Ольга Перехрест

 

Британську імперію в часи її найбільшого розквіту називали країною, де ніколи не сідає сонце. Території, які належали британській короні, займали 22% суші та простягались уздовж всього екватора. Україну ж можна назвати країною, яка ніде не закінчується.

 

Так, офіціант-аргентинець в Чикаго обов’язково матиме бабцю «from Tarnopil», в нью-йоркській квартирі петербурзького фулбрайтівця висітимуть українські рушники, в мюнхенській книгарні на вітрині лежатимуть книжки із нечитабельним прізвищем Andruchowytsch, а на набережній Стамбула одні львів’яни неодмінно випадково зустрінуть інших львів’ян.

 

Причому дуже припиняєш чомусь подібному дивуватись.

 

Можливо, це властиво більшості слов’янських країн і народів. Можливо, це властиво більшості країн і народів взагалі. Той самий український аргентинець пояснював, що майже всі його співвітчизники мають серед родичів іспанців, італійців чи слов’ян. «Нашого цвіту по всьому світу».

 

Бажання чогось кращого, ніж власна невизначеність, вивело тисячі наших співвітчизників на пошук своєї обітованої землі, де можна було б почати все спочатку. Адже добре там, де нас нема. Та не все так просто – навіть після перетину кордону Україна не закінчується. Ну бо немає такого місця, де в українця не знайшлось би родичів чи знайомих. Або хоча б знайомих знайомих.

 

Лише перебираючись з квартири на квартиру, від українця до українця можна було б здійснити навколосвітню подорож. Наприклад, якщо вважати пам’ятники Тарасові Шевченку одним із способів маркування українського світу, то їх можна побачити в Болгарії, Бразилії, Греції, Грузії, Данії, Італії, Канаді, Китаї, Кубі, Литві, Македонії, Молдові, Парагваї, Польщі, Румунії, Словаччині, США, Туркменістані, Угорщині, Узбекистані, Франції, Чехії та Чорногорії. Навіть якби я орієнтувалась лише на власну телефонну книжку, її би вистачило, щоби поїхати до Польщі, Німеччини, Франції, Іспанії, Великобританії, Філіппін, Індонезії, Індії, Ізраїлю, США.

 

Попри скрипучу повільність державного апарату, Україна успішно інтегрується у великий світ за рахунок своїх місіонерів і посланців. Ніби благу вість, вони розносять світом український акцент, прізвища та культуру. Подумати тільки, скільки італійських чи польських дітей засинає під українські колискові (і це я кажу без частки іронії)? Скільки родин і роботодавців примхою долі стають дотичними до українського середовища? Та ж «Коротка історія тракторів по-українськи» англійської письменниці українського походження Марини Левицької, яка вийшла в 2005 році, зчинила чималий розголос в літературному світі й отримала низку престижних європейських премій. А вона всього лиш описала британцям людей, які багато років живуть поруч із ними – інколи навіть в їхніх власних будинках.

 

Та окрім вже налагодженого шляху міжкультурного обміну, варто було би також замислитись про популяризацію й експортування властивої нам медитативності та трансцендентності. Бо в ніші духовного туризму ми могли би суттєво посунути ту ж Індію. Адже якщо для спілкування зі Всесвітом необхідні аскеза та невибагливість, то Україна могла би стати ідеальним місцем для цього. Тут, в нашому безкінечному рагулізмі та неохопному внутрішньому спокої, пізнати сенс буття можна легше, ніж у якомусь індійському ашрамі. Бо що нового зможе побачити українець в ашрамі після електрички «Львів–Рахів»?

 

Глобальність України полягає не лише в кількості наших заробітчан за кордоном. Це також суперечка американців, як правильно вимовляти – Kyiv чи Kiev. Це гелікоптери Сікорського та рентгенівське випромінювання Івана Пулюя. Це Олексій Лень, який грає в НБА та Віктор Скрипник, який тренує бременський «Вердер». Це наші пісні, які я перекладала колись для своєї викладачки-француженки. Це навіть наша (вимушена) постійна присутність на кожному великому світовому телеканалі протягом останнього року.

 

І розуміючи все це, вже не дивуєшся, коли індіанські килими навахо – один-в-один карпатські ліжники, а хлопця на ім’я Джеремайя всі називають Яремою. В індійських ашрамах вчать, що всі ми – частинки однієї всесвітньої душі. І цілком можливо, що ця душа їде електричкою «Львів-Рахів».

 

 

21.04.2015