Нові аспекти польської геополітики
У четвер, 6 серпня, склав присягу новий президент Польщі Анджей Дуда. Чи можна сказати, що з новим головою держави Польща стане ще палкішим адвокатом України в Європейській Унії, а взаємини між нашими країнами вийдуть на історичний пік? Лише дуже умовно. Так, Дуда не раз за цей рік розсипався проукраїнськими філіппіками, але варто їх сприймати передовсім у контексті політичної конкуренції та виборчої кампанії.
Для годиться дамо коротку біографічну довідку нового президента сусідньої держави. Народився Анджей Дуда 16 травня 1972 року не будь-де, а в самому Кракові. І навчався не в якомусь ПТУ, а у всесвітньо відомому Яґеллонському університеті. 1996-го він закінчив факультет права й адміністрації. Причому доволі успішно, тому його взяли на викладацьку роботу в тому ж таки виші.
Від 2000 року Дуда починає політичну діяльність. Спершу як активний член леґендарної «Унії свободи», яку очолював батько польських реформ Лєшек Бальцерович. А коли брати Качинські створюють новий політичний проект — партію «Право і справедливість», він без тіні вагань долучається до них.
Дуда саме Лєха Качинського називає своїм хрещеним батьком у політичній царині. 2008 року тодішній президент Польщі взяв його до своєї команди, увів у президентську канцелярію й дав, так би мовити, «путівку в політичне життя». Саме тому в своїй інавґураційній промові Дуда вшанував його особливою подякою. «Я вдячний моїм співвітчизникам, що вони нині зі мною; дякую моїм попередникам на посаді президента Республіки Польща, а особливо президентові Лєхові Качинському. Поруч із Лєхом Качинським я дозрівав до політики, яка сприймається як спільне добро», — наголосив Дуда.
Отже, Анджей Дуда став уже шостим посткомуністичним президентом Польщі. Нагадаємо, що він виграв вибори за підсумками другого туру, який відбувся 24 травня цього року. Його суперником був чинний президент країни Броніслав Коморовський. У другому турі Дуда набрав 51,55% голосів, тимчасом як Коморовський — 48,45%.
Перевага, як бачимо, 3,1%. Не надто переконлива, бо, наприклад, навіть у майже рівному протистоянні на виборах президента України 2010 року Віктор Янукович випередив Юлію Тимошенко на 4,36 відсотка (48,95% проти 45,47%).
Хоча, з іншого боку, лідерство Дуди підкріплює виміряна демоскопами популярність його партії «Право і справедливість». Якщо б вибори в Польщі відбулися цього тижня, то, згідно з опитуваннями, що їх перепровадив інститут IBRiS на замовлення газети Rzeczpospolita, ПіС здобула б 35 відсотків голосів. За нині владущу «Громадянську платформу» проголосували б лише 23 відсотки виборців.
Проте не треба забувати, що президент у Польщі має набагато менше повноважень, ніж, приміром, президент України, навіть зі змінами до Конституції від грудня 2004 року. Утім тандем президент–сейм відкриває перед політичною силою неймовірні можливості, обмежені лише внутрішніми суспільними конвенціями та міжнародними договорами.
То чого, в зазначеному контексті, треба чекати від президента Дуди? Певні прогнози ми можемо зробити з його попередніх заяв (тих, що не видаються декларативними й базуються на реальному ґрунті), а також з тез його інавґураційної промови.
Почнімо з Європейської Унії. У промові перед Народними зборами Дуда наголосив на епохальному значенні вступу країни до ЄУ. Водночас відоме його гасло: «ЄУ — так, євро — ні!». Щоправда, коли журналісти попросили Дуду прокоментувати цю його тезу, він зазначив, що не проти єдиної європейської валюти загалом, а лише зараз, допоки зарплати поляків не сягнули західноєвропейського рівня. Тож можна спрогнозувати, що найближчим часом Варшава не відмовиться від злотого. Тим більше на тлі грецьких подій, які призвели до найглибшого за останні десять років падіння курсу євро.
«Епохальним» назвав Дуда й вступ Польщі до НАТО. І тут вже ситуація однозначніша: немає сумніву, що новий президент виступає за посилення Північноатлантичного Альянсу, за активнішу заанґажованість Польщі в ньому, а ще — за те, щоб НАТО надало більше ґарантій безпеки не тільки Польщі, а й усій Центрально-Східній Європі. «Потрібно однозначно поставити питання: нам необхідно більше ґарантій з боку НАТО. Це потрібно не тільки Польщі, а й усій Центральній і Східній Європі, що опинилася в складній геополітичній ситуації. Потрібно посилити присутність НАТО в цій частині Європи, в тому числі в нашій країні», — заявив новоспечний президент.
Щодо Росії, то за президентства Дуди явно не варто чекати зближення між Варшавою і Москвою. Як політик він згадував Кремль тільки в неґативному контексті. Тому поки що тенденція радше прямує до ще більшого охолодження взаємин, хоча російські експерти й заявляють, що, мовляв, погіршувати вже немає куди. Але простір таки ще знайдеться. А для погіршення взаємин є дві підстави.
Перша, звісно, полягає у російській аґресії в Україні. Варшава одразу ж і безапеляційно ще з початком кримських подій стала на бік Києва й змінювати свої позиції не має ані найменшого наміру. У січні цього року Дуда навіть необережно висловився про можливість відрядження на схід України польського військового континґенту, хоча у своїх подальших реляціях він фактично дезавуював ту свою тезу. Водночас він твердо стоїть на позиціях щодо необхідності посилення всіх інших напрямків допомоги Україні в боротьбі з аґресором.
Дуда також виступає за участь Варшави в мирному переговорному процесі. На його переконання, чинний «нормандський» формат перемовин (коли в них брали участь Україна, Росія, Німеччина й Франція) себе цілковито дискредитував. Дуда виступає за те, щоб за круглим столом сиділи також представники Польщі й США. Варто зазначити, що такий формат перемовин (умовно його можна назвати «женевським») обстоює екс-міністр закордонних справ України, а нині амбасадор України в Польщі Андрій Дещиця.
Друга підстава для погіршення польсько-російських відносин пов'язана з темою авіакатастрофи під Смоленськом у квітні 2010 року. Багато хто в ПіС не відмовився від версії, що президентський літак міг стати жертвою російського теракту. Дуда, даючи інтерв'ю й коментарі різним ЗМІ протягом президентської кампанії, побічно підтверджував, що і сам дотримується таких поглядів. Тим більше, що в катастрофі загинув Лєх Качинський, а ми вже знаємо, ким він був для фіґуранта нашої статті. Тому не є неможливим, що, здобувши президентський мандат, він ініціює міжнародне розслідуванні подій п'ятирічної давнини.
Але чого все-таки чекати Україні від президента Дуди? Тут експерти трохи розходяться у думках. Щоправда, оптимізм у прогнозах превалює. Хоча є й застереження, що, мовляв, Дуда зокрема, а ПіС загалом може в будь-який момент образитися на Україну, якщо та й надалі вшановуватиме Степана Бандеру, УПА, ОУН. І хоч те, що дехто називає Дуду «бандерівцем», з огляду на нібито евентуальну причетність до повстанського руху його діда, є фейком, але поки що від Дуди ми чули здебільшого приємні для українського вуха слова. Його думки про військову та дипломатичну підтримку для України ми вже наводили.
У контексті президентства Дуди навіть виникла ідея реанімовувати, здавалося б, остаточно похований проект «Міжмор'я». Ним передбачали тісну міждержавну співпрацю країн, що лежать між Балтійським і Чорним морями. Передовсім йдеться про Литву, Латвію, Польщу, Білорусь, Україну й Словаччину.
Проект цей аж ніяк не новий. Після Першої світової війни його висував ще Юзеф Пілсудський як конфедеративну державу, яка охоплювала б Польщу, Україну, Білорусь, Литву, Латвію, Естонію, Угорщину, Румунію, Югославію, Чехо-Словаччину і навіть Фінляндію. Зрозуміло, що історичні реалії звели ті мрії нанівець.
Проект періодично виринав з небуття й так само поспішно йшов на дно. Остання серйозна спроба його реалізувати була здійснена влітку 1994 року в Києві. Тоді в Будинку вчителя (де саме засідала Центральна Рада 1917 року) відбувся міжнародний форум. Закінчився він… великим пшиком. Адже поки готували захід, в центральних країнах, які мали б слугувати стержнями «Міжмор'я» — Україні та Білорусі, — до влади прийшли відповідно Леонід Кучма і Олександр Лукашенко. Зайве казати, що проекти ці були аж ніяк не для них.
Чи існують шанси нині вдихнути в проект нове життя? Сміливі політологи відповідають позитивно. Зрештою, сам Дуда не раз висловлювався на користь «Міжмор’я». Підтримують його й впливові політичні кола у Великій Британії та США. Ну, як підтримують? Висловлюють зацікавленість пограти в таку гру.
Утім бар'єри на шляху до реалізації проекту, які існували ще 21 рік тому, існують і нині. І йдеться не про проросійських Кучму і Лукашенка. Набагато серйознішою перешкодою є Європейська Унія. Тоді, влітку 1994 року, балтійські гості київського форуму відмовилися від активнішої участі в проекті, оскільки мріяли не про нього, а про вступ до ЄУ. Від 2004-го і вони, і Польща, і Словаччина вже є повноправними членами європейської спільноти. А Унія аж ніяк не передбачає якихось перехресних спілок. Тому якщо «Міжмор'я» й можливе, то поки що тільки як культурницький проект. Хіба би щось поважно змінилося в геополітичному ландшафті Європи.
07.08.2015