“Gente Ruthenus, natione Americanus”
(Службове фото другого лейтенанта Корпусу морської піхоти США Я. Макогона)
МАКОГІН Яків (27. 09. 1880, с. В’язова, нині Жовків. р-ну Львів. обл. – 13. 01. 1956, м. Бостон, шт. Массачусетс, похов. на Арлінґтон. нац. військ. кладовищі, шт. Вірджинія, США) – військовик, громадсько-політичний діяч, меценат. За деякими даними, був нащадком козац. родів Розумовських і Мазеп. 1903 емігрував до США. 1905–21 служив у Корпусі мор. піхоти США, працював для амер. розвідки. У 1920-х рр. подорожував Європою, де зустрічався з укр. політ. діячами, зокрема з урядів УНР і ЗУНР, УНДО в екзилі й ОУН. 1931 на власні кошти заснував у Лондоні, згодом – у Женеві та Празі Укр. бюро з метою зібрання і популяризації інформації про Україну та її народ. Бюро видавало неперіод. бюлетень «The Bulletin», який безкоштовно розсилало на 250 адрес у Великій Британії та ін. країнах. М. надавав фінанс. підтримку Музею визв. боротьби України у Празі, на проведення укр. наук. і культур. заходів, видавн. справу, закордонні відрядження науковців із Зх. України, стипендії студентам тощо. На поч. 1940-х рр. відійшов від актив. участі в укр. справах. Колекція мист. творів, ікон, богослужб. книг, архів. документів, зібрана М. і його дружиною, від 1976 зберігається в Укр. інституті Америки (Нью-Йорк).
Яків Макогін. 1920-ті рр. (Фото: Gail Kraft / Michael Robert Patterson)
Згідно із сучасною традицією писання життєписів, попередницями цієї книжки, сказати б, своєрідним тренуванням, стали біографії етнічних політичних акторів: єврея Якова Оренштайна – Вічний жид з Коломиї. «Українець» Мойсеєвого визнання Яків Саулович Оренштайн (Івано-Франківськ, 2015) та українця Євгена Побігущого-Рена – Homo Militaris Євген Побігущий-Рен. Історія українського офіцера в чотирьох арміях і трьох війнах (Дрогобич, 2021). Вочевидь біографістика, представлена у моїх студіях ще й особливостями життя окремих репрезентантів західноукраїнської етнополітичної сфери «кресов’янки», польської поетки Зоф’ї Марії Бессажанки та «галичанина», німецького військовика Ганса Коха¹, вимагала, щоб був віднайдений ще один герой, труди і дні якого вартували б ретельного дослідження.
І не лише тому, що Яків Макогін надалі залишається маловідомим загалу навіть фахівців з царин історії, міжнародних відносин й національної безпеки. Справді саме про героя цього життєпису, а не про контексти, що його оточували, існує зовсім небагато публікацій, зокрема українських – Олександра Скрипника, Степана Ґеника, Олега Румянцева, Миколи Тимошика та чужинецьких авторів – Ґжеґожа Бравна і Анджея Зємби (в останнього – підрозділ «Життєпис self-made man-a і self-made життєпис» в оригінальній за своєю ідеєю праці про лобізм для України у міжвоєнній Європі)². Досі, найближче до істини, стояли біографічні довідки, які написали Микола Мушинка і Роман Кравець³.
Тому-то я переконаний, що ретельне вивчення плюсів і мінусів ролі особистості в історії України новітньої доби дозволить по-справжньому уникати прикрих помилок і суджень, надмірної глорифікації тих постатей, які не належать до національного пантеону героїв, хоча дуже хотіли б там бути⁴.
Щоправда така нова моя студія мислилася цілком нетиповою, адже свого часу Андре Моруа запитував, чи існує біографія сучасна, а, якщо так, то чим вона відрізняється від біографії традиційної, врешті, чи вона є витвором мистецтва? Ґрунтовну відповідь на це питання дав мій сучасник Леонідас Донскіс: «Завдяки мистецтву письма секрети стають літературними прийомами»⁵. І далі, якщо йтимемо за його міркуваннями, секрет – це важливий аспект особистого життя, біографії або ідентичності політика чи публічної особи, недоступний широкій громадськості⁶.
У життєписі, сюжети якого ви вже прочитали, але вкотре переосмислюєте, мені випала нагода бути найперше наратором-детективом, адже, погодьмося, життя і пригоди українця Якова Макогона (1880–1956) й надалі є загадкою або низкою таємниць, котрі не мають досі арґументованої відповіді на питання про конфіденційність взаємодії між закритою та відкритою сторонами життя людини. Тим паче, що хронотоп цієї студії відповідає загальному застереженню Ханни Арендт, що «походження таємниці не мало значення; воно могло полягати у свідомому, політично зрозумілому бажанні секретності […]»⁷.
Переконаний, що початок писання цієї книжки був прикладом того феномену, який Умберто Еко називав «щасливими випадковостями». Саме так було і зі мною – шукаючи в британських архівах підтвердження або спростування тверджень одного з неприхильних до Є. Побігущого-Рена західних авторів, я виявив щось інше, набагато вартісніше з наукової точки зору. Тож зі мною сталося те, що Жан Бодріяр описав так: «Щаслива випадковість – це […] знайдення того, чого не шукали, але на що несподівано натрапили»⁸. Тим паче, що це дослідження-викриття мого героя почалося це ще в умовах пандемії Covid-19, а відтак продовжилося вже за умов повномасштабної російської агресії проти України.
Ще раз повертаючись до А. Моруа, зауважмо тріаду писання біографії, що її я почасти сповідував у цій книжці. По-перше, щоби отримати правду про життя певної особи, біограф мусить зважати не скільки лише на конкретні факти, а на їхнє специфічне впорядкування. По-друге, кожна біографія мусить належати мистецтву, або також науці, щоби її зміст мав не лише сильний емоційний та естетичний вплив на читача, а й портрет героя життєпису мислився більш-менш справжнім. По-третє, праця біографа подібна до твору мистця – пейзажиста чи портретиста: обидва мусять вийти за границі дійсности, творячи уявний світ протагоніста. Відтак автор блискучих біографічних творів виснує: «Для нашої епохи характерний культ несподіваного – це небезпечна спокуса для містифікаторів. Але це – шанс для розвідників і предтеч, які, зумівши розгледіти джерело, що пробивається, кинуться у потік першими»⁹.
Тож, насамкінець, спробуймо з’ясувати правду про Якова Макогона. Знаючи її, побачимо тріумф і поразку сюжетів його життєпису, адже таємниці можуть бути розкриті, але секрети мають зберігатися.
#/media/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Vyazova_Old_Church.jpeg){kind=link}
Ані метричні книги, ані пізніші енциклопедії не помиляються: герой цієї книжки народився 27 вересня 1880 р. у В’язовій на Жовківщині в родині греко-католиків Пилипа і Катерини Макогонів [→005, 006]*. Макогоновий шлях цілком міг починатися так, як це описав Микола Шлемкевич: «Коли ви родилися в селянській родині, і коли в ваших батьків було напр. 10 морґів поля, а вас дітей четверо, тоді ви знали, що вам припаде два з половиною морґа, що ви одружитеся з дівчиною, яка матиме приблизно стільки ж, отже що ваш самостійний життєвий старт почнеться з п’яти – шести морґів. Якщо матимете здоров’я й охоту до праці, зможете приробити дещо, так щоб ваші вже діти починали знову з того, з чого починали й ви»¹⁰.
Метричний запис про народження Я. Макогона 27 вересня 1880 р. (Центральний державний історичний архів України у м. Львові)
Додати вартувало б й геопсихологічні мотиви у житті Я. Макогона, адже «краєвидний мотив», що міг впливати на нього, почасти відповідав «хвилястій м’якости» лісостепового українського рельєфу: «Вчування в хвилясту лінію може схиляти людину своєю руховою постаттю до станів неохоти до зусилля або до обачности, обережности й компромісів, що зрікаються “прямої дії”. З другого боку, хвиляста лінія інколи може бути відповідником “станів безтурботности”, “ігорної, естетичної чи споглядальної настанови”, як і м’якої поступливости й згідливости супроти чужого опору й чужих впливів аж до самозречення, толерантности й схильности щось зносити, чомусь піддаватися»¹¹.
На жаль, досі нічого не відомо про дитинство чи юність Я. Макогона, його навчання, здобутий фах або військовий відбуток. Радикально змінити «упорядкований, вузенький світ на краю широкого світу», соціальна структура якого – «на широкій селянській підвалині виростала гієрархійна драбина»¹², вдалося б тільки емігрувавши за океан, розпочавши цілком нове життя. Натоді, мабуть небезпідставно, зверталася увага селян на можливість «більш щасливої еміграції до Америки, ніж до Росії»¹³. Це і зробив син в’язовецьких селян, діставшись з Гамбурґа до Нью-Йорка у 1903 р. [→007]. А що для Макогонових однолітків виїзд до США, Канади чи Бразилії (перша імміграційна хвиля 1891–1914 рр.) був цілком звичним явищем, частиною повсякденного життя¹⁴, не знати, чи цей крок означав лише перебування на заробітках, а чи був планом залишитися там назавжди.
Чи саме мій герой інтегрувався у діаспорне середовище Канади 1904 р. [→007], достеменно не відомо, хоча у більшості сюжетів, про які сьогодні відомо, йшлося саме про нього. Важливе інше: з цього часу починається приховування ідентичності, шлях до пізнішої Шлемкевичевої «загубленої української людини». Ігри з ідентичністю – колоритний карнавал етнічного/конфесійного і політичного вираження – за якийсь час стають невід’ємною складовою інтерпретації власного Я моїм героєм [→012]. Хоча, варто пам’ятати про куценькі натепер факти, про те, чим саме міг насправді займатися Я. Макогін (окрім участі у театральній трупі, важкої фізичної праці, співучасті у створенні українських політичних товариств соціалістичного і радикального штибу, спроби заснування українського часопису, невдалим учителюванням і, насамкінець, ошуканством) упродовж 1903–1905 рр. у Канаді та США.
Сьогодні ніхто не скаже, чи переїзд до Нового світу цілковито змінив Макогонову персональну картину світу, адже йшлося про трансформацію з внутрішніх традиційних культурних норм та цінностей у зовнішні процеси капіталу, економіки та ринок праці, які були до того часу йому недоступними і невідомими. Те, що сталося з Я. Макогоном на американському континенті можна з обережністю назвати виявом Веберівського переходу людини докапіталістичної доби у світ «духу капіталізму», позаяк саме там були шанси отримати прибуток, при відповідному авантюристському складі думок, нехтуванні етичними рамками, цілком свідомій безцеремонності у прагненні до наживи¹⁵.
Отож, коли мій герой сам собі створив нову соціальну ситуацію, не маючи за обов’язок торувати стежку батьків-селян, виявом його особистої волі стає військова кар’єра. Вона почалася 1905 і завершилася 1921 рр. [→008]. Оскільки, як зауважив Андре Рош, «в армійській культурі, де кожен існує під наглядом і завдяки нагляду Іншого, визнання спирається на добру славу»¹⁶, цей період був для Я. Макогона часом здобування репутації героя. З одного боку, це був час визнання, чоловічої гордості та кар’єрних успіхів, а з другого – задоволення та образ. Проте, скоріш за все, цей період не став проявом геопсихічного аспекту, який лише для українців був почасти «межовою ситуацією», коли могла поведінка Я. Макогона набувала б «авантурничо-козацького життєвого стилю» («vita maxima et heroica»), повною мірою «ентузіястичної компоненти», а радше взорувалася на поведінці «притаєного існування» («vita minima») – «стилю прихованости», «відступу до себе»¹⁷.
Контракт Я. Макогона на службу в Корпусі морської піхоти США. 7 серпня 1905 р. (The U.S. National Archives and Records Administration)
Показово, але свій чоловічий кодекс поведінки мій герой вишколював певний час перебуваючи як поліційний сержант у воєнно-морських в’язницях. А вона, в’язниця, зваживши на Мішеля Фуко, «замикаючи, муштруючи, впокорюючи, лише відтворює, хіба трохи увиразнивши, всі механізми, які можна знайти в суспільстві», а ще «засувора казарма, школа без поблажливості, похмуре виробництво»¹⁸. А додавши у Макогоновий послужний список ще й службу в сумної слави (наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.) Ґуантанамо-Бей, що, зазвичай, передбачала самотність і насильство¹⁹, припускаю, що, приблизно, з цього часу крайніми точками його полюсів як Homo Militaris стають два основні завдання (перефразовані з М. Фуко): наглядати і ослаблювати. Адже, як відомо, «при в’язничному безділлі й випливаючій із безділля нудьзі є загострена охота обсервувати інших»²⁰. Саме ці завдання він вповні реалізував щодо українського націоналізму в 1930-х, репрезентованого кількома ідеологічними таборами в українській еміґрації міжвоєнної Європи, час від часу додаючи ще й третє, ситуативне, завдання – розсварювати [→020, 021, 022].
Послужна книжка сержанта Корпусу морської піхоти США Я. Макогона. 1913 р. (The U.S. National Archives and Records Administration)
Ця обставина не зашкодила йому стати героєм Корпусу морської піхоти США, відлік у якому Я. Макогін вів з 1907 р., зокрема в історії військово-морської авіації [→008]. Окрім цього мій герой під час військової служби, окрім США, побував у різних частинах світу: у Японії, Китаї, Мексиці, на Кубі (Ґуантанамо-Бей) й Філіппінах (Олонґапо), Азорських островах (володіння Португалії). А що перебування в усіх знаних і невідомих нині місцях Макогонової служби стало можливим завдяки кораблю, який є «місцем без місця, котре живе власним замкненим у собі життям, що загублений у морському безкраї», а «у цивілізаціях, де немає кораблів, мрії занепадають, шпигунство там замінює пригоди, а поліція – корсарів»²¹, можна зрозуміти уявлене бажання Я. Макогона виконати свій обов’язок. І саме Перша світова війна стала успіхом і поразкою героя цієї книжки [→008, 010], відкривши перед ним, вже у повоєнну добу, нові можливості. І справа тут, можливо, до кінця не в тому, що його «дивною» поведінкою вперше (але не востаннє) зацікавилося ФБР [→009], а в тому, що на початку була жінка [→009, 011].
С’юзен Макогін. 1930-ті рр. (Часопис Жіноча доля, м. Коломия)
Думаю, що Макогонову дружину, американку С’юзен Фаллон можна назвати «героїчною жінкою», услід за визначенням, що його дала Сімона де Бовуар: «Більшість героїчних жінок належить до породи авантюристок, дивачок, які привертають увагу не стільки значимістю їхніх вчинків, скільки окремішністю призначення […] Щоб змінити обличчя світу, треба спочатку ґрунтовно закорінитися в ньому, але ґрунтовно закорінені в суспільство лише зневолені жінки; інші, поодинокі, позначені провидінням – і тоді вони виявляють себе такими ж здібними, як чоловіки, – майже монстри: марнославна кар’єристка, героїня…»²². Саме такою вона і була, якщо зважимо на історію подружжя Макогонів, а також, що важливо, на оточення і зв’язки саме пані Макогін [→ 016]. І якщо факти особистого життя Макогонів приховувалися від широкої публіки і/або були доступні лише вузькому колу знайомих, членів (її) родини, завжди за лаштунками був секрет. Його фрагменти, вирвані з контексту, уміло і/або навмисне вкинуті Макогонами в тогочасний публічний простір, надавали секретові ще більшої ваги у хитросплетіннях справжніх, а не прихованих намірів протагоніста і його дружини-спільниці.
Петиція про натуралізацію Я. Макогона. 8 лютого 1917 р. (The U.S. National Archives and Records Administration)
Поза тим, Перша світова та перші повоєнні роки підвели жирну риску під військовою кар’єрою мого героя, а ще його любовними походеньками, готуючи нові пригоди (у більшості випадків – разом із дружиною), від яких він аж ніяк не відмовлявся. Тим паче, що розгубленість «загубленої української людини»²³ у випадку Я. Макогона лише посилювалася, надто після його натуралізації у США 1917-го. Тож лише на перший погляд у Макогоновій активності міг відчуватися вплив «антиіндивідуалістичного наставлення американців», їхнього «замилування до стандартного колективізму», адже «в Америці тенденція до затирання національного обличчя є така сильна, які і тенденція до уніфікації людини»²⁴. Не варто думати, що саме тоді Яків зробився Джейкобом Макогоном – в армійських документах таким він був від самого початку (і до кінця) [→008], адже йому не йшлося про зміну «ідентифікаційних кодів», але, ймовірно, про розрив з певною традицією, того, що Яків Гніздовський назвав «неособовістю українства», котра «посунена так далеко, що навіть ніяк не зветься, не має свого власного ймення»²⁵.
Прохання Я. Макогона щодо надання дозволу на поїздки поза межі США. 20 жовтня 1921 р.
Вочевидь Я. Макогін сповідував формулу подвійної ідентифікації, загальне правило якої для нього зводилося до ідеї буття американцем серед американців, або ж українцем серед українців. Але ж такий стан подвійної ідентифікації неоднозначно сприймали не лише зацікавлені особи, а й тогочасні мульти- чи моноетнічні суспільства – американське чи українське (крайове галицьке, яке у політичному сенсі самоізолювалося від «інших своїх» у 1920–1930-х рр.). Не обманюймо себе: клопоти з власною ідентичністю у мого героя не виникали. Щоправда це не скажеш про його оточення – і друзів, і ворогів, адже він був тією особою, до якої з підозрою приглядалися і українці, і чужинці. Тут, вочевидь, працювало Ґабермасове правило: «Політична культура Сполучених Штатів надає більше […] там кожен може мати водночас дві ідентичності, бути у власній країні її мешканцем і чужинцем»²⁶. Коли Я. Макогін репрезентував себе американцем, його українськість робилася якоюсь неправдоподібною, якщо ж українцем – то така американськість тільки відштовхувала [→003, 004, 019, 020, 021]. Неминучим був той стан, коли йому було не досить, щоб вважатися американцем, але замало, щоб бути українцем. Відтак порятунком у цій дилемі стало розуміння його як американського офіцера шляхетного походження – переконання, що, майже навічно, закріпилося вже традиційно не лише по той бік Атлантики, а й серед Макогонових сучасників [→002, 003]. У багатьох сюжетах Макогонової біографії вже після завершення його військової кар’єри саме мотив героїчного офіцера забезпечив йому роль мужнього героя-вояка, коваля власного талану. Почасти це відповідало тезі Алексіса де Токвіля: «В демократіях, натомість, часто буває, що офіцер набуває вподобань і прагнень, що цілком чужі вподобанням і прагненням свого народу. Зрозуміти це нескладно. […] Бозна-хто, вийшовши з пересічних верств народу і, здолавши нижчі щаблі армії, діставшись до офіцерського звання, зробив вже величезний крок уперед. Увійшов до провідної верстви і здобув права, що у більшості демократичних народів завжди непорушні. Відтак доклавши великого зусилля, він охоче зупиняється, думаючи про раювання від свого здобутку»²⁷.
Сюди ж варто додати й послуговування ним вигаданим титулом «князя Розумовського» [→003, 004]. Надто узагальнено вся Макогонова історія, пов’язана з українським монархізмом, пригадує зауваження Григора Лужницького, що «тайні аґенти мусять мати хоч на вид з’єднуюче довіря минуле, щоб дістатися туди, куди не дістанеться, скажемо, ця людина, походження якої не є рівне їм»²⁸. Хоча Макогонове оточення, зокрема американці, спершу сприйняли його оповідки про належність до колишнього гетьманського роду Розумовських з достатньою на те іронією, нібито подивляючи неймовірність такого родинного зв’язку, згодом для українців Я. Макогін виявився Чорним лебедем (теорія Насіма Талеба), який згодом перетворився у Сірого носорога (теорія Мішель Вукер) зокрема для українських націоналістів. Публічне використання князівського титулу й украденим прізвищем набула чимало розголосу, якщо пригадаємо спеціальну заяву ОУН – факт, в умовах підпілля і конспіративної діяльности – надто промовистий [→006, 020]. Додаймо до цієї сюжетної лінії ще й ефект метелика (теорія Едварда Лоренца), сказати б, міжнародно-персональний відгомін пацифікації на Галичині 1930 р. [→003, 018]²⁹. Як тут не згадати відому тезу Джона Армстронґа, що «романтизм національних рухів призводить до особливого наголошення індивідуальному героїзму», адже «герой відіграє надзвичайно важливу роль як модель для соціалізації нового покоління національного населення»³⁰.
Натомість починалося все вигадками про англо-бурську війну – вочевидь, з огляду на вік мого героя, другу з черги (1889–1902 рр.), про взяття якимось Леоном Розумовським прізвища Макогін у пам’ять про свого загиблого слугу [→004], нібито для ідентифікації справжньої особи, її своєрідне прикриття задля збереження життя? «Дата народження» міту – 3 лютого 1916 р., коли у свідченнях для ФБР представники ВМС США підтвердили цей факт [→006].
Однак нехай мого читача не дивує «роздвоєння» особистості справжньої людини, адже відомо й про сумнівну (якщо йдеться про реального Я. Макогона) інтеграцію у анархістично-комуністичний рух в США, що дорівнювала плутанині з різними Макогонами [→014]. Відтак маємо справу, по-перше, з імітацією, тим, що Еміль Дюркгайм означує так: «[…] імітація може виникати між індивідами, яких не об’єднують жодні суспільні зв’язки. Один суб’єкт може наслідувати другого, не будучи пов’язаним з ним якоюсь залежністю чи належністю до одної соціальної групи, причому поширення імітації не призводить до об’єднання цих суб’єктів»³¹. По-друге, моєму героєві не лише йшлося про використання фантомного тіла українського гетьмана (як показала Макогонова історія, не одного), а, якщо йтимемо Дюркгаймовими міркуваннями далі – про бажання «зв’язку порідності», являючи таким чином клан, маркером якого була одна й та сама назва – nomen gentilicium (у моєму випадку – Розумовські), становлячи при цьому «частку клану тільки тому, що [він] має певну назву. Всі, хто носить цю назву, на цій підставі є його членами», доповнивши це бажання тезою, що «як виняток, за прямий тотем править якийсь предок або гурт предків»³².
І все було б добре, з огляду на первинний, невинно-нейтральний, засяг використання такого от тотему (який перетворився на родовід) лжекнязем Розумовським і, водночас, реальним Я. Макогоном [→006], якби не пильна увага з урядово-партійних кабінетів Берліна під час Другої світової війни, яка його не лише ідеологізувала, а й демонізувала, спричинившись до «активування» як агента впливу [→026].
Не відставала від чоловіка й С. Макогін, яка час від часу приміряла на себе цілком кітчевий героїчний образ «доньки адмірала» – ніким і нічим не підтверджений, хоча активно підтримуваний фігурантами цієї книжки [→003, 004, 006, 011, 012, 015, 018]. Цей спосіб власної репрезентації С. Макогін не був ностальгійним чи сентиментальним, який, зазвичай, може творитися на місці героїчного, а скоріш за все – охоронницьким³³. Натомість сюжет зі світлиною, що її, мовляв, підписав американський генерал Дж. Дж. Першинг [→004, 018] можна було трактувати як поєднання сентиментального і охоронницького кічевих образів, спрямованих на впізнаваність і С. Макогін, а також її чоловіка.
Не знати, чи це було власне вигадування Я. Макогона, чи його свідомий обман, який мав триєдину мету: містифікувати, радикалізувати й екстремізувати українську карту світу, що її намагався був розіграти Я. Макогін. Не надто помилюся, якщо стверджуватиму, що його взаємини – контакти і спорадична співпраця – з українськими еміґраційними середовищами (ОУН, гетьманці, почасти націонал-демократи) відбувалися в атмосфері взаємної підозри і недовіри. Натомість слід визнати, що у сенсі розмаїття ідентичностей, Я. Макогін як американський військовик (1916 р., перша згадка про «князя Розумовського») і громадянин (з 1917 р., після натуралізації), взоруючись зокрема на спільний міт й історичну пам’ять, цілком відповідав елементам «національній» ідентичності або етнічних асоціацій чи етнічних мереж³⁴ – в цьому сенсі, українським. Однак, ймовірно, така ідентичність у подальшій історії мого героя була прикладом того явища, що його окреслив був Хосе Ортеґа-і-Ґассет: «Наш етнічний інтелект завжди був атрофованою функцією, що належним чином не розвивалася»³⁵.
Дивним був вибір (якщо він справді був) Я. Макогоном прізвища останнього гетьмана козацької України для реалізації своїх планів. Адже, як відомо, усе життя Кирила Розумовського було пов’язане з російською імператорською родиною, він не виявляв себе як меценат у традиційних формах, натомість мав європейську освіту, величезні матеріальні статки, розумів при цьому тимчасовість гетьманської посади та нереальність свого становища³⁶. Мій же герой був, почасти, прямою протилежністю до свого уявного предка: освіта його залишається досі невідомою, однак знаним є бажання Я. Макогона бути меценатом [→023], активно ангажуватися у світ політики [→016, 020, 021, 022, 024, 025, 026]. Спільними для обох було селянське походження і можливість бути маріонеткою в чужих руках. Додаймо сюди ж ймовірний «інстинкт ранґу», зокрема й пристрасть до шляхетного походження і шляхетних звичок³⁷. Але тут маємо ще одну суперечливість, яку можна було б вважати дотичною до розуміння «українського проєкту» моїм героєм. Оскільки історично, «шляхта – як нація – отримала політичне існування, у якому народу як сукупності підданих іще було відмовлено»³⁸, пізніше апелювання «князя Розумовського» до українців мало якийсь, у певному розумінні, революційний сенс.
Поза цим не з’ясованим питанням є належність героя цієї книжки до Веберівських типів легітимного панування: у Макогоновому (читай – лжекнязя Розумовського) випадку панування традиційне, яке передбачало «пана», «слуг» і «підданих», не досягло того рівня, що його могло б мати панування харизматичне. Його «найчистіший» тип, за М. Вебером, виокремлює (поряд із пануванням пророка) панування ще й військового героя і великого демагога. Об’єднанням, у якому реалізовується таке панування є громада або почет, що передбачає, що такому типові, допоки особисті небуденні якості зберігатимуться, підкорятимуться. Щоправда, це можливо лише до часу, поки харизма зберігатиметься і підтверджуватиметься. А що харизматичний принцип ще передбачав можливість бути визнаним³⁹, Я. Макогін, особливо у 1930-х роках, зберігав і підтверджував свою харизму подвійно, і як героя, і як демагога [→017, 018, 020]. Однак не можна сказати, що Макогонова харизма визнавалася, особливо його супротивниками [→022].
Чи не у цьому криється ще причина того, що він був одним з тих, кого В’ячеслав Липинський нарікав «“нашими” кандидатами в Наполєони», які лише вдавали, що служать Україні абстрактній, а не персоніфікованій, називаючи зрадництво найхарактернішим явищем української історії, найхарактернішою ознакою національної вдачі українців. Адже точно про Я. Макогона можна висловитися рядками В. Липинського: «А про наших кандидатів в Наполєони і “народні вожді” можна з певностю сказати, що всі вони, на купу вмісті, не зберуть й пари десятків людей, які б їх вкінці не покинули і не зрадили – во імя, розуміється “любови до України”, во імя “більше патріотичної ідеї”⁴⁰.
Однак мій герой таки мав одну (втім, не одну: враховуючи його зріст [→008, 026] і очевидний комплекс Наполеона) схожу рису з французьким імператором – жагу до, сказати б коректно, переміщення культурних цінностей⁴¹. Він міг би озброїтися висловом героя Дені Дідро: « – Гадаєте, що я мав би завдавати собі клопоту з додержанням право власности на майно? Я всього тільки й зробив, що знайшов для […] ліпше застосування, перенісши їх з того місця, де вони були не потрібні, туди, де з них була користь…»⁴².
Вочевидь подібне зробив і Я. Макогін, або, радше, його дружина, яка вже у жовтні 1925 р. продала Морґанівській бібліотеці у Нью-Йорку дві рукописні богослужебні книги кінця ХV ст., які були власністю Путнянського монастиря Успіння Пресвятої Богородиці – православної святині часів Молдавського князівства [→012]. Не переконаний, що гроші, що їх отримали Макогони за продані раритети склали підґрунтя їх фінансової стабільности у подальші роки, однак легковажити цим сюжетом у заплутаній історії подружжя Макогонів, зокрема щодо походження їхніх статків (і, відповідно, сплати податків у США), не варто. Логічним поясненням щодо вивезення цих рукописних пам’яток за межі Румунії може бути знайомство із двома високопоставленими американцями: з керівником Американського Червоного Хреста на європейському фронті під час Першої світової війни, фінансистом і філантропом Майроном Кларком Вільямсом, а також майором Американського Червоного Хреста, заступником комісара цієї організації у Румунії 1919 р. Горацієм Морісоном [→016]. Цілком ймовірно, що під прикриттям цієї гуманітарної організації Макогони, заручившись підтримкою або М. К. Вільямса або, найпевніше, Г. Морісона, могли здійснити свій план.
Відомості про американського громадянина Я. Макогона, які зібрала Сиґуранца. 1920-ті рр. (Державний архів Чернівецької області)
Впевнений, що мій герой добре знав терен своїх подорожей і мандрівок, якщо йдеться про Галичину і Буковину в післявоєнний період, зокрема 1920-ті, коли він вперше, після виїзду до США 1903 р., з’явився на батьківщині [→004, 011, 012, 013]. Попри вказані у документах причини своїх поїздок, Я. Макогін з’являвся то тут, то там у різних місцинах, зокрема у Львові, Кутах, Чернівцях та ін., переслідуючи не цілковито туристичні чи бізнес-інтереси, а більшою мірою творячи мережу контактів і ангажуючи у коло прихильників відомих і успішних на той час політичних, громадських, релігійних діячів для реалізації свого «українського» проєкту вже у недалекому майбутньому [→003, 004, 012, 018, 019].
Тож станом на 1930 рік genius loci, по суті, був визначений – або самим героєм цієї книжки, або тими, що за ним стояли. «Духом-покровителем» уявної, а не справжньої, України (або ж кількох Україн) і бажав (чи вдавав, що бажав) стати Я. Макогін [→018]. Спочатку територіально-політичний обшир його активності був локальним, обмежений західноукраїнськими землями (більшою мірою у польській займанщині Галичини і почасти в румунській займанщині Буковини), де, власне, й почалася його політична легенда, внаслідок якої він зробився фігурою якщо не впізнаваною, то цілком медійною. Згодом, в умовах постійного і активного персонального втручання в українські еміґраційні середовища, Макогоновий проєкт набрав рис глобальних, адже йшлося про наслідування і/або вдавання українського діяча міжнародного рівня [→020]. Адже, по-перше, наслідування передбачало, що людина дивиться на когось конкретного і копіює його рухи, а, по-друге, удавання означало виставлення себе перед кимось його другом, насправді маючи ворожі наміри, таким робом будуючи низку оман та ілюзій⁴³.
Але чи мав він стосунок до світу політики? У розумінні її як «умілість вибору такого методу здобування та орґанізації влади і орґанізації громадянства», який би «уможливив будову і збереження окремої держави на українській землі і забезпечив істнування та розвиток української нації»⁴⁴, звісно, що, ні. Не був Я. Макогін й «політиком самої влади», діяльність якого спрямовувалася у порожнечу і безглуздя⁴⁵. Скоріш за все йшлося про шлях у політику – із поетапним використанням Веберівських фігур «великих торговців», «капіталістичних авантюристів» і «великих спекулянтів»⁴⁶. Зосібна Я. Макогона оголошували торговцем зброєю і наркотиками [→012], вважали таємничою особою-авантурником [→019], а за певних обставин йому найбільше пасувала б візитівка політичного спекулянта, якщо йшлося про «український» проєкт [→020]. І хоча, як вважалося, шанси на успіх таких-от «капіталістичних авантюристів», як правило, мали чисто ірраціонально-спекулятивний характер, а жага збагачення досягала найбільшої свободи в США, перетворюючись на нестримну пристрасть, інколи близьку до спортивної⁴⁷, трактування мого героя ще й у ролі політичного спекулянта має сенс.
Точкою відліку таких потуг став 1929 р. [→017], хоча, здається, подружжя Макогонів, незважаючи на протекції впливових американських політиків, вперше, але не востаннє, піймало облизня. Натомість початок 1930-х рр. став точкою біфуркації у біографії мого героя ще й тому, що з цього часу різноманітні спеціальні служби, правоохоронні органи й зовнішньополітичні відомства (британські, канадські, французькі, швейцарські, совєтські, почасти німецькі та польські) почали фіксувати у своїх записах одночасно й особу американського офіцера Я. Макогона і «князя Розумовського» [→004], вбачаючи у їх (його) активності загрозу безпеці власних держав і/або їхній позиції на міжнародній арені, підозрюючи (інколи небезпідставно) у його подвійній і/або потрійній грі. Пригадаймо, що їхні американські та румунські колеги почали перейматися стеженням і розслідуванням Макогонової активності ще у 1910-х та 1920-х, продовживши робити це і у 1930-х. Таким чином «чужі» зауважували «несерйозну» діяльність протагоніста, яка повністю захоплювала його як гравця, немовби взоруючись на Гейзінґовий ігровий елемент: «“Інакшість” і таємничість гри найяскравіше виявляються у перевдяганні. Тут “позазвичайна” природа гри сягає довершеності. Перевдягшись чи сховавшись за маскою, людина “грає” іншу роль, іншу істоту. Вона ж і є ця, інша істота!»⁴⁸.
Інформація військового міністерства Франції про Я. Макогона (князя Розумовського). 1934 р. (Archives Nationales, Paris)
Таємна інформація посольства Польщі у Лондоні про діяльність Я. Макогона. 1931 р. (Archiwum Akt Nowych w Warszawie)
Фрагмент перекладу анонімки про Я. Макогона, надісланої митрополитом УГКЦ А. Шептицьким сенаторці О. Кисілевській. 1935 р. (Центральний державний історичний архів України у м. Львові)
Матеріали швейцарської поліції про діяльність Я. Макогона. 1935 р. (Schweizerisches Bundesarchiv, Bern)
Службове листування Міністерства внутрішніх справ Італії про Я. Макогона. 1940 р. (Archivio Centrale dello Stato, Roma)
Постанова НКГБ УССР про відкриття справи про Я. Макогона (Полтаву-Розумовського). 1945 р. (Галузевий державний архів Служби зовнішньої розвідки України)
Таємна інформація британської спецслужби про діяльність Я. Макогона. 1947 р. (The National Archives, Kew)
Тож, зазвичай, для функціонерів, агентів та інформаторів цих служб походження таємниці не мало значення – воно полягало у політичному бажанні секретності. Слід пам’ятати й те, що на 1930-ті припадають початки реалізації постулатів тоталітарних режимів на європейському континенті, а тому, як зауважувала Ханна Арендт, «у системі повсюдного шпигунства, де кожен може бути поліційним агентом і кожен відчуває себе під постійним наглядом; крім того, за умов, коли бар’єри особливо хиткі, а найразючіші злети й падіння стали звичайною справою, кожне слово стає двозначним і підлягає зворотному “тлумаченню”»⁴⁹. Та й сам Я. Макогін, як почасти показує ця книжка, не був байдужим до специфіки діяльності розвідувальних органів. А вони – до нього, вважаючи, маючи на це підстави, ошуканцем, сказати б, трікстером. Але чи були це, властиво, зауважені Карлом Ґуставом Юнґом у психології фігури трікстера «персоніфіковані віддзеркалення» (зосібна мого героя) або «колективна персоніфікація» (співробітниками секретних служб саме Я. Макогона)? Адже це, якщо мова про спецслужби, міг бути «найкращий і найефективніший метод утримання тіньової фігури […] її критичного сприйняття», позаяк «трікстер є колективною тіньовою фігурою, сумою всіх низьких індивідуальних властивостей характеру»⁵⁰. Додаймо сюди численні псевдоніми Я. Макогона, як-от «Волокитник», «Циганчук», «Ганделес», «Свидницький» і «Мокрівський», не кажучи вже про «князя Розумовського». А що значну роль у тіньових фігурах мого героя могли відігравати маски, що ними він, як етнічний політичний актор, міг втілювати не лише тотемного предка (Розумовського), а й інших із його, сказати б за Клодом Леві-Стросом, «царством персонажів», із виразною етнічною належністю («Волокитник», «Циганчук», «Ганделес»): «Світ масок утворює скоріше пантеон, аніж спільноту предків»⁵¹. Ці маски герой цього життєпису використовував, скоріш за все, лише принагідно – не одержуючи жодних преференцій, обираючи той «непоказний героїзм», який, одначе, не виявлявся в умовах матеріальних труднощів та відвертих нападок з боку «чужих» (про що зауважував Дж. Армстронґ), проте, звісно, вимагав певної мужности⁵². Одначе, у цьому випадку, варто пам’ятати Фройдову тезу, що «є окремі мужі, яким сучасники не відмовляють в пошануванні, хоч їхня велич заснована на якостях і досягненнях, геть чужих цілям та ідеалу загалу. Тут легко припустити, що цих великих мужів визнає усе-таки меншість, в той час як переважна більшість і знати про них нічого не хоче»⁵³. Так, на мою думку, власне й функціонувала уявлена українська людина.
Макогонові-трікстеру, як показує ця студія, ними закидалися безпосередньо і опосередковано: вивідування секретів техніки, озброєння та інших секретів [→004, 009]; махінації, що застосовувалися до отримання надприбутків, а також способи легалізації доходів, отриманих незаконним способом [→004, 019, 021, 024]; організацію прихованого фінансування таємних операцій [→024]; агентурна розвідка американців (почасти британців та совєтів) та їхніх супротивників [→004, 019]; способи забезпечення секретності листування і способи дискредитації супротивника [→009].
Визначальною рисою тогочасної політичної площини стало, сказати б, перетягування каната між одними фігурантами міжнародних взаємин і вперте небажання фігурантів других коритися регламентації певних ролей, як в інституційному, так і процесуальному відношенні. Йшлося про своєрідне приватне підприємництво Я. Макогона: створення і функціонування у 1930-х рр. Укрбюр у Лондоні, Женеві та Празі як інституцій власного бізнес-проєкту (його ідея, щоправда у дещо іншій формі, все ж таки належала українським націоналістам [→020, 021]). При цьому варто пам’ятати, що, посутньо, Макогонові Укрбюра були проявами інституційного хаосу, спрямованого проти усіх інших українських інформаційних майданчиків у міжвоєнній Європі. Зокрема Я. Макогін реалізовував напрямок соціальної інженерії, тієї тенденції, що її Карл Поппер окреслив твердженням: «політика буде ґрунтуватися на фактичній інформації, потрібній для будівництва чи зміни суспільних інститутів відповідно до наших бажань і цілей»⁵⁴, однак Я. Макогін зовсім не звертав уваги на те, що у сфері політичних проблем «різниці між особами та інститутами відповідає різниця між щоденними і стратегічними проблемами»⁵⁵.
Мій герой, по-суті, вдало реалізував свої бізнес-інтереси, певною мірою відповідаючи постулатові Йозефа А. Шумпетера, що «людина, яка піднімається до рівня класу бізнесменів, а потім робить кар’єру в його межах, є здібним бізнесменом і, мабуть, підніметься так високо, як дозволять її здібності»⁵⁶, адже це, якщо говоритимемо про ідею Броделевих «ігр обміну»⁵⁷, той випадок, коли капітал фінансовий вдало обмінювався на капітал політичний – виявляючи точки їхнього зіткнення, визначаючи міру автономності та характер протиборства. А чи не була своєрідним виміром загострення і ствердження націоналізму Я. Макогона абстракція «Нація-Річ»⁵⁸, в межах якої «національна справа» була способом організації свого приватного задоволення – за допомогою національних мітів, зокрема, якщо запідозримо мого героя у спробах «приватизації» українського питання у міжвоєнній Європі (з погляду власника Укрбюр), або ж уявленої ним України як «Нації-Речі» (з погляду лжекнязя Розумовського, претендента на український престол)? У цих двох випадках йшлося про одне: бажання володіння «національною Річчю», адже «інші» (опоненти з українських еміґраційних середовищ) «хотіли» вкрасти Макогонову насолоду, зруйнувати його «спосіб життя» тощо.
У межах свого приватного підприємництва Я. Макогін, як і годиться, мав і клієнтів, і конкурентів – різно- і рівностатусних політичних акторів, як правило, з-поміж українців, але траплялися й чужинці. Особливість взаємин у цій групі слід вважати соціопсихічний аспект, який виявляв селянську структуру українців – схильність до творення малих груп, що характеризувалися «почуттєвою близькістю», що ґрунтувалася на «симпатії», «спочуванні», «приязні» і «взаєморозумінні», а не раціональному поступові до спільної мети і/або спільних завдань у більшій групі⁵⁹. До речі, варто зауважити ще одну ймовірну специфіку клієнтських взаємин Я. Макогона зі своїм оточенням – ідеал українського «батька-отамана», те, що свого часу описав Богдан Цимбалістий: «[…] втеча українця до життя в малому гурті, спаяному теплом, сердешністю взаємин, а зате брак мужесько-здобувчої настанови до зовнішнього світу. Це типово жіноча настанова. Український “батько-отаман”, як ідеал, це не тип німецького чи англійського воєнного провідника, відважного, енергійного, маломовного і дещо аскетичного але це отаман, що всіма опікується, дбає за всіх, є вирозумілий до кожного, спільно нараджується перед рішенням, отож – отаман з “материнськими рисами”»⁶⁰.
Тож Макогоновими клієнтами можна вважати, по-перше, як правило, українців, співробітників і найближче оточення, пов’язане з Укрбюрами: Демида Антончука [→003, 004, 015, 019, 021, 023], Володимира Кисілевського [→003, 004, 016, 018, 020–024, 025], Миколу Троцького [→004, 020, 021, 022, 023, 025]. У цій перші групі не слід применшувати й ролі С’юзен Макогін [→002, 004, 006, 009, 011–012, 015–018, 023, 026].
До другої групи, клієнтів-чужинців варто зарахувати Вільяма Фредерика Дея [→016, 018], Енріко Інсабато [→004, 019, 020, 025], Рояла Самуеля Коупленда [→016–018], Сесіль-Джона Малона [→004, 022, 026].
Хоча, якщо зважити на пропозиції Антоні Мончака про клієнтарні взаємини⁶¹, припускаю, що вони, у випадку Я. Макогона («патрона») щодо «клієнтели» (співробітників і найближчого оточення), були прикладом безпосередньої протекції «патрона» для «клієнта» (шансів для останніх авансу і/або посередництва для них як брокера), а от щодо клієнтів-чужинців така взаємодія мала характер символічних контактів. Однак ці взаємини не були, скоріш за все, «класичним» прикладом «жестів кульгавої приязні», адже, зазвичай, їх ознакою була неформальність, що не надто часто переходила у публічну сферу, а Макогонові «клієнтарні» взаємини були своєрідним обміном різними благами та послугами, при чому він не забував, що основоположним елементом таких стосунків був його контроль над засобами. У цьому сенсі можна стверджувати, що у категорії клієнтів-українців існувала значна ізоляція від зовнішнього світу, адже з ним їх поєднував передусім Я. Макогін. Натомість особливістю взаємин мого героя з клієнтами-чужинцями був символічний характер, вони були прикладом приятельських відносин без взаємних зобов’язань.
Серед конкурентів (почасти й ворогів) мого героя варто виокремити дві категорії політичних акторів, зазвичай, українців або чужинців з проукраїнським реноме.
По-перше, це лідери українських політичних таборів, зосібна Євген Коновалець [→003, 004, 006, 011, 014, 015, 017, 019, 020, 021, 022, 024, 025] і Павло Скоропадський [→003, 004, 006, 015, 017, 020, 021, 022] і, по-друге, у межах своїх політичних таборів аутсайдери – Вільгельм Габсбурґ (Василь Вишиваний) [→014, 022], Володимир Коростовець [→004, 012, 022], Василь Панейко [→018, 021, 022, 023], Ріко Ярий [→015, 020, 021, 022, 025]. Причому, зазвичай, конкуренти-аутсайдери, презентуючи ідеологічні поділи в тодішній українській еміґрації, конфліктували з Я. Макогоном.
Зауважмо, що ці конфлікти з українськими політичними таборами, зокрема наміри і/або здатність створювати політичні інститути, певною мірою підтверджують «класичне» правило Семюела Гантінґтона: перехід ініціативи від військових («апостолів порядку») до інших політичних лідерів («апостолів революції»)⁶². Суперечності між Я. Макогоном, як першим з цього Гантінґтонового «апостольського ряду», з оунівцями як апостолами другими, визначали ще й парадоксальність їхнього конфлікту, адже Є. Коновалець (додаймо й Р. Ярого), як і Я. Макогін були військовиками. Тож тут навзаєм перепліталася Гантінґтонова тріада: солдат як реформатор, солдат як захисник порядку і солдат як творець інститутів. Останній чинник для обидвох сторін конфлікту був найвагомішим.
Відтак Макогонове підприємництво неможливо зрозуміти без залучення фігур обсерваторів і статистів – журналістів, громадських, політичних та церковних діячів – як українських, так і чужинецьких чоловіків і жінок: Володислава Біберовича [→003, 006, 007, 012, 020], Едмунда Франца фон Ґордона [→025], Ґарета Джонсона [→022], Володимира Залозецького [→003, 004, 012, 014, 018], Олени Кисілевської [→011, 015, 020, 022, 023], Петра Кожевнікова [→011, 019–023, 025], Ґеорґа Ляйббрандта [→022, 025], Арнольда Марґоліна [→004, 017], Василя Мудрого [→003, 013, 018, 022, 023], Євгена Онацького [→003, 004, 006, 011, 015, 017–022], Мілени Рудницької [→003, 004, 007, 015, 019], Олександра Севрюка [→025], Андрея Шептицького [→004, 006, 007, 011, 012, 015, 018, 020, 022, 023].
І хоча поділ – на клієнтів і конкурентів плюс обсерваторів і статистів – бачиться мені цілком умовним і, звісна річ, неповним і нерепрезентативним (з огляду на цілу галерею згаданих у цій книжці осіб), однак його розуміння вкотре показує суперечливість як досліджуваної особи, так і політичних режимів, за яких Я. Макогін провадив свій бізнес як триєдина політична фігура «українського» проєкту: торговець, авантурник і спекулянт.
Зауважмо, що не лише у питанні функціонування Укрбюр мій герой проявив себе у цих ролях, а й як фігурант у справі двох втеч: 1934 р. Григорія Мацейка після того, як той вбив Броніслава Пєрацького – нелегальний перехід кордону і т. д., а відтак – 1938 р. у справі Степана Бандери, втечу якого з польської тюрми допіру планували. Натомість співучасть Я. Макогона у «Марсельському вбивстві» 1934 р., вочевидь, є його вигадкою [→024]. Однак ці мікросюжети є добрим прикладом того, що називали новим типом людини, «людиною натовпу», адже занурення і змішування з юрбою були ознаками власне американців, які таким чином навчалися взаємодіяти із натовпом незнайомців⁶³ (ним, певною мірою, були українські націоналісти, чи македонські революціонери). Додаймо й Юнґове спостереження, що «тільки-но люди збиваються у натовп, у якому зникає окремий індивід, тоді й мобілізується […] персоніфікується та втілюється тінь»⁶⁴. Саме такою тінню й був вже згаданий Макогін-трікстер. Більшою, аніж меншою мірою проєкція (якщо йтимемо далі за Юнґом) «князя Розумовського» ставалася, аніж творилася: успіхом проєкції була ізоляція суб’єкта (Макогона-Розумовського) від довкілля (середовища української еміґрації та чужинецьких інституцій). Проєкції, як відомо, «перетворюють довкілля на власне, однак невідоме обличчя»⁶⁵. Як тут не згадати відповіді фігурантів слухань 1939 р. про справжнього, а не уявленого Я. Макогона? [→Pro scenium].
Але чи за умов цієї дихотомії «клієнти/конкуренти» Макогонові підприємства були конкурентоздатними? Питання, погодьмося, не з легких. Адже, узявши на озброєння Марксові міркування, що «конкуренційна боротьба, особливо підчас рішучих переворотів, примушує заміняти старі засоби праці ще до їхньої природної смерти на нові. Катастрофи, кризи – ось що, головним чином, примушує до такого передчасного поновлення технічних знарядь в широкому суспільному маштабі»⁶⁶, можна припустити, що на Укрбюра вплинула, по-перше, світова економічна криза 1930-х рр., а, по-друге, криза і/або трансформація українського націоналізму в еміґраційних умовах – як сукупності ідеологічних рухів і, водночас, реалізації завдань національно-визвольної боротьби.
Відтак конкурентоздатність Укрбюр Я. Макогона зовсім не хвилювала, адже вони були доконаним фактом – для нього і його політичних опонентів. Цей, сказати б, прийом також зауважив Карл Маркс: «Для окремого капіталіста цілком байдуже, продаються чи ні його товари по їхніх вартостях; отже саме визначення вартости для нього цілком байдуже. Це визначення становить очевидно щось таке, що відбувається за його спиною, під впливом незалежних від нього відносин, бо не вартості товарів, а відмінні від них ціни продукції створюють реґуляційні пересічні ціни в кожній сфері продукції»⁶⁷. Фактичний власник Укрбюр зовсім не переймався тим, якою є, чи буде вартість послуг його «українського» проєкту для зацікавлених (фактичної чи уявної авдиторії українофілів), адже вже загальний контекст кризи/націоналізації українського еміґраційного середовища визначив попит на інституцію і/або процес, відтак пропозиція Макогонових «послуг» ніколи не пасла задніх [→020, 021].
Народження, життя, смерть та інші неприємності, які спіткали Макогонові Укрбюра у їхній інституціоналізації в 1930-х, знову таки підтверджують загальне правило марксизму: «Визначення вартости цікавить його (окремого капіталіста. – І. М.) лише остільки, оскільки воно підвищує або понижує для нього самого витрати продукції товару, отже, остільки, оскільки воно ставить його в виняткове становище»⁶⁸. Саме це «виняткове становище», що більшою мірою підвищувало, а не понижувало витрати продукції – ідеологічний товар (дефіцитний ресурс політичних впливів Я. Макогона) й відіграло свою роль у короткочасних історіях Укрбюра, скажімо у Женеві чи Празі [→020, 021, 023, 025], але не у Лондоні. Плани щодо відкриття Макогонових Укрбюр у Берліні чи Відні [→020, 021] вповні не вдалося реалізувати не лише через політичні впливи оунівців та гетьманців, а ще й тому, що конкурентну боротьбу з ними, з огляду на різні чинники, Я. Макогін заздалегідь програв.
Додаймо сюди й протиборство (не конче у розумінні фізичної боротьби, а ідеологічно-символічної або профілактично-охоронної) кількох спецслужб із Укрбюрами Я. Макогона, що її можна розглядати як замах на приватну власність, а в узагальненому вигляді – нехтування торговцем приватного ринку (private market), саме тим торговцем нової формації, що «перебуває у безперервному русі, переїздить від одного заїзду до іншого, укладає тут одну угоду, а там іншу – залежно від цін і конкретного випадку, виступає в компанії з тим чи з тим спільником і спокійно йде своєю дорогою»⁶⁹. Однак у випадку мого героя показовою була пряма протилежність у тому, що називають метою власне економічної діяльності – накопичення капіталу. Адже відомо, що «людина працює заради прибутку, який вона отримує, не здобувається, щоб його витратили – він витрачається для того, щоб бути інвестованим у вигляді нового капіталу»⁷⁰.
Замість накопичувати, Макогони, як відомо, витрачали гроші на розкоші або просто займалися демонстративним, навмисним марнотратством (Фроммове словосполучення conspicuous waste). Тож при цьому не варто забувати й про термін «демонстративне споживання» (conspicuous consumption) Торстіна Веблена, адже у випадку Макогонів це був приклад емуляції – бажання наслідувати людей із вищим соціальним статусом, вражати їх або долучатися до них⁷¹, зокрема коли йшлося про маніпулювання ролями «князя» і «княгині» Розумовських [→004, 016, 017, 020, 022]. Відтак «добродійства» Макогонів ув еміґраційних спільнотах [→023] відповідали загальному правилу: «українці, які не визначаються нахилом до витворювання авторитетів, радше схильні схилити голову перед пересічною людиною, одною із загалу, яка на повагу заслужила дрібними ділами […]»⁷².
Важливішим був ще й індивідуалізм героя цього життєпису, детермінований інстинктом самопіднесення, прагненні, якщо йтимемо за Володимиром Яневим, «проявитися, вивищити себе понад оточення, виявити свою вартість»⁷³. Зокрема показовим було бажання особистої слави у примітивних виявах (одяг, манери, значення багатства)⁷⁴, однак у Макогоновому випадку не йшлося про інстинкт самопіднесення у колективній формі, а про зарахування індивідуальних досягнень на загальний рахунок національної спільноти й поготів⁷⁵. Натомість, якщо мовити про те, що об’єднувало індивідуальні та колективні прояви бажання самовияву – нею була хвалькуватість⁷⁶. Відтак, по-перше, Макогонове самопіднесення набуло рис політичної карикатури щодо нього як «князя Розумовського», адже вже навіть сучасникам йшлося про відсутність у нього рівноваги фізичних і матеріальних сил і, додаймо, престижу особи. По-друге, активність Я. Макогона через призму самопіднесення була його памфлетом не тільки проти українського націоналізму, а й національної спільноти.
Тому-то взорування Я. Макогона на діячів Козацької ери вже апріорі було карикатурно-памфлетним апріорі: ніби як сповідування місця гетьмана Богдана Хмельницького у його боротьбі проти Варшави і Москви: «[…] тільки один раз зміг повстати серед нашої нації один державно-національний фронт проти двох відвічних претендентів на державний і національний суверенітет на нашій Землі: проти Москви і проти Польщи. Тільки раз один за Гетьмана Богдана Хмельницького змогла зорґанізуватись державна аристократична верства»⁷⁷. Звісно, що саме таку роль – супротивника Варшави і Москви – мій герой міг собі уявляти, однак, як бачимо з багатьох сюжетів цього життєпису, так до кінця не було і, додаймо, бути не могло. Адже, якщо початок Макогонової активності був позірно антипольським [→018], а він хитався поміж полюсами компромісу і конфлікту (реакція на вбивство Т. Ґолувки, ймовірна участь у втечі Г. Мацейка чи С. Бандери) [→024], то цілком риторично він охоче «воював» з совєтами [→020–022, 024, 025], особливо у повоєнний період, інколи ступаючи на стежку совєтофільства [→027].
Саме тому було б надто просто твердити, що мій герой просто відповідав «ідеалові людини для Америки», що його Герман фон Кайзерлінґ назвав «екземпляром з одної серії»⁷⁸. Тут слід було б зважити на феномен «модульності людини», визначений Ернестом Ґелнером: «Модульна людина здатна вступати в ефективні асоціації та інституції, що не повинні бути тотальними […] Вона може […] вступати в тимчасові, обмежені спілки, що мають цілком визначену, конкретну мету. Вона може також кидати ці спілки, якщо не погоджується з їхньою політикою, і не буде звинувачена у зраді»⁷⁹. Цілком можливо, якщо уважно проаналізуємо «труди і дні» Я. Макогона, він і є прикладом тієї «модульної людини», яка, завдяки «мінливій, довільній, відновлювальній, договірній, рухомій і залежній-від-обставин-і-ситуацій ідентичності»⁸⁰, свідомо уявляла і видавала себе творцем своєї долі, щоправда, його історія більшою мірою заперечує, аніж підтверджує Ґелнерове твердження, що модульна людина є націоналістом, а модульність сприяє розвиткові масової анонімності.
Між тим, мій герой, можливо, сам того не хотячи, потрапив у пастки, сказати б, услід за Роджерсом Брюбейкером, «переобрамленого націоналізму», світла і тіні якого перехрещувалися у добу безумства комунізму і нацизму, брутального стирання цими людиноненависницькими ідеологіями не лише кордонів й держав, а й знищення мільйонів життів під час Другої світової війни. У ці тарапати й потратив Я. Макогін зі своїми спробами замирення ворога, або вдалим удаванням цього, при тому, що у цей же час його дружина більшою мірою турбувалася про власне майно, яке залишилося натоді в окупованій нацистами Європі [→025, 026]. Варто додати, що ідеалізація українського питання у його нацистському розумінні [→026], причетність, бодай символічна, до неї мого героя як уявленого претендента на «український престол», свідчить й про дилему тоталітаризму, що її сформулювала Ханна Арендт: «ті, хто правильно розуміють жахливу дієвість тоталітарної організації й поліції, схильні переоцінювати матеріальну міць тоталітарних країн, тоді як ті, хто бачить марнотратство й некомпетентність тоталітарних економік, схильні недооцінювати потенціал міці, який може бути створений безстосовно до всіх матеріальних чинників»⁸¹. І хоча немає жодних підтверджень того, що Я. Макогін мав непохитну віру в ідеологічний вигаданий світ тоталітаризму, однак саме він, як і тисячі інших «страхітливо нормальних людей» потрапив у статусну пастку, по-перше, як лжекнязь Розумовський і, по-друге, як звичайний обиватель, котрий цілковито знехтував національними інтересами. Тож цілком можливо, що це була чистої води провокація, яка за тоталітарного режиму, стала способом, що його мусила дотримуватися кожна людина, а не виключно таємний агент⁸². Додаймо сюди й, сказати б, Макогонове замилування італійським фашизмом на чолі з Б. Муссоліні, активні контакти з італійськими військовиками [→004, 025].
Тому-то зовнішні невдачі героя цього життєпису, його утеча від дійсности, особливо після Другої світової війни, у роки його повільного згасання як уявного героя в українських еміґраційних середовищах, відчуття кривд од них і, одночасно, персональний бунт проти гаданої несправедливости, можна охарактеризувати, покликаючись на міркування Володимира Янева, як інтровертивність українця, пасивізм, що спричинилися до ілюзіонізму – «українець настроєвий, але без сили волі в прямуваннях». Одначе, враховуючи тезу, що український інтровертизм «не є замкненням у собі, – він радше є спрямуванням на себе», а показовою є потреба контакту⁸³, у Макогоновому випадку йшлося про пошуки соціального резонансу, потреби власного самовияву. Відтак у повоєнний час Я. Макогін, як такий-сякий політичний активіст, стрімко деградував до стану примітивної людини, а його амбіції бути реальною, нерідко самостійною, силою перетворилися на фактичне безсилля.
А що цей самовияв мав сенс лише тоді, коли спрямовувався на якийсь зовнішній об’єкт, лакмусовим папірцем цього сюжету стала фігура Макогона-адресанта у 1940 – на початку 1950-х років. Зауважмо: сьогодні годі відшукати всі можливі листи Я. Макогона чи до Я. Макогона, адже вони, достоту, як палімпсест ще довгі роки прозиратимуть крізь історію України 30 – 50-х рр. ХХ ст., вигулькуючи то тут, то там – у цілком несподіваних сюжетах. Тому Макогонову дилему у цей час можна зрозуміти саме так, як її описав Володимир Янів: «[…] потреба резонансу […] прямо конечна, може залишитися в стані певної пасивности; одиниці справді […] стараються про відзвук і зрозуміння в інших, але роблять вони це не завжди усвідомлено, радше інстинктово, і обмежуються до розмірно малого гурта, найчастіше стараються вони про відзвук у безпосереднього оточення»⁸⁴.
Кореспонденція Макогонів із використанням гербу Розумовських. 1930-ті рр. (Центральний державний історичний архів України у м. Львові)
Відтак листування Я. Макогона з різними інституціями та особами у проміжку 1946–1950 рр. показує одну особливість: його власні тотожності, які є прикладами того, що Ґаятрі Чакраворті Співак назвала самореалізацією і самопозначенням. Додаймо сюди її ідею про прочитання листів, зокрема у майбутньому (адже між життям Я. Макогона і часом, коли писалася ця книжка, маємо чималий часовий відрізок), коли вони як символічні послання стають «інструментом з гострим ріжучим лезом»⁸⁵. Тож виходячи зі змісту Макогонових листів [→027] можна побачити, що у такий спосіб мій герой уявляв себе або хотів, щоб його і далі сприймали як такого собі приватного підприємця зі зміни міжнародного порядку і/або європейського балансу сил, яким він силкувався бути у 1930-х. Так само можна було б потрактувати й спокусу совєтофільства і/або звичайної класової боротьби, що, якщо зважити на зміст листування Я. Макогона, на нього чигала. Скоріш за все йшлося про те, що його сучасники окреслили, немовби натякаючи на Макогонові тексти саме 1946 року, ознакою «американського малоросійства», репрезентанти якого, «[…] часто прикриваються ілюзорно-гордим почуттям і проклямованим наміром співтворення чогось “більшого”, якогось ніби великого спільного для всіх історичного діла. Ці великі загальні проклямації – фіґовий листок, що закриває банкротство в ділі власного самовпорядкування і вироблення власної повноцінности, які якраз і є єдиними ґарантами дозрілости даної одиниці до співпраці та спілки з іншими одиницями»⁸⁶.
Між іншим, зваживши на Макогонове Alter ego – гетьмана Кирила Розумовського – з його малоросійством, факт «американського малоросійства» справжньго Я. Макогона не мав би дивувати. Тим паче, що Євген Маланюк 1959 р. ретельно застерігав: «[…] комплекс малоросійства є складний і заплутаний. Він – в своїй змінливості – має багато облич і сторін. Він часто є замаскований, особливо в останніх десятиліттях, коли, буваючи знаряддям в чужих руках, він зазвичай маскується гопако-шароварством, відповідно спростаченою мовою […], ховається за лжепатріотичною віршоґрафією і етноґрафічною патріотикою взагалі»⁸⁷. Тож тут, з огляду на Макогонові ідеї, оприлюднені на початках Холодної війни, варто говорити певною мірою про утопічну свідомість мого героя. Її особливість – те, що її можна, услід за Карлом Мангаймом, назвати проблемо «хибної свідомості», що виникає, коли «у оточення пророка, або навіть у нього самого з’являються сумніви в істинності його видінь і думок», адже «дієва утопія […] не може бути впродовж тривалого часу справою однієї людини хоча б тому, що окрема людина неспроможна самотужки підірвати устої наявного історико-соціального буття»⁸⁸.
А що Джозеф Кемпбелл зауважував про свого «тисячоликого героя», що «останнім актом біографії є його смерть або ж відхід. Це квінтесенція всього його життя. Зайве казати, що герой не був би героєм, якби хоч трохи боявся смерті: головна умова – примирення з могилою»⁸⁹, то герой цього життєпису відійшов у засвіти 13 січня 1956 р., залишивши по собі безліч запитань, що й досі хвилюють моїх сучасників і колег-дослідників. Адже, мабуть, йому вдалося реалізувати, те про що мовив Дені Дідро: «Коли б актор був справді чутливим, хіба міг би він грати одну якусь роль два рази поспіль з однаковим запалом і з однаковим успіхом? Дуже палкий на першій виставі, він вичерпав би свої сили і був би холодний, як мармур на третій виставі. Якщо ж на кін […] вийде уважний, розсудливий наслідувач природи, старанний копіювальник чи то самого себе, чи то інших і постійний спостерігач наших відчуттів, – його гра після першого виступу не тільки не втратить на силі, а навпаки, зміцніє […]. Коли актор грає самого себе, як може він перестати бути самим собою?»⁹⁰.
Зрозумілими є, вочевидь, дві принципові речі, що увиразнюють активність Я. Макогона як власне українського політичного актора. Оскільки самозванство, на думку Володимира Єрмоленка, походить з великого нерозрізнення, «з ідеї, що в деякий момент суверен може виявитися несправжнім, підробленим, ілюзорним», а для такої фігури знайдеться альтернатива – «справжній суверен, який ховається глибоко в народі, бо повністю ідентифікується з ним»⁹¹, Макогоновий випадок мислиться запереченням цієї тези, адже він ані ховався в народі (українцях), ані ідентифікувався з ним, а, отже, й не міг бути самозванцем, а лише одинаком, самітником, який час від часу (ситуативно, з огляду на власну параною і геополітичну кон’юнктуру) заявляв про свою належність до знаного гетьманського роду, з-поміж якого суверенів не було натоді у принципі. Відтак, зважаючи на пояснення Ернста Канторовича про «два тіла короля», можна припустити, що Я. Макогін як (не)самозванець був прикладом уявленого ним тіла політичного («суверенітету») без тіла фізичного (фізичного «суверена»), роблячи таким чином будь-яку владу абстрактною і деперсоналізованою⁹², тобто фіктивною. Вочевидь, якщо на те було б надійні докази, після смерті героя цього життєпису, його «політичне тіло» мало б передатися комусь іншому, за яким напевне мусили б стояти зовнішні чинники. У чому точно не можна помилитися, то це в тому, що герой цієї книжки – у своєму посмертному житті, а, отже, пост-біографії, відповідав знаній у 1930-х тезі, цитованій З. Фройдом («Із цього світу нам не випасти»): «Так, з цього світу нам не випасти. Ми тут уже назавжди»⁹³.
Тож, до когорти яких саме українських політичних акторів, життя яких і досі належить радше легенді, аніж історичній правді, міг належати (навіть у символічний спосіб) Я. Макогін, підказує вкотре В’ячеслав Липинський:
«Знаючи наше надзвичайне багатство на “Наполєонів”, на пророків “незалежної політичної думки” , на “спасителів Вітчини” і всяких більше або менше деструктивних еґоцентриків […] Ці, що мали-б витворити ясне і обєднуюче “слово” українського націоналізму, яке силою свого меча мав-би здійснити український диктатор, роблять все, щоб оце “слово” (ідеолоґія) стало як найбільше хаотичним і розєднуючим. Наші інтеліґентські націоналістичні обєдинителі “всієї нації” – по свому анархічному індивідуалізмові – єсть найбільші її розєдинителі і руїнники. Всі ці отамани від пера, всі оці гарцівники “незалежної національної думки”, в стократ шкідливіщі ніж отамани від шаблі, бо ті щезають безплідно в дрібних авантюрах, а тамті своїми друкованими творами затроюють надовго духа нації. З такою “обєднуючою” ідеолоґією, яку витворюють наші націоналістичні публіцисти, і з такою здатностю до послуху, яку виявляють наші націоналістичні отамани, тяжко говорити про їх диктатуру національну і про того “українського Наполєона”, який-би мусів опертися на таких дисциплінованих “ідеолоґах” і на такій послушній “ґвардії”⁹⁴.
Тож, висновуючи, мусимо зважитися на таке: Макогонова історія вкотре засвідчує прагнення однієї людини переробити український світ 1930 – 1940-х рр. з ніг до голови відповідно до його егоїстичних і меркантильних уподобань. Макогонова біографія – це історія зухвальця, його захопливих пригод, наперед визначених ідеологічних моделей, часто не сумісних з реальним станом речей. Макогін псевдо Розумовський – уявлена українська людина.
Sapienti sat!
Надгробок Макогонів на Арлінґтонському національному цвинтарі в Арлінґтоні, штат Вірджинія, США
З книжки автора – «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2023). Публікація з люб’язного дозволу автора і видавництва.
______________________________
¹ Див.: Іван Монолатій. Етнопериферійність. Участь суб’єктів західноукраїнської етнополітичної сфери в міжетнічній взаємодії, міждержавних конфліктах і культурі пам’яти. Дрогобич: Пóсвіт, 2022. С. 138–193.
² Олександр Скрипник. Український патріот й авантюрист Джейкоб Макогін – князь Леон Богун Мазепа Розумовський; Степан Ґеник. Феномен «достойника нації» Якова Макогона. Прикарпатський вісник НТШ. Пульс. Івано-Франківськ, 2019. Вип. № 6 (58). С. 121–129; Олег Румянцев. Діяльність Якова Макогона в Італії (за матеріалами Міністерства внутрішніх справ Італії, 1935–1941 рр.). Зовнішні справи. 2017. № 11. С. 53–56; Микола Тимошик. Як «український олігарх» стверджував Україну в світі й чому його за це скомпрометували свої? Невідомі сторінки лондонського архіву про зневаженого земляками достойника нації Якова Макогона; Grzegorz Michał Braun. Książę-hetman lobbysta z korpusu marines; Andrzej A. Zięba. Lobbing dla Ukrainy w Europie międzywojennej: Ukraińskie Biuro Prasowe w Londynie oraz jego konkurenci polityczni (do roku 1932). S. 181–195.
³ Микола Мушинка. Макогін Яків. Енциклопедія Сучасної України. Т. 18: Лт – Малицький. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2017. С. 599; Р[оман] К[равець]. Макогін Яків [Jacob (Yakiv) Makohin],
⁴ Див.: Іван Монолатій. Хто стояв за анонімкою про Якова Макогона? Помежів’я історій: кол. моногр. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2023. С. 325–338.
⁵ Леонідас Донскіс. Сучасність у кризі. Діалог про культуру причетності; пер. з англ. Н. Комарової. Київ: Дух і Літера, 2022. С. 95.
⁶ Там само. С. 75.
⁷ Ханна Арендт. Джерела тоталітаризму; пер. з англ. В. Верлока, Д. Горчаков. Київ: Дух і Літера, 2005. С. 400.
⁸ Леонідас Донскіс. Сучасність у кризі… С. 78.
⁹ Андре Моруа. Мистецтво і життя: збірник; упор., вступ. ст., прим., пер. з франц. І. М. Овруцької. Київ: Мистецтво, 1990. С. 165–166.
* Тут і далі вказівка на підрозділ у книжці І. Монолатія. – Ред.
¹⁰ Микола Шлемкевич. Галичанство. Нью-Йорк – Торонто: В-во Ключі, 1956. С. 42.
¹¹ Олександер Кульчицький. Геопсихічний аспект в характерології української людини. Науковий збірник Українського Вільного Університету. Ювілейне видання. Том VI. Мюнхен, 1956. С. 143.
¹² Микола Шлемкевич. Галичанство. С. 43.
¹³ Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Том 44, книга 2. Київ: Наукова думка, 1985. С. 342.
¹⁴ Наталія Ханенко-Фрізен. Інший світ або етнічність у дії: канадська українськість кінця двадцятого століття. Київ: Смолоскип, 2011. С. 274, 275; Юрій Лоза. Історичний атлас України. Вид. 2-е, доп. Київ: Мапа, 2022. С. 200, 201 (VI-30, VI-32, VI-34).
¹⁵ Макс Вебер. Протестантська етика і дух капіталізму; пер. з нім. О. Погорілий. Київ: Наш формат, 2018. С. 55–56.
¹⁶ Андре Рош. Перша стать. Зміни та криза чоловічої ідентичності; пер. з франц. І. Славінської. Київ: Видавництво Основи, 2018. С. 52.
¹⁷ Олександер Кульчицький. Світовідчування українця. Українська душа. Проблеми. Кн. І. Ред. М. Шлемкевич. Нью-Йорк – Торонто, 1956. C. 16.
¹⁸ Мішель Фуко. Наглядати й карати. Народження в’язниці; пер. з франц. П. Таращук. Київ: Основи, 1998. С. 288.
¹⁹ Джудіт Батлер. Фрейми війни. Чиї життя оплакують? пер. з англ. Ю. Кравчук. Київ: Медуза, 2016. С. 114, 115.
²⁰ Володимир Янів. Душевні переживання в’язня в «Тюремних сонетах» І. Франка (До питання закономірности психічних явищ). Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. Т. CLXVI: У століття народин Івана Франка. Збірник праць і статтей приготованих на наукову конференцію 12 і 13 травня 1956, у виданні НТШ і «Свободи». Нью Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1957. С. 83.
²¹ Мішель Фуко. Інші простори; пер. з франц. І. Собченко. Рухливий простір. Міждисциплінарна антологія. За ред. К. Міщенко та С. Штретліг. Київ: ТОВ «Арт Книга», 2018. С. 40.
²² Сімона де Бовуар. Друга стать. В 2-х т. Том 1; пер. з франц. Н. Воробйова, П. Воробйов, Я. Собко. Київ: Основи, 1994. С. 137.
²³ Микола Шлемкевич. Загублена українська людина. Нью-Йорк: Б. в., 1954. C. 34.
²⁴ Володимир Янів. Психологічні основи окциденталізму. Мюнхен: Український Вільний Університет, 1996. С. 160, 174.
²⁵ Яків Гніздовський. Малюнки. Графіка. Кераміка. Статті. Нью-Йорк: Видавництво Пролог, 1967. С. 63.
²⁶ Юрґен Габермас. Залучення Іншого. Студії з політичної теорії; пер. з нім. А. Дахній, наук. ред. Б. Поляруш. Львів: Астролябія, 2006. С. 173.
²⁷ Alexis de Tocqueville. Democracy in America. P. 624.
²⁸ Б. Понянич. Генерал W. Шпигунська повість. Філядельфія: Популярна бібліотека в-ва «Київ», 1951. С. 9.
²⁹ Про особливості «українського прочитання» і використання згаданих вище сучасних теорій з огляду на українську національно-визвольну боротьбу ХХ ст. – рекомендую мою студію «Зоосад революції. Західноукраїнська державність 1918–1923 років і теорії випадковостей ХХ – початку ХХ сторіч» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2020).
³⁰ Джон Армстронґ. Героїчне і людське: спогад про українських національних провідників 1941–1945 років; пер. з англ. В. Ковалюка. Україна Модерна. 1996. Ч. 1. С. 101.
³¹ Еміль Дюргайм. Самогубство. Соціологічне дослідження; пер. з фр. Л. Кононович. Київ: Основи, 1998. С. 118.
³² Еміль Дюргайм. Первісні форми релігійного життя. Тотемна система в Австралії; пер. з фр. Г. Філіпчук, З. Борисюк. Київ: «Юніверс», 2002. С. 96, 99.
³³ Тамара Гундорова. Кітч і література. Травестії. Київ: Факт, 2008. С. 233, 234.
³⁴ Див.: Ентоні Д. Сміт. Національна ідентичність; пер. з англ. П. Таращука. Київ: Основи, 1994. С. 17–24; Його ж. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка; пер. з англ. П. Таращука. Київ: Темпора, 2010. С. 51–56.
³⁵ Хосе Ортега-і-Гасет. Вибрані твори; пер. з ісп. Київ: Основи, 1994. С. 388.
³⁶ Історія Русів. Український переклад Івана Драча. Київ: Радянський письменник, 1991. С. 305–315; Валерій Шевчук. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI–XVIII століть. У 2-х кн. Кн. 2. Київ: ТОВ «Видавництво “Кліо”», 2019. С. 270–276.
³⁷ Фрідріх Ніцше. По той бік добра і зла. Генеалогія моралі; пер. з нім. А. Онишко. Львів: Літопис, 2002. С. 163.
³⁸ Юрґен Габермас. Залучення Іншого. С. 162.
³⁹ Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика; пер. з нім., післямов., комент. О. Погорілого. Київ: Основи, 1998. С. 160, 165, 172.
⁴⁰ Покликання «Варягів», чи орґанізація хліборобів? Кілька уваг з приводу статті Є. Х. Чикаленка «Де вихід?». Вячеслав Липинський. Листи до Братів-Хліборобів. Про ідею і орґанізацію українського монархізму. Писані 1919–1926 рр. С. 497.
⁴¹ Див.: Олександр Гуржій, Наталія Залєток. Наполеон. Велич трагедії. Київ: Арій, 2020. С. 53, 60.
⁴² Дені Дідро. Жак фаталіст і його пан. Повний текст у перекладі Івана Кошелівця. Видавництво «Сучасність», 1970. С. 64.
⁴³ Еліас Канетті. Маса і влада; пер. з нім. О. Логвиненка. Київ: Альтернативи, 2001. С. 307–310.
⁴⁴ Вячеслав Липинський. Листи до Братів-Хліборобів. Про ідею і орґанізацію українського монархізму. Писані 1919–1926 рр. С. 347.
⁴⁵ Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. С. 175.
⁴⁶ Макс Вебер. Протестантська етика і дух капіталізму. С. 30.
⁴⁷ Там само. С. 30, 140.
⁴⁸ Йоган Гейзінга. Homo Ludens; пер. з англ. О. Мокровольського. Київ: Основи, 1994. С. 20.
⁴⁹ Ханна Арендт. Джерела тоталітаризму. С. 482.
⁵⁰ Карл Ґустав Юнґ. Архетипи і колективне несвідоме; пер. з нім. К. Котюк, наук. ред. укр. вид. О. Фешовець. Львів: Астролябія, 2013. С. 343, 349.
⁵¹ Клод Леві-Строс. Структура антропологія. Вид. друге; пер. з франц. З. Борисюк. Київ: Основи, 2000. С. 255.
⁵² Джон Армстронґ. Героїчне і людське: спогад про українських національних провідників 1941–1945 років. С. 102.
⁵³ Зиґмунд Фройд. Невпокій в культурі; пер. з нім. Ю. Прохасько. Львів: Апріорі, 2021. С. 17.
⁵⁴ Карл Поппер. Відкрите суспільство та його вороги; пер. з англ. О. Коваленко. Т. 1: У полоні Платонових чарів. Київ: Основи, 1994. С. 35.
⁵⁵ Там само. С. 147.
⁵⁶ Йозеф А. Шумпетер. Капіталізм, соціалізм і демократія; пер. з англ. В. Ружицький, П. Таращук. Київ: Основи, 1995. С. 101.
⁵⁷ Фернан Бродель. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм XV–XVIII ст. Том 2: Ігри обміну; пер. з франц. Г. Філіпчук. Київ: Основи, 1997. С. 511.
⁵⁸ Славой Жижек. Погляд навскіс. Вступ до теорії Жака Лакана через популярну культуру; пер. з англ. П. Шведа. Київ: Комубук, 2018. С. 281, 286.
⁵⁹ Олександер Кульчицький. Світовідчування українця. C. 17.
⁶⁰ Богдан Цимбалістий. Родина і душа народу. Душа українця. C. 38–39.
⁶¹ Див.: Антоні Мончак. Нерівна приязнь. Клієнтарні взаємини в історичній перспективі; пер. з пол. Т. Григор’євої, О. Сокирка, О. Задорожної, Я. Стріхи та І. Тесленка; наук. ред. Н Яковенко. Київ: Темпора, 2020. С. 64–75.
⁶² Семюел Гантінґтон. Політичний порядок у мінливих суспільствах. З передм. Ф. Фукуями; пер. з англ. Т. Цимбал. Київ: «Наш формат», 2020. С. 244.
⁶³ Клод С. Фішер. Створено в Америці. Соціальна історія культури й характеру американців; пер. з англ. П. Дениска. Київ: Ніка-Центр, 2022. С. 212–213.
⁶⁴ Карл Ґустав Юнґ. Архетипи і колективне несвідоме. С. 345.
⁶⁵ Карл Ґустав Юнґ. AION. Нариси щодо символіки самості; пер. з нім. К. Котюк; наук. ред. укр. вид. О. Фешовець. Львів: Астролябія, 2016. С. 24.
⁶⁶ Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том другий, книга ІІ. Процес циркуляції капіталу. Упорядкував Ф. Енґельс. Переклад з другого німецького видання за редакцією Д. Рабіновіча та С. Трикоза. Партвидав «Пролетар», 1932. С. 118.
⁶⁷ Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том третій, частина друга, книга третя. Процес капіталістичної продукції в цілому. Розділи ХХІХ – LII. Упорядкував Ф. Енґельс. Переклад з третього німецького видання 1911 р. за редакцією Д. Рабіновича, С. Трикоза та В. Щербаненка. Харків: Державне видавництво України, 1930. С. 270.
⁶⁸ Там само.
⁶⁹ Фернан Бродель. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм XV–XVIII ст. Том 2. С. 96.
⁷⁰ Еріх Фромм. Втеча від свободи; пер. з англ. М. Яковлєва. Харків: КСД, 2019. С. 116.
⁷¹ Клод С. Фішер. Створено в Америці. Соціальна історія культури й характеру американців. С. 90.
⁷² Володимир Янів. Соціопсихологічна аналіза «Москалевої криниці». Науковий збірник Українського Вільного Університету. Ювілейне видання. Том VI. С. 317–318.
⁷³ Володимир Янів. Шевченків «Кобзар» під аспектом самопіднесення (Психологічний етюд). Визвольний Шлях. 1956. Кн. 7/31 (105) (Липень). С. 809.
⁷⁴ Там само. С. 813.
⁷⁵ Op. cit. Визвольний Шлях. 1956. Кн. 8/32 (106) (Серпень). С. 891.
⁷⁶ Op. cit. Визвольний Шлях. 1956. Кн. 9/33 (107) (Вересень). С. 1045.
⁷⁷ Вячеслав Липинський. Україна на переломі 1657–1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю. Відень, 1920. С. 247.
⁷⁸ Володимир Янів. Психологічні основи окциденталізму. С. 93.
⁷⁹ Цит. за: Леонідас Донскіс. Збентежена ідентичність і сучасний світ; пер. з англ. О. Буценко. Київ: Факт, 2010. С. 150.
⁸⁰ Там само. С. 151.
⁸¹ Ханна Арендт. Джерела тоталітаризму. С. 469.
⁸² Там само. С. 482.
⁸³ Володимир Янів. Нариси до історії української етнопсихології. Мюнхен: Український Вільний Університет, 1993. С. 89.
⁸⁴ Володимир Янів. Бажання суспільного резонансу в Шевченка як людини і творця (Вияв прямування до спільноти українців). Соціологічний та націохарактерологічний нарис. Наукові записки. Український Вільний Університет. Ч. 4-5. Мюнхен, 1961. С. 82.
⁸⁵ Див.: Ґаятрі Чакраворті Співак. В інших світах. Есеї з питань культурної політики; пер. з англ. Київ: Видавничий дім «Всесвіт», 2006. С. 51, 57.
⁸⁶ Юрій Дивнич. Американське малоросійство (Публіцистичний репортаж). Б. м.: Видавництво «Україна», 1951. С. 6.
⁸⁷ Е[вген] Маланюк. Малоросійство. Ню-Йорк: Видання «Вісника» ООЧСУ, 1959. С. 29.
⁸⁸ Карл Мангайм. Ідеологія та утопія; пер. з нім. В. Швед. Київ: Дух і Літера, 2008. С. 89, 224.
⁸⁹ Джозеф Кемпбелл. Тисячоликий герой; пер. з англ. О. Мокровольського. Львів: Terra Incognita, 2022. С. 332.
⁹⁰ Дені Дідро. Парадокс про актора; пер. з франц. М. Іванова. Київ: Мистецтво, 1966. С. 18.
⁹¹ Володимир Єрмоленко. Плинні ідеології. Ідеї та політика в Європі ХІХ–ХХ століть. Київ: Дух і Літера, 2018. С. 421.
⁹² Там само. С. 422.
⁹³ Зиґмунд Фройд. Невпокій в культурі. С. 18, прим. 2.
⁹⁴ Покликання «Варягів», чи орґанізація хліборобів? Кілька уваг з приводу статті Є. Х. Чикаленка «Де вихід?». Вячеслав Липинський. Листи до Братів-Хліборобів. Про ідею і орґанізацію українського монархізму. Писані 1919–1926 рр. С. 499, 542–543.
09.06.2023