Над Золотою Липою.

(Пів дня у таборах Українських Сїчових Стрільцїв).

 

Дуже близько боєвої лїнїї, — в серпнї, 1915.

 

O Erin, gedenke der alten Zeit,

Als kühn noch deine Krieger

Gefochten ruhmvoll im blutigen Streit

Und die Fremden verjagt als Sieger...*

З "Ірляндських Мельодій" T.Мура.

 

По кількагодиннім снї встав я досить утомлений і почав розпитувати за водою, щоби вмити ся. По якімсь часї принесли товариші пів ведра якоїсь густої течі і зовсїм серіозно заявили, що се вода. Я вкинув у неї кістку сублїмату та розпустивши її, почав мити ся.

 

Доходило полудне, як я вибрав ся до табору першого куріня наших стрільцїв разом із трьома товаришами. День був погідний, хоч у воздусї чути було, що наступить зміна. Якась отяжілість опановує ноги, руки, мозок. Думки тягнуть ся так лїниво й отяжіло, як розмокла одїж. А сонце світить і кидає свій золотий блеск на жовті лани пшеницї, переплїтані зеленими гаями й темними лїсами. А все-таки я йду до таборів, що стоять звернені грудьми проти Москви, як не стояли вже двіста лїт. А прецїнь я знаю, що йду до таборів наших хлопцїв, котрі за одинайцять місяцїв війни нїколи й нїде не дали себе проломити ворожій силї.

 

Иншого роду картина, цїлком инші сценїчні особи. Щойно скінчила ся битва. В дивізійній канцелярії говорить хтось до телєфону по нїмецьки: "Прошу помочи, найменше баталїон".

 

— "Адже маєте там Українських Стрільцїв".

 

"В тім то й річ, що їх нема. На них через кілька годин дуже бив неприятель і вони під його напором десь зникли. Не бачу, щоби подали ся, значить, або в неволї, або вигинули".

 

— "Ви ще недавно прийшли та не знаєте сих людей: пождїть три-чотири години, а побачите їх знову там, де передтим стояли".

 

Так багато світла навкруги! Відбиваєть ся воно сотками відмін від пожовклої стернї, від білої дороги, від ясного гаю і від темного лїса. До того лїса ми йдемо. В нїм стоїть табором перший курінь Українських Сїчових Стрільцїв. Лїс чисто грабовий, тільки в долинї виднїє трохи темно-зеленої смеречини. Звичайно, як десь іду, представляю собі наперед, що я там можу застати й побачити. Опісля з заінтересованнєм порівную дійсність з картинами уяви та стверджую, о скільки я помилив ся.

 

Але тут бою ся робити се. Якось прикро представляти собі людей, що майже рік були в безперервнім бою і стояли під голим небом в слоту та непогоду, в студінь і спеку, а я майже весь той нас сидїв у вигідних кімнатах.

 

В таборі першого куріня.

 

І.

 

Зміст: Мозаїкова картина й проба її опису. Обід наших офіцерів. Настрій. Опис лісової кватири курінного команданта. Вілля команданта сотнї Сушка з ґазонами. Який се стиль? Гуцульське племя. Вулицї й инші особливости сього стрілецького міста. Концерт, каварня й фризієрня. В країнї казки. Декілька слів про молодість і середний вік. Топірцї, вирізані в живім дереві. Цїна 10 К. Не для людей і не для грошей... Який тип сотворив культуру? Одинока чужа напись. Стрілецький хор. Привид церкви. "От пoвiтра, глада, огня і войни"...

 

Поволи й отягаючи ся вступаю між перші дерева грабового лїса, в котрім стоять табором наші Стрільцї. По полї, залитім сонцем і теплом, приємно впливає лїсовий півсумерк. По декількох секундах мої очі "аклїматизують ся". Розріжняю усе. Різке оживленнє заволодїло мною. Не знаю, що більше спричинило його: приємна вохкість і півсумерк, чи думки та картини, викликані цїлком новим для мене вражіннєм.

 

Воно складаєть ся з цїлої мозаїки ріжної форми, краски й інтензивности вражінь, що складають ся в одну гармонїйну цїлість, як образ у старім соборі святої Софії. Читач певно здивуєть ся, коли я кажу йому, що, ввійшовши до сього лїса, мав я вражіннє, що входжу до — великого сальону. Долівка чисто виметена. Нї трави, нї листочка, тільки гладка, чиста убита сїра земля. З неї підносять ся рівно в гору високі сїрі пнї ще молодих грабів і кінчать ся в горі густим зеленим склепіннєм. На тлї тої чистої сїрої землї і сїрих грабових пнїв виднїють ряди як попіл сїрих наметів. Кількадесять ступнїв від краю лїса сидять кругом невеличкого столика, збитого з тонких дощинок молоденькі офіцери Українських Сїчових Стрільцїв у синяво сїрих одностроях і між ними одна панночка, також в офіцерськім однострою. Обідають. Підходимо до них. Представляємо ся взаємно. Роблять нам місце. Просять сїдати та дають також нам обідати (наші відвідини заповіджені ще рано одним моїм знайомим офіцером). Обід складаєть ся з зупи і двох дань. Все студене, бо привезено з кухнї, котра находить ся аж у селї. Розмова не складаєть ся. Мабуть тому, що я щойно перший раз тут і між ними нема моїх ровесників. Майже мовчки зїли ми обід. Стрільцї вже передтим пообідали і в таборі панувала тишина. Тільки вітер шумів легко верхами грабових дерев.

 

По обідї показали нам офіцери призначену для нас кватиру, найлїпшу, яку могли нам дати, а саме канцелярію неприсутного тепер курінного отамана. Підходимо до неї. Перед нами "будівля", що пригадує — читач мусить приготовити ся на здивованнє — стару грецьку святиню: чотири стїни, уложені в простокутник, а над ними дах, котрого причілки непропорціонально високі. Якби не те, мало би ся вражіннє, що перед нами якась дуже стара форма будівлї. Стіни з зовнїшної сторони так щільно обложені зеленою смеречиною, що матеріялу, з якого вони зроблені, нї трохи не видно. Двері так знаменито закриті в однїй зі стїн, що ми чужі минули їх, хоч ловили руками по них. Отворили нам. Входимо. Перед нами, проти дверей віконце, зложене з шістьох шиб. Перед віконцем стіл з трьох грубих дощок. По обох сторонах його дві причі-лежанки. Одна велика на цїлу кімнату від стіни до стіни й широка, вистелена "фоєю" (галузками з чатинних дерев), друга мала та вузка, вистелена соломою. Стїни з середини виглядають як "кикльопські" мури, тільки з дерева: досить грубі і довгі грабові пнї, щільно припасовані до себе, хоч округлі (на всїх є кора), уложені один на другім у поземім напрямі. Так само зроблені причілки, що мають форму правильного трикутника. Дах соломяний. В одній його половинї простокутний отвір, що сповняє фунції вікна і вентилятора. Крізь нього видно на синїм тлї неба стрункі, сїрі грабові пнї і ясно зелене листє їх верхів. Маєть ся вражіннє, що хтось перенїс фотографічне ателїє до далекого лїса під боєву лїнїю. Що він тут хоче знимати? Очевидно слїди стіп Бельони... На столї папери, кусник свічки, якась мапа та декілька книжок. Долівка з убитої землї, але на нїй також декілька дощок і примітивна рогіжка з тонких березових патиків. Так представляєть ся середина канцелярії першого куріня що до будови, форми та предметів, які в ній находять ся. Читач-маляр був би лихий на мене, якби я не представив також красок, що тут панують: отож стїни сїрі, долівка сїра, стіл білявий, дах жовтий з виїмком чотирокутника, крізь котрий заглядає тут небо. А зверха тільки дві краски: кругом зелена, наверха жовта.

 

Оглянувши призначену для нас кватиру, вибрав ся я оглядати також домівки поодиноких сотників і стрільцїв. Найкраща зі всїх, не виключаючи й курінної, се домівка команданта сотнї Романа Сушка, молоденького правника родом з Ременова, львівського повіту. В серединї вона мало ріжнить ся від описаної вище домівки курінного отамана, хоч також її внутрішнє уладженнє богатше ріжними потрібними дрібничками й наслїдками винаходу Ґутенберґа. Зате звеpxa вона уладжена так, що здаєть ся, немовби тут почав будити ся артизм будівничих. Вже в формі видно відміну: правда, основа така сама, але оба причілки в своїх горішних частих висунені трохи наперед і густо замаєні звисаючим частинним гиллєм, між котрим пишаєть ся велика напись на жовтій дощинцї: "Вілля Лїза". Маєть ся вражіннє, що входиш до ґрот. Кругом цїла домівка обведена кільчастим дротом. Перед входом до неї два ориґінальні ґазони: низькі кльоцки грабових пеньків, рівно врізані і тїсно поруч себе повбивані в землю творять два значні розміром цїлком правильні колеса, в котрі насипана мягка чорна земля. В самій серединї кождого з тих колїс пишаєть ся зелена смерічка. В пропорціональнім віддаленю від обох тих ґазонів зроблений кругом двох дерев близняків ориґінальний кіш з зеленого чатиння, призначений на непотрібні манери. Немов у якійсь редакції. Вілля "Лїза" висунена найбільше з усїх на край лїса. До неї входить ся від сторони поля формальною алєєю, що провадить поміж дерева легким скрутом. На самім вступі до тої алєї зроблена з нахилених верхів дерев брама, а на її верху поміщена напись: "Най жиє Україна". Ся напись виконана з березових галузок. Придивляю ся докладно всїм тим дивам, а опровожаючий мене по таборі четар Сушко сказав:

 

"Певно думаєте над тим, який се властиво стиль? — Гуцули, котрі всї ті будівлї і прикраси виконали з власної інїціятиви, називають сей спосіб будови — просто соломяним".

 

Себто провізоричний, тимчасовий. Все те виконали вони протягом чотирьох днїв, a матеріял стягали так оглядно, що нїде не видно найменшого слїду знищення в лїсї. Дивне племя! Де прийде, там зараз проявляє свій артистичний хист, лишає інтересні слїди своєї працї. І все одно йому, чи ся праця лишить трівалі наслїдки, чи нї. Відки взяв ся у нас сей тип? Хибно було би твердити, що артистичний змисл витворила в нїм чудова гірська природа. Бо є множество племен, що з давнїх давен заселяють гори, а не проявляють нїякої артистичної творчости. За такими племенами не далеко треба шукати. Тут очевидно дїлає раса, порода, кров, по кімсь одїдичена, тут відзиваєть ся якась стара традиція. Де того всього шукати? Чи се відзиваєть ся кров дружин наших княжих ізгоїв, що в часї крівавих міжусобиць втїкали на Кавказ і в Карпати? Чи се може дїлає змисл і почуттє краси, принесені з далекого півдня лєґіонами старого Риму, що передирали ся крізь наші Карпати? Чи може й одно й друге скомбіноване, злите в одностайну чудову цїлість старої культури, яка блестить крізь запорошену шклянку з алькоголем...

 

Дивлю ся я на ті сїм ступнїв довгі і пять широкі "віллї", виставлені нашими Гуцулами для сїчової старшини, як з притиском зазначує комендант четвертої сотнї, що опроваджує мене мимо дощу, який почав сїкти, по цїлім таборі, — Роман Сушко. Він на все лишить ся у моїй памяти доказом, що є люде, котрим війна не псує нервів. Спокійно та чемно поясняє він кожду дрібницю, а багато стрільцїв оповідали менї опісля, що він так само спокійно зможе стояти під градом куль. Раз почали Москалї сипати ґранатами на табор. Всї втїкли в иншу сторону лїса. Один четар Сушко сидїв дальше спокійно в канцелярії і писав приказ. Ся молода людина така спокійна, що я вірю кождому її слову. А в сїм випадку дїйсно треба вірити, бо брати ся до таких робіт, коли не знати, чи за кілька годин не прийдеть ся рушати в дорогу, й то брати ся з власної інїціятиви, на се треба хиба не бути — Руснаком...

 

Дивлю ся я на ті "віллї" і надивити ся не можу. Вони мене дивують і тільки.

 

А четар Сушко дальше опроваджує мене по таборі. Мене сї оглядини так інтересують, що не звертаю належної уваги на дощ, котрий вже надобре пустив ся. Виходимо на широку дорогу, що веде до ріки густим грабовим лїсом. Тут стоять чотири полеві залїзнї кухнї для усїх чотирьох сотень сього куріня. Дорогу, що веде до тих кухонь, назвали Гуцули "Радісна Вулиця", а знов вище описану дорогу "Вулиця Головна" або "Шевченка". Є ще в сїм ориґінальнім містї також "Вулиця Сміху", куди йдеть ся до шатра Іллї Когута, семинариста з Самбора, в шатрі котрого хлопцї люблять сходити ся на веселу розмову. Вхід з чистого поля до лїса вулицею Шевченка відкриває велика немов тріюмфальна брама, зложена з нахилених до себе та гарно звязаних верхів дерев, на котрих видніє ще більша напись, нїж та, що провадить до "віллї" команданта ІV сотнї. Вона звучить так само: "Най жиє Україна", тільки зложена з троякого дерева: з березини, крушини та гнучкої іви.

 

Йдемо дальше. Ще раз входимо в вулицї і в вулички між рядами наметів. Кождий рій (коло 10—12 стрільцїв) має окремий намет. Поруч нього стоять рівно уложені кріси, поставлені не в кізли (бо сей спосіб уважають стрільцї непрактичним), тільки один попри другім, всї сперті на поруче так, як стрільцї сплять у шатрах т. є. "впоряд". Скрізь видно малі, декотрі навіть елєґантні столики, очевидно свіжої роботи. Кругом них лавочки найріжнїйшої якости та фасону. Шабльону нї на лїк. Навіть у написях (розумієть ся, виключно українських з виїмком одної) вулиць і назвах "віль" слїдна ориґінальність і гарне виконаннє. Коло роя Павлуна є "вілля Гармонїя", а біля неї напись на дереві: "Концерт що вечера, музика дамська, капельмайстер Савицький". Се вже помисл інтелїґентів, але виконаннє, здаєть ся, не їх. Соромлю ся питати за кождою дрібничкою, бо й так питаю уже дуже багато. А при "Вулицї Радісній" є, розумієть ся, і каварня "Зоря", а становлять її лавки, кожда з шістьох грубших галузок грабини. Тут наші хлопцї пють чорну каву, і се помисл інтелїґентів, але гарне виконаннє напевно не їх. Вимиті свіжим дощем написи, писані і різьблені в корі живих дерев, запущені ріжнокольоровими фарбами, нагадують якесь місточко з казки.

 

Чи їхали ви в Пратері у Віднї на смоцї, що везе звичайно малих пасажирів на їх превелику радість через печери, освітлені ріжним світлом, через зачаровані країни народних казок, казок з "тисяч і одної ночі", казок "Ґріма і Гавфа". Я за кождим побутом у Віднї люблю раз переїхати ся тим смоком. І все відкриваю щось нове, як не в самих тих печерах, то в своїм відношенню до них. І все менї здаєть ся, що якби мене завіз був хто малим хлопятем у ті печери з казками в часї, коли я зачитував ся ними, а навіть і пізнїйше, коли я пропадав уже за повістями Купера про боротьби з червоношкірими Індіянами, — то моя фантазія була би нинї без порівнання богатша.

 

Я вдивив ся уважно не в сей ориґінальний табор, але в можливости й комбінації свого відношення до нього. Рівночасно питав я майже півсвідомо:

 

"Скільки простору займає сей табор?"

 

Я чув немов у снї суперечку, що вивязала ся у відповідях окруження. Памятяю, як одні подавали його вимір у метрах, инші в ступнях, ще инші в морґах. Але я представляв собі, що дїяло-б ся зі мною, якби я попав тут о десять лїт молодшим і о дві діоптрії лїпше видїв. Мимо студеного дощу, на саму згадку того, що я при своїй колишнїй запальности міг би тут пережити, яких вражінь зазнати, менї зробило ся приємно, тепло. Я немов хвилинку переживав те, що тодї міг би переживати. Одну, дві секунди. Пробудив мене дощ, що струєю спливав по відкритім нотесї, в котрім нотував наборзї відірвані слова для списування вражінь. Уже в повнім отверезїнню з мрій витягнув я висновок з них, що стоїть поза добром і злом, одначе тягне за собою якийсь легкий жаль за тим, що менї вже неможливо пережити того, що найрозумнїйший з культурних народів уважав найбільшим щастєм, а що наша поетка висказує словами:

 

"Спалити молодість і полягти при зброї".

 

Чому? Бо молодости вже нема. Я переступив уже cередний вік, котрий одначе на мою думку в ріжних напрямах приємнїйший від молодости, хоч в багатьох не дорівнує їй. Приємнїйший він від молодости м. и. тим, що в нїм людина менше відчуває прикрости й навіть менше їх має. І так не мав я мабуть тому прикрости від свого молоденького окруження, котре мусїло запримітити, що я не чув усїх його відповідей на своє питаннє і по дебатї запитав:

 

"Скільки, кажете, морґів займає сей табор?"

 

— "Чотири".

 

— "Ви селянський син?" запитав я.

 

— "Так".

 

І я записав його відповідь, потверджену згодом иншими.

 

І знов рушили ми по таборі. Не знаю, як на кого, але на мене робив він вражіннє якоїсь неперебраної скарбницї спостережінь і думок. Куди не глянеш, щось нове для усїх твоїх змислів і для ума. Онде вирізаний елєґантно в корі великого граба гуцульський топірець "природної" величини, зовсїм такий самий, як на виставі за шклом у якімсь українськім склепі. Навіть різьби та ріжнобарвні пацьорки пишають ся на нїм, немов на топірцї, який я бачив у руках Юра Соломійчука (якже слух по нїм загиб!) або Петра Шекерика Доникового. А при топірцї вирізана напись: "Цїна 10 корон". Варта за сю роботу заплатити стільки, хоч сього топірця не мож очевидно забрати. Так і хочеть ся навести слова Тараса про внутрішню потребу творення:

 

"Не для людей і не для слави
Сї топірцї різьблю тут я,
Для себе, братія моя:
Менї лекшає в таборі,
Як витинаю..."

 

Ох, якже я розумію потребу успішної роботи, котрої овочем сї артистично виконані топірцї, яких забрати годї! Boни чомусь нагадують менї хрести. Я бою ся питати, котрий саме зі стрільцїв вирізьбив сї топорцї в сїчовім таборі в лїсї над Золотою Липою. Бо тодї треба би з ним вдати ся у розмову. А з неї міг би я довідати ся, що батьків або матерей сих артистів невинно повісили, або прикладами крісів розбили їм голови, як собакам, лишаючи в хатї маленьких дїтей, як щенят нераз серед пожежі. А я вже стільки таких болючих оповідань чув, а деякі і переживав.

 

Втїкаю від сих перлин творчости для нїкого не призначеної, а від них біжить за мною думка: "Все, що в світї гарного, міцного й великого, сотворили ті, що мали свідомість терпіння, щасливі не дали людству нїчого, навіть елєґантних лежанок, на котрих перележали своє щасливе життє". Я оглянув ся в ходї: на гуцульських топірцях блестїли, як перли, каплини дощу, що струями лив ся у зеленім лїсї над Золотою Липою... Навіть нїму перлу витворює терпіннє. Якийсь дивний льоґічний висновок, для мене страшенно нельоґічний, підчеркнув суму тих вражінь думкою: "Як що так, українському народови судило ся виконати щось дуже велике".

 

І ще раз вийшов я на вулицю Шевченка, де зі здивованнєм побачив і одну нїмецьку напись: "Hoch Ukraina" (Нехай живе Україна). Четар Сушко випередив моє питаннє і сказав: "Сюди переходило нїмецьке військо".

 

Дощ на хвилю перестав іти, тільки з високих верхів грабових дерев капали ще його останки, як сльози зрадливої жінки, приготовані на запас. З другого кінця табору залунав спів. Зовсїм добрий спів. Знавцї одушевляють ся ним, а бриґадир часто запрошує хор до себе. Хором дириґує вістун Вакалюк.

 

Я ще багато мав би оповісти про табор першого куріня У. С. С., але ще нинї мушу відвідати другий курінь. Тому згадаю ще тільки про фризієрню сїчового табору; знаходить ся вона під голим небом у формі стола, що його обіймає одна лавка в формі півколеса, столи ріжного фасону, почавши від перероблених із пачок на патрони, скінчивши на спеціяльно зроблених у лїсї.

 

Ну, й мушу ще раз згадати четаря Сушка. Я досї добре не знаю, чому він сподобав ся менї саме своїм спокоєм. Бо я на загал страшенно не терплю спокійних Руснаків, котрих навіть найсильнїйший удар в пику не в силї "спровокувати". Може тому, що в сїм спокою нема болота, але є рішучість, котру сей молодий хлопець проявив у високій мірі в битвах на горі Маківцї.

 

Я, втомлений навалою вражінь, увійшов до курінної канцелярії та положив ся на пахучім, хоч твердім гиллю смеречини, щоби відпочати. В ухах звенїв іще шум дощу, що падав на корони високого грабового лїса, а в очах блистїли гуцульські топірцї. Я прижмурив очі. І в мене все те, що я тут бачив і передумав, злило ся зі споминами хлопячих лїт. Менї пригадала ся чудова церква святого Николая у моїм родиннім містї, пишно різьблені та золочені церковні врата й поважний суплїкаційний снів, котрий все проймав мене панів приємністю, напів грозою, особливо-ж молитва: "Отъ повѣтра, глада, огня и войны сохрани насъ, Господи!" Сї слова причіпали ся у моїй уяві чомусь тільки до гуцульських топірцїв. Зрештою я у сїм таборі не зрозумів їх і не находив для них місця. Мене просто ослїплювала думка, що тут родить ся цїлком нове поколїннє українського народу, котре може буде що до якости лїпше від попереднього. Мене інтересувала охота до працї, якої вислїд вони мали скоро покинути, швидка кристалїзація національних почувань, вилита й вирізьблена в сих корчах і лїсах, симпатична та наївна, як дитина, що дивить ся зі смока на зачаровану країну казок. Але треба йти до другого куріня...

 

Як І курінь У.С.С. опускав свій табор.

 

Зміст: Що принесла вечipня година? Як довго "рештував вози в дорогу" І курінь У.С.С.? Що він лишив за собою і як опускав свій табор? Проба розбору вражіння "непевности". Ніч, зрозуміла мова й один сонет Данте. Найширший краєвид. Нїби відгомін історичних споминів.

 

В лісах над Золотою Липою запанував сумерк. Вже по малих наметах наших Стрільцїв заблестїли невиразні світла, як до канцелярії курінної управи, в котрій ми працювали, вступив жовнїр, присланий з бриґади, та спитав, де командант Стрільцїв. Я велїв запровадити його до команданта. За хвилину повідомив нас командант, що весь курінь має зараз відійти в напрямі на Г....

 

Почав ся живий рух.

 

Вмить зникли уставлені ряди наметів, заїхали вози та поставали на краю поля під лїсом. Не минуло 10 хвиль, а всї сотнї І куріня були готові в дорогу та стояли під лїсом. Жаль було опускати сей лїс, у котрім Стрільцям було найспокійнїйше жити за весь час війни. Вoни прийшли тут дня 7 липня, а відійшли дня 5 серпня вечером.

 

Скільки працї полишили вони тут, гарної, артистичної працї. Чудово виконані дімки й доріжки з різьбленими написами та прикрасами. А в другім курінї — цікаво, чи він також нинї відходить? — ще й величнї землянки зі сходами й охоронними окопами та знаменитою купальнею.

 

Вже було майже зовсїм темно, як всї сотнї І куріня рушили в похід. Вони йшли так тихо, якби не хотїли сполошити від себе щастя, котре їм товаришило в сїм лїску. Я вийшов наперед з двома товаришами, полишивши наші річи на однім зі сотенних возів. Опісля ми задержали ся у полї, в долинї, щоби побачити, як переходитимуть попри нас довгі ряди наших хлопцїв.

 

Я вже бачив нічні пересування військ. Вони роблять незвичайно понуре вражіннє. Ті темні постатї і кольони, що сунуть у темряві перед себе, одна така сама, як друга, сунуть без кінця, при чім не видно виразу їх лиць, — викликають вражіннє, немовби вони вже тепер, таки зараз, ішли на смерть. Morituri... Здаэть ся, щой їм якось нїяково, бо вони — не співають. А в психіцї українського обсерватора спів рівнозначний, ба ідентичний з життєм, все одно — яке воно, радісне, чи сумне.

 

Сунуть і сунуть, мов величезна хмара нічних лиликів.

 

Як якісь тїни, що збирають ся йти через "Лєту бездонную та каламутную". — Здаєть ся, що якби ті їх лиця були видні, то на них малювала-б ся передусїм непевність, одно з найприкріших вражінь, яких зазнає людина. Воно дуже складне. На нього складаєть ся крім зденервовання передусїм страх, такий легкий, — хвилюючий, як став при березї, — страх перед тим, що буде. Він спочиває на свідомости, що було лїпше. Но, хочби як зле було на тім місцї, котре опускаєть ся, то все-таки опускаєть ся його живим. Значить: воно було добре, щасливе. А тут ідеш кудись, сам не знаєш, куди. І де тебе спинять, не знаєш. Як велика ватага перекотиполя. В думцї зразу навіть не повстає надїя на лїпше. А потому, коли її силою волї прикличемо до себе, вона видасть ся така пуста, як лампи без оливи. Якби так ще сонце світило! А тут ніч западає щораз чорнїйша й тяжша.

 

Але хоч які прикрі ті думки війська, що перетягає ночами, то ще прикрійші думки того, що зустрінеть ся з ними, відірваний від свойого віддїлу, не знаючи, де його шукати. Бо все-таки ті, що йдуть збитою лавою, почувають себе приналежними до тої лави, котра становить якусь силу та має якусь керму. А одиниця, відірвана від гурту, бідна, коли опинить ся сама серед темної ночі супроти темряви, бездорожа та чужої для неї сили.

 

А прецїнь наша мова, що відзивала ся між рядами наших Стрільцїв, впливала на мою розбурхану думками душу якось успокоюючо; ся мова просто потахала в менї, як роса в землю, спалену посухою; менї пригадав ся третій сонат Данте п. з. "Віднайдене серце"...

 

А сотня за сотнею йшла тихо й повагом уперед, поруч їхала на конях часть офіцерів. З заду звільна та глухо тарахкотїли по пільній дорозї вози.

 

Перейшли, переїхали. Я вслухав ся у далечину й почув, як десь дуже далеко співала більша скількість людей українську пісню. Нїхто з нас не міг відріжнити нї слів, нї мельодії. Але всї ми були згідні в тім, що се мусить бути українська пісня. Видно, що крім мельодії мусить бути в піснї ще щось, що надає їй кольорит. Се не співав наш курінь. Віл був ще недалеко. Зрештою за хвилю дав ся чути й його спів. Він звучав якось пригноблено, непевно. Так співають тільки люде, що йдуть на непевне. А потому й їх спів пропав — на широкій, хвилястій подільській рівнинї. Я глянув навкруги. Ще нїколи не видав ся менї обрій такий широкий і великий. Може тому, що я довго передтим жив у горах, а опісля у великих містах. Може тому...

 

Курінь пропав у темряві без слиху. Як дивно скоро подільська рівнина пожирає маси людей! Скільки вона вже пожерла віддїлів, цїлих військ і народів! Хто сюди не йшов, чиї кости тут не пропадали! Без слїду, без вісти. Може гори й тому веселїйші, що в них нема стільки могил...

 

А з землї сеї рівнини, покритої темрявою ночі і мракою, не підносить ся нїякий свідок їх безконечного походу, не відзиваєть ся навіть такий невиразний відгомін, як гомін піснї нашого куріня, що пішов на невідоме в темну, глуху ніч у ще більш невідому будучність... Що світить у душі тих темних рядів, що зникли в тяжкій мрацї лїтньої ночі Поділля?...

 

* Згадай, Еpiне, про давнїй час, коли ще твої вояки сміло і славно били ся у крівавім бою та побідно прогнали чужинцїв.

 

[Вістник Союза визволення України, 12.10.1915]

 

ІІ.

 

В таборі другого куріня У. С. С.

 

Зміст: Вигляд табора другого куріня У. С. С.; "уходи" Запорожцїв. Отаманська кватира в ярі. Як сотник Дмитро Вітовський телєфонував до отамана Василя Дїдушка? Як ґранат, що не вибух, дав почин веселій розмові? Чому мерзер не вибухає зараз. Парафраза одним слoвoм. Мрія 16-лїтнього стрільця. Як стрільцїв було по битві о пять більше, нїж перед битвою? Прихід отамана Дїдушка. Оглядини табора. Свіжа могила. У. С. С. під самим табором 3-го куріня. Думки над могилою. Українцї й Індіяни. Українцї й австралїйські Мурини. Чотири роди стрільцїв. Нове поколїннє і прояви нової вдачі. Жерело Мазепи та купальна біля нього. "Цербер". Як здобуваєть ся алюмінїй і що з нього робить ся? Медалїон poботи Гаврилка та золота струна. Який гостинець отримав я від найстаршого стрільця, що брав участь у бурській війнї? Які пісні любить співати хор 2-го куріня У. С. С.? З кого кпили собі російські ракети?

 

Вже було добре з полудня, як вибрав ся я до табору другого куріня. Сотник Сушко був такий уважливий, що дав менї на провідника одного стрільця, котрий знав дорогу.

 

Ми йшли мовчки. У балакучих Українцїв мовчанка свідчить звичайно про то, що між їх почуваннями і думками переважають прикрі.

 

Я вспів за дорогу цїлковито промокнути, супроти чого в смутнім і невеселім настрою по переходї трьох ховзких горбів і трьох мокрих долин (три й три — зовсїм, як у казцї) почув слова нашого провідника, що вказував рукою на якийсь спалений двір, за котрим чорнїв лїс:

 

"В сїм лїсї стоїть другий курінь."

 

Переді мною шибнули ріжні можливости приняття мене й я, кілька разів поховзнувши ся, що після повіря навіть інтелїґентнїйших людей, ніж українські інтелїґенти, є злим "omen" (віщованнє), вступив у той лїс, котрий представляв тепер для мене менше більше те саме, що колись для правобережця могла представляти лївобережна Україна. Іду. Лїс, як лїс. Нїщо в нїм на разї не вказує на щось особливше. Але приглядаю ся близше та поховзую ся сильнїйше: переді мною сильний спад у діл і глибокий яр, а по обох його берегах ряди змоклих наметів. На днї яру вузкий прохід і в стїнї викопані півтемні сховки, штучно збільшені деревляним накриттєм, покритим смерековими гиляками. З яру повіяло холодом і вохкістю, крізь котру несміло пробивав ся спомин старого Запорожа. Я на секунду задержав ся, але на залїзничу секунду. Так мене вдарила ся ориґінальна картина. Се ж картина, якби вирізана з якої повісти про Запорожцїв, розумієть ся, не української, бо Українцї не дурні писати повісти зі своєї бувальщини. Нехай пишуть Поляки, Москалї і хто хоче! Так само повинен був виглядати запорожський табор десь у ярі над Тясмином або в якім уходї серед Диких Піль. А може є тут щось і з чудової романтики симпатичного Олекси Довбуша, котрому певно в меншій мірі належить ся порекло опришка, нїж неодному тихенькому та гладенькому патріотови з наших часів. Е, очевидно є. Ті стрімкі і ховзкі береги, що нагадують гірські стежки, ті дерева, котрих у степу так мало, а в горах так багато, як кандидатів на професорські катедри в українськім унїверситетї, що по 40 лїт пишуть одну габілїтаційну працю при помочи всїх приятелїв і кревних. "Де сидить отаман?" — питаю якогось стрільця, що вихилив суху голову з мокрого шатра, котру зараз замочив йому падаючий дощ. Показує рукою, на котрій зараз заперли ся дощеві каплини, й ховає її разом з головою під намет. Скачемо на дно яру та стаємо перед якоюсь нїби колибою, нїби печерою, в котрій зібране цїле товариство незнайомих менї людей. Втискаю ся до середини. За мною з трудом роблять те саме два мої товариші (третїй, наш провідник, зник по анґлїйськи). Представляю ся. В півтемряві чую два чи три голоси: "Аааа"!" Пізнаю давнїх знайомих, а між ними четаря Івана Цяпку, котрим я щиро втїшив ся, пригадали ся менї вмить аркади віденського унїверситету, Сїч і т. д. Найстарший з присутних своїм урядом був сотник Дмитро Вітовський. Він зараз зробив менї місце на "ліжку", то не належало до легких підпринять, бо потягало за собою послїдовну румацію кождого з присутних. Я подивив ся на сю людину й менї відразу стало ясним, чому його люблять стрільцї. Розумієть ся, по українськи ясним: я мав вражіннє, що знаю ся з ним найменше від дитинства. А він увільнив руку, котру притискав до її властителя його сусїд ізза надміру недостачі місця в отаманській кватирі, та почав телєфонувати до бриґади, де пішов теперішній начальник сього куріня Василь Дїдушок. "Зверни оба кінцї своїх черевиків у напрямі до мене та пусти їх в рух, бо нарокувала цїла Пресова Кватира".

 

Товариство офіцерів сього куріня було таке зіспіване, що наш прихід не внїс нїчого чужого. І менї було добре в нїм від самого початку. Не знаю, як до сього прийшло, але ми всї почали оповідати взаїмно ріжні веселі кавалки. Зовсїм не з куртуазії признаю, що їх ориґінальні оповідання були лїпші, нїж мої, вичитані в останніх числах "Jugend" і "Simplicissinuis-a" (чим знов зовсїм не хочу сказати, що не бажаю Руснакам хочби на пів року таких видавництв). Здасть ся, що анекдоти почали ся з того, що я узяв з якоїсь дошки, котра мала наслїдувати столик і була вбита в землю, яка мала наслїдувати стїну, ґранат, а не знав, що кін іще не вибух (будь що будь ориґінальна прикраса отаманської кватири). На те Вітовський: "Уважайте, бо як вам вилетить з рук, то другий курінь може опинити ся без офіцерів: сей московський ґранат ще не вибух мабуть тому, що як упав, то за мало було коло нього наших стрільцїв... Знаєте, недавно один з наших молодих Гуцуликів питає інжінєра Павла Теодоровича, того з Добрян коло Стрия, чому куля з мерзера, як упаде, то зараз не вибухає? А на те Теодорович каже: "Дурний! Ти не знаєш того? Та-ж вона чекає, аж більше людей збереть ся коло неї." Так дїйсно трапило ся недавно Москалям: вони найшли наш ґранат, що чомусь не вибух і поти коло нього збирали ся та майстрували, аж поки він не зміркував, що є вже достаточна скількість людей. І тріс, гробивши "Volltreffer-a", якого по нїм вже нїхто з наших не міг сподївати ся."

 

Посипали ся веселі оповідання з поля, котрих веселість може вповнї зрозуміти та відчути лише той, хто особисто знає виступаючі в них дїєві особи.

 

Від часу до часу переривали їх присутні то голосним щирим сміхом, відомим в українських ґімназіях під назвою "гомеричного" — то дотепними парафразами пісень. Між иншим заінтересувала мене парафраза піснї:

 

"Батьківська слава,
Ведеш ти нас.
У бій кервавий
Ідемо всї враз...
Kров ріками пливе,
Смерть ріками пливе,
Cмерть навкруги,
Побіда нас жде —
Йой, йой, щo то буде?
Втікаймо*! —

 

Оповідання сипали ся, як рога достатку, а всї лучили ся з життєм наших стрільцїв! Ось деякі з них:

 

В половинї червня прийшов другий курінь зпід Кадубної до вікторівського лїса страшно стомлений. Розглянув позиції, уложив полеві сторожі, але боєвої лїнїї ізза страшної втоми розставити не міг і положив ся спати. Серед темної ночи приходить трівога з бріґади — всї зривають ся на рівні ноги, вмить стояв курінь готовий до бою. Тодї вилазить зпід шатра заспаний стрілець і сильно занепокоєний питає: "Що то? Fassung" (видача поживи)? Він думав, що спізнив ся і не матиме вже хлїба. Гомеричний сміх привитав його занепокоєну міну.

 

Гуцулик, лїт 16, з богацького роду, приступає до Мойсеовича, курінного фотографа, та просить представити його Престолонаслїдникови, котрий мав саме приїхати до наших стрільцїв. "А тобі нащо сього?" питає Мойсеович.

 

— "Хочу, щоби мене по войнї зробив війтом у моїм селї".

 

"А що-ж-би ти робив як війт?"

 

— "Я запровадив би порядки, зробив добрі дороги, бо в селї вибої і чи одно добре можна там зробити!" відповідає резолютно малий хлопчина, котрого голова починає уже тепер думати pro bono publice.**

 

— В Грабівцї (повіт Сколе), де наші стрільцї мали значні втрати, старший десятник Михайлів дістає приказ від провідника сотнї Кучабського перечислити стрільцїв. Він числить раз, числить другий й очам не вірить. Вкінцї зрезиґновано доносить свому начальникови: "Доношу послушно, що стрільцїв о пять більше, нїж було перед битвою". Провідник сотнї здивований в найвищій мірі іде сам числити. Вкінцї показуєть ся, що з сотнї Вітовського цїла четa, непризначена до участи в битві, сама побігла на поміч тим четам, що стояли в огнї. ї тому стрільцїв було о пять більше.

 

Серед таких оповідань, перериваних рясними сальвами найщирійшого сміху, скоро минав час. А менї здавало ся, що я з сим курінем був від самого початку, так добре я чув ся у сїм товаристві. Вже з верхів грабових дерев на дно яру почав падати разом з дощем сїрий вечірній сумерк, як до кватири всунув голову, а опісля і цїле тїло теперішнїй отаман сього куріня Василь Дїдушок. Я перший раз його побачив. Його неукраїнське та навіть неславянське гостре лице з енерґічним виглядом і меткими рухами очей незвичайно різко відбивало ся від усїх инших фізіоґномій присутних, котрі для себе становили якусь гармонїйну цїлість. Ми познайомили ся. Він хвилинку поговорив з Вітовським про якусь урядову справу та зараз присвятив свій час менї. Я заявив, що само покінчена інтродукція мойого знайомства з сим курінем удала ся знаменито й тепер хотїв би я забрати ся до своєї роботи, т. є. передусїм оглянути табор. Отаман і його окруженнє разом з Вітовським радо пристали на cе й таки зараз мимо порядного дощу вийшли зі мною з кватири, щоб опровадити мене по таборі. Менї сей дощ зовсїм не був прикрий, бо я уже лїпше змокнути не міг, нїж змок. А на них не робив він загалом нїякого вражіння.

 

Йдемо наперед у гору яром (він тягнеть ся з полудня на північ, стаючи все вузшим і вищим). Опісля звернули ми лїворуч і вийшли через ряд землянок і наметів з лїса, під котрим на заоранім полї стояла свіжа могила наших стрільцїв, що на сїм місцї під самим табором другого куріня лягли головами. Могила гарно вдержана, на чотирьох її рогах чотири сталеві цилїндри зі шрапнелїв, кругом поруче, на могилї квіти, по котрих спливає сльозами дощ, у могилу вправлений масивний хрест дубовий, а на нїм напись:

 

"Тут лягли головами дня 10 липня 1915 в боротьбі за волю України Українські Сїчові Стрільцї Павло Рудий уроджений 1887 р. в Скваряві (повіт Золочів) — Михайло Куктар уp. 1896 р. в Саджаві (повіт Надвірна). В. ї. п. Товаришам товариші".

 

Скільки таких могил покриє тепер українську землю! І чи виборять ті, котрі спочили в них, ту волю, що як мета виписана на їх могилах. Може й вибороли би, якби ми вміли були не відтепер шанувати бодай так, як тепер тих, що приносили себе в жертву нашій національній справі. А то на земній кулї мабуть нема племени, котре з таким непростимим недбальством відносило ся-б до памяти й традиції своїх робітників, що впали в боротьбі. Навіть дикі племена Папуасів, австралїйських Муринів й американських Індіян будують по своїй змозї гарні віґвами й усякого роду инші домівки над вождами й хоробрими воїнами та дорадниками своїми. А в нас напр. чверть столїття минає, а такий Драгоманів не діждав ся навіть коротенької життєписи, в котрій була би згадана його величня праця, подібно є з Франком, Грушевським і множеством инших. Про моноґрафії визначнїйших людей нашої давнїйшої бувальщини нема що й говорити. Такі інтересні і блискучі постатї, як отамана Богуна, Палїя, Гордієнка, Дорошенка, Сїрка, котрі в инших народів, не виключаючи Муринів (що в Америцї розвинули зовсїм показну лїтературну продукцію), мали би цїлі памятники з книг, — у нас навіть для інтелїґентної молодїжи, що кінчить вищі школи, становлять пустий звук, котрий їй нїчого не говорить. А які величні постатї істнують у нашій князївській добі! З них усїх тільки один одинокий батько Богдан, для розуму й величі котрого чужинцї не можуть найти слів похвали та захвату, діждав ся ряду більших або менших відзивів наших нерозладних людей. Але яких! Возьміть в руки першу лїпшу книжку чи брошуру про Богдана, котрий з розсипної невольничої маси творив націю, а найдете передусїм не признаннє для його безмежно великого дїла, виконаного бідними засобами, тільки всякого роду осуди й лайки, котрими автор хоче показати на силу свій критицизм, якого звичайно не має. Коли-ж таке дїєть ся з зеленим деревом, на причуд могутним, то що ж дїєть ся щойно з сухими та меншими? Чи-ж дивота, що в такій атмосфері виростають навіть типи, які такому Франкови, котрий сотворив українську лїтературу й поезію у Галичинї, — зовсїм серіозно закидають, що він знищив нашу культуру? Тут нема що говорити, що се смішна думка одиницї, бо ся одиниця виросла там, де такі думки зовсїм не були смішні: вистарчить переглянути річники часописей з часів найбільшої дїяльности Франка, щоби переконати ся, що такі думки мав наш загал. Се просто страшна поява; корінь її лежить у багнистій інерції нашої суспільности, котру разить усяка енерґічнїйша одиниця. Один з наших дїячів висказав ся раз на сю тему такими влучними словами: "Хочеш мати поважаннє в українській суспільности, — нїчого не роби." Так, в сїй дивній суспільности в високій мірі розвинена нехіть до її власних робітників, вона кождого лїнюха величає поважним, а кождого горячійшого робітника пятнує авантурником. У нїй не було й нема почуття потреби збереження слїдів працї своїх робітників.

 

Такі думки мав я, стоячи над могилою сих молодих стрільцїв, що впали на сїм місцї. Менї приємно було, що чиясь рука поставила знак на сїм місцї, хоч я переконаний, що невдовзї, як тільки сей курінь піде дальше своїм крівавим шляхом, розсунеть ся ся могила, зникне хрест з неї, розберуть поруче, а нїкого з нашої інтеліґенції в цїлій околицї не заболить о се голова. Нїхто не зробить навіть того, що роблять дикі Індіяни, обставляючи каміннєм гробницї вождів своїх. Ми зуміли допровадити до того, що навіть могила Володимирового сина запала ся на нашій землї і нинї нема слїду, до вона стояла. Ми не маємо навіть марного опису церкви, в котрій спочиває тїло останнього з великих гетьманів України — Івана Степановича Мазепи! Ми така гарна нація. А прецїнь, якби мене на другім світї запитали, чи з поворотом на сей світ хочу вибрати инший нарід за свій, я відповів би: нї. Бо в нїм дуже цїкаво жити, така величезна ріжноманїтність індівідуальностей.

 

В сїм змоклім убогім таборі (нема в нїм нї одного з синків кревних і свояків "наших батьків народу") таки народжуєть ся думка пошани для тих, що впали на шляху боротьби за свободу сеї гарної нації. Представте собі молоденьких 11-ти місячним боєм утомлених хлопцїв, що забрили в сей лїс і самі не знають, на як довго. Недалеко гремлять російські гармати й бубнять машинові кріси. Ґранати та шрапнелї сягають аж сюди. А вони, ті хлопцї, своїми ще невповнї розвиненими раменами несуть тяжкого дуба, щоб його уставити на могилї тих, що погинули.

 

А скільки тут у сїм таборі веселости й гумору. Тут дїлить усїх стрільцїв на чотири роди (щось подібно, як римських лєґіонїстів). Перший найбільш поважаний рід становить т. зв. "штанд", себто основа, другий рівнож вартний уваги вдоволяєть ся номенклятурою "парубоцтво"; третій званий "фіфаками", або "финтиками", се вже всякі спекулянти, ласі на лекшу позицію і роботу, а четверті се "маркетанти", котрих називають також "дрянею".

 

Хто перейшов ся-б сим табором, той переконав ся-б про справедливість Франкового висказу про війну:

 

"Війна"! Вона не дасть, бач, гнить і скнїти,
Все гонить до нових стремлїнь і змін.
В огонь життя, що гpiє, жре і світить,
Усе нових докидує полїн''.

 

Що ступінь, то щось дуже дивне, як на молодїж українського народу. Бо як ви наприклад зрозумієте то, що молодїж народу, котрий колись на Запорожу, будучи сотки лїт суверенним паном, не збудував нї одної порядної твердинї, — тут у вохкім ярі чужого лїса, знаючи, що години побуту її в нїм почислені, підприймає з власної інїціятиви, без чужого пястука, величнї культурні роботи. До них слїд зачислити гарну купальню зі штучними водопроводами. Ви певно думаєте, що се кпини. Тимчасом се дїйсність. Правда, неймовірна дїйсність, але дїйсність. З природного жерела в лїсї, котре стрільцї назвали "Жерелом Мазепи", попровадили вони, вирубаними в довгих дубових пнях коритами воду до двох низших басенів, з котрих один призначений на збираннє води до пиття (з відпливом aqua profluеns, аякже), а другий на купальню. В сїм останнїм поставлена гарна будка, цїла заслонена щільно з усїх сторін зеленим смерековим гіллєм, уложеним у формі вузьких, високих стїн. Навіть найморальнїйша галицька попадянка могла би в нїй купати ся. А є в тій будцї туш, що паде з висоти яких двох метрів. Ще інтереснїйша від сього факту помисловість наших хлопцїв при будові сеї купальнї: Великий казан з подїравленим, як решето, дном служить за збірник води, котра, як туш, виливаєть ся на водобоязне тїло Руснака. І скажіть самі: Чи не ориґінальна картина? Адже хто з вас не знає 70% наших інтелїґентів, котрі живучи по містах, де о дешеву купіль так легко, виказують засадничу та систематичну ненависть до чистоти й води взагалї, з виїмком тої, що подають у каварнях. Се одинока систематична "дїяльність", в якій загал нашої інтелїґенції міг би сміло суперничати з інтелїґенцією инших народів, якби мав тільки спільну арену до попису.

 

Але треба признати, що ми маємо також "людей з характером", т. зн. таких, котрих навіть війна абсолютно нїчого не навчить. Покійний Павлик, котрий таку вагу клав на постійність характеру, мав би велику сатисфакцію, бачучи навіть у сїм таборі, де в загалу нашої молодїжи слїдна засаднича зміна психіки, — частину людей з "характером". На "характер" Руснака складаєть ся у першій мірі очевидно артистичне dоlсe far nіеntе, хочби навіть воно не було солодке, тільки гірке. Переважню наша шляхта й інтелїґенти, як інформував мене з гумором наш артист Гаврилко, не завдали собі навіть настільки труду, щоби перед розбиттєм шатер, оглянути терен, на котрім їх розпинали. Прийшли й добре їм було там, де стали. Taй розбили в тім "добрім" місцї коло 20 шатер. Але, як відомо, саме характерним людям найбільше приходить ся терпіти в життю; прийшла вода велика й то серед ночі тай на превелику втїху цїлого табора залила тих двайцять шатер так ґрунтовно, що мешканцї їх ключками та гачками витягали з залитих водою шатер свої торби з хлїбом і шматтє. Опісля пішли "в комірне" до своїх щасливійших товаришів. Тих комірників прозвано переселенцями або еміґрантами.

 

Навчені досвідом перевели в таборі "каналїзацію". Я переконаний тепер, що ми, отримавши подїл Галичини, потрапимо під проводом власних інжінєрів перевести відводненнє усїх мокрих околиць.

 

Мають наші стрільцї в сїм таборі і завязки свого звіринця: на горбику стоїть маленька будка малесенького песика, а біля неї таблиця з великим написом: "Цербер". Дїйсно трудно здержати ся від сміху, бачучи такий прояв гумору в сїм лїсї, так близько боєвої лїнїї, де кождої хвилї може досягнути ворожий ґранат або шрапнель.

 

А той їх гумор прибирає найріжнїйші форми й доходить часом до цїлком несподїваних проявів. Молодечий, як шампанське вино, бурливий гумор. Ось нпр. така його каскада. З російських позицій летять гарматнї кулї просто на сїчовий табор. Вже чути їх свист. А в таборі — ви певно думаєте: страх? — неописана радість: "Є, є" кричать стрільцї з очима, розпаленими надїєю, і вибігають напроти летючих шрапнелїв, щоб, як на гаївцї пилку, видирати собі з рук алюмінїй, котрий походить зі шрапнелевого пальника. Така картина пригадує гумор старих пісень Запорожа та старі свідоцтва безбоязкости наших прадїдів. Якась дивно нїжна золота струна спомину тягнеть ся від сеї картини крізь великі простори земельні і довгі столїття темної неволї, аж ген до хлопцїв "Уруш-шайтана" Сїрка та Палїя, Богуна й Богдана. А ген-ген, де вже майже зникає ледви чутний відгомін сеї золотої струни, виднїє таємнича й могутня постать князя Святослава, Володимирового батька, що окружений з малою горсткою свого війська великим натовпом ворожих сил, сказав до своєї дружини слова, котрі колись у нашій самостійній державі повинні пишати ся на прапорах полків наших: "Не принесем сорому руській (українській) землї!"

 

Дивна річ — в руцї одного з опроважаючих мене по таборі командантів чет запримітив я невеличкий, але чудової роботи медалїон; на тім самім матеріялї, принесенім з російської боєвої лїнїї повітрєм, вирита голова великого князя Святослава, гордо піднесена вгору, зі стягненими бровами, в залїзнім шоломі. Виконавець того медалїону — Гаврилко. Якби я не вважав за обиду висказу, котрий ваша суспільність уважає за похвалу, то сказав би був виконавцеви сього медалїону: "Я нїколи не сподївав ся по вас, що ви зможете щось подібне сотворити!" Я вже хотїв сказати сю українську похвалу, але в сам час виручив мене Вітовський. Він узяв з рук артиста сей медалїон і, жартом ховаючи його, сказав: "Може се буде одинокий медаль, який отримаю..."

 

Одначе легкий алюмінїй зі срібним полиском не все приносить золоті спомини та чудові медалїони. Він часом, падаючи біля табора, ранить наших молодих хлопцїв, що з такою радістю вибігають йому на зустріч. А буває й гірше. Замісць шрапнеля засвище й завищить ґранат, його небезпечнійший брат. Тодї між жадними матеріялу на свої вироби повстає обуреннє на Москалїв. Дають ся чути оклики: "А то собаки! Колиб хоч кілька шрапнеликів пустили, бо нема вже з чого перстенїв робити!"

 

Головна галузь продукції з алюмінїєвого матеріялу, то виріб перстенїв. Яка в них ріжноманїтність! Почавши від найскромнїйших, скінчивши на вишуканих що до форм і взірцїв. Отримав і я перстїнь в подарунку від одного стрільця, котрий за нього навіть заплати не хотїв прийняти. Може тому, що за нього заплатити трудно: Адже матеріял на такий перстїнь здобуваєть ся з нараженнєм життя. Се відчувають часом також т. зв. — але може лїпше не сказати, хто? Дивлю ся я на стрільця, котрий зробив менї сей гарний подарунок. Старший чоловік, Вітовський подає менї зараз його коротку життєпись: "Се найстарший стрілець у нашім курінї. Називаєть ся Петро Заворотюк. Уродив ся у Стаях, повіт Рава Руська, в р. 1871. Бував далеко в світї. Знає мови: нїмецьку, мадярську, румунську, болгарську і п. Має сина, котрий виховуєть ся у Кракові. Брав участь в бурській війнї по сторонї Бурів. Великий службіст. Його поважають і називають "вуйком".

 

Я міг би оповісти ще багато про другий курінь Українських Сїчових Стрільціїв. Але може вам уже скучно. Cей курінь і на те має раду: чудовий хор. Вже цїлком темнїло, як він зібрав ся перед отаманською кватирою. І поплили піснї. Передусїм улюблена пісня сього куріня, улюблена ізза мельодії:

 

"Ой, зза гори чорна хмара встала,
То не хмара, молоді гусари...
Попереду їдуть ґенерали,
А по заду бють у барабани...
Не журіть ся, молодї гуcapu:
Попереду їдуть ґенерали,
А по заду бють у барабани"...

 

Чи тільки ізза мельодії любить сю пісню II курінь?

 

А чому любить він отсю пісню:

 

"Зажypила ся молоденькая вдова,
Що не скошена, не згромаджена зелененькая трава:
Наймила вона ся косарів двайцять чотири,
Щоби вона їй діброву скосили.

Косарі косять, косарі косять,
А вітрець повіває,
Шовкова трава, зеленая
На косу налягає"...

 

Ген далеко в молодім, зеленім лїсї губить ся між корчами тихеньке сольо стрільця-співака, немов життє тих, що сподївали ся вернути до дому, а вилили його крівавими слїдами на скелях Бескида, на болехівських мочарах. Розплила ся пісня по корчах у темнім лїсї, як кров у чорній землї...

 

Чому любить сїчовий курінь отсю пісню?

 

Нараз загремів грімкий, як приступ свіжого полку, спів — говіркий, веселий:

 

"Ой, летїли чорні мухи
Taй стали співати...
Гей, гей, лучше було жити в світї козаком,
В Крим по сіль ходити, звать ся чумаком"...

 

З команди бриґади просили, щоб відкривати телєфон, як наші хлопцї співають.

 

"Чи ви відкрили телєфон?" — питає один з офіцерів.

 

— "Відкрили, відкрили!" — відповідають з усїх сторін.

 

А дощ не стає. І ллєть ся струями по струнких пнях молодих грабчуків, по мягкім листю вурдовини, по днї яру, над котрим таборує другий курінь Українських Сїчових Стрільцїв.

 

Ми зїли вечеру та пішли в темну нїч. Куло ховзко під ногами й дощ таким голосним шумом плакав по лїсах над Золотою Липою, що менї пригадали ся переповнені жіноцтвом залїзничі двірцї в часї мобілїзації, з котрих далеко, далеко нїс ся плач, зовсїм такий самий, як шум сього дощу в лїсах над Золотою Липою, де стоять табором два курінї Українських Сїчових Стрільцїв.

 

А російські ракети так чудово моргають над лїсами, в котрих стоять табором наші хлопцї...

 

 

* Порівнай оперу "Фавста".

** Над громадським добром.

 

[Вістник Союза визволення України, 19.09.1940]

 

IV. На прощаннє берегів Золотої Липи.

 

Зміст: Від фронту. Розмова з артистом. Про маляра Новаківського. Що в штуцї головне? Недокінчена розмова про історичну картину. Опущений табор другого куpiня У. С. С. Тaйнa сили спомину й загадка національної традиції. Думки Піндара, Шілєра та Шевченка.

 

Було то дня 7 жовтня 1915. Цїлий полк У. С. С. стояв над Стрипою — в огнї. Саме яких 2 або З години по моїм підїздї з стрілецьких становищ почув я за собою сильний греміт російських гармат.

 

Греміт росте та кріпшає. Конї немов самохіть прудко віддаляють ся від поля знищення й біжать подільськими ланами. А там геть за нами — свище й гуде здалека, чорний вир у повітрю йде (якийсь час опісля одержав я від тoв. Вітовського картку, в котрій він доносив менї, що російська артилєрія незвичайно сильно атакувала).

 

Груди розпирала якась ясна, тепла та приємна легкість: се ворушив ся в півсвідомости інстинкт самозаховання життя, що немов говорив: "Тут безпечно, тут щораз безпечнїйше..." Й робило ся добре на душі, так добре, як у студений вечір в огрітій кімнатї матері.

 

День був чудовий. Товариство інтересне: Зі мною їхав один з молоденьких офіцерів У. С. С. — артист. Він одушевляв ся картинами Новаківського. "Знаєте, вони в кождій заграничній ґалєрії звернули-б на себе увагу та зробили-б рекляму українській штуцї!" — говорив мій товариш.

 

Я чув ся недобре й був сильно втомлений і зденервований. Але запал мого товариша розпалював й у мене охоту до дебати.

 

— "А що розумієте під висловом: штука?" — запитав я його. "Але відповіджте менї на се питаннє не чужою, тільки своєю, виключно своєю думкою".

 

Молодий хлопець задумав ся, а потому відповів:

 

"Знаєте, я гадаю, що на штуку складаєть ся дуже багато річей, в котрих головне: величезна льоґіка. Представте собі, яка величезна льоґіка є в творах напр. Мікель Анджеля, в його уґрупованнях, вимірах, рухах мязів і т. д. і т. д. Мене вражає в творах великої штуки передусїм та льоґіка. Як послїдовно в них одно з другого виходить! Якже сильно треба збагнути тайни природи й людини, щоб так льоґічно представити щось! І се моя траґедія, що я не відчуваю в собі бажаної інтензивности тої артистичної льоґіки".

 

Він якось нагло урвав з легким і мягким смутком у голосї.

 

— "Чи не називаєте ви льоґікою менше-більше того, що в деяких дефінїціях штуки називають інтуїцією?" — запитав я по хвилї.

 

"Так, але тільки менше-більше так. Тут доходимо до причин, чому в нас історичне малярство так слабо розвиваєть ся. Бо інтуїція тут саме, в історичних картинах, відограє окрему ролю. Возьміть напр. відому картину "Вїзд Хмельницького до Київа..."

 

Він почав подрібно розбирати суму працї, вложеної артистом у сю величезну картину, й порівнювати її з вислїдом. Але його думки переривали ся раз-у-раз. Уривав їх то відгомін того, що ми за собою лишили, то подуви холодного осїнного вітру, то віддїли артилєрії, що мішали нас. В часї перерви думав я над тим, як без порівняння лекше відтворювати історичну минувшість напр. шведському маляреви, котрий може її студіювати в своїх музеях в усяких напрямах аж до владження кімнат у ріжних століттях.

 

Серед таких розмов і думок переїхали ми спалене містечко Завалів і вийшли на стрілецький західний беріг Золотої Липи, з котрого представив ся нам чудовий вид.

 

Десь тут, мабуть на східнїм березї ріки, має бути могила четаря У. С. C. Івана Балюка. Ми довго шукали її коло червоного двора, але не могли знайти. Й поїхали дальше.

 

Нараз звернув мою увагу якийсь спалений двір. Я вискочив з воза, пізнавши місце, в котрім стільки разів переходив битий шлях, аби з табору 1-го куріня дістати ся до табору другого куріня. Він знаходив ся кільканадцять кроків від дороги в ярі, серед лїса. За мною зіскочив з воза й мій товариш. Ми увійшли в лїс.

 

Признаю ся, що я нїколи не зазнав рівно сильного приємного вражіння: Лїс був пустий і тихий, увесь покритий червоняво-золотим листєм, котре опало й тільки ще тут і там держало ся на деревах. Крізь ряди сїрих пнїв грабини блистїли червоні смуги сонця, що заходило. Під нашими ногами як глибокий диван подавала ся верства сухого листя та щось шептала. А в ярі стояли незайняті землянки, будівлї й ланки другого куріня, все покрите сухим, золотим листєм, блискучим від червоности сонця, що заходило.

 

Сю приємну тишину й пустку лїса оживили менї картини, котрі я тут недавно бачив і переживав, знайомі лиця товаришів, їх спів і життє.

 

Як прозорий бурштин праісторичну мушку, так обхопив мій спомин сю картину, щоби на віки заховати її в мозку.

 

Чому сей опущений сїчовий табор зробив на мене таке сильно й приємне вражіннє? Я не міг того пояснити собі. Заворушена сим питаннєм думка почала в лїтературі шукати за відповідю. Але знайшла тільки те, що подібні ситуації стверджували люде віддавна, одначе відповіди на них не давали. І так напр. Шілєр каже:

 

Was unsterblich im Gesang soll leben,

Muß in Leben untergehn."*

 

Зрештою нїякого пояснення, нї вказівки, як до нього дійти. Те саме говорить і поезія Тараса в його "Чигиринї", "Черцеви" і т. д. — з іще більшою силою, чим Шілєрівська, хоч і не так виразно.

 

"У келїї неначе в Сїчи,

Козацтво славне ожива..."

 

Нерозвязана загадка сили спомину є рівночасно загадкою оживлення нашої національної традиції. Століттями переходив я в голові всякі вислови людей думки про се питаннє, почавши від старого Піндара з його: "Дїла тривають коротше, нїж життя слів, висказаних про ті дїла". Стара, досї непорішена суперечка між ідеалїстичним і матеріялїстичним світоглядом.

 

"Товаришу, не хочу вас знати, як ви з поворотом не відфотоґрафуєте сього опущеного табору й то з місця, де яр найвузший, в напрямі, як ширшає. Чи можете менї пояснити, чому тільки з сього місця сей опущений табор робить таке сильне та приємне вражіннє?"

 

— "Нї, не можу."

 

Ми довго дивили ся на опущений табор другого куріня в лїснім ярі над Золотою Липою, котрий звільна покривали нїжні й мягкі тїни півсумерку погідньої днини.

 

Кождий з нас певно инакше пробував собі відповісти в душі на порушені питання.

 

 

* Що невмируще має жити в піснї, мусить загинути в життю.

 

[Вістник Союза визволення України 14.11.1915]

 

 

14.11.1915