(Спомин)
Лесь Мартович родився 12 лютого 1871 року в Торговиці, Городенського повіту, де його батько Семен був писарем громадським. Мати його походила з Буковини. В родині було три доньки і син одинак «Олесь». Старий Мартович змалку служив наймитом по господарях, сам серед злиднів навчився читати й писати, і потім став писарем. В тоті часи батько Мартовича був взором порядного, непідкупного громадянина, і його село Торговиця ніколи не голосувало на «панів». Маєток у них був -невеликий, коло п’ятнадцять моргів поля, гарна хата на три кімнати, садок і пасіка.
І цей маєточок старий Мартович здобув своєю солідною працею без нічиєї кривди. Мати Леся померла десь з початком 90-х років, а батько, здається, 1910 року.
Як я 1883 р. прийшов до першої класи гімназіальної в Коломиї, то Лесь Мартович був тоді вже в другій класі. Ближче ми зійшлися аж у четвертій класі в тайнім кружку коло великої скрині, яка містила понад триста «заборонених» книг. Тоді ми читали ті книги, а мало вчилися. Мартович був надзвичайно здібний і дома ніколи не вчився, а що був і сміливий, то сварився з професорами а навіть кидав у них книжками! Через те товариші його шанували а любили за його веселу вдачу й ще за ті дотепні оповідання, які він видумував. Лежить, бувало, на ліжку лицем до стіни, і сам до себе сміється, і аж потім оповідає.
Як у Коломиї осіли на стало покійний директор «Гуцульської Спілки» Ілярій Герасимович і д-р Северин Данилович, то цілий наш тайний кружок пристав до них. Щосвята й неділі члени кружка розходилися селами по читальнях, щоб читати й агітувати.
Під цю пору, десь 1889 р., Мартович написав свою першу новелку «Рудаль», цебто Рудольф, про якого наші селяни тоді багато говорили, що він не вмер, а ходить поміж нарід «практикувати». На вакації того року приїхав до о. Кирила Гаморака до Стецеви в Снятинщині покійний Михайло Павлик. Ми його очевидно зараз найшли, і Мартович перечитав йому свою новелку.
Успіх був великий, Павлик дуже похвалив попелу й казав її надрукувати. Новелу охристив Павлик на «Нечитальника», а що я давав гроші на друк, дописав ще: видали русівські читальники. Гроші я видурив від своєї небоги мами, і ми поїхали до Чернівець до друкарні пана Чопа, і там дали рукопис. Кільки місяців пізніше ми мали в руках тонісіньку, блідоблакитненьку книжечку «Нечитальник» й розпродували, а що виторговували, то проїдали, бо тоді траплялася нам дуже скупа господиня. Крім цеї новелки, Мартович писав ще багато віршів то проти вчителів, то проти господа бога, яких ніколи не друкував.
Року 1890 він, через конфлікт з професорами, покинув коломийську гімназію й перенісся до Дрогобича, де був директором Олександр Борковський. Я лишився в Коломиї і, аж як мене вигнали з гімназії за політику (тоді нас вилетіло за те саме двадцять), тоді їй я року 1891 перейшов також у Дрогобич до Мартовича. В Коломиї лишився й провадив кружок наш приятель Левко Бачинський.
В Дрогобичі ми оба здали матуру 1892 року завдяки опіці директора Борковського, який не давав нас вигонити з гімназії інспекторові Іванові Левицькому. По матурі Мартович разом із Левком Бачинським записалися на права в Чернівцях, а я відлучився й пішов на університет до Кракова...
Від університетських часів почалося Мартовичове бідування. Батько не міг йому нічого давати, постарівся, повивінував доньки, а син дістав (13 січня 1916 року) своє віно від української громади,— тиху передчасну могилку десь отам поверх Львова.
Та про це іншим разом будем говорити.
Відень,
25 жовтня 1916 року.
===================
ПЗТ, II, 22
28.11.1953