Ольга Перехрест

Львівський Євромайдан. Початки

 

«Ви придурки. Почекайте дві хвилини – я тільки взуюсь». Про що ми думали тоді? Та ні про що не думали. Ми просто робили свою революцію. «Рушійна сила протесту»,«нове покоління, яке змінить Україну»,«бойові хіпстери», «діти революції», «сопляки» – та як нас тільки не називали. Одне інтернет-видання навіть назвало «львів’янами року» тих, хто першими вийшов на львівський майдан. Яка іронія! Серед нас не було жодного львів’янина.

 

У нашої революції не було великих гасел та символів. Хіба що знак «#Є» та прапори України. Або, наприклад, дві маленькі синьо-жовті стрічки, які мені подарували. Вони простенькі і пришпилені до наплічника й шапки. Петро, Христина і Марічка роздавали їх всім, хто прийшов на перший «великий» день львівського Євромайдану. Одну зі стрічок я згодом подарувала у Києві. Іншу ношу й досі – як нагадування про те, що все починається з малого.

 

Знимка Тараса Круца

 

Минулої зими довелося швидко дорослішати. Що ми взагалі могли знати про дорослість, поки не почали щодня змивати з себе запах вогню і смерті? Поки не звикли, не навчились, зрештою, з ним жити? Поки нервова система не оголилась, не вивернулась назовні, не залишивши нічого так, як було колись? Цінністю стало саме серцебиття, теплом – рука, яка тримає тебе у натовпі, а страхом – німота в телефоні.

 

Скільки точно їх там було, тих «моїх», хто міг лишитись вночі 29 листопада, і не брав слухавки? Здається, п'ятеро чи шестеро. Я справді вже не пам'ятаю. Але до шостої ранку щокілька хвилин набираю їхні номери, щоб чути у відповідь – гудки, гудки. О шостій не витримую і дзвоню у Львів до Отара: "У Києві зачистили Майдан, там могли бути наші, я не можу до них додзвонитись". В цей же час приходить новина з Івано-Франківська, що побили Максима. Останні цигарки ділимо по-братськи. Ніхто не спить.

 

 

Навчившись дихати димом, газом і мороком, доводиться вчитись бачити крізь масні чорні хмари світле майбутнє. Навчившись не спати, доводиться вчити напам’ять сни, які варті того, щоби їх побачили. Доводиться також вчитися вірити, як ніколи до того – бо як інакше було вижити в тому маленькому світі, між барикадою на Хрещатику і барикадою на Грушевського?

 

Це було, мабуть, в грудні. Чи в листопаді. Андрій, який був на Майдані ще з першої ночі, сказав: «Так дивно. Раніше ж, коли ходили по Хрещатику, до стели ніхто не підходив. Бо здавалось, що вона дуже далеко. А зараз вона як рідна».

 

Якщо дивитись на Монумент Незалежності – по ліву руку, біля банеру «Козацького цитатника» щовечора збираються студенти Школи журналістики Українського Католицького Університету. Все починається приблизно о 21:00. Ми приходимо на «нічні зміни» – просто тому, що можемо це робити. Комусь легше буде змінити нас зранку. Метро починає ходити о 6-й, до цього часу треба протриматись – не заснути і не замерзнути. Найважчою є остання година очікування.

 

Поки Каріна пише в цілодобовому «Кофе Хаузі» свої враження від ‎Євромайдану цього дня, я думаю про людей, з якими нас зводить на площах. Про їхнє тепло і захриплі голоси. Розтріпане волосся і різнокольорові шапки. Про чай, у кожного різний, яким вони діляться із знайомими та незнайомими. Думаю про тих, хто зараз в дорозі і про тих, хто вже повернувся додому. Про телефонні дзвінки в холодних квартирах і вогні на вулицях. Про намети, спальники і прапори. Ніч потроху минає. Сніг падає на наші гарячі голови. Скільки з тих, хто стоїть сьогодні, повернеться завтра? Скільки прийде нових? Там, на площі, їх справді усіх чекають. Всіх подорожніх і сонних. Всіх, хто їде в автобусах й потягах. Всіх, хто о 5:49 ранку ще спить. Їм сняться наповнені площі і гарячий солодкий чай. Зрештою, ці сни збуваються.

 

Знимка Юрія Кульчинського

 

Не варто повертатись до місць, які зберігають в собі минуле, і сподіватись, що це минуле оживе – в той самий спосіб, за тим самим сценарієм, що й колись. Бо історії починаються і закінчуються. На зміну приходять інші – кращі або гірші, з іншими героями, сюжетами та драмами.

 

Сніг давно змінився спаленим степом, і вже навіть він скоро знову вкриється снігом, а впевненість у завтрашньому дні – все так само розкіш, яку ми не можемо собі дозволити. І знову єдиним сталим і надійним залишились люди. Бо коли сил бракує, а натхненні колонки всі перечитані, ти все одно повернешся туди, звідки починав. Щоби нагадати собі, заради чого все це було. Не заради кровної помсти. А заради честі та гідності, заради майбутнього, до якого нам і досі лишається ще зовсім трошки. Заради свободи жити і дихати. Заради того, щоби спокійно засинати й не боятись за своїх близьких.

 

Здається, ми все робили правильно. І, поверни знову минулий рік, я би вчинила так само. Наша історія була не про політиків і не про вибори, ба навіть не про війну і не про свободу. Це історія про дорослішання.

 

Вже ніколи не буде так просто, як хотілось би. Бо розуміння справедливості змінилось, а співпричетність зашкарубіла від постійного тупого болю співпереживання. Та зима прийшла швидко, слова почали змінювати свої значення, а межа від чорного снігу до червоного виявилась неймовірно тонкою. Незмінними лишаються лиш пам’ять, імена та обличчя. І рано чи пізно, але додому обов’язково повернуться ті, на кого чекають. Це рік, що минув, навчив в будь-якому випадку, при будь-якому розкладі тримати розум в холоді і ноги в теплі; берегти себе і своїх близьких; триматися разом. Бо це зараз єдине, чого взагалі варто триматись.

 

Відео "У ритмі Майдану" Андрія Приймаченка

 

 

Від "Z": Ольга Перехрест – студентка Школи журналістики Українського католицького університету. Вона одна з тих кількох перших молодих людей, з яких почався Євромайдан у Львові, ввечері 21 листопада 2013 року.

 

 

 

21.11.2014