаштування сина на посаді. Однак незабаром, після смерти архієпископа Куїловського, на гідність митрополита знову запропонували кандидатуру владики Андрея. Цього разу заперечень майже не було. Її підтримали намісник, цісар і Папа.

Прийнявши гідність єпископа, а незабаром і архієпископа, Кир Андрей став духовним лідером русинів/українців. Одразу ж після інтронізації на єпископську катеру він публічно заявив про свою руську тотожність. Витоки такої твердої постави варто шукати в моральних і релігійних принципах матері, яка вважала, що питання релігії мають пріоритет перед національними. У своїх висловлюваннях високопреосвященніший владика вказував, що його надихала апостольська постава Святого Павла, який став «усім для усіх», щоб врятувати бодай кількох. У родинному переказі йдеться, що о. Андрей Шептицький став на одну національну площину зі своїми вірними. Згодом, пояснюючи мотиви своїх вчинків, митрополит наголошував на «батьківській» турботі про забезпечення повноцінного соціально-політичного, культурного та релігійного розвитку руського/українського народу.

Перші роки в гідності архієпископа надалі характеризувалися для нього певним взаємопроникненням польського та руського/українського світів в оточенні високопреосвященнішого владики. Однак із часом, після смерти близьких і давніх друзів, ці зв’язки набували іншого характеру, – можна ризикнути ствердити, що вони послабшали. Цьому сприяла дедалі напруженіша політична ситуація та посилення польсько-руського/українського конфлікту. Уже 1903 року в листі до брата Станіслава митрополит писав про руську націю як про свою. В іншому листі до невідомої особи він зазначав, що почуває себе поляком і русином, але більше русином. На той час поняття «українець» високопреосвященніший владика Андрей використовував у листуванні на означення політичної групи, а не національности.

Митрополитові слова були підкріплені вчинками. Він дедалі послідовніше захищав соціяльні, політичні та культурні права русинів/українців, співпрацюючи в цій царині передусім з українськими народовцями. Кир Андрей продемонстрував це, наприклад, виступивши на підтримку руського/українського університету у Львові, запровадження загального виборчого права на виборах до Державної ради та врешті-решт ставши посередником у досягненні польсько-руської/української угоди 1914 року. Із приватного листування ми знаємо, що Шептицький підтримував «українців» [як політичну силу. – Прим. перекл.] та опонував москалофілам. Однак з уваги на потребу єдности Церкви він намагався підтримувати з останніми коректні стосунки. У перші роки свого правління він покладався на гроно «мужів довіри» Сильвестра Сембратовича. Напрям розвитку Греко-католицької Церкви, який він представляв, був заснований на добромильській реформі та унійних планах Папи Лева XIII. Пізніше високопреосвященніший владика Шептицький надав йому специфічно візантійського забарвлення, яке, утім, не відхилялося від принципової лінії вірности Римові.

У роки архієпископського служіння кир Андрея до початку Першої світової війни ми майже не знаходимо в його руському/українському оточенні під час виконання ним службових обов’язків слідів присутности представників польської громади. Коли він хворів, родичі приїжджали до палацу при соборі Святого Юра та опікувалися митрополитом, проте їхні контакти з русинами/українцями в його оточенні виглядали дуже обмеженими. Рідні брати читали хворому митрополитові твори Г. Сенкевича чи В. Шекспіра. Подібно було і в польському середовищі, серед родичів і друзів, його контакти з ним все ще були частими та жвавими. Украй рідко поруч із митрополитом з’являлися особи з-поза станового, поміщицького й польського кола. Якщо високопреосвященніший владика Андрей приїжджав до Прилбич з якимись русинами/українцями, то це зазвичай були ченці, котрі його супроводжували, наприклад, брат-монах Й. Ґродзький. На свята також запрошували греко-католицьких священників із сусідніх парафій. Однак представники руської/української громади майже ніколи не фігурували в сімейному листуванні. Винятком були інші владики з Галичини. Тож два світи, польський і руський/український, перетиналися передусім у самому митрополитові Шептицькому, це він був тим замковим каменем, що їх поєднував.

Сім’я сприйняла вибір кир Андрея Шептицького, обряд і мову, якими він послуговувався у своїй діяльності митрополита. Елементи руської/української культури увійшли тепер у світ родин Шептицьких і Шембеків, вони вивчали ритуал, мову та пісні. Однак поза родиною становище було набагато складнішим. У 1900–1914 роках польсько-руський/український конфлікт дедалі більше загострювався. Здавалося, що обидва світи відштовхуються магнетичною силою від полюсів, спрямованих в одному напрямку, до незалежности двох модерних націй. Прагнення обох громад стосувалися тієї самої території, а їхні інтереси виразно суперечили одні одним. Від моменту запровадження загальних виборів до віденського парламенту стає очевидним дедалі зростаючий вплив нових масових політичних угруповань, які прагнули втілити партикулярні національні інтереси. Шептицькі та деякі інші представники галицьких консерваторів намагалися протистояти цим тенденціям. Отож 1907 року Ян Кантій приєднався до краківських консерваторів, а Казімеж відмовився засідати в Державній Раді. Однак на галицькій політичній арені тон уже задавали всеполяки та подоляки, а з українського боку – націонал-демократи. Парадоксально, але те, що відштовхувало високопреосвященнішого владику від перших, не завадило йому співпрацювати з другими. Це може послужити підтвердженням тези про те, що кир Андрей в останні роки напередодні Першої світової війни прийняв руську/українську перспективу.

Мабуть, її також підтверджує меморандум архієпископа Шептицького від 15 серпня 1914 року, адресований австро-угорському урядові. Він містив цілком конкретні пропозиції щодо політичних, військових і релігійних рішень, спрямованих на відокремлення території України від Росії та надання їй широкої автономії під протекторатом Габсбурґів. Неабияку роль тут відігравала не лише національна справа, але й прагнення втілити унійну ідею. Як писав Казімеж Шептицький у листі до брата Станіслава, старий світ і давні зв’язки розпадалися у них перед очима. Незабаром митрополита А. Шептицького заарештували, а його повернення 1917 року до діяльності відбулося за цілком інших умов і обставин.

Поява такої особистости, як митрополит Шептицький, котра поєднувала в собі польську та руську/українську тотожности, ефективно обертаючись в обох світах, була б неможливою без тих особливих умов, що постали на зламі XIX і ХХ століть. Роман виріс із домодерним усвідомленням належности до «політичної нації» давньої Речі Посполитої. Його покликання та релігійний вибір, що став наслідком цього покликання, надихнули його до пошуку власного руського коріння, а відтак конкретні вчинки поставили високопреосвященнішого владику Андрея на чолі руської/української громади. Він поступово проймався проруською/проукраїнською поставою та входив у спільноту русинів/українців, здобуваючи собі дедалі більшу повагу й довіру. Все це відбувалося в період навального пришвидшення процесів національної інтеграції у Центрально-Східній Європі. Кир Андрей Шептицький діяв у межах доступного на той час спектру вибору. Тож його постава була не лише результатом впливу оточення, але й наслідком його особистих виборів, що постали у внутрішньому просторі свободи.