Не ділити на «ми» і «вони»

У рамках місяця авторських читань у Львові Володимир Бєглов запитував поетку, журналістку, викладачку Школи журналістики УКУ та редакторку франківського медіа «Куфер» Ольгу Перехрест про перехрестя, які вона перетинає протягом життя: географічні, мовні, культурні та мистецькі. Як відчувається різність та що народжується із цього сплаву ідентичностей — читайте в тексті.

 

 

— Чому випускниця Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, релігієзнавиця за фахом, переїздить до Львова, в Український католицький університет вивчати журналістику?

 

— Як справжня «мадонна перехресть» скажу, що після чотирьох років у Києві я вже знала правильні відповіді на запитання знайомих про те, чи вчуся я на монахиню.  Ці два роки з цих позицій не пророкували складнощів. А якщо серйозно, то попри всю глибоку любов до Києва, станом на літо 2013 рік він мені видався тісним та душним. Я хотіла щось міняти. А ще знала, що не продовжуватиму вчитися у тому університеті, у якому я вчилася. Адже пафос всередині цього закладу з червоними стінами аж ніяк не відповідав його реальній інтелектуальній пропозиції. Я хотіла тікати за будь-якої доброї нагоди — і нагода сталася. Відтоді я кожні кілька місяців відповідаю всім, що я таки не збираюся повертатися, бо мені тут добре.

 

— Чи цей переїзд можна назвати якимсь дауншифтінгом?

 

— На початках — можливо, так. Але для мене він приніс багато можливостей — змінити професію, змінити середовище, змінити місто, яке завжди накладає на тебе відбиток. І я не хотіла б стереотипно казати, що Львів більш повільний, шляхетний та культурний, тут просто інший рівень стосунків із людьми.

 

— Позаочі тебе називають талановитою, а деколи — й геніальною. Разом зі зміною міста сталася також зміна мови. Твіти, колонки, статті та вірші — українською. Але російська була мовою твоїх думок довгий час. Як і чому цей перехід відбувся?

 

— Це складне питання, але воно не пов’язане зі Львовом. Я з російськомовної родини, але 90 % свого часу зараз я говорю, пишу й думаю українською. І я б не хотіла відмовлятися від статусу російської як рідної, бо вважаю це частиною ідентичності. На українську я почала переходити після школи, на початку університету. Це теж була можливість перезапуску. Ти міняєш оточення, середовище — і з цими людьми легше перейти на іншу мову. Мені досі складно спілкуватися українською з тими людьми, яких я знаю із семи років — я намагаюся, але мені відчувається неприродньо. Та коли я відчула бажання стати більш україномовною, почала не лише читати більше книжок українською, а й спілкуватися із мовцями з Тернополя, Львова чи Франківська. Я просила їх виправляти мене, коли я помиляюся, щось забуваю чи плутаю. Через це, мабуть, моя українська більш галицька, аніж підручникова — я вчилася вже на практиці, безпосередньо тут.

 

Українська дала мені більше можливостей висловлюватися, писати цікавіше, відшуковувати якісь форми способи й методи, щоб описати краще, ніж російською. Мені було цікаво, це було викликом — осягнути так багато.

 

Я до Львова й до Галичини досі ставлюся як до вивчення іншого світу, який я можу описувати чи спостерігати, але все одно до середини не дотягнуся. Фільм Софії Копполи «Lost in translation» мені дуже добре описує стосунки з Галичиною — я можу з нею спілкуватися, але настане момент, коли я загублюся в перекладі.

 

— Ось така книга з назвою Галичина. Поговоримо про ще один, географічний, дауншифтінг. Ти є редакторкою міського франківського міського онлайн-журналу «Куфер». Зараз місто стає молодим і зубатим, та раніше про нього чули хіба що в контексті станіславівського феномену…

 

— Я не погоджуюся з тим, що Львів є дауншифтінгом порівняно з Києвом, тому що я би розрізняла Київ сьогодні та той, з якого я поїхала.  Тоді місто не знало, куди рухатися. Активних людей було мало, була душна атмосфера, яка змінилася після Революції Гідності… Але Франківськ — це певною мірою дауншифтинг.

 

Попри те, що я мешкаю у Львові, я їжджу туди дуже часто. Він з’явився в моєму житті дуже непередбачувано. Одного разу в далекі дореволюційні часи я туди поїхала на твіттер-івент. Так сталося, що там виникли близькі й теплі стосунки з людьми — і Франківськ з’явився на моїй внутрішній мапі. Я їздила туди відпочивати — і з кожним разом він ставав усе ближче. А їхати туди — дві-три години, це як з одного кінця Києва — до іншого. І коли мені трапилася нагода долучитися до нового проекту, я погодилася, бо мені хотілося якось віддячити: зробити щось важливе для міста, яке є для мене важливим. Мені хотілося поділитися з іншими людьми тим, що мені самій не так давно показували й розповідали.

 

— Чим «Куфер» відрізняється від інших видань? У чому його додана вартість, якби це запитував Павло Шеремет?

 

— Якщо порівнювати з франківськими чи львівськими — я не знаю нічого подібного. У нас немає стрічки новин, отож згадки про ДТП та кримінал оминають нас стороною.  Ми пишемо про людей, місця, місто, урбаністику та мистецтво. Ми позиціонуємо себе як сервісне медіа, яке робить життя в місті для мешканця зрозумілішим, кориснішим і приємнішим. Львівські медіа, хоч про це й не говорять, це насправді практикують. А у Франківську цю ідею точно ніхто ніколи вповні не використовував, отож, ми знайшли нішу. Київ — велике місто, і медій там більше: щось дуже схоже робить The Village і Хмарочос, БЖ.

 

— Крім того, що Перехрест пише статті й колонки, вона колись написала величезну наукову роботу в Чикаго про українську діаспору 60-х. Як це все сталося у твоєму житті?

 

— Я тут абсолютно завдячую університету і Школі журналістики, які давали нам можливість поїхати до Чикаго, вивчаючи архіви українського музею, що містить величезний масив української діаспорної преси переважно зі Штатів, але й із Європи теж. Стала думати, що мені було б цікаво досліджувати, і зрозуміла, що це 60-ті.

 

Ув одній із моїх улюблених книжок за останній час авторства Ніла Геймана та Террі Пратчетта «Добрі передвісники» головний герой каже, що не було століття гірше, ніж 14-те. Перефразовуючи його, я можу сказати, що якщо в історії 20-го століття було справді цікаве якесь десятиліття, то це були саме 60-ті: контркультура, музика… Змінюється весь світ, стає живішим, цікавішим, кольоровішим. І якби в мене була можливість досліджувати одну тему протягом усього життя, це був би цей період.

 

Мене цікавило, як доволі консервативна тогочасна українська громада, якій необхідно було відстоювати свою ідентичність, не могла помітити, наскільки навколо них мінявся світ. І як вони не знали, що їхні діти протестують та їздять на Вудсток. Мій дуже веселий диплом містив цитати стурбованих батьків, матерів, священників, які писали стурбовані листи до своїх газет про те, як капіталістична навала псує ідентичність та моральний компас наших українських дітей. Виходить, що я вивчала контркультуру крізь призму тогочасної української діаспорної громади.

 

— Я би почитав твій диплом. Але якщо ми вже заговорили про священників і молодь, неможливо не поговорити про УКУ, у якому ти раніше вчилася, а тепер — викладаєш.

 

— Так, викладаю в Школі журналістики друковані медіа. Торік ми зі студентами робили журнал. Це був дуже цікавий досвід повернення в університет, у якому я нібито зовсім нещодавно вчилася, і проходити весь цей шлях заново, але по той бік катедри. Кажуть, що доля часто виконує твої бажання, та в інший спосіб, ніж ти очікуєш. І що далі, то більше я думаю, що моє бажання продовжити ті два студентські роки у Львові втілилося. Просто тепер я не студентка, а викладачка.

 

— Ти з третього випуску Школи журналістики. Перші набори називають чи не найкращими.

 

— Насправді, кожен випуск вважає себе найкращим, — і хто я така, щоби з цим сперечатися.

 

— Ти зараз спілкуєшся там із сучасною молоддю. Зрозуміло, що вони вискочки, але якщо серйозно, то що такого є в них, чого ніколи вже не буде в нас? І що в них дозволяє тобі бути оптимістичною?

 

— Перш за все, я хотіла б сказати, що мені досі досить важко ділити на «ми» і «вони». Вони не настільки відрізняються від нас, як від мене — мої ж знайомі, старші на 5–7 років. Та мені здається, що вони сміливіші, у них менше сумнівів. Вони відвертіші — а світ до них відкритіший.

 

—  Вудсток, про який ти писала роботу, не переміг. Натомість лишився в спогадах.

 

— Чому він не переміг?

 

— Капіталізм?

 

—  Але Вудсток усе ж змінив дуже багато.

 

—  Але чи стане переможним Вудсток цього покоління?

 

— Я не думаю, що тут можна говорити про перемогу — це ж не гра в шахи. Він не закінчується як  гра, він триває, хоч ми й можемо поставити крапку й уявити, що все завершилося. З кожним новим Вудстоком, епохою чи поколінням, світ стає відкритішим, вільнішим. У той самий час, загрози стають серйознішими, але покоління стає більш вимогливим до свободи та любові.

 

 

— У тебе є триптих, у якому ти спілкуєшся з Богом — на ти й без посередників. Там є скандальна для  Галичини фраза про самокрутки, які ти крутиш із молитовників.

 

— Я ж не галичанка. Можу собі дозволити!

 

— Але Бог — близький, сидить навпроти, він твій співрозмовник, співучасник. Він трохи більший, але все одно рівний. Чому ця тема є і як тобі вдається так просто, без цього золотого нальоту ритуальності, спілкуватися з ним?

 

— Я взагалі не релігійна. Хоча й із глибокою повагою ставлюся до людей, які вірять, та мої стосунки з богом із маленької літери почалися вже в першому університеті. Якщо ти чотири роки присвячуєш тому, що вивчаєш релігію як явище та частину життя суспільства, ти починаєш ставитися до цього критичніше, але й бачиш більше можливостей. Я не хочу нікого образити, але хочу зацитувати головного героя «Як я зустрів вашу маму», який танцював танець дощу, аби викликати дощ та зупинити дівчину, яка їде з міста. Він тоді каже, що не думає, що бога цікавить хореографія. Мовляв, йому важливіша увага.

 

Я щиро переконана, що за створенням світу стоїть щось більше, ніж звичайна випадковість. Але я не думаю, що ця велика всеосяжна істота творця, ким би вона не була — богом, богинею, великим макаронним монстром чи цілою компанією грецьких богів на горі — дуже опікується ритуалами. Й оскільки я не знаю й не можу знати, що і хто стоїть за цією завісою, я не готова звертатися до нього з великої літери. Та мені цікаво говорити з ним. Можливо, це моя розмова із собою. Але коли я пишу такі речі, я маю на увазі це велике всеохопне та неосяжне щось, адже я все одно належу до юдео-християнської традиції, яка накладає на усю європейську історію таку сильну метафоричну систему, від якої складно відійти. Ми, звісно, можемо послуговуватися й іншою системою символів, але я не маю нічого проти використання цієї. Просто я не маю на увазі православного чи католицького бога. У цьому взагалі можна вбачати позарелігійний концепт бога як того, до чого ти звертаєшся, коли нема більше нікого.

 

— В іншому  вірші ти пишеш про праведників і запитуєш, чи всі розбишаки праведники. У чому різниця між праведниками й розбишаками?

 

— Цей вірш про моїх одногрупників, близьких друзів. Про людей, які, як і я, не знають, у який спосіб спілкуватися з богом. Мені здається, що праведники притримуються ритуалів, а розбишаки — роблять за велінням серця. Хоча вони й нехтують правилами та не обмежують себе у форматах — це просто інакший спосіб сказати те саме. І мені тут важливіше зрозуміти не те, як вони це роблять, а для чого. Здорова дещиця шибайголовства, веселощів, безглуздості ще нікому не заважала. А люди з квасними лицями та відсутністю фантазії просто не бачать усіх фарб, у які розмальовано цей світ.

 

— Ми сьогодні говорили про те, що ти головна редакторка «Куфер» і викладачка одного з найпрестижніших гуманітарних вузів. Чи усвідомлюєш ти вплив, який ти здійснюєш на багатьох молодих людей?

 

— Я намагаюсь про це не думати, бо тоді мені стає дуже лячно. Це як коли стоніжку спитали, з якої ноги вони починає ходити, а вона зашпорталася і впала. Я усвідомлюю, наскільки важливу роботу роблю й там, і тут, і сподіваюся не наробити грубих помилок.

 

 

 

— А які в тебе є червоні лінії, тверді принципи, якими ти не поступишся за жодних обставин?

 

— Не писати джинси, не брати хабарів. Якщо йдеться про університет, то головною такою червоною лінією має бути — не нашкодь, не налякай, не відштовхни, не зіпсуй майбутню кар’єру та бажання експериментувати. Якщо ми говоримо про локальну журналістику, тут треба уважно дбати, щоби ти когось випадково не образити без підстав. Львів маленький, а Франківськ — ще менший. Кожна велика помилка дуже помітна — ти псуєш не лише свою репутацію, а й можеш потягнути за собою колег.

 

— Коли ти розповідала про Франківськ, то сказала, що їздиш туди вимикатися. А як ще ти вимикаєшся?

 

— Це дуже просто. Уся ця розмова — є відповіддю. Я займаюся доволі різними заняттями — перемикаючись з однієї сфери на іншу, я розвантажую мозок. Якби в мене не було «Куфера», мені було би важче працювати в університеті. А якби не було університету, я би поїхала дахом, працюючи з «Куфером». Якби в мене не було літератури, я би вигоріла в журналістиці. Усе дуже пов’язано. Хоч я й не знаю, наскільки це універсальний спосіб, та впевнена, що мати різні захоплення дуже корисно. А ще краще, коли всі активності пов’язані в одну якусь спільну лінію.

 

Текстову версію підготувала Катерина Глущенко.

 

Фото: Анастасія Іванова.

21.08.2019