I. Чужинцї в Українських Сїчових Стрільцях.
"Ось поглянь, які хмари летять
Biд Дамаска й Галаду!
Се йдe Ассур, Гебреям нeсе
І руїну й загладу.
"Oсь поглянь, червонїють поля,
Труп на трупі усюди.
Се підняв ся страшний Вавилон
На загладу Іюди"
І. Франко: "Мойсей"
(Зміст: Початок оповідання з пустого села. Прo кого мова? Що се був "Шербор-клюб"? Його засади й інтендант. Як "Шенбор-клюб" пішов на патрулю? Як йому з початку повело ся i як опісля вмотав ся в боротьбу цїлою poтoю Moскалїв. Смерть Стахова. Як ті, що мали полонених, самі стали полоненими? Обрабовані й на смерть призначені. Несподїваний ратунок. Де тепер співає "Шербор-клюб"? Кінцева замітка).
В однім з опущених cїл над горішньою Стрипою pуx i веселість; в офіцерській менажі першого куріня Українських Сїчових Стрільцїв, що містить ся в якійсь опустїлій селянській хатї, сидять кругом стола на всїх лавках i тапчанах стрілецькі офіцери, їдять вечеру й голосно гуторять. Нинї вечера остільки незвичайна, що офіцерська менажа має гостя з другого куріня, загально любленого сотника Дмитра Вітовського, котрий прийшов до Полкової Управи в урядових справах. По полагодженню тих справ запросили його на вечеру й тепер разом гуторять так весело, якби на дворі не було нї понурої осени, нї студеного вітру, нї глибочезного болота, нї недалекої боєвої лїнїї.
Оповідають собі при всячину з найновійших часів, з останнього атаку Москалїв i т. д.
"А я оповім вам", каже Вітовський, "як я зробив раз командантом патрулї Жида з моєї сотнї i що з того вийшло".
— "Котрого?" — запитали хором офіцери.
— "Шварца".
— "Та се з мого повіту!" — крикнув старший десятник посол Новаковський: "молодий, може двадцятьлїтнїй хлопець, бувший ґімназист, син властителя реальности з села Похівка. Памятаю, що він усе симпатизував з українським рухом i зголосив ся до Українських Стрільцїв ще в часї творення віддїлу в моїх сторонах. Був з богородчанським віддїлом тиждень у касарнї, опісля декілька днїв у Станиславові, а як у Стрию перебирали стрільцїв, він усякими способами старав ся лишити ся при наших стрільцях, що йому й удало ся. Любили його в обох курінях за великий гумор i добрі дотепи. Памятаю з численних його дотепів тільки один: "Я, казав він, уже цїлком не тільки зукраїнщив ся, але навіть змужичів, бо колиб я не памятав, що кому винен, то cе не було-б нїчого дивного, тимчасом я забув, що хто менї винен". І дїйсно треба признати, що він цїлковито зжив ся був з нашими хлопцями".
По тім вступі сотник Вітовський почав оповідати: "Як ми ще були в Карпатах, зібрало ся в моїй сотнї дванадцять хлопцїв, самих співаків тай оснували собі т. зв. "Шербор-клюб". Назву взяли від мадярських слів "sör" пиво i "bor" вино та бавили ся весело, хоч нї пива, нї вина не бачили. Все співали, чи зле нам було, чи добре, чи зимно, чи тепло. А між собою завели цїлковитий комунїзм; все в них було спільне — i хлїб i білє i гpoшi. A грошей мали подостатком, бо їх інтендантом був Шварц, що знаменито господарив, а ще лїпше грав у карти. Коломийок знав він таку масу й такі ріжноманїтні, що навіть наші хлопцї дивували ся, відки він стільки ix знає. Ми всї були з нього дуже вдоволені й то від кождим оглядом. А тепер скажу вам, як мій Шварц пропав разом з цїлим "Шербор-клюбом". Було се в зимі 1914 р. — Снїги були вже великі, — а ми стояли в скільських горах у селї Жупанє. Я мав вислати стежу в напрямі села Хітар (Нutar), щоб розслїдила, де стоять Москалї та скільки їх. Вислїд спостережень сеї стежі був для мене особливо важний. А що Шварц мав великий сприт i був добрий жовнїр, зробив я його командантом патрулї, хоч був він ще звичайним стрільцем. Розумієть ся, на сю стежу зголосив ся зараз добровільно цїлий "Шербор-клюб" (з виїмкою одного) й ще двох стрільцїв зпоза того клюбу. Хоч між ними були й вістуни, а я між своїми вістунами маю i таких, котрим не постидав ся-б i сотню повірити, нїхто з них не показав найменшого невдоволення з того, що комендантом патрулї іменував я звичайного стрільця. Бo всї любили Шварца. Кличу я його й кажу йому тільки: "Maєш принести добрий "мельдунок", зо двох-трьох живих Москалїв i — вважати".
— "Все буде, як цукорок", — відповів Шварц i пішов на чолї стежі в визначенім йому напрямі. Нa дворі ще не свитало. Стежа мала вернути в вечері. Але сонце вже давно зайшло й ніч запала, а Шварца не було. Вкінцї прийшов я до переконання, що Шварцови трапила ся якась недобра пригода. Аж на третїй день вернув один з тої стежі, Лотиш, Осип Єндрик з Риґи, що також був у моїй сотнї й оповів, що Шварцови вдало ся зловити пятьох Москалїв, але він занадто осмілений поводженнєм удав ся непотрібно в битву з цїлою ротою Москалїв, котра вкінцї окружила цїлу нашу стежу й узяла в полон. Дорогою до Тухлї навчили наші хлопцї Шварца "Отченаш", аби Москалї не вважали його за Жида. Єндрикови вдало ся якось утїкти, иншим нї. По довшім часї втїк з полону також другий член тої стежі, ґімназист Стефан Сувала з Порудна, яворівського повіту. Він досї в моїй сотнї".
Я зараз вибрав ся до сусїднього села, щоби від Савули довідати ся близших подробиць про полоненнє Шварца. При тім переконав ся я, що подільські села бувають такі великі, що один курінь прocтo пропадає в них i тяжко йoгo відшукати. Вкiнцї віднайшов я другий курінь i сотню Вітовського, а в нїй i потрібного менї оповідача. Про Шварца оповів він менї таке:
"Шварц, малий присадкуватий брюнет з синїми очима й чорними вусиками, був знаменитий оповідач i через те любили його не лише в нашій сотнї, але й в обох курінях. Навіть як була найбільша біда i студїнь, — то Шварц бавив i грів усїх своїми дотепами. А пропав він ось яким способом: Памятаю, як нинї, — була то субота 6 грудня о годинї рано, як наша стежа вийшла в напрямі до Хітара. Село Вижлів застали ми таке спалене, що лише кілька хат лишило ся. У Вижлові загріли ми собі консерви, при чім Шварц жартував: "Їджте, каже, бо инакше Москалї зїдять". В часї, коли ми снїдали, один з товаришів стояв на сторожі. Biн дав нам знати, що чути якийсь свист. Ми вийшли на подвірє, але неможливо було щось побачити, бо мряка була сильна. Mи зібрали ся i пішли, як приказано. Увійшовши яких тисячу ступнїв лїсом, почули ми крик i лаяннє пса. Недалеко була лїсничівка. Ми розстрільною полягали в рові при лїсній дорозї, фронтом звернені до лїсничівки, й дивили ся, чи хто не вийде. За якийсь час виходить на ґанок Москаль без кріса й шапки та розглядаєть ся. Тодї вискочив з рова мій товариш Володимир Спак з Мечищова (коло Бережан) i голосно крикнув до Москаля: "Стій!" Москаль піднїс руки в гору й почав просити, щоб його не вбивали. Тодї вийшли з рова й инші товариші та стали розстрільною на подвірю лїсничівки. Від зловленого Москаля довiдали ся ми, що в серединї є ще чотирьох салдатів. Шварц дав приказ менї випровадити їх з хати. Я увійшов до середини, а вони зараз піддали ся. Питаємо їх, що вони тут роблять, а вони відповідають, що заблудили на патрулї. Тодї запитав їх Шварц, чи пішла яка більша московська патруля в нашу сторону. Вони відповіли, що нї. На те каже один з нас: "Уважайте на правду, бо як зустрінемо яку вашу більшу стежу, то насамперед застрілимо вас". Тодї один з Москалїв признав ся, що якась їх більша патруля вийшла перед ними, але не знає, куди.
Ми дали їм хлїба й чаю, вийшли з лїсничівки, а маючи навіть більше полонених, нїж хотїв сотник, рушили з поворотом на Вижлів. Я i Гриць Стахів ішли, як "око". Входимо до Вижлова, a ізза якоїсь розваленої печі (хату цїлком спалено) вилазить вісьмох Москалїв з крісами. Поставали вони, стали й ми. Вони кажуть: "Земляки, ходїть до нас!" Я та Стаxiв кричимо: "Стій!" Boни не хотїли піддати ся. Тодї ми дали до них кождий по стрілови та зранили одного. Стрілили й вони до нас i поховали ся за піч, відки почали втїкати в противний кінець села. A зі сторони, куди вони втїкали, почав сипати ся на нас сильний огонь (як ми опісля побачили, йшла проти нас цїла рота). Наші товариші, що тимчасом підбігли до нас, посували ся вперед i кричали до Москалїв: "Урра! Піддайте ся, бо вас поколемо"!
Товариш Ковалик з Долинщини, не знаючи ще, яка сила йде проти нас, радив нам перестати стріляти. "Нехай Москалї перші вистріляють свої патрони, a тодї ми їх полонимо". Стрілянина тривала коло години, аж поки ми не вистріляли всїх патронів. Стріляти ми мусїли, бо Москалї обходили нас з усїх сторін. Вкінцї товариш Стахів, наладувавши в ocтaннє кріс, вимірив у купу Москалїв й убив їх офіцера. Зате дістав зараз дві кулї, одну в чоло, другу в груди та впав мертвий. Шварц також стріляв безнастанно. А як нам уже не стало патронів, зловили нас усїх i повели назад, де стояла московська резерва яких шістьсот людей. Офіцер, що провадив ту резерву, сильно лютував на нас за те, що ми доостанку боронили ся, приказав відобрати від нас усї річи й заявив, що кождого другого з нас розстріляє зате, що ми зранили їх офіцера (він не хотїв признати, що ми його вбили: про се довідали ся ми опісля від салдатів, котрі сказали нам, що тїлo того офіцера виставлене bже в церкві).
Від одних відбирали ще салдати річи, а других уставляли вже до розстрілювання. Miж останнїми був i Шварц. Втім упало шість наших шрапнелїв на Москалїв i таки в наших очах вбито тридцать до сорок салдатів. То Лотиш Єндрик, котрому вдало ся втїкти, дав знати нашій артилєрії, де саме стоять Москалї (Єндрикови вивішали Москалї цїлу родину).
Москалї в переполосї подали ся назад. Але нас забрати не забули. Завели нас до якоїсь хати, де нас сторожили. По якімсь часї прибіг козак i крикнув: "Беріть полонених i втїкайте, бо офіцер із салдатами попав в австрійський полон!".
Нас випровадили з хати й скоро повели в напрямі на Тухольку. Було страшно зимно, а ми були дуже голодні. Москалї не дали нам нїчого їсти. О одинадцятій годинї в ночі привели нас до Тухольки й помістили в школї. По дорозї трохи не кождий стрічний Москаль кричав до нас: "Е! Ви добровольцї! Повиснете!" Цїлу дорогу Снак i Ковалик учили Шварца Отченашу.
В Тухольцї привели до нас Москалї свого мужа довіря, почтового урядника. Рутовского зі Львова, котрий подививши ся на нас, потвердив Москалям, що ми українські добровольцї. З Тухольки до Стрия вели нас пішки, a зі Стрия до Львова їхали ми залїзницею. У Львові вдало ся менї втїкти. Потому довідав ся я від знайомих, що мої полонені товариші отримали по дві пригорщі сухарів i з тим поїхали під караулом до Росії. По довшім часї прийшло від Ковалика письмо, що "Шербор-клюб" поміщений у Петропавловській кріпости. А ще потому написав i товариш Іван Паславський, але вже з Сибіру, з тобольської ґубернїї".
Так представляєть ся історія одного з нечисленних* чужинцїв, що знаходять ся в рядах У. C. С. Нa першу сильветку вибрав я нароком Жида, бо Жиди найкраще примінюють ся до обставин, серед яких приходить ся їм жити, та через те становлять немов перехід від наших хлопцїв до чужих. Відтвореннє псиxiки сього інтересного типу лишаю будучим творцям історичної повісти з наших часів, котрих вдячним завданнєм буде представити мотиви вступлення до стрільцїв чужинцїв i їх почування між ними. В данім випадку вважаю влучною Франкову інтродукцію.
* Статистику чужинців в У. С. С. гл. В моїй книжці п. з. "Слїдами Укр. Сїч. Стрільцїв". Тут зазначу, що чужинцї на загал представляють ся незле. З огляду на духову емуляцію я особисто заявив ся би за приниманнєм їх у наші ряди. О. Н.
[Вістник Союза визволення України, 17.10.1915]
II. У. С. Стрільцї в битві коло Соколова, Сокільник і Соснова.
Місце постою У.С.С., вересень, 1915.
Зміст: Як були уставлені сотнї? Приготовання становищ. Що ствердили стрілецькі патрулї перед битвою? Робота двох артілєрій. Як Росіяне відсунули ся в раннїй мряцї під наші окопи. "Урра!" Що ствердила мала стрілецька патруля безпосередньо перед битвою? Як працює телєфон у часі битви? Росіяне переходять ріку Стрипу коло Золочева й обступають наших стрільцїв. Соколівський міст в їх руках. Наші стрільцї відходять східнїм берегом ріки на північ. Геройська чета. Як два наші машинові кріси стріляють доостанку. Безіменний герой. Перехід через кладку.
Дня 8 вересня о 9 год. вечір утворено мостовий причілок у Соколові, котрий обсаджено від півночи 1-им курінем, а саме сотнями: Сушка, котра стояла при самім мостї й держала сторожу на мостї, та сотнею Чмоли — до дороги, що веде до сїльця Пантелихи (обі сотнї на городах за селом, місцями попід самі хати); за дорогою обсадила в полї позиції сотня Романа Дудинського, а в продовженню її сотня, що стоїть під проводом Каратницького.* Полудневу чвертку колеса до ріки Стрипи боронив баталїон гонведів під проводом кап. Ґічого.
Через чотири слїдуючі днї випрацьовувано й доповнювано стрілецькі рови, накривано їх, кладено перед ними навколо 40 кроків дротяні плоти й "селянські їздці," серед котрих лишаєть ся тільки незамітні й круті переходи для своїх стеж і патруль і т. и. Москалї заховували ся тихо та не зближували ся, тільки крутили ся коло Пантелихи, куди висилано наші полеві патрулї, котрі стверджували постійно, що Пантелиха обсаджена козаками. Часами стрічали наші хлопцї також піші московські патрулї. З меншими московськими патрулями, як кінними, так і пішими перестрілювали ся наші стрільцї, щоби Москаля спровокувати розвинути лїнїю й тим способом розслїдити його силу та позицію. Але він "не давав ся спровокувати." Вкінцї виявило ся, що в Пантелисї більших ворожих сил не було, тільки менші козацькі віддїли, а їх піші патрулї лише підходили до Пантелихи десь ззаду.
Наша артилєрія, що стояла недалеко за нами між першими хатами села, стріляла що-днини на російські патрулї, які підходили. Ворожа почала відповідати щойно 13-го, острілюючи густо наші позиції й шукаючи нашої артилєрії, причім вибила коло 2-метрову дїру в одній стїнї мурованого латинського костела, коло котрого було стрілецьке "місце першої лїкарської помочи" (Нilfsplatz). Др. В. Білозор мусїв змінити місце та пішов за ріку до села "Хатки". Нашим стрільцям російська артилєрія найменшої шкоди не заподїяла. Зате наша артилєрія стріляла дуже влучно: з наших позицій можна було виразно бачити, як по стрілах злїтали з коней козаки, як конї чвалали без їздцїв або козаки втїкали без коней. Раз влучив наш ґранат у стіг на полї, за котрий сховала ся ґpyпа козаків, відки порозбігала ся часть козаків пішки, а конї без їздцїв. Видно, що стріл був добрий.
Дня 14 рано почули з наших позицій голосні крики "урра!", але далеко від нас, на правім крилї, за причілком десь коло села Золотник. Була сильна ранїшня мряка й не було видно нїчого. За хвилю оклики втихли, але отаман Ґорук розпорядив строге поготівлє. Направо від нашого причілка точив ся бiй і чути було всї роди пального оружя. До нашого мостового причілку тільки в ряди-годи заблукав ся якийсь гарматнїй стріл.
Коли мряка розійшла ся, запримітили стрільцї перед позиціями Каратницького вже в віддаленню коло 2000 кроків, як Москалї перебігали від полукіпка до полукіпка, але поодиноко й рідко. Стрільцї острілювали їх.
Незабаром занепокоїли наших якісь підозрілі рухи в лагіднім арку, що знаходив ся на яких 1.000 ступнїв перед нашими позиціями на право від дороги до Пантелихи. На більшім просторі рухали ся коноплї й зелена гичка бульби. Сотник Дудинський вислав патрулю, зложену з вістуна Михайла Цяпки та стрільцїв: Максима Тарка й Юрка Зварича, котрі пішли ровом попри дорогу в напрямі до Пантелихи, перекрадаючи ся хильцем поміж верби. Потім перейшли в коноплї, де нараз попадали. По якімсь часї можна було бачити, як вони обережно вертали рачки, що хвилї задержуючи ся. Вернувши, донесли, що на 30 ступнів побачили перед собою в бульбі зовсїм несподївано коло вісїм салдатів, котрі зайняті були скорим вкопуваннєм і тому їх не запримітили. Було ясним, що їх у ярі мусїло бути більше, що се вже була уставлена розстрільна, яка вже вковувала ся та приготовляла ся до бою.
Стверджено се коло год. 11 рано.
Очевидно свою розстрільну підсунули Москалї раненько під охороною сильної мряки. Неправдоподібна була річ, аби се могло стати ся в ночі, бо серед нічної тишини стрілецькі полеві сторожі, висунені над самий яр, мусїли б се були запримітити (в день або при більшім неспокою полеві сторожі стягають ся до боєвої лїнїї). Того дня рано мимо сильної мряки стягнено їх уже о год. 8 рано з причини битви, що почала ся направо.
Телєфон сильно працював. Чути було, як рівночасно з ріжних сторін і в ріжних напрямах інформували тебе команданти, звучали з розстрільної донесення про положеннє, а з команд прикази — все всуміш, у мовах українській, нїмецькій і мадярській: від бриґади до ґруп, від ґруп до полків, від полків до баталїонів (курінїв), від курінїв уже до сотень у стрілецьких ровах і все те навідворот і рівночасно. Серед таких обставин часто годї порозуміти ся, бо нераз пoвстaє крик, від котрого аж уха болять, і хто не має сильного орґану, стає безрадний і то не тільки він, але й той, до котрого він говорить. А буває ще гірше, що телєфон дуже слабо функціонує, головно з атмосферичних причин (дроти ведеть ся полем, збіжем і не все на тичках, але часто по землї). Бувають випадки, що телєфонуєть ся поти, поки піший післанець не полагодить справи ногами й не віднесе та принесе відповідного письма.
По ствердженню, що неприятельська розстрільна вже так близько від наших позицій, а направо кипить сильний бій, пішов сотник Дудинський до отамана Ґорука, щоб особисто обговорити з ним положеннє. Отаман Ґорук постановив безумовно зажадати помочи для згущення своєї розстрільної. Через телєфон отамана чути було ріжні донесення поодиноких ґруп і всякі прикази. З них видно було, що ґрупа, яка стояла здовж Стрипи коло Золотник, мусїла подати ся на західний беріг ріки й що ґрупа, котра стояла між Золотниками та Соколовом, не може устояти ся під сильним неприятельським напором. Слїдували прикази, держати позиції за всяку ціну та що надходять резерви.
Почувши, що йдуть резерви, телєфонує на приказ отамана курінний адютант др. Суховерський о поміч для нашого куріня в силї одної компанії. Відповідь, що прийде. Була друга година. З телєфонїчних розмов чути, що Москалї в Золотниках перейшли ріку Стрипу та посувають ся вже й західним її берегом на Соколів, — значить, у напрямі до нас.
Телєфон ґрупи направо від соколівського мостового причілку перестає функціонувати — очевидно вже перерваний.
В тім напрямі побіг адютант Суховерський.
Рівночасно посипали ся з ломотом і гуком гарматні стрільна, надаючи при самій курінній управі. Засвистїли густо й крісові кулї. Наша артилєрія переходить із Соколова за ріку. Вертає Суховерський і доносить, що бачив Москалїв, як вдовж обох берегів Стрипи посувають ся на Соколїв і зближають ся вже до моста. Доносить ся про се телєфонїчно бриґадї з поясненнєм, що нас заходять ззаду. Приказ: "Держати доостанку! Поміч іде."
І справдї прийшла до нас — часть гонведів. Одну післав отаман зараз до скріплення нашого правого крила, а другу задержав коло себе, щоби кинути її, де слїд у відповідній хвилї. Тимчасом ті наші резерви, що обсадили правий** беріг ріки, мусїли подати ся.
Ще прилетїв стрілець, присланий ізза ріки полковим отаманом Коссаком.
І на наш міст у Соколові ввалили ся Москалї в більшій силї. Невеличка стрілецька сторожа, що береже самого мосту під проводом ст. десятника Калинця, розскочила ся під напором козаків на три части. За козаками посунула через міст і московська піхота, ведучи на лївий беріг ріки полонених, забраних на правім. Рівночасно з трьох сторін напирають Москалї на мостовий причілок, котрого дальше боронять наші стрільцї — вже самі, одинокі. Москалї перевалили дротяні перешкоди, при котрих упало їх сила під скорим огнем наших стрільцїв, і сунуть на наші рови...
Приказ сповнено. Моста, котрий наші стрільцї мали держати доостанку, вже не було. На право від нас стрілянина втихла. Там було вже по битві. Отаман Ґорук, сотник Дудинський, ад'ютант Суховерський уже в стрілецьких ровах. Лишало ся тепер: видістати ся з матнї, що з кождою секундою ставала вузша й вузша. Орієнтація стрільцїв знаменита; ті, що були на лївім крилї й так сягали до ріки й удержували полученнє з мостовим причілком у Соснові, віддаленим від нашого о 5 клм., подають ся східнїм берегом ріки на північ до Соснова. Крісовий огонь Москалїв переважає з заду. На нашім правім крилї все ще тарахкочуть два машинові кріси, обслугувані Українцями з 35 н. краєв. оборони, а придїлені до нашого куріня. Від них головно залежить, чи курінь зможе видістати ся з матнї... З ними лишаєть ся чета хорунж. Софії Галєчківної, висунена найдальше направо (з сотнї, котрою проводить Каратницький). Під їх охороною сотник Дудинський випроваджує зі стрілецьких ровів свою сотню й бере напрям на Сосків, де бачить останню дошку рахунку, бо з сеї сторони ворога ще не було видно. Питаннє лише було, чи вдержить ся мостовий причілок у Соснові, заки дійдуть там стрільцї. Бій кипів уже й там.
За ним рушили й инші.
А з машинових крісів тарахкотів уже лиш один — той, що був на самім кінцї правого крила. Нарештї й він замовк, а з ним і крісові стріли чети Софії Галєчківної (пізнїйше стверджено, що один з машинових крісів влучив московський ґранат і розбив його, а на місцї, де стояв другий, напів стояв у стрілецькім рові пробитий московськими штиками молоденький жовнїр Українець, що доостанку боронив І куріня Укр. Сїчових Стрільцїв й охоронив його відворот своїм життєм; він за декілька днїв успів зжити ся з нашими хлопцями; з чети Софії Галєчківної врятувало ся лише декілька. Ся чета гідно станула поруч молодого героя, що доостанку обслугував машиновий кріс, і врятувала разом з ним курінь).
А курінь посував ся скорим ходом на північ — очеретами й болотами. Побували ся під огнем з обох берегів ріки. Перейшли потрійну дротяну охорону власних позицій, причім деякі позависали в дротах так, що треба їх було витягати, бо багато стрільцїв, котрих позиції були дальше під незамітного переходу, не знали його, а під густим градом куль кождий як найскорше старав ся перейти дроти, котрі тепер з противної сторони відограти мали ролю, для якої були призначені. За стрільцями подбігли козаки на конях, котрих одначе стрільцї відогнали крісовим огнем. Надрічні мокляки перешкодили російській кінноті піти більшою масою в погоню.
Була година 5 з полудня, як 1 курінь У. С. С. дійшов до двора в Соснові. До моста було ще з кільометер ходу; сей кільометер дороги міг рішити про істнованнє цїлого куріня. Тому наші стрільцї пустили ся переходити ріку слабою і дуже довгою кладкою без поруча, збудованою коло двора; але не зараз, бо инші війська, що стояли на західнім березї Стрипи, не надїючи ся, щоб на східнім березї міг витримати досї якийсь наш віддїл, легко могли прийняти огнем тих, що надходили. Між стрільцями виринула вже думка ждати в очеретах до ночі й тут боронити ся. Але вкінцї рішили ся переходити через ріку.
Треба було йти кладкою поволи, одинцем і в далеких відступах. А Москалї бомбардували ту кладчину страшним способом гарматнїм огнем. На щастє російські ґранати падали попри саму кладку в воду, — котра стовпами підносила ся в гору й, обливаючи наших хлопцїв, давала їм зимну купіль по гарячій битві. Перший перевів свою сотню четарь Роман Сушко, опісля Осип Яримович, за ним Дудинський. Перехід замикала сотня Каратницького. При самім кінцї переходу, що тривав понад чверть години (значить: в такім положенню дуже довго), коли Москалї почали вже зблизька напирати, останнї ряди куріня пустили ся вплав через ріку та з них декілька потонуло.
Курінь, перейшовши ріку, спрямував до хутора Ваґа по дальші прикази. Тут і заночував (коло 5 клм. від ріки).
Команда й дивізійний штаб, побачивши стрільцїв, здивували ся дуже, бо вважали цїлий курінь пропавшим. Штабові офіцери голосно висловлювали своє здивованнє та складали поздоровлення офіцерам куріня.
На другий день "пропавший" курінь зайняв нові позиції під Сосновом біля цїсарської дороги, а коли втихомирив ся фронт, відійшов на 2-дневний спочинок.
На основі власне спостережень тай інформацій учасників подає др Осип Hазaрук.
* Передтим Носковського.
** Все, розумієть ся, з бігом ріки.
[Вістник Союза визволення України, 24.10.1915]
III. З гарних днів Українських Сїчових Стрільцїв.
In den Tod hineinmarschieren,
Eh' des Lebens Sonne rank...
Wer dich hört, Soldatensang,
Der will immer mitmаrschieren
Mit den todbedrohten Brüdern
Alt sein Leben lang.*
Зміст: Про те, де "поезія" є й де її немає, декілька слів. Дещо з теорії "політичних основ". Як перший полк У. С. С. збирав ся до відходу в поле. Про що він говорив? "Курінь! Чвірками вправо в бік!" Дивний полк. На подільській рівнині. Стійність спостережень невідомого автора старої поеми. Величезний, товстий крук і дещо про коріннє забобону. Чи істнує "всезнайко", котрий знає, що є, що було й що буде? Чи наш полк великий, чи малий?
Я добре не розумію сих на перший погляд простих й ясних слів поета: "Поезія, брате, всюди є: I в людях і в природї" (Лепкий). То значить, що не маю певности, як їх розумів поет. Але як що він розумів їх так, що в усїх людях є поезія, то я мусїв би спротивити ся такому розумінню. Бо подумайте лише, яка поезія може бути напр. у тих численних членів наших ріжних видїлів, дирекцій, корпорацій, що йдучи на засїданнє, нїколи не знають, що на тім засїданню скажуть, а постійно "попирають" передбесїдника, повторяючи, розумієть ся, на причуд скучно та кепсько те, що він сказав за своїм передбесїдником. Буде в тім хиба така поезія, як напр. в з'ужитім ґумовім плащі. Але на що нам аж на засїданнє йти? От возьмім перед себе декілька збірників українських поезій, а переконаймо ся, що в 50% тих творів (я нинї в добрім гуморі, бо забрала ся від нашої хати батерія артилєрії, котра неможливим свистом не давала менї спокою, — й тому так лагідно думаю про нашу поезію) немає нї дрібки поезії. Ба, немає навіть даних, аби поезія могла колись зацвісти на білім папері, який записують такі люде. Немає навіть слїду поетичної ерудиції нї розуміння, що може становити безсмертний товчок до дїйсної поезії. Переконаєте ся про се, приложивши до таких творів коротку й розумну міру Ґете, котрий каже, що "Dichten ist ein Übermut" (Поетичне творіннє се проява духової буйности) та що на се складаєть ся гаряча кров, веселість і свобода духа. Сього очевидно не можна розуміти так, що сумна творчість тим самим не поетична. Тут ходить очевидно о тип творця з широкою амплїтудою в душі, в котрій мусить бути можливість також свобідного та позитивного (се тільки инший термін на: "веселого") світогляду. Такі типи поетів, відбиваючи ся об тверду дїйсність, майже все задержують ся на противній границї свого розмаху, де починаєть ся "квиліннє гієни в яру або шелест гадюки". І воно може бути поетичне, але перед ним мусить бути щось таке траґічне, як ніч, що западає.** Дальше говорить Ґете, що з багатьох складників поезії чотири дїлають рівно сильно, хоч й инакшим способом, і на простих людей і на майстрів поезії: любов, звенїннє "кришталевих чаш", наповнених вином, брязкіт воєнного оружа й ще одна річ, дивна, але для дїйсного поета необхідна: ненависть до того, що на неї заслугує.
Weiss der Sänger dieser Viere
Ungewallgen Stoff zи mischen,
Hаfіs gleich, wird er die Volker
Ewig freuen und erfrischen.***
Такі ремінісценції, думки, порівнання й висновки прийшли менї на думку, коли я дня 28 вересня раненько дивив ся та чув, як на вулицях села Вівся збирав ся з короткого спочинку до відходу цїлий полк У. С. С. — Biн пережив тут декілька гарних днїв у спокою й погодї. Яке множество переписних листків вийшло відси в далекий світ до рідних, дорогих, знайомих. А тепер з усїх улиць надходять чети за четами й уставляють ся на головнім шляху. Шум, як у великім вулію. Про що вони говорять? Про прихід скріплення з кадри, яке вчора прибуло — в нових одностроях, про "фасунок" одежі й білля, котрий також учора наступив. Чи розумієте ви, що значить для жовнїри новий мундур, нові черевики, свіже біллє? Воно робить його таким веселим і живим. І ще йде розмова про недавню битву коло Соколова, котра мимо того, що обступлено перший курінь, скінчила ся для нього так щасливо. А той шум розмов перебиває то з сього, то з того кінця села пісня. То йдуть нові чети й сотнї, співаючи. Вже й старшина на конях виднїє.
Залунали команди:
"Перший курінь — позір!"
"Курінь, вправо глянь!"
Наступає донесеннє: "Пане полковнику! Доношу неслушно: стільки та стільки людей!"
В останнї слова донесення впадає оклик команди в другім курінї.
Знов таке саме донесеннє.
Нова команда — одна й друга:
"Чвірками вправо в бік!"
"Походом руш!"
І похід рушає. На передї полковий отаман з адютантами, перед кождою сотнею сотник на конї. Який же довгий ряд! По роцї війни в Карпатах, на Підгірю й Поділлю, по множестві битв і нечуваних напружень сього гаю молоденьких лїторостей українського народу. Справдї! Як що дивити ся по всїм тім на український лєґіон, то маєть ся вражіннє, що він невмирущий. Скільки полків, бриґад, дивізій і цїлих армій знищила ся велика війна! А наш лєґіон все є й є, такий великий, гарний і хоробрий. А не думайте, що він ухиляв ся від битв і приступів і трудних стеж. Де там! На його довжезнім помотанім шляху стоїть стільки свідків, хрестами значених, а ще більше без хрестів і без нїякого знаку, таких мовчки вимовних свідків його крівавих дїл. А прецїнь він істнує, живий, здоровий і веселий. І скільки сміху в його рядах!
Широка й далека подільська рівнина, як океан схвильована легкими валами горбів. Поле й поле. Нагадуєть ся плястична картина походу, змальована старим українським постом у двох стрічках:
"Русь поля загородила
Здовж червоними щитами..."
Якже влучно обсервував старий український поет похід нашого війська на рівнім степу! Змальована ним картина має вічну "обсерваційну стійність". Правда, тепер уже не червона, як кров, барва староукраїнських щитів полонить очі, але синїй, як далечінь, кольор одностроїв. Але се тільки зміна в барві, не в десенї, канві. Рівнина дїйсно загороджена на величезнім просторі цвітучим живоплотом молодих хлопцїв. А при кождім з них кріс сторчить, як невеличка тичка в молодім ще винограднику десь біля Токаю. І вино дасть сей виноградник, хоч він ще дуже молодий, таке добре червоне вино.
Відїзджаю далеко в бік: жовопліт іде, посуваєть ся, як велика синя лента, все вузша й вузша.
Гей далеко на обрію виднїють якісь почорнїлі руїни. Підїзджаю до них. Сторчать стїни, димом окопчені. Свідки недавньої "визвольної" господарки христолюбивого царського воїнства. Від них чути проразливе й прикре краканнє. Дивлю ся: величезний, цїлий чорний крук. Такого великого крука я ще нїколи не бачив. Мав нагоду поживити ся брат. А такий зробив ся імпертінентний, як директор більшого банку. Можна було думати, що він пострілений у крила, бо навіть при великім зближенню до нього не втїкав. А він був тільки товстий. Мій товариш, котрий був зі мною, жалував дуже, що не мав фотоґрафічного апарату, щоби зробити знимку з сього крука. Думаючи, що крук ранений, пробували ми його зловити. Він досить поволи йшов собі в напрямі від нас і тим способом обманював, що не може летїти. Колиж ми занадто зближили ся, він лїниво підлетїв в гору та з криком полетїв. Ми довго дивили ся, чи не полетить він у напрям до наших стрільцїв, що як хочуть неписані постанови забобону, мало б бути кепською ворожбою. Але крук-велетень покрутив ся тільки коло нас і відлетів в иншу сторону.
Яке-ж інтересне коріннє забобону: Його початки гублять ся в темній праісторії людства та вже виразно й могутньо виступають у старім Вавилонї й Єгиптї, в чудовій Греції й могутнїм Римі. В свідомість новочасної людини втискають ся вони з величньої, як море, поеми Гомера, де повагом виступають жрецї, "найдосвіднїйші з ахайських птаховорожцїв", "прозорливі всевідуни, котрі знають, що є, що було й що буде", — й із понурих, як ніч, траґедій Coфокля та з учених і гладких у стилю клясиків Риму й із чудової піснї про "поход Ігоря на Половцїв" і з наших лїтописей і з непрослїджених джерел пісень, казок і байок українського народу... Ей, щоб так ізза сих руїн вийшов тепер який "всевідун", котрий знає, що є, що було й що буде! Я зараз попросив би його відповіди на деякі питання...
А він — дїйсно виходить: чудовий краєвид природи, змінений трохи людською працею; дерева ще зеленїють. Але не всї. Онде груша, що дуже вчасно родить, має вже листє, як золото, жовте. А онде легко червонїють, як личка сухітичних дївчат, листочки черешнї. А там далї черемха виглядає, як несвоя. Все, все, що рано родить і плід дає, мусить утомити ся та сили втратити скорше. Споконвічнє право природи...
..."Не вже тобі лиш не судилось дїло,
Щоб виявило твоїх сил безмірність?...
Се-ж неможливе. Ми-ж іще так мало зробили для себе та для земель, котрі зайняли. Так мало, мало. І що нам може зробити ся війна, котру від довгого часу приготовляли найбільші грабіжники, яких коли небудь бачила історія, — все одно, як ся війна скінчить ся...
Перший полк У. С. С. став у своєї хвилевої мети та зійшов ся. Який вже він малий! Що слїз коштуватиме він наш бідний нарід і сердешньої крови..."
" а заважить у судьбах війни,
Як та муха волови..."
Може й так. Але він невмирущий доказ живучости українського народу, в нїм горить огонь ідеї, через котру заважить він по війнї, сильно заважить.
Полк уставлений. З'являєть ся командант дивізії ґенерал майор Ігнатій Фляйшман, тип поважного вояка з сивим волосєм і чорними ще вусами й енерґічним виглядом лиця в окруженню симпатичних з вигляду штабових офіцерів Хорвата й Пєнєвского. Говорить голосно, звінко, з сильною дикцією.
Ґенерал підносить оклик, в честь цїсаря. Тричі повторили сей оклик Українські Сїчові Стрільцї. Голосно, могучо. — Дефіляда.
Полковий отаман Коссак отримує диспозиції в справі відходу полку на становища.
* Заки зайде сонце життя, машеруй на стрічу смерти... Хоче йти туди, хто тільки раз почує тебе, вояцька пісне! Хоче йти через цїле життє разом з братами, яким звідусїль грозить смерть.
** Пop. Шекспіра:
Mir ekelt ob der falschen Welt und lieben
Will ich vou ihr die kahle Noldurft nur.
Drum, Timon, grabe dir alnbald dein. Grab.
Lieg, wo der Seeschaum täglich schlagen mag
Den Stein; dein Epitaph schreitt in der Grotte
Dass Tod in mir den Leben ander spotte.
(Менї осоружний фалшивий світ і люблю з нього тільки голу конечність. Длятого, Тімоне, копай собі скоро гріб і постав намогильний камінь там, де пінисте море день-у-день битиметь ся. І напиши в печері надгробну напись, що навіть моя смерть се кпин з життя инших).
*** Як що співець уміє мішати прамогутнїй матеріял сих чотирьох мотивів, наче (поет) Гафіс, буде вічно тїснити та духово відсвіжувати народи.
[Вістник Союза визволення України, 31.10.1915]
31.10.1915