Однією з інтерпретацій, що таке гідність, є не-сідання до переповненої маршрутки. Кожну поїздку можна оцінити за шкалою гідності. Найбільш гідними визнаються ті маршрутки, в яких вдається сісти, найменш – ті, в яких їдеш на одній нозі (і то не на своїй).
Маршрутки є однією з деталей нашого ландшафту, яка відрізняє його від американського чи західноєвропейського. Причому я би не була категоричною у твердженні, що ця відмінність обов’язково є негативною.
Маршрутки кожного міста особливі. Наприклад, у Львові обов’язково платять при вході, а гроші за проїзд передають через тих, хто сидить. У Києві теж платять при вході, проте гроші передають всі. В Одесі платять при виході, називаючи при цьому назву вулиці, на якій виходиш. У Вінниці маршрутки цілодобові (що виглядає дивним для міста, де цілодобово працюють лише вокзал та квіткові крамниці). У Старобільську маршруток нема взагалі.
Незалежно від місця, водії маршруток подібні один на одного, ніби брати одного таємного ордену. Якби гільдія міських та міжміських перевізників мусила би мати свого покровителя, це однозначно був би давньогрецький Харон. Та ж суворість характеру, та ж неприступність, ті ж високі розцінки. Та й маршрути, якими вони пересуваються, змушують замислитися про плинність та нетривалість людського життя.
В ієрархії братства маршрутників найвищою ланкою є міжміські перевізники. Їм дароване право залишати межі міста, вивозити з нього паломників та контрабандистів, а також передавати листи й посилки. Водії маршруток зберігають та передають соціальну пам’ять. Для прозаїчного перевезення пасажирів існують й інші види транспорту. Натомість маршрутники міцно тримають монополію на духовне збагачення та культурний відпочинок українців під час поїздок з пункту А в пункт Б.
Ніде ви не почуєте такої неповторної музичної підбірки, як в галицьких маршрутках. Складається враження, що музичні диски чи касети їм видають разом із водійськими посвідченнями, ключами, іконками, підковками, вервечками та іншими оберегами. Я би не здивувалась, якби ці водії, подібно до капітанів кораблів далекого плавання, мали б право хрестити, вінчати чи відспівувати своїх пасажирів. Тоді хоча б стало зрозумілим призначення їхнього іконостасу на приладовій панелі та неймовірна кількість весільних пісень, яку вони возять з собою.
Цікаво, як відбуваються зустрічі між перевізниками Галичини та їхніми побратимами з інших міст. Чи обмінюються вони іконками та футбольними вимпелами, мов футболісти — футболками? Чи діляться новими музичними дисками та касетами? Що вони слухають на перекурах між рейсами, позбувшись своїх похрещених, обвінчаних та відспіваних пасажирів?
Добре було б, якби з часом маршрутки та їхніх водіїв зробили частиною українських туристичних атракцій, як фіакри у Львові чи гондоли у Венеції. Жилаві, засмаглі гондольєри «Богданів» та «Мерседесів» могли б розповісти всю історію українського транспорту, всю еволюцію української популярної культури. Плакати та календарі, розвішані на їхніх капітанських мостиках, красномовніше опишуть хід вітчизняної історії, аніж статті з туристичних путівників.
В іншому випадку, на шляху урбанізації та реформ, цей світ перевезень та перевізників може втратити свою самобутність, не витримавши вимог клієнтоорієнтованості та оновлення автопарку. Зникнуть хрести, амулети та обереги, зникнуть футбольні шалики та лики святих. Маршрутки почнуть їздити виключно за розкладом, а водії припинять возити контрабанду з кордонів та домашні закрутки студентам в містах.
Щоправда, не факт, що гідності в маршрутках стане від того більше.
15.06.2015