Згідно з Борхесом, найстарішою з чотирьох історій, навколо яких розгортається історія літератури і взагалі будь-якого наративу, є облога міста. Мешканці міста усвідомлюють всю безнадійність своєї оборони, всю її приреченість – але не збираються складати зброю. Завойовники також відчувають, що їм не вдасться побачити перемогу на власні очі. Але ніхто не зупиняється.
В цій теорії місто не обов'язково сприймати буквально. Це може бути будь-яка територія, громада, людина чи навіть ідея. Сенс оповіді має полягати в самій обороні без особливої надії на перемогу, у перемозі без особливого задоволення. Для Борхеса тут важливіший сам процес боротьби, аніж її результат.
Якщо поглянути метафорично, будь-який політичний судовий процес можна розглянути крізь призму такої історії. Обвинувачені промовляють свої промови, не надто сподіваючись на милість суду. Судді зачитують вироки, підсвідомо відчуваючи, що ці конкретні терміни тюремного ув'язнення не є остаточною перемогою системи. А місто, яке штурмує ворожа армія, – не що інше, як душі й серця героїв.
Такі історії потрібні хоч би тому, що вони допомагають нам розповідати про нас самих, розкривати те, що ми інакше не можемо побачити. Наприклад, про те, що «лівизна» поглядів ніяк не впливає на наявність патріотизму. Або про те, що найкращим твором митця може стати його життя.
…коли їх вивезли з власних домівок, то не лише посадили за ґрати, а й записали громадянами чужої держави. Їх звинуватили у причетності до організації, яка кільканадцять разів заявляла, що вони не мають до неї стосунку. Звинуватили у тероризмі за те, що сміли критикувати. Не чули, коли десятки відомих митців закликали звільнити в'язнів. Суд визнав їх винними, призначивши строки ув'язнення у 20 та 10 років. Вони ж побажали своїм суддям припинити боятись.
Реальність українського кінематографу така, що кожен новий фільм українського режисера – це гучна подія. На нього чекають, його обговорюють, дивляться і критикують. Українське кіно зазвичай приречене на увагу хоч би з огляду на майже відсутню конкуренцію. Сумна іронія полягає в тому, що про режисера Олега Сенцова масовий український глядач не чув до моменту його ув'язнення. А збірку оповідань, яке київське видавництво Laurus видало ще навесні, почали масово купувати вже після завершення суду, а найбільше – після оголошення вироку. Промову Сенцова розібрали на цитати, а знак перемоги нарешті припинив асоціюватись лише з сумнозвісним мером Харкова.
Давнє місто Троя дістало безсмертя завдяки історії своєї облоги. Політичні в'язні знаходять окрему вагу у своєму голосі тоді, коли опиняються за ґратами. На таких історіях виховують наступні покоління – якраз для того, щоб вони не виростали рабами. Їх переповідають вечорами, про них пишуть нові оповідання і знімають нове кіно.
Але, чорт забирай, краще б ми жили взагалі без таких історій, аніж отримували їх такою ціною.
31.08.2015