«І ми в Европі»

ІВАН ФРАНКО І ЕВРОПЕЙСЬКИЙ ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ВИБІР УКРАЇНИ

Твоїми говоритиму устами

До всіх народів і до всіх братів –

так писав Іван Франко на початку ХХ століття, визначаючи місце власної творчості та української культури у майбутній европейській сім’ї.

Ще на зорі своєї творчості у передмові до перекладеного ним «Фауста» Ґете І. Франко писав: «…ані наука, ані свобідне й безжурне життя, ані почесті, ані слава – ніщо не може ущасливити чоловіка, як довго той чоловік все й всюди має на оці тільки себе самого. Але коли він всі свої здобутки, всю свою силу поверне на працю ущасливлення других […], тоді чоловік може бути щасливим» [13, 178]. Щастя окремої людини, як і всієї України, І. Франко бачив «у народів вольних колі».

Майбутнє України, яке сьогодні намагаємося відшукувати у Франкових творах, як і століття тому, на жаль, залишається невідчитаним. Головну недугу нашого національного організму протягом новітньої історії він розглядав через слабкість протистояння московитському агресивному впливові. Згадується Маланюкове: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети».

В українській історії були часи, коли, здавалося, загроза зникнення народу неминуча. Ярослав Грицак вирізняє у цьому три моменти: кінець 18 століття, коли зникала козацька держава; Валуєвський циркуляр щодо заборони української мови та панування москвофільства в Галичині; атака на українство та репресії у срср з творенням фальшивої спільності  «радянський народ». При всій умовності рятівниками нації стали Тарас Шевченко у першому випадку, Іван Франко у другому та Василь Стус у третьому випадку [2].

У кінці ХІХ – на початку ХХ століття І. Франко розглядав галицьке (ширше – українське) москвофільство фактором знищення українства, яке в умовах Галичини робило нас покірними, за словами Т. Шевченка, рабами, подножками, гряззю москви.

Так сталося із заснованою у 1848 році катедрою руської словесності у Львівському університеті, яка з волі і підкупу тих же московитів перетворилася на речника їх інтересів в Галичині. Засновані на Наддніпрянщині у 1805 році Харківський та у 1834 році Київський університети стали центрами русифікаторської політики царського режиму, відтягаючи народ від європейського цивілізаційного руху. Культура і цивілізація, як вважають філософи, мають вирішальний вплив на життя суспільства. В культурній сфері тогочасної російської імперії прорвати кайдани було надзвичайно важко. Коли у Харкові московитська адміністрація встановила пам’ятник Пушкіну, група українських патріотів-самостійників, що гуртувалися навколо Миколи Міхновського, спробувала підірвати його. На жаль, акція виявилася невдалою.

Не відставали від московитів і наші західні сусіди. У статті «І ми в Европі» (1896) І. Франко писав про святкове зібрання в Угорській академії наук, де була відкрита кімната, присвячена пам’яті великого европейця, генія німецького народу Йогана Вольфґанґа Ґете. Президент Академії граф Зізі стверджував при цьому: «Надіємось, що тепер Европа, бачачи, як ми шануємо пам'ять її великого генія, перестане попрікати нас національною нетерплячістю та шовінізмом» [5, 340].

І. Франко у згаданій статті переконливо показав, що слова Зізі про европейськість угорської верхівки далеко відійшли від правди. Особливо це стосується ставлення угорців до українсько-руського народу, «що був живим вогником у сім’ї европейських народів і діяльним співробітником европейської цивілізаційної праці ще в ту пору, коли предки нинішніх мадяр були пострахом Західної Европи і нищителями її культури, як члени народу, що висунений долею на саму окраїну Европи, своїми грудьми заступав її як міг перед навалами азіатських варварів і в тій довго віковій боротьбі втратив усе, крім почуття своєї єдності, окрім своєї національної вдачі, як і свого кровного зв’язку з европейським цивілізованим світом» [5, 341] …

Для І. Франка 500 тисяч русинів, які жили в угорській короні, були близькими і «з погляду на тип етнографічний та на усну словесність вони частина того українсько-руського народу, що заселює східну часть Галичини і полудневу часть Росії і в цілому числить сьогодні около 25 мільйонів душ» [5, 340].

Належність українського народу до певного державного утворення чи протекторату аж ніяк не означало підкорення його аж до колоніального статусу.

Як вказують сучасні дослідники, східна територія Австро-Угорщини та західні провінції Російської імперії були поліетнічним пограниччям, яке передбачало неминуче формування однієї нації за рахунок інших. «У цьому переконує історичний досвід формування модерної української нації, що руйнувала водночас і російський і польський національні проекти. Повз увагу більшости дослідників проходить факт, що необхідною умовою творення модерних націй у цьому регіоні було руйнування старих сакральних спільнот таких, як свята Русь» [1, 42]. Додамо до того, західним українцям доводилося руйнувати міфи святого Стефана, вічної польської корони, боярської Румунії.

І. Франко добре розумів, що належність українців до певної держави цілком не дає підстав прагнути до культурної автономії. Будучи громадянами Австро-Угорщини, підданими угорської корони, «вони мають бути свідомими русинами, бути живою і діяльною частиною тої нації, до котрої належать своїм походженням, своєю історичною і духовою традицією» [5, 350].

Шовіністична політика угорців, що її проводила Австро-Угорська монархія стосовно русинів Закарпаття, цілком не кореспондувалася з науковими колами Будапешта щодо національних меншин. На замовлення професора Будапештського університету Оскара Ашбота І. Франко написав статтю про українську літературу для угорської енциклопедії світової літератури. Ця стаття представила новітню українську літературу в усіх регіональних відмінностях. Тут автор звернув увагу на відмінності української літератури на Наддніпрянщині, в Галичині та так званій Угорській Русі. «Угорсько-руська література щодо цього (відображення тогочасного життя на Закарпатті, – М.Г.) не виявила представників, вартих уваги. Нещаслива хвиля москвофільства, піднята вже нині покійним Адольфом Добрянським, відгородила місцеву інтелігенцію від єдиного джерела життєспроможної літератури – народного життя» [12, 193].

Вибір европейського шляху розвитку для України зумовлений був на той час найбільшими інтелектуалами України: Михайлом Драгомановим, Іваном Франком, Михайлом Грушевським. Живучи в багатонаціональній Австро-Угорській імперії, І. Франко чи не найбільше серед українських інтелектуалів того часу сприяв европейському цивілізаційному вибору України. Вчений вважав, що у тих надзвичайно складних умовах цей вибір може проявлятися насамперед через культуру, літературу, мистецтво.

До того І. Франко цікавився теоретичними проблемами цивілізаційного розвитку, які на той час були дуже актуальними у европейській науці. Український мислитель пов’язував розвиток цивілізації з розвитком культури. Йшлося про европейський цивілізаційний розвиток, а для І. Франка важливим був розвиток України. Тогочасний цивілізаційний вибір України був тісно пов'язаний з християнською традицією. У статті «Ксьондз Юган про цивілізацію» І. Франко писав: «Немає таких дослідників історії цивілізації, які б не визнавали важливостей християнства. Навпаки, такі дослідники, як Дрепер, Леккі, Ліпперт та інші, прямо за висхідну точку своїх досліджень ставлять вплив християнства на людську цивілізацію» [7, 249–250].

Отець Юган обґрунтовує свою думку про те, що найвищим ідеалом кожної людини є спасіння душі, то зрозуміло, що сповідальня і єлей виявилися найвищими досягненнями цивілізації. «Розділивши загальне поняття цивілізації на окремі поняття: релігійно-моральну цивілізацію, інтелектуальну, світську (ксьондз Юган ідентифікував її з суспільною) і матеріальну, лектор зауважив, що, власне, тільки перша з них є правдивою і необхідною; без інших же можна спокійно обійтися» [7, 251].

Доповнюючи ідеї Югана, І. Франко стверджував, що свій вклад у теорію цивілізаційного розвитку внесли, крім християнства, й інші теорії (іслам, буддизм, іудаїзм). Зрештою, на думку українського вченого, свій вклад у теорію цивілізаційного розвитку займалися школи гедоністів, епікурійців, неоплатоніків та ін.

Цивілізаційний розвиток України на рубежі ХІХ–ХХ ст. український мислитель бачив у потребі передусім включити українську культуру до кола культур европейських народів. Адже без неї европейська культура не буде повноцінною. В умовах кінця ХІХ – поч. ХХ ст. українська культура завдяки І. Франку стала знаною у Европі через посередництво німецької мови, а точніше через віденські видання: «… німецькомовні журнали й часописи, як і контакти у Відні з різними австрійськими культуртрегерами були для І. Франка важливим форумом, де він завдяки своїм здібностям міг обстоювати права українців і ширити правду про Україну. Адже Західна Европа взагалі й німецькомовний світ зокрема були тоді дуже мало (а в деяких випадках неправильно) поінформовані про Україну й українців. Для Заходу існували Польща та Росія – і це все […]  Здобути для України, за його словами, «поважання цивілізованого світу», поставити Україну на карту Европи і тим самим допомогти українському народові здобути собі долю – такою була головна причина Франкового Drang nach Westen» [4, 21].

Чи не вперше своє бачення европейського цивілізаційного вибору України І. Франко сформулював у статті «Формальний і реальний націоналізм» (1888). Національний розвій українського народу І. Франко бачив у економічному, громадському та освітньому розвитку.

Солідаризуючись з Чудаком (М. Драгомановим), І. Франко вважав, що «розвій української народності неможливий без розвою живого народу, його добробуту, освіти, рівності громадянської і прав горожанських є або пустою мрією, доктриною або штучним тепличним витвором» [14, 350].

У цьому виборі цивілізаційного розвитку важливу роль має зіграти національна література, яка відповідає на живі потреби нації. Тим часом нація, «котра помирає з голоду, в котрій 90% людей не вміє ні читати, ні писати і не має de facto ніякої політичної волі, – така нація потребує хліба, азбуки і конституції, театрами, концертами, "національними" романами й поезіями дуже мало їй можна прислужитися» [14, 356].

Після створення у 1898 році «Літературно-наукового вістника» осмислення української літератури на тлі інших, европейських, в тому числі німецькомовних видань стало важливою складовою міркувань ученого. В одній із перших статей у цьому часописі «Інтернаціоналізм і націоналізм у літературі» І. Франко писав: «Кождий чільний сучасний писатель – чи він слов'янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець, – являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше в свій рідний національний ґрунт, намагається ввіссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань» [6, 34].

Російська імперія пригнічувала національності, які її населяли. Невідрадне становище української літератури наприкінці ХІХ ст. окреслене І. Франком дуже рельєфно: «Хто хоче зрозуміти стан і духовність української літературної традиції, той повинен мати на увазі, що вона пригнічена дуже неприродними обставинами: хоч українців близько 30 мільйонів (3 мільйони у Галичині і на Буковині, півмільйона в Угорщині та близько 27 мільйонів у Росії), вони можуть лише в Галичині та на Буковині користуватися своєю мовою в установах, судах, школах та пресі, але й тут на їхньому шляху стають перешкоди та обмеження» [11, 8].

Відсутність на підросійській Україні української мови у судочинстві, освіті, науці була свідченням того, що багатомільйонний народ у центрі Европи був позбавлений елементарних громадянських прав. Вчений зробив невідрадний висновок: «Отже те, що ми називаємо українською літературою, слід вважати літературою всього лише одної десятини українського народу – ба навіть не десятої. Правда, в галицьких журналах і видавництвах друкують свої твори письменники зі східної України, але це розрада дуже сумна. По-перше, через те, що кожного письменника краще розуміє його найближче оточення, з духовного життя якого він черпає силу і енергію до подальшої праці, а цього якраз українським письменникам у Росії не вистачає. Вони змушені жити і працювати або самотньо, або в дуже вузьких рамках, і це має дуже шкідливий вплив на весь розвиток їхньої творчості» [11, 8].

Ряд російських шовіністичних діячів, які працювали в російських університетах на території України, категорично виступали проти української наукової мови, допускаючи її вживання у художніх творах для простолюду. Так, київський професор Г. Флоринський у статті «Несколько слов о малорусском языке (наречии) и новейших попытках усвоить ему роль органа науки высшей образованности» («Киевлянин», 1899; передрук у журналі «Галичанин», 1900) тенденційно трактував значення української мови у науці. На думку автора, українську мову у наукових текстах взагалі не варто вживати.

І. Франко у бібліографічній замітці «Schöne Seelen finden sich» («Гарні душі себе знаходять») зазначив, що шовіністичні ідеї Т. Флоринського, цього обрусителя всіх національностей, підхопив краківський часопис «Czas», посилаючись на його твердження щодо непридатності української мови для науки. На сторінках краківського видання була висловлена думка, що претензії галицьких русинів на самостійний і повний розвиток руської народності, в тому числі і творення свого університету, розвиток наукової і освітньої діяльності, є смішними. І. Франко на це писав, що «для нас цікаво з культурно-історичного погляду сконстатувати симпатичний вузол, що сполучає в одну душу московського обрусителя, галицького москвофіла і краківського "правительствующого" станьчика» [16, 43] (станьчики – партія краківських консерваторів, що виступали, зокрема, проти задоволення політичних і культурних вимог українського населення Галичини).

Для І. Франка актуальним було розуміння цивілізації, яке стане важливим у працях европейських філософів німця Освальда Шпенґлера чи його опонента англійця Арнольда Тойнбі. Зокрема А. Тойнбі у протиставленні цивілізаційне-децивілізоване суспільство трактував термін «цивілізація» як суспільство, що рухається у певному напрямі і не може шляхом внутрішніх перетворень змінити напрям свого руху.

Те, що Україна є частиною європейської цивілізації, український вчений намагався довести через літературу. Зрозуміло, що у Франка не знайдемо гасел, які пізніше прозвучали у М. Хвильового: «Геть від Москви». За п’ятдесят років до М. Хвильового І. Франко своєю працею, науковою та літературною, через посередництво основних европейських мов наближав Україну до Европи.

Цивілізаційний поступ України, вважав І. Франко, пов'язаний з европейським, з поступом усього людства: «Поступ цілої людськості – се величезна і дуже складна машина. Вона порушується силою, на яку складаються тілесні й духові сили всіх людей на світ; ані одному чоловікові, хоч який би він був сильний та здібний, ані одній якійсь громаді годі запанувати над рухом тої машини, годі керувати нею. Як у цілій природі, так і в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, тоті самі, яких пізнав уже великий німецький поет і вчений Йоганн Ґете, а то голод і любов. Голод – се значить матеріальні і духові потреби чоловіка, а любов – се те чуття, що здружує чоловіка з іншими людьми» [15, 346].

Інша ситуація була в росії. Російська бюрократія на початку ХХ ст. зробила усе, щоб заслати свою інтелігенцію до сибірських снігів, простий люд довести до нечуваного зубожіння. Українці, на думку І. Франка,  не можуть орієнтуватися на росію, що осоромилася бездумною системою русифікації в Польщі і Литві, забороною української мови. Росія «стіснила до краю російські університети, витиснувши з них всі найкращі талановиті вчительські сили, довела до абсурду середнє шкільництво, звела на найнижчий ступінь людову школу, віддавши її в руки попів, здеморалізувала судівництво, одним словом – підточила і підірвала в ім’я своєї полотняної благонадьожності всі ті основи, на яких може стояти й розвиватися державне життя» [10, 354].

Про придушення загальнодемократичних ідей у росії на початку ХХ ст. І. Франко писав: «Останні десятиліття російської історії – се образ подібного божевілля, але не одиночного, а масового. Всевладний російський чиновник дуріє не знаходячи меж ані опору своїй самовладі, він стратив почуття різниці між можливим і неможливим. Не почуваючи ніякої одвічальності за свої вчинки, він стратив почуття різниці між дозволеним і недозволеним. А властиво він станув на тім, що все вільно, йому все вільно. Розуміється, під одною умовою – благонадьожності. Се щось аналогічне з тою мітлою, яку носила кровава оприччина Івана Грозного» [10, 353].

Гуманістичні завоювання російської інтелігенції 1856–1863 рр. знищив тупоумний, безтямний і ошалілий російський чиновник, який гнав купами на нелегальну дорогу зовсім невинних високо ідеальних людей, марнував тисячі найкращих інтелігентних сил. «Він замикав університети, касував недільні школи, тіснив гімназії, завішував газети, в’язав по руках і ногах земства, корумпував промисел і торгівлю, переслідував науку, зробив із російської літератури один довгий мартирологів, якому рівного не має ніяка література цілого світу, не виключаючи й старохристиянської літератури перших чотирьох віків…» [10, 358].

Найбільша проблема російської суспільності, на думку І. Франка, в тому, що «не маючи почуття, що велить підчинятися законові, не маючи громадської опінії, що приборкує всякі особисті змагання незгідні з громадськими інтересами, позбавлена свободи критикування ідей, які виникають серед неї, російська суспільність являє з себе розрізнену інертну масу, здібну проглинути все, але нездібну до боротьби» [10, 376].

Европейський цивілізаційний вибір України на початку ХХ ст. для І. Франка пов'язаний з утвердженням загальнодемократичних принципів співжиття у суспільстві. На жаль, вікова неволя, в якій перебувала Україна, призвела в українців до притуплення почуття національної гідності. Тому цивілізаційний наш поступ на відміну від інших народів має свої особливості. Про це І. Франко писав у філософських, публіцистичних працях на початку ХХ ст. У філософському діалозі «На склоні віку (Розмова вночі перед Новим роком 1901)» письменник звернув увагу на те, що пригноблена нація іноді може використовувати ідеї національної винятковості. Тут поет і філософ вклав в уста Іларіона глибокі слова: «Всяке людське діло в далеко більшій мірі виплід людської пристрасті, ніж чистого розуму. А для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок і порцію національної виключності, односторонності чи, коли хочете, шовінізму. Не бійтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу на пристрастю, загальнолюдське і спільне над тим, що спеціалізує і ділить от тим-то, любі мої, я, як не лякаюся хвилевого ви буяння мілітаризму при кінці ХХ віку…» [8, 291]

Европейський цивілізаційний вибір України багато в чому залежить від самих українців. В «Одвертому листі до гал[ицької] української молодежі» І. Франко закликав: «Здобувайте знання, теоретичне і практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статечних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода» [9, 409].

Цивілізаційний вибір України І. Франко бачив у европейській сім’ї народів. У цьому виборі роль української літератури є визначальною. Тісно співпрацюючи з німецькими, австрійськими, англійськими, російськими, польськими, чеськими, сербськими, угорськими та іншими науковими та літературними виданнями, І. Франко серед своїх сучасників найбільше спричинився до популяризації української літератури у світі. Література, мистецтво сприяють саме цивілізованому виборові народу. Адже, як стверджують сучасні дослідники, «будь-яке суспільство, будь-яка культура, якою б вона не була, оцінюється крізь призму універсальних стандартів. Це дозволяє міжнародній спільноті об’єднати зусилля, аби усунути такі явища в житті народів, які оцінюються як жорстокість, чи такі, що суперечать ідеї права чи демократичному політичному ідеалові» [3, 43].

Перспектива розбудови «всепланетарної цивілізації не обов’язково має вести до руйнування самобутніх культур. Їх збереження може бути і повинно бути поєднано з цим процесом» [3, 43].

Україна завжди була частиною европейської цивілізації. Намаганню зажерливого сусіда відтягнути її від цивілізованих народів завжди протистояли видатні особистості. Досвід Івана Франка – філософа, письменника, громадянина є значним вкладом у прагненні нашого народу жити за европейськими цінностями всупереч російському варварству.

Література

1. Грицак Я. Пророк у своїй Вітчизні. Франко і його спільнота. – К.: Критика, 2006. – 631 с.

2. Див.: Грицак Я. Спасти себе і спасти ціле людство // zbruc.eu/node/115430

3. Лісовий В. «Культура» і «цивілізація» // Філософська і соціологічна думка. – 1993. – №1. – С. 19–45.

4. Рудницький Л. Іван Франко і німецька література. – Львів: НТШ, 2002. – 335 с.

5. Франко І. І ми в Европі // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – Т. 46. – Кн. 2. – С. 339–350.

6. Франко І. Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – Т. 31. – С. 33–44.

7. Франко І. Ксьондз Юган про цивілізацію // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – Т. 45. – С. 249–253.

8. Франко І. На склоні віку. Розмова вночі перед Новим роком 1901 // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – Т. 45. – С. 286–299.

9. Франко І. Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – Т. 45. – С. 401–409.

10. Франко І. Подуви весни в Росії // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – Т. 45. – С. 349–376.

11. Франко І. Українська література за 1898 рік // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т. – 32. – С. 7–13.

12. Франко І. Українці // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – Т. 41. – С. 162–193.

13. Франко І. «Фавст» Ґете // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – Т. 13. – С. 174–180.

14. Франко І. Формальний і реальний націоналізм // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – Т. 27. – С. 355–363.

15. Франко І. Що таке поступ? // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – Т. 45. – С. 300–348.

16. Франко І. Schöne Seelen finden sich // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т. – 32. – С. 42–43.