Підсумки найважливішого львівського музичного фестивалю
Немає жодного іншого музичного фестивалю, до якого львів’яни ставились би з таким трепетом, як до «Флюгерів Львова». Найзатятіші шанувальники критикують його з 2012 року – тоді уперше замість «Мертвого Півня» Львів «прокидав» «Гич Оркестр». Зрештою, не так багато є львівських фестивалів, які могли би зрівнятись з «Флюгерами» у тяглості. Хіба що Jazz Bez, створений тією ж самою «Дзиґою», яка й крутила «Флюгери» останні 17 років. Крутила – у минулому часі – адже цього року організацію фестивалю передали формації «Лінія втечі» та персонально Ляні Мицько, що цю «Лінію втечі» втілює.
Фото Віталій Маріаш
До речі, перші «Флюгери» Ляни стались у 2006 році. Тоді вхід на фестиваль був безкоштовним і, як вона пригадує, її добряче затиснули у натовпі, що заледве вміщався у дворику ратуші. Перше, що помічав кожен, хто заходив у дворик цього року – сцена стала трохи меншою і розвернулась до входу. З’явились стенди майстерень, арт-просторів та навіть книгарня. Повністю змінився фудкорт: смажені ковбаски замінили азійською локшиною від Tikithai, хот-догами і п’ядінами зі Street Lviv Food Truck, «Молочний кооператив» привіз морозива з молочними коктейлями, відповідальним за крафтове пиво і сидр призначили паб «Човен» і пили «Альтернативну каву» замість кави на піску.
Фото Ірина Середа
Замість звичних столів – м’які крісла-мішки. Немає парасольок, що ховали відвідувачів від дощу. Замість свічок, що запалювали на столах з першими сутінками – гірлянди. Немає сіна під сценою. Зате є майданчик з флорболом для дітей.
Про 18-й фестиваль говорять як про «несподіваний» і «сповнений змін». Та чи справді у ньому було так багато нового?
Усі необхідні елементи, з яких складаються «Флюгери», були дотримані: за джаз відповідав Марк Токар, за фольк – Torban, у ролі львів’ян-яких-всі-знають опинились повелителі місцевої drum`n`base-сцени Derrick & Tonika, у ролі львів’ян-у-яких-все-попереду – вихованці Vedel School. Були й давні друзі фестивалю – Zapaska, і гурт, який всіх порвав – MoonZoo, і хедлайнер, якого не всі розуміють – Kurs Valut. Навіть про важливість спадковості і традиції не забули: адже коли BEDZVIN заспівали гичівську «Сиджу я край віконечка…», то навіть у найбільших скептиків мало щось затремтіти у серці.
Як каже Ляна, вона нічого не змінювала: адже мультижанровий формат зберігся, та й на мультинаціональність вона хотіла би повернути – коли будуть на це гроші. Однак (і це було очікувано) без суперечок щодо фестивалю не минулось. «Поверніть старі Флюгери», волала частина львівського Facebook та Instagram. «Стало затишніше!», відповідали їм.
Ляна Мицько і Марек Іващишин на «Флюгерах». Фото Віталій Маріаш
Можна зрозуміти обидві сторони. Важко сприймати зміни, коли звикаєш з року в рік відтворювати один і той самий ритуал. Важко приймати те, що й звичні гості фестивалю змінились: подорослішали, народили дітей, більше не стрибають під сценою. І майже неможливо озвучити вголос те, що фестивалю для продовження життя необхідне вливання молодої крові — а молодь не переймає традиції так бездумно, як хотілось би старшим. Відповідно, можна скільки завгодно сумувати за «Мертвим Півнем», «ГИЧ Оркестром» чи DagaDana, але перші й другі давно не подають ознак життя, а на третіх не вийде продати досить квитків, щоби принаймні вийти в нуль.
Kurs Valüt. Фото Ірина Середа
«Я розумію важливість цієї справи, але не хочу бути мазохісткою. Якщо ми зможемо хоча би повернути ті ресурси, які ми сюди вклали, тоді все буде ок. І ми вже починаємо працювати над тим, щоб на наступні «Флюгери» знайти спонсора – як це роблять у світі. “Флюгери” багато років працювали на статус фестивалю міста, і якщо фестиваль міста не зможе знайти собі бізнес-партнера – то це питання і до міста в тому числі», – вважає Ляна Мицько. Та одразу додає: «Я 10 років працюю з браком коштів, мені нормально. Кілька років пропрацювала з !Fest, але з ними я не могла просувати ідею фестивалів для міста, а не для конкретної організації. Поки я ще можу собі дозволити так ризикувати, я готова бавитись зі смислами і пошуком нових культурних традицій».
До речі про нові традиції: цього року чимало людей прийшли на фестиваль вперше, хоча й раніше знали про його існування. Отже, щось і справді змінилось: чи то канали комунікації, чи то музична складова, чи то присутність тусовок, до яких належать ці нові відвідувачі. Крім вже згаданих «Човна» та «Альтернативної кави», довкола яких за кілька років зібралось чималі міні-спільноти, це й магазин-майстерня «Щось цікаве», ЦЕХ, об’єднання вуличних митців «Фарбований лис», «Книжковий Лев» та інші. Ці нові учасники фестивалю привели із собою і нових гостей.
Фото Ірина Середа
Поборникам цінностей традиційних «Флюгерів» варто було би більше переживати через те, що на прокиданнях ніхто не танцював (організаторам, до речі, теж варто занепокоїтись), аніж через те, що цього року типовий відвідувач фестивалю помолодшав років на 10 і навряд чи знає, в якому сенсі було би краще – в дослівному, переносному? А танцювати було під що: гра Марка Токара у подвір’ї ратуші стала однією з найважливіших джазових подій у місті напередодні Leopolis Jazz Fest.
Розрухати слухачів могли би «Сестри Тельнюк», але якщо навіть емоційне змагання двох саксофоністів не подіяло на розм’яклих від ранкового сонця фестивальників у м’яких кріслах-мішках, то які претензії до лірики Оксани Забужко? «Сестри Тельнюк» – гурт далеко не танцювальний, хоча їхня робота зі українською поезією вражає й захоплює.
Галина Тельнюк. Фото Віталій Маріаш
Однозначною перемогою (не зараховувати ж до неї їжу, навіть дуже смачну) стала нічна вечірка у «Музеї ідей», яка цього року замінила другий фестивальний вечір. «Флюгери» завжди були відомі тим, що започатковували музичні тренди. Їхня сцена вивела у великий музичний простір не один гурт. І цього року фестиваль фактично остаточно засвідчив існування у Львові культури вечірок – та її важливість для міста. Від нині говорити про вечірки, які не перший рік відбуваються по всьому місту, як про щось виключно андеґра́ундне і несуттєве, не вийде.
А важливою проблемою стає безмежна кількості пластику, який з року в рік викидають відвідувачі. Хочеться подякувати «Молочному кооперативу» за морозиво й молочні коктейлі у багаторазовій тарі, а також «Альтернативній каві» за паперові соломинки. Та перейняти досвід європейських фестивалів у використанні багаторазової тари для пива (чи кави) було б не зайвим. Ще можна було б зробити нарешті спеціальне місце для курців. Бо фестиваль, який вже давно є цілком сімейним, мусив би подбати про тих, хто не хоче диміти біля дітей. Та усе перераховане вище не матиме жодного значення, якщо фестиваль втратить свої справжні серця – себто, людей, заради зустрічі з якими на цей фестиваль і ходять роками.
Можна зрозуміти тих, кому бракує старих «Флюгерів». Так реагуєш на перестановку меблів у домі, в якому виріс; такий розпач відчуваєш, коли не зустрічаєш знайомих, з якими разом звик «відчиняти» літо. У таких випадках не спрацьовують аргументи про якісну музичну апаратуру, що коштує дорожче за спортивну машину, добрий звук чи актуальність програми. Все це не має значення, коли почуваєшся чужим на святі, яке досі вважав своїм. І це головна проблема, яку організаторам треба буде вирішувати наступного року: як примирити тих, хто був з «Флюгерами» у горі й радості, з тими, для кого це – просто ще один фестиваль.
Врешті-решт, справжні висновки про те, як минули цьогорічні «Флюгери», можна буде зробити не раніше наступного року. Це була зустріч новонавернених із тими, хто починав та/або був свідком контркультури Львова – і обидві сторони мають час на прийняття рішення, чи танцювати їм під сценою наступного травня. Фестиваль міг би (чи навіть мусив би) ще сміливіше експериментувати з програмою: запрошувати на прокидання когось по-справжньому популярного серед 20-з-чимось-річних (скажімо, Latexfauna – чим не варіант для музичного ранку після довгої і важкої ночі суботи?), продовжувати робити вечірки (і шукати для них місця, що однакового багато значать для всіх поколінь) – та водночас не забувати про свої корені. «Флюгери» без джазу чи фольку, без друзів і власних дітей припинять бути тими, ким вони є. Не кожна подія у дворику Ратуші є такою особливою. Тож пошук цього балансу мусить стати не менш важливим викликом для організаторів, аніж пошук спонсору фестивалю. Бо так – культурі потрібні гроші. Хто би що не казав, та прихід холдингу «!Fest» у «Дзиґу», що стався минулого року, не був помітним на «Флюгерах» – ані логотипа, ані пива від пивоварні «Правда». До того ж, у «!Fest» вже один власний фестиваль – Craft Beer & Vinyl Music Festival.
BEDZVIN. Фото Ірина Середа
Тож залишається питання: кому будуть потрібні «Флюгери»? Самих лише слів і гнівних сторіз в Instagram'і замало, аби фестиваль існував. Задача організаторів – забезпечити події стале фінансування. Нагадаю: цього року квитки коштували 150-250 грн. І це дуже, дуже дешеві квитки.
Львову потрібен міський музичний фестиваль. Фестиваль, який буде не лише простором для ностальгії, не рухом за інерцією, а подією, що фіксує актуальний портрет міста – з усіма його тусовками і середовищами. З усіма реальними – а не бажаними – інтересами. Вказує у напрямку, в якому варто дивитись. І ним завжди були «Флюгери». Тож що заважає їм продовжувати ним бути, однак все таки реагувати на вітер, який часом їх обертає – як і пасує вітру і флюгерам?
Так чи інакше, але літо у Львові почалось.
Дощу не було.
P.S. Але, будь ласка, наступного року поверніть сіно під сценою. Вам не важко, а людям приємно.
Фото Ірина Середа
15.05.2019