ДО 200-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
Нещодавно минуло 200 років від дня народження о. Василя Ільницького (народився 22 квітня 1823 р.) – українського педагога, письменника, публіциста, історика, географа, театрального критика, громадсько-культурного діяча, греко-католицького священника в Галичині. Така поважна річниця спонукує згадати його життєвий шлях і заслуги в національному культурно-освітньому поступі.
Отець Василь Ільницький.
Портрет роботи Євгена Безніска.
Зберігається в Інституті Івана Франка НАН України
Освітня і культурно-просвітянська діяльність
Народився майбутній діяч у с. Підпечарах (тепер Підпечери Івано-Франківського р-ну Івано-Франківської обл.) у священничій родині: батько, о. Стефан, був парохом у Підпечарах і тисменицьким деканом, а також почесним крилошанином, а 1848 року – головою Руської ради у Станиславові. Василь навчався у нормальній школі та гімназії Станиславова, відтак вивчав польську літературу, історію філософії, історію, естетику на філософському (обов’язковому початковому) факультеті Львівського університету (1841–1842)¹. У 1842–1846 рр. здобував знання у Відні в «цісарському конвікті»² (духовній колегії) – спеціальному навчальному закладі закритого типу для підготування теологів різних конфесій, що існував при Віденському університеті від 1803 р. Побіч богословських, слухав у Віденському університеті курси з естетики, історії філософії, педагогіки, фізики та «науки про господарство». Конвікт та університет закінчив 1846 року³, одружився з Марією Гарасевичівною, донькою священника⁴. Висвятився у квітні 1848 р., став завíдателем (адміністратором) парохії в с. Бокові (тепер Тернопільського р-ну Тернопільської обл.), відтак у Воскресінцях під Коломиєю.
Ще бувши адміністратором у Бокові, брав участь у з’їзді українських діячів Церкви, освіти, науки й культури в Австрійській імперії («Собор учених руських»), що відбувся у Львові 19–26 жовтня 1848 р. На секції філософії виголосив доповідь «Слов’янська філософія за Лібельтом»⁵.
Як педагог Василь Ільницький пройшов визначний трудовий шлях. Від 1 травня 1849 р. навчав «руської» (української) мови, а від 1850 р. – також Закону Божого, і то українською мовою, у Станиславівській гімназії. У квітні 1851 р. склав іспит з історії та географії з правом викладати в нижчій гімназії, а 1856 року, після слухання повного курсу історії та географії у Віденському університеті, – іспит із цих предметів із правом викладати їх у вищій гімназії. Від січня 1852 р. – дійсний учитель, а від 1856 р. – професор Станиславівської гімназії, від 1858 р. – ІІ гімназії у Львові, а вже невдовзі, від 1861 р., – провізоричний (тимчасовий), а від 17 січня 1863 р. – дійсний директор гімназії в Тернополі. Від 21 січня 1868 р. – постійний член Крайової шкільної ради й від того-таки року до 30 вересня 1892 р. – довголітній директор Академічної гімназії у Львові. 24 червня 1872 р. іменований цісарсько-королівським шкільним радником («радця»), а 29 березня 1888 р. – почесним крилошанином греко-католицької митрополичої консисторії у Львові⁶. А ще Ільницький був головою комісії для укладання українських шкільних підручників, а впродовж 1884–1887 рр. – головою Руського товариства педагогічного. 30 вересня 1893 р., досягши 70-річного віку, він, згідно з законом, мусив залишити учительську службу й вийшов на емеритуру, залишаючись, однак, членом Крайової шкільної ради⁷.
Випускник Тернопільської гімназії Олександер Барвінський згадував, що о. Ільницький «розогрів і поглибив <…> замилованє» учнів до історії, заступаючи часто в сьомому класі деяких професорів, а у восьмому класі цілий навчальний рік викладаючи цей предмет:
«<...> вмів усіх своїм гарним і займавим викладом заохотити до науки істориї. Він подавав нам ради, які історичні діла читати крім зв’язкого і трудного шкільного учебника Вільгельма Піца, і передовсім поручив нам двотомову всесвітню історию Ґеорґа Вебера. Крім істориї учив директор Ільницький лоґіки і психолоґії, а науку психолоґії й істориї оживляв своїми поміченями з житя, з подорожий, на яких мав нагоду зібрати багато досвіду, пізнати людий, твори штуки і житє культурних народів. Особливо наводив часто приклади з Шекспірових творів і тим заохотив нас до читаня їх уже в 7 і 8 клясі, так що ми крім німецьких клясиків познакомилися з творами англійського ґенія»⁸.
У Тернополі Ільницький належав до літературного гуртка, що його утворив заступник учителя в гімназії Омелян Партицький. Цей гурток запомагав своїми творами сторінки народовського журналу «Правда», заснованого 1867 року⁹.
Директорство В. Ільницького мало вирішальний вплив на поступову й неухильну українізацію Академічної гімназії у Львові, адже за поглядами й переконаннями він послідовно виступав як народовець (націонал-демократ). «Ільницкій є щирим народовцем і служить вірно просвітним інтересам рідної батьківщини», – мав усі підстави наголосити його колега, професор Львівського університету Омелян (Емиліян) Огоновський¹⁰. Уже 1871 року Ільницький склав петицію до Крайового виділу про надання українській мові статусу викладової у вищих класах гімназії. Завдяки наполегливості В. Ільницького за його директорства в Академічній гімназії 31 травня 1873 р. запроваджено українську мову викладання, рівно 150 років тому (таким чином, цьогоріч відзначаємо й цей ювілей). Наступного року всі класи переведено на українську мову навчання. А 1878 року під його керівництвом відбувся перший український за змістом і формою іспит зрілости. Це була перша й на той час єдина українська гімназія у Галичині.
Як зазначив біограф її першого директора, український, слов’янський і класичний філолог Михайло Тершаковець, на той час «Галичина стояла під знаком москвофільства, яке мало піддержку з боку св. Юра», тож
«в цім загрозливім положенню іменування директором Академічної гімназії саме о. В. Ільницького було дуже важливою справою для цілого краю»¹¹.
За висновком дослідника,
«Як директор гімназії о. Ільницький мав поважні успіхи в своїй діяльності і великі заслуги. Він зробив Академічну гімназію чисто українською середньою школою, цебто українізував її і дбав про її національне, а як священник – і про релігійне виховання української молоді»¹².
Понад те, за твердженням Тершаківця,
«Існування та велетенський розвиток “Просвіти” <…> були можливі тільки тому, що в часі її заснування директором Акад[емічної] гімназії став о. В. Ільницький»¹³.
В. Ільницький належав до членів-засновників Товариства «Просвіта» у Львові, утвореного 8 грудня 1868 р. на перших Загальних зборах, і зробив доброчинний внесок на закладання української бібліотеки при Товаристві. Тоді ж його висували на голову «Просвіти», але він відмовився з огляду на директорські обов’язки. А коли обрано головою учителя його гімназії Анатоля Вахнянина, то Ільницький сприяв йому в поїздках до позальвівських читалень¹⁴. Відтак Ільницького обирали членом Головного (центрального) виділу (управи) «Просвіти»¹⁵. Як директор гімназії, він надав 1871 року одну з її кімнат у Народному домі (з дозволу Крайової шкільної ради) для канцелярії та складу книжок «Просвіти». Ініціював просвітянські видання перших підручників українською мовою. Ще 1869 року Крайовий виділ (виконавчий і керівний орган Галицького крайового сейму) призначив Ільницького головою «Комітету для артистичного надзору Руського народного театру». 1892 року він очолив заснований «Просвітою» Комітет (фонд) для будови Руського (українського) народного театру у Львові.
Входив також до «Руського головного комітету виборчого» (голова – Юліян Романчук), заснованого народовцями 26 січня 1890 р.¹⁶
Цісар Франц Йосиф І у «Народному домі» й Академічній гімназії. У вівторок 14 вересня 1880 р. пополудні, на четвертий день візиту до Львова, цісар Франц Йосиф І відвідав «Народний дім», і коли панна Юстина Шепарович
«з сердечною щиростію виголосила короткій, але в єї калинових устах так вимовний солодкій щирорускій привіт: “Витай нам, витай, Найяснійший Пане!” – І вручила цісареви прекрасний букет білих рож»¹⁷,
він відповів по-українськи «Дякую»¹⁸. Голова «Народного дому», радник Верховного суду і посол Галицького крайового сейму та Державної ради у Відні Василь Ковальський відрекомендував цісареві членів ради «Народного дому» та репрезентантів українських товариств. Цісар розмовляв із книгарем Михайлом Диметом, професорами Ісидором Шараневичем, Анатолем Вахнянином, а професора Омеляна Огоновського розпитував про кількість виданих книжок та про шкільні підручники й «дуже похвально» висловився про Товариство «Просвіта»¹⁹.
Опісля того-таки дня Франц Йосиф І відвідав Академічну гімназію, розміщену на другому й третьому поверхах «Народного дому»²⁰. Його супроводжували митрополит Йосиф Сембратович, перемиський єпископ, посол і віцемаршалок Галицького крайового сейму Іван Ступницький і львівський єпископ Сильвестр Сембратович. На першому поверсі цісаря зустрів директор Ільницький у супроводі гімназійного інспектора та двох учителів. По сходах і на другому поверсі високодостойного гостя вітав увесь учительський та учнівський колектив. У прикрашеній залі в урочистій атмосфері «добірний» учнівський хор під проводом Наталя Вахнянина виконав «Гімн народний» – австрійський державний гімн на музику Йозефа Гайдна²¹. У газетному повідомленні не зазначено, якою мовою прозвучав гімн (учні співали також «Многая літа» цісарю²² – напевно, українською). Відомо, що львівська Ставропігія видала 1831 року «Гімн народний» мовами основних народів Габсбурзької імперії (німецькою, слов’яно-руською, польською, чеською, угорською, італійською, а також латинською)²³. Та навряд щоб гімн співали слов’яно-руською. Відомо також, що «Гімн народний» переклав українською народною мовою В. Ільницький з автентичного німецькомовного тексту Йогана Ґабріеля Зайдля²⁴. Чи не співали для цісаря «Гімн народний» двома мовами – німецькою та українською в перекладі о. Ільницького?
У вітальному слові німецькою мовою учень восьмого класу Наумович від імени молоді подякував цісареві за змогу здобувати освіту рідною мовою. Після знайомства з усіма членами учительського колективу цісар на запрошення директора Ільницького оглянув меншу залу, де експонували найкращі учнівські роботи (малюнки та геометричні рисунки, відбитки орнаментів, стереометричні фігури, взірці каліграфії, географічні й фізичні мапи тощо), кабінет природознавства та фізики, кілька класних кімнат. Ільницький звернув увагу цісаря на немалу низку гімназійних підручників українською мовою, виданих упродовж десяти років, як «видимий доказ», що українська мова «вповні надаєся до науки» (освіти й досліджень) і здатна служити «для самого високого образованя наукового» (найвищої наукової освіти)²⁵. Розмовляв Франц Йосиф І також із професорами гімназії Михайлом Полянським, Даміяном Гладиловичем, Юліяном Целевичем, Константином Лучаковським та ін.²⁶ Задоволений цісар зробив запис у пропам’ятній книзі гімназії і на прощання, звертаючись до директора Ільницького, «з видимим задоволенєм» сказав: «Ich bin erfreut, Ihr Gymnasium hat mich sehr befriedigt» («Я дуже радий, ваша гімназія принесла мені велике задоволення», нім.)²⁷.
Насамкінець «Діло» відзначило, що
«головна заслуга так прекрасного веденя і представленя рускої гимназії припадає дир. о. Ільницкому, котрий з отцівскою дбалостію і щирим посвященєм плекає ту єдину руску гимназію нашу, як також годится згадати о добірних світлих учительских силах, які щиро трудятся над успішним проводом повіреної їм молодежи – над будучностію Руси <…>»²⁸.
Така демонстративна увага цісаря до української гімназії засвідчувала політичне і державне визнання окремішности українського народу й української мови та права галицьких русинів на рідномовний освітній і самобутній культурний розвиток. І хоча це було ще далеке від того, чого потребували галицькі українці в освітньо-культурному та політичному поступі, усе-таки воно відкривало дальші перспективи для цього. А особливо разюче контрастувало зі становищем українців у Російській імперії, де кілька років перед тим (1876-го) вийшов репресивний Емський акт, яким, зокрема, навпаки, взагалі унеможливлювалася освіта українською мовою. Невипадково й Іван Франко згодом переклав українською мовою вірша тогочасного польського поета зі Львова Францішка Валіґурського «Łza Monarchy (Ustęp z życia Cesarza Franciszka Józefa I)» [«Сльоза монарха (Уривок з життя цісаря Франца Йосифа I)»]. Польський вірш не раз друкувався у шкільних підручниках, тож і Франків переклад під назвою «Цісарська сльоза», в якому Франца Йосифа зображено як людяного, чутливого й милосердного монарха, також був опублікований в українських підручниках: «Читанка руська для 2-ї кляси шкіл середних» (Львів, 1895, без підпису) і «Руська читанка для шкіл виділових» (Львів, 1896, без підпису) [передрук у додатковому томі до «Зібрання творів» у 50 томах: т. 52, с. 169–170].
6 липня 1882 р. колегія учителів Академічної гімназії урочисто відзначила 30-річчя педагогічної праці о. Ільницького. На зібранні в залі «Народного дому» професор, природознавець Михайло Полянський (*1828–†1904) «підніс в знаменитій своїй бесіді заслуги ювилята на полі шкільництва, літератури і народного життя», професор, філолог та історик Константин Лучаковський виголосив науково-популярну доповідь «Сократ і софісти», заохочуючи молодь «до науки [здобування знань, – Є. Н.], чесного житя і труду», учитель гімназії історик Петро Скобельський продекламував свій німецький переклад Шевченкової поеми «Гамалія», учень Михайло Кос від імени товаришів і молоді виступив зі словами подяки ювілярові, наголосивши на його заслугах у вихованні молоді «єдиної на цілий світ гімназії, в котрій плекаєся рускій [український, – Є. Н.] матерний язик», а учнівський хор «під проводом» Анатоля Вахнянина виконав «гарні народні пісні». Насамкінець о. Ільницький подякував учителям «за ревну участь» у вихованні молоді, а учням – «за ретельну науку» (навчання). А ввечері близько 9-ї години в одній з більших кімнат готелю Жоржа розпочався бенкет за участи вчителів та інших запрошених українців (усього близько 40 осіб), де лунали патріотичні промови й тости та співано народні пісні. Цей бенкет, організований учительським колективом гімназії для пошанування ювіляра та інших «заслужених для науки мужів», «був мовби милим пиром одної взаїмно люблячоїся родини рускої»²⁹.
Відійшов у вічність В. Ільницький у рідних Підпечарах 15 квітня 1895 р. Там 18 квітня 1895 р. відбувся велелюдний похорон за участи численного духовенства, родини, місцевої громади, станиславівських та львівських педагогів і відпоручників українських товариств. Похований у Підпечарах.
Кілька видань ушанували заслуги й пам’ять о. Ільницького некрологами. Василь Лукич (псевдонім літератора й журналіста Володимира Левицького) в редагованій ним «Зорі» повідомив, що «звістний наш письменник о. Василь Ільницький, висл[ужений] директор руської ґімназиї у Львові, член Ради шкільної краєвої, почесний крилошанин митроп[оличої] консисториї, член народних товариств», помер несподівано по дводенній хворобі: прибув з родиною 11 квітня зі Львова в Підпечари «до свого брата на Великодні Свята зовсім здоровий, там занедужав на самий Великдень і вже другої днини попращався з світом». Редактор народовської «Зорі» зазначив, що В. Ільницький «був чоловіком вельми освіченим та щиро любив свій рідний край і нарід» і спромігся на «чималі заслуги для вітчини яко педаґоґ, яко письменник і яко громадянин». Як учитель і вихователь «Руську молодіж любив щирим серцем <…> та дбав пильно о те, щоби вона виховувалась на честних людий і правдивих патріотів-народовців».
На емеритурі Ільницький займався головно збиранням складок на будову Руського народного театру у Львові (надсилав листи, оголошував складки і писав «горячі відозви»). «В цілім нашім национальнім руху брав живу участь», – підкреслив Василь Лукич³⁰.
Раніше коротші некрологи опублікували газети «Діло» і «Буковина», без підпису³¹, але судячи з текстуальних подібностей із некрологом у «Зорі», їхній автор той самий – Василь Лукич.
Найширший некролог, підписаний криптонім І. Г., уміщено у звітному щорічнику Академічної гімназії. Здогадно, під ним криється Ісидор Громницький (*1850–†1937), український педагог і громадський діяч, який викладав класичні мови (грецьку й латинську) в цій гімназії у 1873, 1878–1906 рр. У некрологу відзначено, що Ільницькому як голові комісії з укладання українських підручників для народних і середніх шкіл «в головній мірі завдячити належить» опрацювання потрібних видань за короткий час. Він зумів залучити й заохотити до цього найздібніших учителів своєї гімназії та фахівців з-поза неї, тож його заходами і «неустанною принукою» підготовано всі найважливіші підручники для єдиної тоді української гімназії, притому значну частину праці він узяв на себе, приладжуючи для шкільного вжитку підручники з релігії, історії, логіки та психології. До того ж довгі роки використовувано впорядковані ним катехизм і біблійні книги, а почасти й читанки для народних шкіл, а в читанках для нижчих гімназійних класів містилося багато його уступів різного змісту, чи то оригінальних, чи то «легким стилем і чистим язиком» перекладених³². Над підручниками він працював до останку³³.
Вельми позитивно схарактеризовано адміністративну діяльність Ільницького:
«Яко директор опікувався він щиро по-батьківски повіреною єму молодіжию не тілько під взглядом дидактичним, але також материяльним, збираючи для бідних учеників датки і розділюючи їх відтак між потребуючих; для учителів був він сьвітлим і вирозумілим провідником, а при тім приятелем-братом; він радів дуже, коли хто з них осягнув виднійше становище, і допомагав їм по змозі до сього. Доброю славою повіреної собі ґімназиї дорожив він дуже, вишукуючи для неї щонайліпші наукові сили і бережучи пильно реліґійно-морального поведеня повіреної собі молодіжи»³⁴.
Таким чином, Василь Ільницький став найвидатнішим українським гімназійним педагогом у Галичині ХІХ ст.
Писемна спадщина
Багатою і різноманітною є творча та науково-популярна спадщина Василя Ільницького. Він автор оповідань, образків і повістей з народного життя, поезій, мандрівних оповідок (тревелогів), мемуарних записок, численних популярно-історичних статей, пізнавальних географічно-природничих та етнографічних нарисів, низки театрознавчих, літературознавчих, мистецтвознавчих, педагогічних і мовознавчих статей, церковних проповідей, підручників для початкової та середньої шкіл, укладач шкільних читанок, перекладач підручників та історичних праць. Друкувався у багатьох львівських часописах: «Слово», «Мета», «Нива», «Неділя», «Русалка», «Русь», «Правда», «Газета Школьна», «Зоря», «Діло», «Рускій Сіон», «Учитель» та ін. (часто під псевдонімами та криптонімами: В. Стефанович, В. Д. Стефанович, В. Д. Р., В. Д. Ст., В. И., Денис, Денис з Покутя, Д. із П., Денис із-над Серета, Денис з-над Серета, Денис з-над Серету, Подолянин, Denis z Pokutia, Denis z-nad Seretu).
За такий подиву гідний багатогранний писемний доробок біограф і літературний портретист Ільницького Ом. Огоновський 1890 року і підніс його, і водночас скритикував:
«Хоча ж Ільницкій розвинув таку широку діяльність літературну, якою, кромі Куліша, ні один письменник руско-україньскій не може похвалитись, то, по нашій думці, таким різнородним змаганєм словесним ослабив він свою творчу силу, котра найпаче в писаню повісток могла явитись хосенною»³⁵.
В. Ільницькому належать літературні твори: «Рогніда-Горислава. Повість історическа з Х столітія (979–986)» (Львів, 1860, підпис: Василій Ільницкій), «Коваль клепле, поки тепле. Оповіданє з життя», «Школяр на вандрівці. Казка з житя» (Мета. 1863. Т. 1. Ч. 1–4: Вересень–Грудень), «Дурний Івась. Небилиця» (Неділя. 1865. Ч. 4), «Образки з житя» (Нива. 1865. Ч. 6–8; Правда. 1873. Ч. 1–3;), «Сон як билиця» (Правда. 1868. Ч. 15) – в усіх публікаціях підпис: Денис із-над Серета; «Дарунок руским дівицям на Новий рок 1871. Три повісти» (Львів, 1871, підпис: Денис з Покутя; уміщено: «Я в него хлібом, а він в мене каменем», «Суджена», «Згадка про Язловец»), «Настася. Драма в 5 діях, основана на переданю історії Галицкої Руси з другої половини 12 віку» (написана 1865 р., видана у Львові 1872-го, підпис: Денис з-над Серета), «Горбатий. Повість начертана на підставі знайденого пам’ятника» (Львів, 1877, підпис: Денис з Покутя), «Святий спокою, гаразд з тобою. Повістка» (Львів, 1887, підпис: Денис).
На шпальтах львівського журналу «Зоря» оприлюднено його вірш про опришків «Ой де-сь ся поділа, руска свобідонько!..» (1880. Ч. 10, підпис: Денис; написано 1864), прозові твори: «З житя артистки. Оповіданє» (1880. Ч. 11–13, підпис: Денис), «Свати. Образ з галицко-руского житя» (1881. Ч. 3–7; окреме видання: «Свати. Образок [такий підзаголовок у книжці на титульній с. 1, на обкладинці: Образець], Львів, 1881, підпис: Денис), «Роман Дуля. Образок з соспільного житя» (Зоря. 1881. Ч. 11–14, підпис: В. Д. Стефанович)³⁶; переклад вірша польського поета-романтика Теофіля Ленартовича «Калина» (1894. Ч. 20), інші тексти.
За характеристикою, яку дав Ом. Огоновський «повісткам і образкам з житя» Ільницького, він створив їх, «бажаючи розбудити в земляках любов до рідного слова й до рідних святощій», і ці безпретензійні твори «можуть <…> подобатись найпаче молодшому поколінню, позаяк автор проявив в них легкій стиль і гумор природний»³⁷. У його «образках з житя видимо нераз природну правду», й хоча «поодинокі типи <…> нарисовані лиш в головних контурах», усе-таки «здорове зерно, яке він всіяв у рідну ниву, не запропастилося наве́сну просвітного нашого відродженя»³⁸.
Під час навчання у Відні Ільницький на літніх вакаціях 1844 р. самостійно подорожував, часто пішки, Угорщиною, а влітку 1845 р. – Балканами, морем до Венеції, Італією, через Альпи до Австрії, про що згодом опублікував мандрівні нариси³⁹:
• «Записки руского путешественника. З Альбума» (Слово. 1864. № 86–99; підпис: В. Д. Р.);
• «Виписки з подорожного альбума школяра» (Русалка. 1866. Ч. 10–12; підпис: Денис із-над Серету);
• «Образки з світа альпейского» (Зоря. 1886. Ч. 23, 24; 1887. Ч. 4–6, 9, 17, 18, підпис: Денис);
• «Образки з Угорщини» (Зоря. 1890. Ч. 5–11, підпис: Денис).
Перу Ільницького належать також десять мандрівних нарисів «З Карпат Коломийских»: «І. З Красноїли до Буркута», «ІІ. Буркут», «ІІІ. Рабинець. Крестини в Черемоши. Гдещо про опришків», «IV. Полонина “Озірна”. Житє на полонинах», «V. Житє в Буркуті. Згадка про рік 1830», «VI. При жерелі. Пригода з паннами. Кавалькада. Несподівані гості», «VII. Подорож до Шулигури. Немила встріча. Ратунок в вівчарскій колибі. Бакунярі гуцульскі», «VIII. Шулигура. Нічліг з перешкодами. Мадярска гостина. Згадка про польских ворохобників», «IX. Опришок. Пращанє ся з Буркутом. Плавба Черемошем до Жабєго. Пороги Черемоша», «X. Жабє» (Зоря. 1880. Ч. 1–10, підпис: Денис). Це своєрідні оповіді й описи з подорожі, здійсненої за 23 з лишком років до публікації, виклад ведеться від першої особи: «Було то року 1846 в місяци липни, коли я, 23-літний молодець, пустився верхом на гуцульскім конику з Красноїли до Буркута <...>»⁴⁰. Автор-наратор описав (мабуть, на основі спогадів і давніх подорожніх нотаток) власну мандрівку Карпатами (основне місце ночівлі мав у селі Буркуті, звідки ходив на прогулянки, інколи тривалі, з ночівлею деінде). Тревелог містить колоритні зображення природи, побачених місць, характеристики людей, яких зустрів і з якими потоваришував оповідач, авторські роздуми про мистецтво балету (на гостині в однієї пані в Буркуті), географічні відомості, історичні екскурси, оповіді про життя гуцулів тощо. Змальовано колишнього опришка, якого оповідач, його знайомий священник і провідник-гуцул зустріли дорогою в диких лісах. У розмові з панночками персонаж-наратор розповідає про різні краї: «Я їм став оповідати про плавбу на морі, про чудну Венецію, про Медіолян, про мої подорожні пригоди в високих Альпах і таке інше – і они мене слухали радо та любо»⁴¹. Тут, очевидно, згадано про попередні мандри автора 1844–1845 рр. на літніх вакаціях під час навчання у Відні.
«Виправа на Новую Землю» (Зоря. 1880. Ч. 13, 14/15; підпис: Денис) – це белетризована (у жанрі оповідання) розповідь про архіпелаг (два острови) у Північному Льодовитому океані й тамтешній промисел. Розбудувавши простий пригодницький сюжет у формі лінійної хронікальної розповіді з двома основними та двома другорядними персонажами (та ще кількома неназваними моряками), автор зображує мандрівку молодого купця двома кораблями з Архангельської пристані на Нову Землю для полювання на місцеву здобич.
Мандрівними нарисами та цим подорожнім морським оповіданням В. Ільницький зробив певний внесок у становлення в українській літературі метажанру подорожі, а конкретніше – жанру тревелогу (за сучасною термінологією). Його письменницька роль у цьому процесі заслуговує на уважне вивчення і належне поцінування.
Часто вдавався Ільницький до написання популярно-історичних та популярних географічно-етнографічних нарисів. Власне, й дебютував у пресі популярно-історичною працею «Александр, Князь Белзскій», яку написав на замовлення Богдана Дідицького і яку той умістив в упорядкованому ним альманасі «Зоря Галицкая яко альбум на год 1860» (Львів, 1860)⁴². Окремими книжечками вийшли у Львові «Стародавний Звенигород» (1861) і «Стародавна Теребовля. З картою царства Данила» (1862). У періодиці опубліковано, зокрема, «Уступи із історії України і козацтва: І. Україна перед роком 1646; ІІ. Дві облоги Львова через Хмельницкого 1648 і 1655» (Литературный сборник, издаваемый Галицко-русскою Матицею. 1869. Львів, 1869. Вып. 1–2, підпис: В. Стефанович), «Марія Тереса, австрійска цісарева» (Газета Школьна. 1875. № 6, підпис: Денис із Покутя), незавершену серію статей «Житя знаменитих князів, гетьманів, героїв і инших мужів руских» (Рускій Сіон. 1876. Ч. 1–24; 1877. Ч. 1–24, підпис: Денис з Покутя), життєпис «Князь рускій Роман Данилович і єго жена, австрійска принцесса Гертруда. Оповіданє з часів ХІІІ ст.» (Зоря. 1883. Ч. 1–6, підпис: Денис).
Серед його географічно-етнографічних нарисів – оприлюднені в «Зорі» «Образки з Росії» (1880. Ч. 16–24) та «Образки з Руси» (1882. Ч. 1–5), «Від Казаня до Астрахану» (1883. Ч. 1–3, 6), усі – за підписом: Денис. У серії «Бібліотека “Зорі”» видано «З ріжних країв і народів. 1. Сіям. 2. Туркестан. Часть перша» (1884), «Море і єго чудеса» (1885 [обкладинка: 1884]; обидві – також за підписом: Денис).
В «Образках з Росії» («Тундри», «Монастир Соловецк», «Хата і житє семейне московского хлопа», «Сінокоси в Росії», «Москва: [Вид міста]; Кремль; Церкви і монастирі; Окруженє Кремля; Гостинний двір (Базар); Житє в Москві; Женьщини в Москві») та «Образках з Руси» («І. Києв», «ІІ. Чорноморскі степи. Нова Россія», «ІІІ. Лимани чорноморскі», «IV. Міста чорноморскі», «V. Поділє, Волинь, Білорусь», «V. Гдещо про Крим»), як і в нарисах «Від Казаня до Астрахану» («І. Клімат», «ІІ. Татаре. Казань», «3. Чуваши і черемиси», «4. Саратов і Сарепта», «5. Калмуки і киргизи. Астрахань») немає ознак, що це подорожні нариси. Радше це перекладені й оброблені витяги з якихось друкованих пізнавальних джерел. Опрацювання таких чужих текстів очевидне, натомість жодного епізоду, події зі свого перебування у Москві та інших місцевостях Росії, у Наддніпрянській Україні чи в Криму (якщо таке було) Ільницький не подав. Чи відвідав він Південь України і Крим – достеменно невідомо, хоча в одному з некрологів згадано, що він «на фериї літні вибирався над море, щоби і сили підратувати, і щось гарного та незвичайного побачити <…>»⁴³. Проте ця згадка надто загальна, без географічної та хронологічної конкретизації. Та й не знати, чи інформацію про морські подорожі Ільницького автор некрологу почерпнув з розповідей його самого своїм колегам, чи взяв її з його тревелогів та географічно-етнографічних нарисів. Чи відпочивав Ільницький на морі в літньому віці – певних відомостей не маю. Найдоступнішим для галичан було тоді Адріатичне море, узбережжя якого частково належало до Австро-Угорської імперії.
«Образки з Руси», вміщені, як і нариси «Від Казаня до Астрахану», під рубрикою «Образки географичні і етнографичні», – це пізнавальні нариси з описами земель, природи, архітектури, людности, історичними екскурсами, статистично-економічними відомостями тощо. Виклад загальний, безособовий, а не від першої особи, як у мандрівних нарисах Ільницького. Трапляється хіба що риторична візуалізація стосовно третьої особи однини та першої особи множини:
«Перше, що нам впаде в око в Києві, єсть колосальна статуя князя Володимира»; «Коли з гори глянемо на Старе місто, на Подол і на Дніпро, тогди мимохіть з глубини душі будятся згадки померкшої старини»⁴⁴;
«Єсли хто Україною подорожує на полудне і поступит на степ понизше Єкатеринослава, побачит зараз велику ріжницю межи степом україньским а степом чорноморским <…>; Межи Дніпром а Єлисаветградом подибуємо в степу маленькі домики»⁴⁵;
«Буває случайно, що десь-колись побачимо управлене поле, і з того догадуємося, що ту живут люде, але відтак знов не видати нічого, тілько безмежний, сіро-зелений степ»; «На далекім виднокрузі замаячится часом проходяче стадо рогатої худоби або долетит блеянє овець, хоть череди не бачиш. Часто подорожному промкнеся висока могила поперед очи, а на єї вершку велика, грубо з каменя витесана “баба” – помянник єще з монгольских часів»⁴⁶.
Завершальний нарис про Крим, у якому немає нічого особистісного, власних вражень від побаченого, також схожий не на подорожні записи (репортаж чи спогади), а на компіляцію відомостей з друкованих джерел. Тому безпідставним є припущення, наче ця «нотатка Василя Ільницького стала першим краєзнавчим репортажем про Крим в українській пресі» та «відкриває незнану сторінку життєпису автора, який, вочевидь, відвідав півострів на початку 1880-х років»⁴⁷.
У 1865–1867 рр., директоруючи в Тернополі, В. Ільницький виступав із театрознавчими дописами, виявивши себе як театральний критик. У розмислі «О руськім народнім театрі. Допись із-поза Львова» (Мета. 1865. Ч. 8. 31.V, підпис: В. Д. Р.) висловив побажання, щоб до комісії з обговорення поданих п’єс залучити якомога більше українських професорів (викладачів) літератури, молодих письменників (Ксенофонта Климковича, Костя Горбаля, Плятона Костецького) і якнайменше священників, яким не варто втручатися до драматургії з огляду на їхню освіту і становище⁴⁸.
Львівський журнал «Нива» оприлюднив рецензію Ільницького на виставу за п’єсою Івана Котляревського «Наталка Полтавка» – «Руський театр (Допись з Тернополя)», під криптонімом В. Д. Р. (1865. Ч. 17. 20.VI; Ч. 18. 30.VI), а інший львівський журнал «Правда» – його «Драматургічні замітки» (1867. Ч. 9–13, підпис: Денис із-над Серета). Театральні рецензії та статті Ільницького з’являлися також у львівських газетах «Слово» (1865, 1867) і «Русь» (1867).
Певний інтерес становить фольклористично-літературознавчий і мистецтвознавчий цикл Ільницького «Листи артистичні», опублікований у «Зорі» 1880 року (за підписом: В. Д. Ст.). Це стислі узагальнювальні репрезентативні нотатки про українську народну пісню, літературну поезію, драматургію та інші види мистецтва: «І. Поезія» (Ч. 4), «Спів і музика» (Ч. 5), «ІІІ. Будовництво» (Ч. 6, про церковну архітектуру), «IV. Різьба і малярство» (Ч. 7). У статті «Поезія» Ільницький з пієтетом мовив про Тараса Шевченка:
«Зроджений кріпаком в путах гіркої неволі, <…> взнісся він летом генія понад миліони, дотер до світла правди, почувствовав себе вольним чоловіком, на образ Божий сотвореним <…>. В єго піснях високопарних (очевидно, не говоримо ту о єго передсмертних поезіях) пробиваєся душа і серце цілого народа. Шевченко болит і терпит недолю-неволю свого люду; жар пекучий, мов з розгорілого вулькана, розливаєся жаріючою лявою в піснях єго із зболілого серця; гадки, надії, ідеї єго суть гадками, надіями, ідеями цілого народа, розвинуті вповні до самосвідомости… Тарас один стане нам за сотні инших поетів; він єсть ясним доказом о великій даровитости руского [українського. – Є. Н.] поетицкого генія»⁴⁹.
Якщо взяти до уваги ще й те, що в своїх «Читанках для молодіжи» («А. В хаті», «Б. На обістю», обидві – 1886) Ільницький умістив Шевченкові поезії та уривки з них («Дід і внучка», «Мені тринадцятий минало», «Косар», «Казочка, яких много», «Чума»), то варто було в «Шевченківській енциклопедії» умістити окрему статтю про нього як причинок до галицької рецепції автора «Кобзаря», витворення його культу.
Останню статтю циклу «Листи артистичні» Ільницький завершив патетичним напутнім закликом до краян:
«Не корися, русине, низько перед иншими народами <…>. Тобі зложив Бог в груди найдорожші дари, якими лиш нарід украсити можна, бо дав тобі генія до всего, що красне, правдиве, честне і велике… Видобувай з твого духа тоті дорогоцінні дари, образуй їх, працюй і об’являй твого генія творами – а честь і слава не минуть тя. За ними прибуде і хліб насущний, і почитанє у малих і великих <…>»⁵⁰.
Автор некрологу, підписаного криптонім І. Г. (здогадно, ще раз скажу, класичний філолог Ісидор Громницький), дуже прихильно оцінив художньо-літературну, популярно-історичну, подорожну, географічно-етнографічну та естетико-критичну спадщину свого колеги:
«В белєтристичних творах, іменно в повістках плавно розказаних, до яких черпав мотиви з нашого товариского житя і домашного побуту, показав Ільницкий, що уміє читателя і розвеселити, і поучити; в популярно-історичних письмах зображував він легко понятним способом історию нашої давної бувальщини, своїми описами подорожий познакомлював читателів з чужими краями і народами, а естетично-критичними статями розбуджував в душі рускій чувство красоти і учив відчувати і розуміти твори безсмертних ґеніїв штуки».
Загалом його літературні твори, «писані легким стилем і популярно», читала публіка «дуже радо⁵¹.
Тож багато творів і праць Василя Ільницького, як доступних для сприйняття школярів та читачів і слухачів із народу, ввійшли до тогочасних шкільних та просвітніх читанок. Зокрема, добірки з мандрівних нарисів як такі, що мали пізнавальне значення:
• «Записки руского путешественника» («Руска Читанка для висшої ґимназії», уклав Олександер Барвінський. Львів, 1871. Часть третя; підпис: Василь Ільницкій);
• «З подорожей школяра» («Руска Читанка для низших кляс середних шкіл», уклав Омелян Партицький. Львів : Накладом Товариства «Просвіта», 1871. Часть ІІ; підпис: Денис із-над Серета);
• «Подорож школяра по Венецкім», «Подорож школяра по Ломбардії» («Читанка руска для низших кляс середних шкіл», уклали Константин Лучаковський і Юліян Романчук. Львів : Накладом Товариства «Просвіта», 1871. Часть І; підпис: Денис з-над Серета);
• «Подорож через Угри» («Зоря. Читаночка для сельских людей», уклав член «Просвіти» Володимир Шашкевич. Львів, 1871. Книжка 5), та ін.
У частині третій «Рускої читанки для висшої ґимназії» Ол. Барвінського передруковано також різножанрові тексти «Україна перед роком 1646», «Драматурґічні замітки», «критичній огляд» вистави «Наталка Полтавка», «Я в него хлібом, а він в мене каменем» (усі матеріали за підписом: Василь Ільницкій).
Особливо багато різних текстів Ільницького вміщено в «Читанці рускій для низших кляс середних шкіл» К. Лучаковського і Ю. Романчука (1871. Часть І): у підрозділі «Оповіданя з історії і з життя славних мужів» – «Крез і Солон», «Паденє Креза», «Коріолян» (усі за підписом В. Ільницкій), «Початок Руси», «Василько, князь Теребовельскій, і Володар, князь Перемискій», «Ярослав Осьмомисл», «Король Данило», «Перші напади татарів на Русь» (усі за підписом: Денис з Покутя), «Згадка про бувальщину» (підпис: В. И.); у підрозділі «Описи і образи, особливо з історії природи, з гео- і етнографії» – «Рускій край», «Забитки старини на Руси» (обидва за підписом: Денис з Покутя).
У другому виданні «Рускої читанки для низших кляс середних шкіл», яке уклав Ю. Романчук (Львів : Накладом автора, 1879. Часть І), подано: в першому томі – «Перші напади татарів на Русь» (підпис: Денис із Покутя), «Русь Галицка за князя Володимирка» (підпис: В. И.); у другому томі – першу казку з добірки «Казки за циганів», нарис «Медіолян» (обидва тексти за підписом: Денис з-над Серета), оповідки «Крез і Солон», «Упадок Креза», «Коріолян» (усі за підписом: В. Ільницкій).
У «Рускій Читанці для низших кляс середних шкіл» О. Партицького (1871. Часть ІІ) уміщено життєпис «Юрій Львович, князь галицкій, і Гедимин, князь литовській» (підпис: Денис із Покутя), а в «Рускій Читанці для ІІІ кляси шкіл середних і семинарій учительських», яку теж уклав Партицький (Львів, 1886), – «Казку про двох братів» (підпис: Денис).
В. Ільницький і сам укладав читанки. В його упорядкуванні вийшли у Львові в серії «Бібліотека Руского Педагогічного Товариства», накладом цього Товариства (за підписом: Написав В. И.): «Читанка для молодіжи. Звірята, товариші чоловіка. А. В хаті», «Читанка для молодіжи. Звірята, товариші чоловіка. Б. На обістю» (обидві – 1886), «Читанка для молодіжи. Звірята, товариші чоловіка. В. В огороді» (1887).
Істотний сегмент писемно-дидактичної спадщини о. Ільницького – переробки та переклади шкільних підручників. Він безустанно дбав про те, щоб учні вже з початкової школи (нижчої гімназії), а відтак у середній школі (вищій гімназії) легше і краще засвоювали знання рідною мовою і при цьому опановували українську літературну мову.
Ще в Тернополі Ільницький опрацював переклад «Начерк географії і історії стародавного, середного і нового світа / для шкіл низших гімназіяльных підля історії Вильгельма Пица переведен Василієм Ільницкім, Директором ц. к. гімназії Тернопільской» (Львів: З печатні Ставропигійского Інститута, 1866. Часть І. Старинний світ; Часть ІІ. Середний вік; 1867. Часть ІІІ. Новий вік). Згодом перевидав частину першу в «Просвіті»: «Нарис географії і історії старинного, середнього і нового світа / для шкіл низших гімназіяльних, після історії Вильгельма Пица переложив Василь Ільницкій. Часть І. Світ старинний» (У Львові: Накладом Товариства «Просвіта», 1874).
Працюючи директором польської гімназії в Тернополі, Ільницький видав перероблений ним польською мовою підручник «Logika / przerobiona podług Jozefa Becka dla użytku szkół gimnazjalnych przez B. J.» ([Bazylego Ilnickiego]; Tarnopol : Nakładem autora, 1867). За кілька років підручник вийшов другим виданням: «Logika / przerobiona podług Becka dla użytku szkół gimnazjalnych przez B. J.» (Wydanie drugie. We Lwowie : Nakładem księgarni Seyfartha i Czajkowskiego, 1873)⁵². Відтак з’явився переклад-переробка Ільницького «Zarys psychologii empirycznej / napisał B. J.» (Lwów : Z drukarni towarzystwa imienia Szewczenki, 1874). Потому побачив світло денне його український переклад: «Логіка / На язик рускій переведена ведля Бекка до ужитку шкіл середних через В. И.» (Львів: Накладом фонда краєвого, 1880). Ці підручники Ільницький опрацював за книжкою німецького філософа Йозефа Бека (Beck, *1803–†1883) «Grundriss der empirischen Psychologie und Logik» («Основи емпіричної психології та логіки»; Штутґарт, 1846)⁵³.
Поступово й періодично виходили інші його переклади підручників. З Іоана (Йогана) Крiґера удоступнив українською мовою «Начерк психології / до ужитку школьного і науки приватної переложив Василь Ільницкій» (Львів : Накладом ц. к. Ради школьної краєвої, 1879).
У Львові «Накладом фонду краєвого» вийшли друком його переклади підручників австрійсько-чеського історика Антона (Антоніна) Ґінделі (Gindely): «Учебник всемірної історії для висших кляс середних шкіл. Часть ІІІ. Час новий» (1882), «Учебник всемірної історії для низших кляс середних шкіл. Часть ІІ. Віки середні» (1883), «Учебник всемірної історії для низших кляс середних шкіл. Часть ІІІ. Час новий» (1884; на усіх зазначено: З шестого виданя переложив на рускій язик В. И.).
Ці всі переклади Ільницький зробив з німецької мови. А з польської переклав праці польського історика та педагога, львів’янина Александра Семковича (Semkowicz): «Оповіданя з істориї всесьвітної для низших кляс шкіл гімназияльних і реальних / Написав Олександер Семкович ; На руский язик переложив Василь Ільницкий» (Львів : Накладом Сайфарта і Чайковского, 1895. Часть І; 1897. Часть ІІ). Перекласти третю частину не встиг – вона з’явилася 1898 року в перекладі К. Полянського і Михайла Пачовського.
Для навчання Закону Божого о. Ільницький переклав з німецької мови на українську «Катихисм малий о христіянско-католицкій вірі ведля І. Дегарбе зо взглядом на обряд грецко-католицкій» (У Львові : В ціс[арско-]кор[олівскім] накладі шкільних книжок Ставропигійского Інститута, 1874. 72 с.). Іван Е. Левицький зазначив, що це переклад Василя Ільницького⁵⁴. Наступні українські видання «Катехизму малого о христіянско-католицкій вірі» єзуїта о. Йозефа Дегарба (Joseph Deharbe, *1800–†1871), які містять, як і видання 1874 року, 72 сторінки, також можна вважати перекладом о. Ільницького, хоча авторства перекладу бібліограф не зазначив (1880. 72 с.; під зредагованою назвою: «Катехисм Малий о христіяньско-католицкій вірі ведля І. Дегарба зо взглядом на обряд греко-католицкій». 1887. 68 с.; 1890. 72 с.; 1893. 72 с.).
З німецької Ільницький переклав також релігійні посібники: «Історія Католицкої Церкви. Учебник для шкіл виділових, реальних і гімназій / ведля Кароля Дорфлєра, професора науки релігії висшої школи реальної в Відни. На язик рускій переложив В. И.» (Львів : Інститут Ставропигійскій, 1875); «Історія Біблійна Старого і Нового Завіта для шкіл середних, семінарій учительских і шкіл виділових / Переложив на рускій язик В. И. після Антонія Тіца. Часть перша: Старий Завіт», «Часть друга: Новий Завіт» (обидві частини: Львів : Накладом ц. к. Ради шкільної краєвої, 1877).
Усебічну схвальну характеристику й оцінку творчости й діяльности Ільницького дали вже в незалежній Україні Володимир Качкан і Олег Купчинський⁵⁵.
У новій академічній «Історії української літератури», у шостому томі «Література ХІХ століття (1857–1870-ті роки)», Василя Ільницького залічено до покоління 1860-х років і згадано багато разів (загалом на 24 сторінках), щоправда, вибірково – як автора історичної «драми» (її жанр визначено також як «трагедія») «Настася», «оповідання-ідилії» (за іншим жанровим визначенням у цьому томі – «новели») «Сон – як билиця», повісти із князівських часів «Рогніда-Горислава», оповідань (не конкретизованих за назвами) у львівських часописах «Мета» й «Нива», «численних театральних рецензій у тогочасній галицькій періодиці», підручника «Нарис географії і історії старинного, середнього і нового світа для шкіл низших гімназіяльних» (насправді це переклад). Письменника згадано також серед авторів «творів, у яких трансформовано фольклорні сюжети й мотиви», авторів подорожніх нарисів, притому зазначено, що «чимало цікавих фактів міститься» у його «Подорожі школяра до Італії» і що він як освітянин розвивав українську мову як мову географії та народної загальної просвіти. Подано мікропортрет В. Ільницького як драматурга – творця романтичної історичної драми «Настася», яку ставив львівський театр товариства «Руська Бесіда» з музикою (1866) Михайла Вербицького (авторка мікропортрета – Ганна Гаджилова)⁵⁶.
Досі мало вивчена писемна спадщина і педагогічна діяльність В. Ільницького заслуговують на спеціальний поглиблений розгляд у монографіях і дисертаціях (з педагогіки, літературознавства, театрознавства, мовознавства, книгознавства тощо).
Вартувало б і відродженій у Львові Академічній гімназії присвоїти ім’я о. Василя Ільницького – її першого директора й фундатора як українського навчального закладу. Це було б гідне відзначення цьогорічних знаменних дат – 200-річчя від дня народження видатного педагога-патріота і 150-річчя запровадження в гімназії української мови навчання.
_______________________________
¹ Огоновскій Ом. Василь Ильницкій // Огоновскій Ом. Исторія литературы рускои. Часть ІІІ. 1. вôддѣлъ. Львôвъ, 1891. С. 554–555.
² З записок біографічних Василя Ільницького // ЛННБ. Ф. 155. Спр. 1. 32 арк. [автобіографічний опис життя від дитинства до 1846 р. Чорновий автограф з виправленнями автора; б. д., друга половина ХІХ ст.]. Арк. 13.
³ І. Г. Високопреподобний Отець Василь Ільницкий : [Некролог] // Справозданє дирекциї ц. к. академичної ґімназиї у Львові за рік шкільний 1894/5. У Львові : Накладом фонду наукового, 1895. С. 48. В. Ільницького згадано в переліку випускників Віденської духовної семінарії при греко-католицькій церкві св. Варвари і зазначено, буцім він її закінчив 1846 року (Полянскій Петръ. Церковь и приходъ св. Варвары въ Вѣдни. Львовъ : Накладомъ «Нового Галичанина», 1891. С. 84). Насправді Віденську греко-католицьку духовну семінарію відкрито пізніше – на початку шкільного року 1852/3 (восени), притому цісар відступив для неї будинок віденського конвікту (Гординський Ярослав. Віденьська гр[еко-]к[атолицька] духовна семінарія в рр. 1852–1855 : Відбитка з «Записок Наукового Товариства імени Шевченка», т. CXV. У Львові, 1913. С. 2).
⁴ Огоновскій Ом. Василь Ильницкій. С. 556.
⁵ Созанський Іван. З лїтературної спадщини Василя Ільницького / Подав Іван Созанський // Записки НТШ. Л., 1905. Т. 66. Кн. 4. С. 6–7. Текст доповіді: Там само. С. 27–30.
⁶ Огоновскій Ом. Василь Ильницкій. С. 557–558; І. Г. Високопреподобний Отець Василь Ільницкий. С. 49.
⁷ О. Василь Ильницкій // Дѣло. 1895. Ч. 74. 5 (17) цвѣтня. С. 2; І. Г. Високопреподобний Отець Василь Ільницкий. С. 49.
⁸ Барвінський Олександер. Спомини з мого життя : Частини перша та друга / упоряд. Альбіна Шацька, Олесь Федорук. Нью-Йорк ; Київ : Смолоскип, 2004. С. 51.
⁹ Там само. С. 111.
¹⁰ Огоновскій Ом. Василь Ильницкій. С. 566.
¹¹ Тершаковець М. О. Василь Ільницький, перший директор УАГ // Ювілейна книга української Академічної ґімназії у Львові : На 100-річчя першого українського іспиту зрілости: 1878–1978 / Упорядкув., літ. й техн. ред. та оформлення: Богдан Романенчук. Філядельфія; Мюнхен, 1978. С. 95.
¹² Там само. С. 98. Педагогічну діяльність о. В. Ільницького, ефективну і продуктивну, високо оцінено також у недавній дисертації Орести Коцюмбас, поданій на здобуття наукового ступеня доктора філософії: «Академічна гімназія у Львові: організація, структура, діяльність (1849–1939)» (Львів, 2021). Див.: URL.
¹³ Тершаковець М. О. Василь Ільницький, перший директор УАГ. С. 95.
¹⁴ Там само.
¹⁵ Лукич В. [Левицький Вол.]. Грудка на сьвіжу могилу Василя Ільницького / Зоря. 1895. Ч. 8. 15 (27) Цьвітня. С. 159.
¹⁶ Барвінський Олександер. Спомини з мого життя : Том другий. Частини третя та четверта / упоряд. Альбіна Шацька ; коментар Богдана Янишина. Нью-Йорк ; Київ : Смолоскип, 2009. С. 259–260.
¹⁷ Е. В. Цѣсарь Францъ Іосифъ І въ «Народнôмъ Домѣ» // Дѣло. 1880. Ч. 68. 3. (15.) Вересня. С. 3.
¹⁸ Е. В. Цѣсарь Францъ Іосифъ І во Львовѣ // Дѣло. 1880. Ч. 71. 13. (25.) Вересня. С. 3.
¹⁹ Е. В. Цѣсарь Францъ Іосифъ І въ «Народнôмъ Домѣ» // Дѣло. 1880. Ч. 68. 3. (15.) Вересня. С. 3.
²⁰ Хроніка закладу // Справозданє директора ц. к. ґімназіѣ академичнои у Львовѣ на рôкъ шкôльный 1889. У Львôвѣ : Накладомъ фонду краєвого, 1889. С. 27.
²¹ Е. В. Цѣсарь Францъ-Іосифъ І. въ рускôй академичнôй гимназіи // Дѣло. 1880. Ч. 68. 6. (18.) Вересня. С. 1.
²² Там само. С. 1, 2.
²³ Киричук Олександра, Орлевич Ірина. Львівський Ставропігійський інститут (1788–1914) : Роль у суспільно-політичному, культурному та релігійному житті українців Галичини. Львів : Логос, 2018. С. 172.
²⁴ Огоновскій Ом. Василь Ильницкій. С. 560.
²⁵ Е. В. Цѣсарь Францъ-Іосифъ І. въ рускôй академичнôй гимназіи // Дѣло. 1880. Ч. 68. 6. (18.) Вересня. С. 1, 2.
²⁶ Е. В. Цѣсарь Францъ Іосифъ І во Львовѣ // Дѣло. 1880. Ч. 71. 13. (25.) Вересня. С. 2–3.
²⁷ Е. В. Цѣсарь Францъ-Іосифъ І. въ рускôй академичнôй гимназіи // Дѣло. 1880. Ч. 68. 6. (18.) Вересня. С. 2.
²⁸ Там само.
²⁹ Ювилей 30-лѣтнои службы… // Школьна Часопись. 1882. № 13 и 14. 1/13.VII. С. 111.
³⁰ Лукич Василь [Левицький Вол.]. Грудка на сьвіжу могилу Василя Ільницького / Зоря. 1895. Ч. 8. 15 (27) Цьвітня. С. 159.
³¹ О. Василь Ильницкій // Дѣло. 1895. Ч. 74. 5 (17) цвѣтня. С. 2; [Некролог на Василя Ільницького] // Буковина. 1895. Ч. 16. 6 (18) квітня. С. 2.
³² І. Г. Високопреподобний Отець Василь Ільницкий. С. 49–50.
³³ Там само. С. 51.
³⁴ Там само.
³⁵ Огоновскій Ом. Василь Ильницкій. С. 560. Першодрук у «Зорі» 1890 р. (Ч. 17, 18).
³⁶ У покажчику «Зорі» В. Д. Стефанович зареєстрований як окремий автор єдиного твору «Роман Дуля. Образок з соспільного житя» («Зоря». 1880–1897 : Систематичний покажчик змісту журналу / уклав О. Д. Кізлик. Львів, 1988. С. 29, № 77; с. 356, 371). Рукопис твору «Роман Дуля. Подорож послюбна» виявив Іван Созанський серед рукописної спадщини В. Ільницького (З лїтературної спадщини Василя Ільницького / Подав Іван Созанський // Записки НТШ. Львів, 1905. Т. 66. Кн. 4. С. 2). Раніше псевдонім В. Д. Стефанович зазначив Іван Еміліянович Левицький у переліку криптонімів і псевдонімів В. Ільницького: Галицко-русская библіографія ХІХ-го столѣтія дополненная русскими изданіями вышедшими въ Венгріи и Буковинѣ. 1801–1886 / Составилъ Иванъ Ем. Левицкій. Львовъ : Изданіе автора, 1895. Т. ІІ : Хронологическій списокъ публикаціямъ (1861–1886). С. 641.
³⁷ Огоновскій Ом. Василь Ильницкій. С. 562.
³⁸ Там само. С. 566.
³⁹ Там само. С. 555–556.
⁴⁰ Зоря. 1880. Ч. 1. 1 ¹³ Сѣчня. С. 8.
⁴¹ Зоря. 1880. Ч. 6. 15 (27) Марця. С. 84.
⁴² І. Г. Високопреподобний Отець Василь Ільницкий. С. 50.
⁴³ Там само. С. 51.
⁴⁴ Зоря. 1882. Ч. 1. 1. (13.) Сѣчня. С. 11.
⁴⁵ Зоря. 1882. Ч. 2. 15. (27.) Сѣчня. С. 26.
⁴⁶ Там само. С. 27.
⁴⁷ Божук Антон. Крим очима галицького оглядача 140 років тому // Zbruč. URL. Розміщено: 08.06.2022.
⁴⁸ Мета. 1865. № 8. 31.V. С. 239.
⁴⁹ Ільницкій В. Листы артистичнû. І. Поезія / В. Д. Ст. // Зоря. 1880. Ч. 4. 15 (23) Лютого. С. 62.
⁵⁰ Ільницкій В. Листы артистичнû. IV. Рѣзьба и малярство / В. Д. Ст. // Зоря. 1880. Ч. 7. 1 (13) Цвѣтня. С. 99.
⁵¹ І. Г. Високопреподобний Отець Василь Ільницкий. С. 50.
⁵² У бібліографічному покажчику І. Е. Левицького автором цих переробок зазначено В. Ільницького: Галицко-русская библіографія ХІХ-го столѣтія дополненная русскими изданіями вышедшими въ Венгріи и Буковинѣ. 1801–1886 / Составилъ Иванъ Ем. Левицкій. Т. ІІ. С. 89, № 662; С. 197, № 1234.
⁵³ Про нього див.: Brechenmacher Karl. Joseph Beck (1803–1883) : Ein badischer Spätaufklärer. Tübingen : Mohr 1984. XXX, 237 S. У книжці зареєстровано два видання (1867, 1873) перекладу-переробки В. Ільницького «Logika» польською мовою: «przez B. I (lnickiego).» (Ibidem. S. XXVII).
⁵⁴ Галицко-русская библіографія ХІХ-го столѣтія дополненная русскими изданіями вышедшими въ Венгріи и Буковинѣ. 1801–1886 / Составилъ Иванъ Ем. Левицкій. Т. ІІ. С. 213, № 1316.
⁵⁵ Качкан В. Василь Ільницький // Качкан В. Хай святиться Ім’я Твоє: Галицькі просвітницькі діячі, письменники, вчені – вихідці із священицьких родин. Чернівці : Прут, 1994; Качкан В. «Заманіфестував себе русином» (українознавство Василя Ільницького) // Качкан В. А. Українське народознавство в іменах : у 2 ч. Київ : Лебідь, 1994. Ч. 1. С. 68–79; Купчинський О. Василь Ільницький // Купчинський О. Вибрані статті та матеріали. Львів, 2011. Т. 3 : Відомі та маловідомі постаті національної науки й культури. С. 212–237.
⁵⁶ Історія української літератури : у дванадцяти томах. Київ : Наукова думка, 2022. Том шостий : Література ХІХ століття (1857–1870-ті роки) / науковий редактор Микола Бондар. Сторінки про В. Ільницького див. в «Іменному покажчику».
31.05.2023