Десь під кінець XIX сторіччя Французька академія наук прийняла ухвалу не брати до розгляду будь-яких повідомлень, в яких би трактувалося питання про виникнення людської мови. Я не знаю, які тут були аргументи, тому спробую навести свої для підтримання цього рішення.
Добре відомо, що у світі існує багато різноманітних, і не лише звукових, засобів комунікації. Тому необхідно на початку вказати на різниці між людською мовою і засобами порозуміння у тваринному світі.
Основна різниця полягає у тому, що тваринні сигнали не володіють ніякою внутрішньою структурою, вони глобальні, внутрішньо недискретні, хоч як такі можуть бути певними наборами диференційованих засобів вираження якихось змістів: попередження про небезпеку, що наближається, пошук представника протилежної статі тощо.
Людська мова, навпаки, внутрішньо дискретна. Мовний акт квантується на двох рівнях: семантичному та асемантичному. На семантичному рівні виділяються ієрархічно упорядковані яруси морфем – категоріальних грамем і семантем, далі – словоформ, синтагмем і речень, на асемантичному – система фонем, носіями яких є звуки – артикулеми. Саме завдяки такій своїй структурі мова відкриває перед людиною безмежні можливості заповнити як зовнішній – матеріальний, так і внутрішній – інтелектуальний простір достатньою кількістю мовних знаків – виразників відповідних понять. Ці знаки є не лише внутрішньо структуровані, на чому й ґрунтується їх квантування на згаданих вище двох рівнях, але їх системна природа поширюється й на, так би мовити, зовнішні зв’язки між ними, отже, на системно-граматичні та квазісистемно-лексичні парадигми.
Не скажу нічого нового, констатуючи, що людська мова має статично-динамічний характер. З одного боку, вона являє собою певну даність, що існує в окремо взятому мовному колективі, точніше, у так званій мовній свідомості членів цього колективу, з іншого – вона постійно еволюціонує в результаті дії переважно внутрішніх, частково й зовнішніх факторів. Однак і в своїй статиці, і в динаміці мова виступає як певна автономна сутність. Діяльність людини обмежується тут здебільшого на творенні, причому на базі вже існуючого мовного матеріалу, нових виразів для позначення нових понять як конкретного, так і абстрактного змісту. Уся системно-структурна сфера мови: граматична парадигматика, фонетико-фонологічна система тощо – знаходиться поза компетенцією людини. Особливо фонемний інвентар мови в його діахронічній динаміці виступає як зовсім автономна сутність.
Слід звернути увагу на ще один факт. Засоби комунікації тварин – це елементи ґенетичної інформації, вони вроджені. Цікаво навести такий приклад. Бджола, що знайшла на відстані декількох кілометрів від свого вулика ниву квітучої гречки чи розквітлу липу, летить додому і інформує про це свої посестри, виконуючи перед ними особливий танок, у якому міститься повідомлення про напрямок, куди треба летіти, про відстань цього медоносного місця і про його приблизний запас. Так от, ніхто не навчав бджіл ні цього танцю, ні того, як його треба розуміти, подібно як ніхто не вчить птахів, як їм будувати гнізда, ані павуків, як їм плести павутиння. Людина ж, навпаки, мусить ще в дуже ранньому дитинстві навчитися говорити. Тут, мимохідь кажучи, на наших очах відбувається не дуже усвідомлюваний дивовижний і, можна сказати, неймовірний процес фіксації у певних центрах центральної нервової системи маленької людини категоріальних фактів і основних некатегоріальних фондів рідної мови та засобів їх активної передачі та пасивної ідентифікації. Це творить абсолютно необхідну базу інтелектуального, а може й фізичного розвитку дитини.
Вродженою є диспозиція методики оволодіти мовою, навчитися говорити.
Ось тут ми підходимо до основного моменту наших міркувань. Мова існує постільки, поскільки існує людина, вона існує для того, щоб функціонувати у людському середовищі. Людська мова може існувати і функціонувати лише за умови наявності у людині – суб’єкта мовлення – певних механізмів продукування і сприймання мовних знаків. Це здатність людини виділяти із звуків, що сприймаються слухом, структурні інваріанти – кенеми (за термінологією копенгагенської школи) і конструювати з них значущі елементи – плереми; це наявність у пам’яті людини наповнених змістом плерем для повідомлень або закликів. Все це творить так звану “довгу пам’ять”. Крім того, існує ще й “коротка пам’ять”, необхідна для реалізації формально-граматично та семантично завершеного синтаксичного утворення. Сюди слід віднести різні типи конгруенції – узгодження, так би мовити, “зістроєння” докупи окремих елементів даного синтаксичного цілого. Можливо, на найпримітивнівшій стадії такий засіб мовлення ще не був необхідний, хоч і варто тут нагадати вказівку О.Єсперсена на особливу складність мов найпримітивніших племен.
Згадаймо ще про звуково-артикуляційний апарат людини. На перший погляд, усі ці органи, починаючи від ларинґса з голосовими зв’язками і закінчуючи губами, є і у тварин, які не володіють мовою, і передусім у приматів. У засаді вони і не виникали в еволюції як органи мовлення, а лише вторинно були пристосовані до такого функціонування. Подумаймо, з якою віртуозністю кожна пересічна нормальна людина володіє ними в процесі мовлення, в якому темпі і з якою точністю вона формує відповідні мовні звуки і як безпомилково сприймає їх, їхню акустично-ідентифікуючу апаратуру. Це вже можливе завдяки відповідним механізмам у центральній нервовій системі, відповідної мускулатури та її іннервації. Які ж можуть бути тут висновки? Якщо описана мовна диспозиція людини у її сучасній досконалості, яка, до речі, є вже протягом багатьох тисячоліть, стосується усього людського роду і може розглядатися як результат еволюції, яка очевидно мусила б бути завершеною в невідомо якій сивій давнині, то базові елементи цієї ж диспозиції мусили б бути на первинніших етапах розвитку мовлення. Маю на увазі дворівневе квантування мови, уміння людини творити та ідентифікувати абстрактні звукові інваріанти і конструювати з них значущі монеми. Такі здібності людини могли б заіснувати тільки за умови, якщо є мовлення. Виходить парадокс: людська мова виникла тоді і там, коли і де вже існувала мова. Її не могло бути, коли не існували для цього відповідні передумови, а передумови не могли існувати, коли не було самої мови. Французькі академіки, отже, мали рацію, відмовившись розглядати проблему виникнення людської мови.
Насамкінець зупинюся ось на чому. У свій час звернулися до мене з проханням прорецензувати нову тоді книгу Р.Будагова “Что такое совершенствование языка”. Прочитавши її, я відмовився це зробити, бо рецензія могла бути лише негативною. Основна теза цієї книги полягає у твердженні, що з плином часу мова стає досконалішою, причому це стосується, за автором, не лише стилістичного та лексичного аспекту, але й граматичної і навіть фонетичної систем. У цій марксистській теорії з приєднанням концепції О.Єсперсена про “efficiency of language” зовсім не враховано таких очевидних фактів, як те, що хоч мовою досі неперевершених епопей Гомера (IX ст. до Христа) і не напишеш сучасного фізичного трактату, але вона – ця мова – не гірша від сучасної грецької мови, що латинською мовою Ціцерона, Верґілія і Горація написаний трактат М.Коперніка ”De revolutionibus orbium celestium”, що наприкінці VIII ст. філософський трактат Ізидора Севільського “De fide catholica” було перекладено на мову старонімецьких франкських варварів, що у цьому перекладі є вдалі спроби творити абстрактну філософську термінологію, що, нарешті, мова перекладу Біблії, який здійснив Мартін Лютер на початку XVI ст., залишається понині зразком, еталоном досконалості німецької мови, хоч від того часу минуло вже майже пів тисячоліття. Зрозуміло, що мова Пушкіна – це не мова Ломоносова, що мова Шевченка – не мова Сковороди, мова Гайнріха Гайне – не мова Вальтера фон дер Фобельвайде. Інші часи – інші вимоги. Мова існує у двох вимірах, і обидва вони зовсім реальні: це актуальність та потенційність. Мовна компетентність – термін Н.Хомського – людини і полягає у тому, що вона пристосовує мову до вже нових своїх потреб, а мова володіє потенціями, які роблять можливим обслуговувати кожночасно своє середовище якнайдосконаліше. Отже, розвиток та вдосконалення мови – це ніщо інше, як актуалізація мовних потенцій: виникнення неологізмів, процеси метафоризації, з наступним включенням і неологізмів, і метафор, що поблідли, до загального фонду апелятивів і еволюція синтаксису речень до ускладнення, як це сталося з мовою німецької класичної літератури або, навпаки, її спрощення, як це сталося з тією ж мовою у нашому сторіччі. Великі письменники – це саме люди, яким дано з достатньою повнотою черпати з бездонних криниць мовних потенцій все нові і нові скарби. Досконалиться не мова, а ступінь оволодіння нею.
Не знаю, чи можна в коло цієї проблематики включити й творення наукових термінів, які в наші часи головно ґрунтуються на матеріалі класичних мов: “комп’ютер” на латинській, а “кібернетика” на грецькій. Колись чималу ролю грала тут і арабська мова: “алґебра” і “алкоголь” – це арабські слова. Але давні греки володіли термінологією, що розвинулася на своїй рідній грецькій базі. Це терміни математики (Евклід), медицини (Гіппократ), філософії (Платон, Арістотель, софісти, стоїки та ін.), філології, зокрема мовознавства (Діонізій та Аполліній). Можна було б продовжувати наші міркування, але на цьому зупинимося. Походження і сама сутність мови покриті таїною. Вона хоч і нерозривно пов’язана з людиною і є одним з основних елементів її природи, поряд з тим існує автономно: і в статиці, і в динаміці. Тому напрошується думка про її в принципі містичну природу. Ignoramus et ignorabimus!
Б.М.Задорожний, проф., Львівський університет
[Іноземна філологія, №111 (1999), с.5–7]
27.06.2025