Для більшості українців Збараж є синонімом слова “замок” – передовсім завдяки телевізору. Блокбастер Єжи Гофмана вже не раз прокрутили всі провідні телеканали, тож важко знайти людину, яка би не бачила цієї епопеї. А саме під мурами Збаража відбуваються найтрагічніші події кінострічки.
Збаразький замок
І автор роману «Вогнем і мечем», і його екранізатор не надто відійшли від реальних подій (про інтерпретацію при цьому промовчимо). Бої під Збаражем дійсно були одним із ключових епізодів Хмельниччини й одним із вузлових в історії Речі Посполитої й України.
Отже, 1649 року армія Богдана Хмельницького обложила тутешню фортецю. На допомогу обложеним поквапився сам король Ян II Казимир на чолі добірного війська. Гетьман не став чекати удару в тил, тож сам пішов назустріч полякам і під Зборовим дав їм доброго прочухану. Самого Яна Казимира врятував від полону лише сепаратний мир, укладений союзником гетьмана ханом Іслам-Гіреєм. Під тиском кримців Богдан був змушений підписати Зборівський договір, за яким реєстр козацького війська скорочувався з 60 тисяч до 40 000, підвладні Хмельницькому землі обмежувалися лише Київщиною, Чернігівщиною та Брацлавщиною. Натомість леґітимізувалася сама Гетьманщина.
Для тих, хто цікавиться фортифікацією, Збраж теж передовсім асоціюється з замком. Адже місцева твердиня – найкраще збережена на Тернопіллі. Від середини 1990-х у замку тривають реставраційні роботи. Частково відновили навіть бастіони, знищені ще в ХІХ столітті.
І все ж Збараж – не лише замок.
Кілька слів не тільки про замок
Збараж – районний центр Тернопільської області (близько 13 тисяч мешканців). Тутешня місцевість дуже зручна для поселення, тож люди на ній живуть щонайменше від мезоліту. Були тут всюдисущі “трипільці” з “черняхівцями”, селилися наші прямі предки – давні слов'яни.
Знахідки з розкопок трипільських поселень (експозиція музею, розміщеного на території замку)
Вперше назву Збараж згадано в “Іпатіївському літопису” під 1211 роком. Союзник Данила й Василька Романовичів краківський князь Лешко Білий “не зміг узяти Галич і, пішовши, пустошив він довкола Теребовля, і довкола Моклекова, і Збаража”. До речі, невдовзі згаданий князь таки поґаздував у місті. Коли 1214 року в Галичі засів угорський королевич Коломан, Збараж відійшов його польському союзнику Лешку, який за три роки встиг змінити політичну орієнтацію. Краківський князь господарював у Збаражі майже п'ять років, але у 1219-му таки мусів тікати.
На час цих подій Збараж був однією з найпотужніших твердинь Галичини. Цьому сприяв зручний для фортифікації місцевий рельєф – поєднання товтрових височин Медоборського кряжу з заболоченою долиною Гнізни.
Цікаве й походження самого топоніму “Збараж” (від початку “Збираж”). Назва походить від слова “збиратися” – у цьому місці традиційно збиралися військові дружини перед тим, як рушити у похід – чи то на внутрішні “розборки”, чи “поскубти” сусідів (поляків чи угорців).
У 1393 році великий князь литовський Вітовт віддав Збараж сіверському князеві Дмитру Корибуту. Останній звів тут мурованого замка (до того був дерев'яний).
У 1474-му Збараж майже повністю знищили татари. Не обмежившись традиційним грабунком і спаленням міста, ординці не полінувалися розібрати мури замку. Князь Іван Збаразький (син Дмитра Корибута) був убитий, а його дружина з наймолодшим сином потрапила в полон.
Замок відбудували 1587 року. Але й він не простояв довго. У 1598-му сюди знову навідалися татари й не залишили каменю на камені ні від замку, ні від міста. Відбудовуватися на тому ж самому місці не стали, і місто з замком “переїхали” на сусідню височину. На території первісного міста нині стоїть село Старий Збараж.
Князі Збаразькі володіли містом до 1631 року. Князь Юрій (Єжи) не мав спадкоємців, тож по його смерті місто відійшло найближчим своякам – князям Вишневецьким. Смерть Юрія досі оповита таємницею. Помер він в Кракові, зовсім несподівано. Смерть трапилася у розпалі бенкету, який князь давав на честь завершення будівництва Збаразького замку. Є велика підозра, що князю “допоміг” король Сигизмунд ІІІ, до якого Збаразький був в опозиції. На той час отруїти політичного супротивника було звичайною справою.
Колекція холодної зброї. Експозиція музею, розміщеного на території замку
1675 року Збараж, як і все Поділля, переходить під руку турецького султана Мехмета IV. Яничарам на чолі з Шишман Ібрагім-пашею довелося чимало попотіти, аби захопити місто. Під час облоги та штурму Збаражу місту та його мешканцям чимало дісталося, але розповіді, що турки вирізали чи не все населення, а вцілілих продали у рабство – перебільшення. Насправді у султана чудово розуміли, що навіть найродючіші землі без підданих – все одно, що пустеля. Найбільше знелюднення краю відбулося задовго ще до турецької навали – за часів Хмельниччини та наступної пацифікації та локальних повстань, що її супроводжували. Османський уряд навпаки робив все можливе, аби виправити ситуацію. Зокрема населення Збаражу на 12 років було звільнене від податків.
Популярну версію про спустошення турками Збаражу опосередковано спростовує й те, що під час війни з османами місцевий замок майже не постраждав. Про якісь великі ремонтні роботи, які би проводили турки, а по тому поляки – невідомо. Натомість відомо, що 1707 року (через 7 років по тому, як Поділля повернулося до складу Речі Посполитої) Збараж відвідав московський цар Петро у супроводі гетьмана Мазепи. За свідченнями сучасників, цар нібито висловив захват укріпленнями міста.
Подальша історія Збаража стандартна для більшості міст і містечок Галичини: входження до імперії Габсбургів, Перша світова війна і російська окупація, ЗУНР, друга Річ Посполита, “золотий вересень” та “перші совіти”, німці, УПА...
Збараж сакральний
Для “безколісного” туриста мандрівка до Збаражу – пригода не з простих. Місто лежить в стороні від досить жвавої траси Тернопіль-Кременець, тож подорожувати маршрутками чи автостопом досить проблематично. Автору, зокрема, довелося простовбичити біля повороту на Збараж хвилин 40, аж поки якийсь добрий вуйко на роздовбаній “Таврії” не змилосердився. До речі, дізнавшись, що я їду до Збаражу не просто на витрішки, а аби прославити місто на славетному сайті “Збруч”, він відмовився від будь якої оплати.
Проте дорога тут пристойна, не те, що колись. Бо ще 100 років тому навіть наявність власного авта не ґарантувала успішне прибуття з Тернополя до Збаражу.
Авто з російськими вояками загрузло на шляху Тернопіль-Збараж. 1916 рік.
В історичному центрі міста передовсім у вічі впадають старовинні храми та монастир бернардинів.
Першою нас зустрічає пам'ятка архітектури місцевого значення – Церква Воскресіння Господнього (1764). За поважним віком і архітектурою вона цілком заслуговує і на загальнонаціональний статус. Цей мурований храм хрестоподібної форми зведено в стилі пізнього українського бароко. Заклав церкву збаразький міщанин Григорій Гімонюк. Через раптову смерть довершити задумане йому не вдалося, тож її добудували коштом графа Миколи Потоцького. Нині цей храм належить місцевій громаді УГКЦ.
Церква Воскресіння Господнього
За кілька десятків метрів на протилежному боці вулиці височіє ще один храм – православна церква Успіння Пресвятої Богородиці (хоча за типовою “католицькою” архітектурою цього не скажеш). Це колишній костел монастиря трінітаріїв, зведений в 1755-1758 роках. По тому, як орден тринітаріїв припинив свою діяльність у Збаражі, храм передали місцевій православній громаді. За часі СРСР у приміщені храму діяв краєзнавчий музей. Нині тут діє Духовна семінарія імені Кирила і Мефодія (УПЦ-КП).
Церква Успіння Пресвятої Богородиці
Одразу поруч із церквою Успіння височать дзвіниці Монастиря бернардинів (францисканців обсервантів). Фундаторами монастиря стали князі Іван і його син Юрій Збаразькі, які вже у зрілому віці стали першими католиками в роду та змінили імена, відповідно, на Януш і Єжи. Є версія, що Збаразькі зафундували монастир бернардинам, аби допекти єзуїтам, з якими вони мали давній конфлікт.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці (ліворуч) і монастир бернардинів – сусіди.
Монастир фундували не просто так – ченці бернардини служили у війську князя Юрія (Єжи) Збаразького капеланами. Після несподіваної смерті останнього представника роду монастир перейшов під опіку Вишневецьких – нових власників міста.
Будівлі монастиря бернардинів поєднують у собі стилі бароко та ренесансу.
Годі шукати щось, що лишилося від первісного монастиря. За часів Юрія Збаразького обитель була дерев'яною. Та й від часів Вишневецьких, які звели оточений товстезним оборонним муром чималий комплекс з мурованим храмом на честь Св. Юрія, теж хіба що фундаменти залишилися. Монастир дуже постраждав під час подій, змальованих у стрічці Гофмана. По тому обителі дісталося від яничар. За турків, коли монастир стояв пусткою, природа доруйновувала те, що не встигли люди. Коли османи забралися геть, теж якось було не до відбудови поруйнованого.
Монастир бернардинів. Світлина з поштівки часів міжвоєнної Польщі.
Лише 1723 року новий власник міста Юзеф Потоцький звернув свою увагу на монастир. Місцева легенда твердить, що сталося це через прикрий випадок. Мовляв, їхав Потоцький у кареті повз руїни монастиря болотистою долиною Гнізни. Раптом колеса зіскочили з вимощеної деревом загати, і карета почала занурюватися у трясовину. У відчаї магнат звернувся до Св. Антонія, благаючи про порятунок, і дав обітницю звести храм в його ім’я.
А це – наш час.
У 1729 році закінчилася будова нових корпусів монастиря, а 1731 року почали зводити храм. Чи то будівничі схалтурили, чи в проекті була похибка, але 1745 року костел ледь не завалився. Станіслав Потоцький, син Юзефа, вирішив, що почати все з нуля буде дешевше, ніж виправляти будівельний брак, і наказав розібрати все до фундаменту. Новий проект він замовив у сілезького архітектора Йогана Ганца, за яким у 1746-1755 роках спорудили величний храм.
Брама монастиря бернардинів (1916). Світлина зроблена російським військовим.
Як і монастир у Бучачі, збаразька обитель незабаром стає освітнім центром. Від 1777 року тут працює парафіяльна школа та латинська гімназія. Гімназія діяла навіть по тому, як 1785 року цісарська влада закрила кляштор.
Теперішній храм Св. Антонія мало чим нагадує первісний проект Йогана Ганца. У 1788 році він сильно постраждав від пожежі. Незабаром костел відновили, але у видозміненому вигляді. Первісні барокові риси збереглися лише в частині, не пошкодженій вогнем.
Дзвінниця монастиря бернардинів зберегла барокові форми. Світлина 1916 року.
У вогні дивним чином збереглися й деякі вівтарі XVIII століття роботи видатного скульптора Антона Осинського, виготовлені у 1756-1759 роках. Ще дивовижніше, що ті вівтарі згодом пережили й совітів. У внутрішьому оздоблені храму збереглися також фрагменти фресок Ігнація Барча, створених у 1790-1795 рр.
Ксьондз костелу Св. Антонія, чернець-бернардинець і російська сестра милосердя. Позаду видно також російського вояка в папасі та зі шаблюкою на поясі (1916).
Монастир діяв до 1945 року, поки не був закритий новою владою. Ченців депортували до Польщі. По тому частину споруд обителі використовували для потреб місцевого заводу, а у келіях оселилися радянські установи. Храм, традиційно, перетворили на склад. Ченці повернулися до Збаража лише за “перєстройки” (у 1990 році), але й досі мешкають у приватному будинку.
Крім огляду сакральних споруд Збаража, варто просто прогулятися старими вуличками. У місті збереглося чимало симпатичних будинків “цісарської” та “польської”забудови. Тішить око й давня фігура “водного” святого Івана Непомука, що стоїть біля мосту через Гнізну (св. Івана Непомука на Галичині традиційно встановлюють біля водойм).
Ідеальний замок
Як вже зазначалося, замок у Збаражі – єдиний на Тернопіллі і один із небагатьох в Україні, де майже повністю проведено реставрацію. Інші замки області – лише руїни більшого чи меншого ступеню збереженості.
Титульний лист трактату Вінченцо Скамоцці “Ідея універсальної архітектури“ (1616).
З архітектурного та фортифікаційного погляду споруда відома як “ідеальний замок” – саме так його назвав автор проекту, італійський архітектор Вінченцо Скамоцці. Власне від початку жодної прив'язки до Збаражу “ідеальний замок” не мав. Це був один із багатьох “ідеальних” проектів, опублікованих у трактаті “L’idea della architettura universale” (“Ідея універсальної архітектури”), виданого у Венеції 1615 року.
Креслення “palazzo in fortezza” в трактаті Скамоцці
Чималий замок спорудили досить швидко, протягом 5 років (1626–1631). Керував будівництвом відомий військовий інженер Андреа дель Аква (під його орудою споруджували оборонні мури славетного Ясногорського монастиря в Ченстоховій і не менш відоме “palazzo in fortezza” у Підгірцях на Львівщині).
Замкова брама, 1920-ті роки
“Palazzo in fortezza” (“палац у фортеці“) Вінченцо Скамоцці спроектував і для Збаража. Крім палацу-резиденції та потужних оборонних стін, Збаразький замок мав ще й розгалужену систему підземних ходів, галерей і льохів. Підземні ходи, зокрема, з'єднували замок з містом, а також вели далеко за його межі (щось подібне описано у М.Гоголя в “Тарасі Бульбі”).
Збаразький замок у середині XVII століття, гравюра В.Ґондіуса.
Як виглядав замок у ті часи, зафіксував відомий голландський графік Вільгельм Гондіус (автор відомого портрету Б.Хмельницького) на одній зі своїх гравюр.
Замковий палац у наші дні
Не зважаючи на всю “ідеальність”, замок брали всі, хто хотів. Хіба що Хмельницькому не поталанило, та й то передовсім через нездалих союзників-кримців. Після кожного штурму фортецю відновлювали – звісно, з певними змінами.
Найбільше не пощастило замку в ХІХ столітті, коли на його території облаштували цукроварню. Її діяльність завершилося тим, що 1896 року в палаці зайнялася пожежа...
Замкові інтер'єри
Останнім власником замку був кіцманський нотар Тадеуш Нементовський. У міру сил і коштів він частково відбудував замок і палац. Але ненадовго. Почалася Перша світова війна, і Галичина потрапила під російську окупацію. У замку отаборилися царські вояки. І пам’ятка потерпіла не від бойових дій, а від “постою”. Російським окупантам було начхати і на історію, і на красу. Підлогу, дерев'яні двері, навіть крокви даху вони ламали просто на дрова (врешті решт палацовий дах завалився). А коли довелося тікати, то росіяни заклали у каземати вибухівку та висадили їх у повітря. Нічим, окрім споконвічного московського варварства, останнє пояснити не можна – старовинний замок на той час не мав жодного військового значення.
За часів другої Речі Посполитої місцева організація польських резервістів почала відбудовувати замок, але знову почалася війна. За совітів замок і палац певний час стояли пусткою, і місцеві мешканці розбирали руїни на камінь.
Нині у відреставрованому замку діє досить цікавий музей.
Збаразький “Личаків”
Крім замку, монастиря та храмів, є у Збаражі ще одна надзвичайно цікава пам'ятка, про яку в путівниках і оглядових публікаціях чомусь ніхто не згадує. Мова про старий цвинтар (тут ховають і досі), один із найцікавіших у Галичині.
Збаразький некрополь.
Збаразький некрополь вражає величезною кількістю тесаних кам'яних фігур. Тут їх щонайменше зо дві сотні. Фігури різні, як за віком (від початку ХІХ ст. до середини ХХ-го), так і за майстерністю виконання та стилем. Переважає, проте, народний примітив.
Фігури теж різні. Тут й Ісус, і Богородиця, й апостоли, і різні святі, й ангелики з архангелами...
Крім фігур, тут також є безліч дуже цікавих барельєфів. Причому це часто поєднується – фігура згори й барельєфи на постаменті.
Цей некрополь виник невдовзі після вже згаданої пожежі 1788 року. До того часу цвинтар містився коло костелу-погорільця. Хоч офіційно місце поховань було під опікою місцевої римо-католицької парафії, ховали тут і греко-католиків, і православних (хіба що кожних у своєму кутку).
У 1825 році цвинтар обнесли чималою кам'яною огорожею, гроші на яку збирали всім містом. Щороку напередодні Дня Всіх Святих проводили генеральне впорядкування кладовища за участі ченців-бернардинів (опікунів некрополя), так і родичі похованих. Прибирали також забуті родичами та безіменні могили. Традиція “цвинтарних” толок збереглася й досі.
На жаль, Збаразький некрополь, здається, ніхто серйозно не досліджував і не описував. Нині невідома навіть докладна кількість і вік встановлених тут фігур. Незрозумілою (принаймні для автора) є й така аномально величезна кількість скульптур. Чому тутешні городяни надавали перевагу фігурам, а не більш традиційним хрестам?
Залишається й питання, де працювали різб’ярі – у самому Збаражі, у сусідніх селах чи це продукція, завезена здалеку? Єдина інформація, яку нам вдалося знайти у літературі – повідомлення дослідника народної скульптури Миколи Моздира про діяльність місцевих, збаразьких каменярів – батька та сина Волошиних. У своїй розвідці “Українська народна меморіальна скульптура” (К.: Наукова думка, 1996, с. 102) дослідник пише про Василя Волошина, який виготовляв у Збаражі кам’яні надгробки від початку 1970-х років. М.Моздир згадує також про його анонімного батька, що до 1939 року володів власною каменоломнею, на базі якої працювала ціла група різьбярів по каменю.
Той самий дослідник згадує про інші каменярські осередки Тернопілля, де виготовляли надгробки: Теребовля, Струсів Теребовлянського району, Передмістя Чортківського тощо. Крім того, нам відомо, що в околицях Бучача цілі села спеціалізувалися на виготовлені цвинтарних фігур і хрестів. Втім, це мала би бути тема окремого дослідження.
А це сумна сучасність – могила Героя Небесної Сотні Устима Голоднюка, який навічно залишився 19-річним...
Світлини автора, користувача ЖЖ “Нumus” та zbarazh.ofm.org.ua.
14.09.2015