[НЕЗАКІНЧЕНІ ТВОРИ] (1953)

[Послідовність редакцій позначена буквами А, Б, В..., а послідовність варіантів у цих редакціях — буквами а, б, в...]

 

КАРТКА

 

А. Початок чорнової редакції невідомої новели

 

КАРТКА

 

Відколи я зачав тягатися по гувернерці, відтогди стало нічо з мене. Прийдеш у чужу хату та й пізнаєш людий і обстанову. Так проходит трохи часу. Потім здаєся, що вжесь пізнав людий і зачинаєш будувати себе на тім тлі вже пізнанім. Доробляєшся гірко, як маленький купчик,

 

 

ВЕСНА

 

А. Початок першої чорнової редакції невідомої новели

 

ВЕСНА

 

Сонце кинуло сніп червоних промінів по горах. Випило росу, сховало холод.

 

Вічний вогонь пече. Жара душить сонце.

 

Пускає Пустило лучі по долина[х] широких рівнинах далеких. Стя[гнуло росу?] Нема роси на рівнинах.

 

Спокійне, але прагнуче стануло в обіда. Ще пити, бо вуголь з него стане. По всіх ярах і долах розки[ну]ло ще проміні. Пропала і там роса.

 

Проміні побіліли з спраги.

 

ВЕСНА І НЕДІЛЯ...

 

А. Початок чорнової редакції невідомої новели Без заголовка Весна і неділя.

 

Сонце ясне. Воно, здаєся, в’[є] звиває світляні гнізда на срібнім потоці і пл[ивуть вони пливуть з села у поле, далеко. Коло кождої хати садок біліє молочним цьвітом і

 

 

Сади зацвіли молочним цьвітом і купками стоять проти сонця. Стоять, не настояли би ся.

 

Яри, дороги, плоти і межі поміж обійстями тягнуться зеленим рядом верб.

 

Жовті лучи понад такими ставками, як небо.

 

 

БЕЗ ЛІКУ І РАХУНКУ

 

А. Уривок невідомої новели без початку і кінця:

 

...без ліку і рахунку.

 

То я хочу вам розповісти, як мене люди звойовували. Пам’ять у мене, як моя сорочка — там латка, там висить, а там світить голе тіло. Як хочу покласти своє житє на лаву, як мерця та накрити цею дранкою то мені страшно. Десь у того мого житя хибує тих моїх дужих рук, очи погасли, ноги, що кільком їх збивала по чужих ланах, пропали як у мраці, не видко губів, що-м ними дотулювалася до лиця своїх дітий, нема кого накрити оцею дранкою... Хочу засвітити над ним своїми очима та й нічого не вижу.

 

— Не говоріть так страшно, улагодьте серце.

 

— Воно так б’є як довбня, воно мені старі ребра розкидає... А розум мій та такий острий, що я вижу вже бога...

 

— Та що вас так тоншить, чого така печаль?

 

— Слухайте, то вам буду казати, ліпше як піп, красше як казку.

 

— Будемо слухати, але трохи вгамуйтеся.

 

 

...ЄСТЬ ДАВИД, ЦАРСЬКИЙ ПРЕДОК...

 

А. Уривок невідомої новели без початку і кінця

 

...єсть Давид, царський предок пресвятої діви і посол від неї. Чи вона не має охоти вічно в царстві небеснім танцювати такі танці, проти котрих сей єсть мізерною повзаниною.

 

Вона сказала єму на те, що нічо красшого не хоче. А цар Давид відрік: отож не чини інакше і відречися всеї веселости і танцю, в дочаснім житю, ттосьвяти себе духовним практикам без ваганя і жалю. Від сего услів’я дівчина остовпіла і сказала: то вона мусить геть танець закинути? Вона не довіряла, що і в небі танцюють. Бо все має овій час, ся зе[мл]я є добра і здатна до танц[ю, а] небо має іншу роботу, б[о, іна]кше, смерть була би [не страшна].

 

Але Давид [царський предок] і дока[зував їй святим писаням] з біблії і своїм власним прикладом, що танець єсть на всякий спосіб уcьвяченим занятєм праведних душ у раю. Тепер треба єї скоро рішитися сяк чи так, чи вона хоче через дочасну відмову доступити вічної радости, чи не хоче. Як ні, то він собі піде дальше шукати, бо в небі потребують ще кілька танечниць.

 

 

БОГАТИРЬ

 

А. Початок першої чорнової редакції

 

[Без заголовка]

 

І[ван] Богачь Іван не міг спати. В хаті довкола спала єго челядь — наймити і наймички, пастухи і син. Вони хропіли, стогнали, говорили з просонку. Іван бликав слабеньким огником з люльки, і виглядало воно так, як би твердий наймитський сон і безмірна сонна втома кресала огню як чорна хмара.

 

— Се пекло, чисте пекло,— подумав Іван. — Чого я так бідую, чого так гарую — чорт знає ?!

 

— Ой, вуєчку, не бийте, не буду, ой, вуєчку...— з[апищав?] пищав Гриць з просонку.

 

— Тебе якби не бив по десять раз на днину, то ти би виріс на остатного драба, ти, байстрюку,— подумав Іван і зажмурив очи і обернувся на другий бік.

 

За ним на постелі спав єго наймолодший син і кашляв.

 

— Се в мене кадет! Робити не хоче, бо він багацкий син. Колись буде мати що продавати, буде файно їсти, файно пити мудро їсти, пити за то, що тато був дурний і ще відколи жиє не був у коршмі.

 

Б. Початок другої чорнової редакції Без заголовка

 

— Я можу спати, аби мої вороги так могли їсти! Робив, гарував цілий вік, чей, чей гадав, що буде ліпше! Ага, ліпше, псови ліпше як мені!

 

Богачеви Іванови сон не приходив. Наймити, пастухи, сини, наймички сопіли, хропіли, говорили, благали крізь сон, аби їх не бити, а він перевертався з одного боку на другий. Під столом спав пастух і б[алакав] плакав у сні: ой, ой, вуєчку, не бийте, не буду, вуєчку, не буду!

 

— Не будеш, ти, байстрюку, а я за тебе кілько шкоди заплатив, аби тебе кілько вкололо!

 

Але байстрюк затихав, а хата сопіла і зітхала дальше, як би була жива.

 

— На що я, дурний, так тяжко роблю, не доїдаю, не досипляю, бігме, не знаю. Мой, я пан, у мене все роз[добудеш] є, що хто схоче... А де ж того добро, що мало прийти?!

 

За ним лежав на постелі єго наймолодший син і кашляв.

 

— Мамки нема, мамки нема! І ти обмиканий! До роботи тяжкої не застав, бо він богачь богацкий син, тато назбирав маєтків, а єму нащо, буде поволі продавати та буде мати на ціле житє. Жиди колись тут все засядуть... Коршма буде!

 

Тут єго така лють взяла, що він ліктьом штовхнув сина під бік.

 

— Бери, борзо та тікай отуда у вишні!

 

— Ади, шельма, отак вона мою працю роздає парубкам, що вхопить, то зараз коханкам виносить: бери та тікай у вишні. Отак моя праця пропадає!

 

Він встав і, виходячи на двір, став на наймичку, що зрадилася в сні.

 

В. Початок третьої чорнової редакції

 

[Без заголовка]

 

І

 

Богачь Іван не міг спати заснути. В хаті все спало, хропіло, говорило крізь сон, а він перевертався з одного боку на другий.

 

— Кости до псової години лупають і все будуть гірше лупати... Ще якісь моцні кости, та від такої роботи, то вони давно повинні розсипатися...

 

Єму прийшов на гадку стрих з старими поразбиваними возами. Торкотіли, гриміли, скрипіли вони колись, залізали по кітвиці в болото так, що чотири воли не годні були їх витягнути. Аж одного дня або одного ранку входив наймит і казав: вуйку, тим возом нема вже їханя, і віз вандрував на стрих.

 

— Та я зараз намість старого клав новий на то місце, але хто замість мене покладе новий нового, як мої кости підуть кожда в свою?

 

Іван зажмурив очі, аби спати, та темна нічь розкривала перед ним єго душею такі дороги, якими єго думка не любила ходити.

 

— Нічо так далеко не потягне чоловіка, як нічь, кажуть, що нічь робить з чоловіком, що схоче, або він буде злодій, або полізе на галузу, або заріже другого ножем, що схоче, то з чоловіком зробить. А бог так дав, що чоловік вночи має спати, а лишень той не спить, що має вмерти або хоче другого вбити... Е, що дурне, треба спати...

 

Богачь скрутився в клубок, закрився з головою.

 

— Вуєчку, не бийте, не бийте-е-е — затягнув через сон тоніським голосом малий пастух, що спав під столом. А за ним наймичка в сні плакала і заводила.

 

Іван збив з себе кожух аж на ноги, випростувався і закурив люльку. Маленький, жар червоний жар з люльки блимав серед чорного, наймицького сну так, як би хотів розігнати єго. Отак не раз по самих краях неба продираються тонісенькі блискавочки з чорних хмарових гір, та гори не відповідають на них і спокійно затискують тиснуть землю в долину.

 

— Мого спаня сєї ночі нема, якого чорта буду собов бити по дошках!

 

І він засвітив ліхтар, вступив в чоботи, накинув на себе кожух і вийшов з хати. Та як він виходив, то старий наймит Михайло не витерпів, аби іне сказати: Вже го мучить, не дає му спати, щось єму не вгодив, ото-сь, богачу, продав душу за богацтво!

 

II

 

— Але ж вітер, відай не 'буде молочіня, а як не буде, то най возять гній одні, а другі до кірату, робота є...

 

Отворив браму від стайні Увійшов до стайні. По однім боці стояла лава стояв ряд коний, по другім лава волів. Всі коні обернулися до него головами, лишень старий Данило не рушився, а тримав спокійно велику голову на яслах.

 

— Ти ще не здох, Даіниле, ще хочеш трохи потанцювати в кіраті, то як хочь, бо про мене, то можеш і зараз витягнути копита.

 

Він не любив Данила, бо всі наймити, як приходило до сварки, казали: я вже хожу так, як Данило, вже ви вмієте жили витягати і з худоби і з наймитя.

 

— Жріть, жріть, — казав до решти коний.

 

— Я вас на солонину не годую, е, якби я вам попротив[ив]ся, то ви би мене з кістками з’їли.

 

Обернувся до волів.

 

— Волів є досить, коби кому коло них добре походити. А тож ніби комусь в голові? А як поздихають, то когось болить? А я сам вже не годен коло вас ходити — двайцять чотири вас...

 

Г. Четверта незакінчена редакція

 

БОГАТИРЬ

 

І

 

Сон не брався Івана. В хаті довкола него опала єго челядь, наймити, пастухи, наймички і сини. Вони хропіли, стогнали, говорили крізь сон, а Іван на постелі бликав л[юлькою] огнем з люльки. Виглядало, що та втома мужицька, твердий сон наймицкий крисав огню як густа, чорна хмара блискавку.

 

Під столом спав малий Гриць, пастух ове[чий] від овець, і кричав зі сну:

 

— Ой, ой, вуєчку, не буду, не буду, не бийте, вуєчку-у-у!

 

— О, байстрило, вуєчку, вуєчку, не бийте — каже, а єго треба лупити десять раз на днину, таке воно ліниве! Я вже з сими неробами не годен далі витримувати, я через них спати не годен, їда не йде в смак, лиш гризота, бійка заєдно. І, бігме, не знаю, на що я, дурний, так роблю, для кого, а мені що треба, я не маю може з чого жити?

 

Єго наймолодший син, що спав за ним на постелі, застогнав.

 

— Ади, кадет! Робити не хоче, бо він боїгацкий син, тато назбирав маєтків, а він буде мати, що продавати жидам. Іван, втомлений довгим неспанєм, роздратований, бачив на своїм подвір'ю вже жидів, що брали худобу, вози і збіжє.

 

— Коби-м знав, що так меш робити, то би-м взяв ніж та й утопив у тобі, аби-с гинув зараз, ніж маєш бути лайдак!

 

Але син спокійно сіпав і не чув батьківської грозьби.

 

— На, хапай та тікай отуди та наїжся хоть добре... — говорила крізь сон наймичка.

 

— А, видиш, фльондра, таже вона все розкрадає і роздає наймитам. А потім друга не хоче наймити доньки, бо у вас, Іване, кожда з неславов відходить. Годує їх як бугаїв, а потім носить лелево перед собою, та й йде до міста жидинєта плекати. Се нарід! увесь піде на жебри! — самі злодії, самі нероби.

 

Кости єго боліли і він розтягнувся, накрився і сказав собі: може би хоть годину годинку заснути. Та сон не приходив. Він вступив у чоботи, накинув на себе кожух і вийшов до стайні. Лавою стояли по однім боці воли, по другім коні. Воли не ворухнулися, лежачи на соломі, але коні, котрі лежали, повставали зараз і всі звернулися до світла.

 

— Ади, зз'їжа, ся мене би з кістками з'їла і з’їсть, бо то в голові кому аби дати в порядку їсти. Занесе цілу фіру та й кине, най го шлях трафит з єго кіньми і з єго годівлею. А приходить весна, робота, то ніби єму в голові, що летить з ніг у плузі.

 

Він кулаками штовхав коні під бік, підоймав з-під ніг пашу, закидав у ясла і кричав: їж, тріскай, ти гадаєш, що я тебе буду на солонину годувати!

 

Воли румигали рядом а лиш один наймарніщий обернувся до Івана.

 

— Ади, холєра, коби-с здох, аби-м не дивився на тебе, другі воли, як воли, а се бола!

 

Звідси перейшов до телят. Вони лежали у гною, закиринені, марні. Іван сперся на брамчину і кивав головою так як киваєся на[д] умерлим дорогим чоловіком.

 

— Люди, люди, скажіть ви мені, що я, бідний, маю робити, та же сі розбійники мене з торбами пустять. Кажу, прошу, б’ю: мой доглядайте телят, аби вони в гною не лежали... Ой, боже, дай своєв волев небеснов, аби мене дідько вхопив, бо вже довше не годен.

 

Він поставив ліхтар на землю, а сам пішов у гумно з посторонком микати зі стирти соломи, аби підстелити телятам. Вітер завертав поли кожуха, розхилював пазухи і навів єму дрібнісенького снігу. Тіни стоділ, шур, стирт біліли в темряві.

 

— Ходи, дурний Іване, ночами, як опирь, та годуй худобу, для кого, кажу, за що?

 

Микав солому, складав по жмитови на посторонок і кашляв, аж сусідскі пси до него поприбігали.

 

— Годуй му псів, бо він знає, що в богача є всего, а мої завішені на ланцухах зубами січуть. Лиш дурниці, лиш шахрайства!

 

Вітер бавився з єго в’язкою соломи на плечах і обертав ним, куди хотів.

 

— Лиш дуєш та дуєш, дідько з тебе тілько дує! —крикнув на вітер і сховався в телячій стайні.

 

Як вертав до хати з ліхтарем, то когути затіяли.

 

— Це вже треті, най устають.

 

В хаті він поклав ліхтар на столі і став на наймичку ногою на наймичку, вона застогнала з болю.

 

— Ді[дько]Чорт тя не вхопить!

 

— Відай ще за борзо, вони однако будуть по кутах ховатися та спати, десь то в них того спаня кілько тілько набираєся.

 

Він ляг на постіль і закурив люльку. нічого не думав, нічого Нічо не думав, лиш лежав, як дерево. Біль в костях, утома цілого тіла спараліжували єго цілого і він заціпів в в тяжкім сні.

 

Не більше як за півгодини Іван скочив з постелі просто на малого пастуха.

 

— День біліський, вони би спали, аби їх не будив, до полудня. Єрино, рушся ти, Катерино, гай вставайте та то день, мой, парубки а вставайте.

 

Наймити попіднимали голови і дивилися навперед себе, пастух з у-сеї сили чухався в голову і майже хотів все волося вимикати з голови. Наймички і невістки вперізували гобортки і кашляли.

 

— Михайле, то чо-сте вивалили очи, як баран, і не киваєтеся?

 

— Я годен киватиси, аби так...

 

— Мой, Андрію, може би вачпан устав подивитися до худоби? — Се до сина. Молодий парубок на постелі одним рухом сів, протирав очи і заєдно мимрив:

 

— Бодай се шлях трафив. Він отак зо двайцять раз сказав, а батько лишив казати очинаш так гримнув єго* кулаком в шию.

 

— Вже б’єте, ну, ну бийте, але вас і шлях трафить кі[льким] з тільким битєм, сему ніхто вже не годен вітримати.

 

І почалося. Іван бив сина холявою по голові та по лици, а той сидів не ворухнувся і все казав: бийте, най вас шлях трафит! Наймити виймали сухі віхті з-під печі, замотували волоки до постолів, говорили півголосом оченаш і рівночасно дивилися на те, як тато бив сина. Маленька лампочка слабо їх освітлювала, кидала фантастичні тіні і виглядала якби єї засвітив в норі гадючій, а гадє рушалося, звивалося, сипіло і проклинало.

 

— Йди мені зараз від хати, я без тебе обійдуся, робітнику, розпаднику мій!

 

— Е, коли я не хочу йти,—сказав Андрій, — я знаю, ви би хотіли всіх нас повідгонити, але я не дурний, буду отут сидіти, вам на печінках!

 

— Осе богачі, бог отаке любит, тото любит! — сказав старший наймит.

 

— Тихо, ти, драбе, шуруй до роботи, не питає тебе ніхто, не говори.

 

— Я що кажу? Кажу лиш, що бог таке не любит, аби ви очинаш покидали говорити та били нарубка задурно?

 

— Та я вижу, чьо ти, Михайлику, хочеш, ти хочеш, аби я тебе набив, а ти аби пішов додому і аби-с не робив сегодне. Але вашеці, вібачайте, проши йти до роботи!

 

— Дурний богачь, я схочу і так піду, мені се ваше богацтво не в голові!

 

— А жебракови що в голові, аби торби на плечах!

 

— Ліпші торби, як таке богацтво!

 

Іван замовк, не хотів далі говорити з Михайлом, але причепився до наймички.

 

— Ти, чо, відданице, стоїш та чухаєшси? А ну підкладай вогонь та вари свиням бараболю, не чуєш як рип’є.

 

— Таже видите, що втираю лице, таже вмивала-м ся.

 

— Чи й ти би не хотіла зо мнов до пальцату ставати? Затули собі, бо як раз дам, то й уснеш на місци.

 

Наймити повиходили до стайні і одні чистили з-під худоби, другі заносили їсти, трети сікли бураки.

 

— Аби цего богача шлях трафив, аби му все згоріло, аби му худоба віздихала!

 

— Іди, дурний, а худоба що винна?

 

— Та бо тяжко вже вітримати, бігме втечу на край світа!

 

— Втечеш, як же, от роби поволи...

 

Іван побіг в** село йшов селом кликати робітників. Стежки позавівало, він брив по коліна в снігу від хати до хати.

 

— Вони собі всі сплять, а що ж, до чого встане один з другим? Ади, Лесько, чекай, чекай, здохнеш як пес! Я просю, йди, Лесю, молотити сегодне, а він каже я слабий, не хоче, а я стою, як дурний, під вікном: най богачь набігався. Та й правда, він знає, що лиш кілько єго, що віспаться. Сес нарід піде борзо увесь на ні нащо.

 

Отак ходив Іван по селі за робітниками аж почало розвидитися і прилетів додому.

 

— Я там та тут нічо не без мене не робиться? Аді кілько їх є, а вони лиш тепер викинули гній. І він насеред подвір’я засміявся голосно, їдко.

 

— Най вас шлях трафит!

 

В хаті він сів на лаву і роздумував цілком вже спокійно, як розділити роботу.

 

— До машини піде Михайло до соломи, Юрко до коний, я класти, Гриць подавати, а солому носити буде Ерстина.

 

Малі коні до кирату. Другими кіньми возитимут гній, воли старі підут возити воду, коло худоби буде Петро, а робітники з села будут робити околоти.

 

— Ти, дівко, а Андрій де?

 

— Десь пішов.

 

— А встане, а воркотить, та й дістає, але він прийде.

 

Іван успокоївся цілком, він знав, що має робити, знав, що ся робота буде йти і успокоївся.

 

В стайні він оглянув їду для волів, побігав поміж вівці, телята і свині і закликав всіх до обіду.

 

Д. П'ята незакінчена редакнія

 

Іван не міг сеї ночи спати.

 

— Кости до псової години лупають... ще не так будуть лупати, ой, ще не так будуть... Моцпі кости були, другі від такої роботи вже були би ся на порох розсипали...

 

Єму прийшло на гадку, кілько то старих возів у него на стриху стоїть порозбиваних.

 

— Торкотіли, калакотіли, скрипіли... А як в болото зассеся по кітвиці, чотири воли дугою складуться перед ним, гейканя та трисканя на все поле, ще пари треба. Аж дивися, а одної днини приходить наймит та й каже: вуйку, вже тим возом нема їханя...

 

— Та я зараз намість старого та клав новий на тото місце, але хто намість мене покладе другого... Сей буде на моїм місци? Жовтий, слабий та й плохий...

 

Він думав за сина, що спав зараз за ним.

 

— Для него робота то кара, а для мене робота солодка як цукор.

 

Богачь скрутився в клубок, зажмурив очи і намігся-таки заснути. Та темна нічь розкривала перед єго душею такі дороги, що на ними них єго думка рвалася ходити. Нічь тягнула єго десь далеко, аби там з ним робити, що вона сама схоче.

 

Він найшов люльку і закурив. Довкола него по землі, лавах, на печі спала єго челядь. : і сопіла, і хрипіла, і говорила крізь сон

 

Маленький жар з люльки блимав серед чорного, наймицкого сну, так як би хотів єго розігнати. Так буде не раз краями неба продиратися тонісенька блискавочка з чорних, хмарових гір та гори єї нічо не відповідять та гори єї не відповідять а** [гори єї не відповідять] і не розступляться.

 

— Мого спаня сеї ночи нема, якого я дідька буду гримати кістками по дошках!

 

І Іван встав, вступив у чоботи, накинув на себе кожух, засвітив ліхтар і вийшов з хати. А як виходив, то старий наймит Михайло шепотом говорив на лаві: «Мучить богача, не дає спати, в опівночи з хати виволікає... Проши аспана йти, як він закликає... Продав душу... В ім’я отца і сина...»

 

II

 

Він стояв в стайні на середині між рядом коний і лавою волів та й говорив до Данила, старого коня:

 

— Ти ще, Даниле, не здох, ще хочеш трохи потанцювати в кіраті, роби як знаєш, бо про мене ти можеш і зараз здохнути. Я не люблю ані слабої худобини, ані слабого чоловіка. Як-єсь слабий — креперуй, а не ходи мені поперед очі, бо в мене в стайні не шпиталь!

 

На єго, Лице єго від слабого світла кинуло, На єго лиці На єго обличю від слабого світла [У цьому місці папір попсовано] творилися чорні тіни, що, як ями, виглядали в живім тілі, очи єго як медом посмаровані були липкі і прилипли до стайні, а велика тінь єго лягла між рядом коний і лавою волів. Від Данила він обернувся до волів. Вони всі лежали і румигали і Іванови здавалося, що вони так тиснуть поміст, що земля під ними дрожить.

 

— Коло вас ходити би та гарувати би, двайцять чотири вас є... а я вже не годен, кости пукають як лід на ставу. О, бігме, як би я лиш хляв, то ви би ходили по цілим селі рикаючи... без газди

 

Богачь взяв у руки лопату, спорся на держак, поклав ру[ки] лице на оба кулаки і застиг на тім місци.

 

— Богачь, богачь, кричить кождий, що рот отворить, а якби тебе, дурний мужику, післав купити двайцять чотири воли та й аби тобі дав три тисячі? На, неси, аби-сь доніс. А чи ж ти би доніс? Лева або десятку то ще донесеш, але тисячі, бігме, не донесеш, бо-сь дурний...

 

— Несу я тоті гроші, спаня нема, їди нема, ніякого спочивку. Все рукою за холяву помацуєш, чи вони віддуваються. Чотири дни йти, ноги пріють, а печуть аж коло серця пече. Але не роззуєшся, не покладеш свіжий віхоть, а йдеш; а складаєшся, аби-сь був невидний чоловічок.

 

— Куда, чоловіче, йдеш, бо видко по твоїй ноші, щось не тутешний. — А йду, кажу, до Кімполунка та буду відти воли гонити панскі гонити. — Видко, що ти бідний чоловік, ходи та купимо тобі горівки.—Та дурні вушивці купують горівки, а я відкуповую, подерту мошеичину із-за пояса та й проши вас угостити. А вони ще не хотять. А я думаю: ох, мой, д[раби] старці...

 

І усьмішка злітає на Іванову тварь і очи єго як два углі засвітилися. І думка єго дальше йде не як слово, а як геройська пісня. Єму у ви жуються єго лани і зараз великі скали, і скажені потоки, і волів, волів без тямки богато.

 

— Набрав, наторгував від тих патлачів двайцять і чотири, грошин нема, воли панскі, карти на них у пазусі. І білий хліб у пазусі: гайда!

 

Глядить Іван на воли моцними і бистрими очима, аж світло ліхтарні при них мерькне і блідне.

 

— Жену я їх попід такі скали, такими дорогами камінними, понад такі пропасти, що зараз гинь на місци, як ступнеш недобре. А я співаю собі, а голос мій не тікає від мене, бо скала не пускає, а йде на воли, а воли слухають, бігме, слухають...

 

— Стаю нічлігувати, нім я сіна накуплю та назношу, нім сорок і вісім коновок води витягну! Другому то би руки попухли, а я ні! Понапоюю, понагодовую, вкушу хліба раз, два рази та й пантрую. І нічо так не пантрую, як того чорного ліса. Та то ліси праліси, та там десь страшна звірь, та відти такі голоси йдуть, що можна уніміти. Гори, ліси — то не гадайте собі в лексі. А раненько як небо стає із синого голубого біле я знов даю воду, знов даю пашу. Та й заки [сонечко зійде?] сонечко сходить та й мене вже давно на дорозі здибає...

 

— Богачь, єму очи печи, він дідька має, душу продав, а якби тебе так поклав. Воли підбилися, з попасу вставати не хотять, я скачу па одній позі — біда, додому далеко. А купуй, Іване, горівки, а дри рукави з сорочки а мочай шмати та прикладай горівку до ратиць та водою відмивай! А нужко, чи я не подер всю сорочку, чи я не кричав всю дорогу з болю. Отак я п’ять день йшов з волами.

 

Він підняв голову і хитав нею, як чоловік, що в церкві дуже ревно молиться і потакує своїй молитві цілим своїм тілом.

 

— Загоню в село воли, цілу вулицю ними загатив. Сардачину тулю коло себе, бо-м голий та встид, йду ногами просто то так як у грань стаю, іцо стану то ні в саме серце шпикне. А вони вибігають всі як на комедію дивитися та ще би зо мнов раду закладали. Приходжу перед браму, кричу, вибігають, загонять їх до стайні, а я впав перед порогом. Несіть ні до хати, бо-м не годен. А заки скинули чоботи з ніг, то-м рикав, як бик, ноги сама кров...

 

— Богачь, бодай вас громи розгромили. А я три дни бився межи житєм і смеїртею, ноги, як колоди, а чи ж я не йшов з хати* на руках і на ногах дивитися, аби воли не поздихали. А ніби ж то хтось мені допильнує, чи комусь в голові?

 

— Ви богачь, вам бог дає... Бог богом, але я працюю, ніхто так не працює. Я беру отак та схиляюся, що всі кістки в мені розходяться, і тягну роботу з корінем, та як дуба з корінем витягаю.

 

І він хилявся і рукою показував волам, як він роботу корчує. А потім стояв ще довго і з голови єму поволи з душі пропадала єго пісня, а на єї місце приходили злість і гнів.

 

— Стань собі та плети небилиці та тішся ними, а до худоби не подивися. — І він зайшов до телят.

 

— Най вас всіх що до лаби шлях ясний. Годуй, плату давай Мой, та ви жрете як перед голодом, не доста, що наб'єш черево аж тріскає, але ще в пазухи набираєш хліба. Та я вам дам, я вас так усотаю, що ви не зможете ноги за собою тягати, а ні, то всі забирайтеся, а я сам лишуся, вже буду знати, що-м сам. По вуха в болоті! Ну, ну, я з вами прироблюся... Потім вийшов йти соломи принести під телята. Студений вітер розвертав поли кожуха і сипав у пазуху дрібосеньким снігом.

 

— Ех, мой, ще й ти чепляєшся якоїсь дідьчої мами, та на дуй, най тя шлях трафить!

 

І він розкрив пазуху широко і тримав так хвилину.

 

Незабаром тиснув богачь на собі з півфіри соломи. Саме перед брамою стодоли вітер завернув ним просто до брами. Він рванувся, напростувавея, та більша сила від него знов єго завернула до брами. Хвилю стояв так як кінь, що під горбом держить віз, аби не скотився в долину. Далі знов сіпнувся наперед, а вітер знов ним завернув до брами.

 

Він тоді кинув солому з плечий і крикнув: та на, бери, не сіпай, і плюнув на то місце три рази. Зимний піт єго обсипав, він стояв як вкопаний. Єму в голові думки рвалися, спохозалися назад, а потім знов пускалися диким танцьом. А може воно правда. Дітим повисисає усю кров, жінку добиває.

 

А може воно й правда, що він тут у кіраті родить маєток, що то він єму діти їсть, що єго самого гонить до роботи і не дає спокою ні вночи, ні вдень. Та слуги собі так говорять і ціле село так каже. Кажуть, що опівночи він пускає молотільню в рух, що тоді в кіраті є зойки і крики, і сміх, що тоді на всіх людий в хаті накидає таким сном як каменем.

 

Руки єму тряслися, кождий палець бігав осібно, губи белькотіли.

 

— То, то, то не я тут пан!

 

І закипіла в нім така злість, що він гримнув кулаком у браму так сильно, що рука відразу зачервоніла від крови. Страх з єго душі втік десь на другий конець світа.

 

— А се що ж, аби я на своїм подвір’ю боявся якогось дідька дурного.

 

Він увійшов до стодоли і зараз станув. Він забув на дворі перехреститися і не знав, що робити, чи хреститися, чи дати спокій.

 

— Виходи, небоже, ід мені та най буде або мені, або тобі конець! Покажися, я тебе хрестити не буду, але борімся — або ти тут пан, або я! Заможеш мене, то змели ні в сих трибах на мак та й розвій по тім поли, що родити зерна не хоче, а кину я тобов, то ти мені відси забирайся, най я маю спокій. Е, ти й до мене вже руки протягаєш, соломи борониш межи телята занести.

 

І він випрямився, протяг руки навперед себе і готовий був до борінки. Та в сій же мінуті єго як косою щось підкосило, руки впали, він затремтів і шептав отче наш.

 

— Так тут є дідько, як є мій тато на сьвіті, от плетуть дурні люди, а дурний Іван слухає та боїться як дитина вовка. Нероби не роблять та й не мають, а як хто має, то єму дідько приносить.

 

Він вийшов зі стодоли і з ним разом висунувся чорний пес. Ві[н] Штовхнув єго ногою і сказав: то ти може дідько?! Пес заскомлів жалісливо.

 

— О, так же такий, як мої наймити, не пильнує обістя, але зарився в стодолу.

 

Він Зняв в’язку соломи на плечі і вітер попхнув его наперед так, що він майже біг до стайні. Він біг і воркотів:

 

— Се чиста біда вже, як тебе всякий дідько буде страшити на твоїм .власнім грунті!

 

Як вертав до хати, то єго жінка почала під хатою дуже кашляти, та він не звертав на неї уваги, не хотів єї чути

— Вже кашляє, гадає, що я забажа з нею говорити. А лежиш, лежи, ніби я тобі щось кажу. Не стає в хаті духу, то сиди на дворі. Вже ночуєш трету зиму на дворі а дідько тя не хапає, не бійся, такої цигани залізом не діб’ють..

 

Друга чорнова редакція III розділу

 

Як Іван йшов до хати, то єго жінка, що лежала під оденком, зачала кашляти.

 

— Вона мені на збитки кашляє, кашляй собі, а я з тобою говорити не хочу. А лежиш собі, то лежи, я нічо тобі не кажу. Не стає тобі в хаті духу, то ночуєш на дворі, та я тобі з зими літо не зроблю. А студено тобі, то два кожухи бери, а що ж я тобі поможу?

 

Так він собі думав і йшов до хати, не обзиваючися, та як був на самім порозі, то жінка єго закликала.

 

— Чого хочеш?

 

— Щось маю тобі казати.

 

— Та ти гадаєш, що я з тобов буду на снігу раду закладати?

 

— Я піду з тобов до великої хати.

 

— А в великій хаті літо? Се мене, бігме, щось все надибає таке, як нікого не надибає. Ще раду закладай...

 

— Ходи, ходи...

 

Іваниха піднялася і з костуром в руках плелася до хати. В хаті вона впала на коліна землю коло дверий і напівлягла, а Іван сів на лаві.

 

— Я маю гадку, Іване, завтра вмерти вмирати.

 

— Ти вже вмираєш три роки, якби я так на такій студени три зимі спав, то би-м давно вже землю гриз, але ти тверда...

 

— Я знаю, що-м ти дуже вже надоїла, я й сама собі з’уритилася з’уритилася, але бог не бере, а я не розкажу, але я просила довго.

 

— Та й вже бог сказав, що тя возьме...

 

Третя чорнова редакція III розділу

 

Іванова жінка вже трету зиму ночувала на дворі, бо в хаті не могла дихати. То як Іван вертав від телят до хати, то Іваниха кашляла, лежучи під стиртою.

 

— Вже вчула, що я йду та й кашляє, гадає, що я зараз буду плакати над нею. Ніби я тобі дав слабість? Або відбиру від тебе на себе?..

 

— Іване, а чикай, щось маю казати.

 

— То ти гадаєш, що я буду на морозі з тобов раду закладати?

 

— Ходім до великої хати...

 

— Отам то загріюся, там літо...

 

Іваниха стогнучи плелася з довгим костуром до хати, і Іван хоть не хотів, але подався за нею. Вона лягла на землю коло дверий, а він сів на лаві.

 

— Кажи борзо, най іду спати, та я ще сеї ночи ока не при жмурив...

 

— Я гадаю завтра вмирати.

 

— Та як умреш, то ті поховаю, не кину під пліт.

 

— Чоловічку, кинув ти мене живу під пліт, а мертву закопай про мене і в гній.

 

— Вже зачинаєш, але раз біда, люде ще, слаба, духу не стає дихати, а лоточити голову та сваритися, то за трьох є духу. Я тобі кажу, мовчи, не робиш нічо, не дивишся до нічого, не допильнуєш мені, то сиди тихо та дихай, як тобі бог помагає, а вмреш, то поховаю, а за решту вибачай, небого. То й я би розчипірявся, а нічо не робив: Я собі не витанцював слабості! Хто робить, той у мене добрий, а хто не робить той злий, а як слабий, а, то най умирає. І я як буду вже слабий, то най ні тогди б’ють, викидають, певне, а то лишати роботу та панькатися з трупом! Мене кости так болят щораз, але най болят, їй вже поколягься цілком і не буду годен робити, то най мене тогди

 

Четверта чорнова редакція III розділу

 

Вертав Іван від телят і розгадував над тим, чи не будити би вже челяди на досьвіта.

 

Він знав, що як їх побудить, то зараз буде такого гамору та сварки, що він не зараз він їх закричить. А як вже був перед порогом, то єго жінка почала під стиртою кашляти.

 

— Вже, вже мене покмітила та гавкає. Ося мене ще також з ніг звертає, вже трету зиму ночує на дворі, бо в хаті не стає духу і така тверда, що нічо єї не вадить. Мене борше вхопить, а ти мені гавкати до суду-віку...

 

— Іване, а чикай, щось маю тобі казати.

 

— Гадаєш, що мені любо на морозі з тобою раду закладати.

 

— Ходім до великої хати.

 

— Там то літо...

 

І Іваниха стогнучи лізла з костуром до хати. В хаті вона причікла на землю коло дверей, а Іван сів на лаву. Мовчали обоє.

 

— Я гадаю вже вмирати.

 

— Я за тебе не вмру, а як умреш, то тя поховаю, під пліт не викину.

 

— Про мене викидай, ти мене живу викинув, а мертву то ще й так.

 

— Я тобі по бороню в хаті сидіти.

 

— Ти до мене вже п’ять неділь слова не** [заговорив], пустого не заговорив.

 

— А я за що з тобов говорити буду, чи за роботу, чи за худобу — робити не робиш, до худоби не подивишся...

 

— Я доста наробилася, більше від тебе.

 

— Та тогди я з тобов говорив...

 

— Ти, окаяннику!..

 

— Та ти знаєш, що у мене лиш до[брий] той добрий, що робить, от чого хочь. У мене слабий злий як не робить, а як умирає то добрий, бо так має бути.

 

— Ти мені робити до самої смерти?

 

— Аби-м мав на руках і на ногах повзатися, то буду, а якби-м не зміг, то скажу, аби ми їсти не дали. Хто не робить, не має їсти! їсти не має!

 

Е. Шоста незакінчена редакція

 

Богачь Іван лежав на постелі і сон єго [не] брався. В хаті спали єго наймити, наймички, пастухи і син і хропіли, сопіли та говорили з просонку. Іван з[акурив] курив люльку і блимав маленьким огником серед тяжкого наймицкого сну, як би хотів тоту тяжку темряву розігнати. Отак часом на чорнім небозводі продираються маленькі блискавочки, але вони не годні розбити величенних гір хмарових.

 

— Спати не буду, бо маю журу, а вони всі сплять, бо їм нічо не в голові, намелю їм, наварю, а вони споживають, але відробити їм не в голові...

 

— Ой, вуєчку, не бийте, не буду вже,— заговорив малий пастух крізь сон.

 

— Ти, бастрюку мерзенний, та ти відтепер лайдачок, яйце вкрадеш, тютюн вкрадеш, де який реміньчик вкрадеш, все несеш то ті фльондрі, мамі мамці твоїй!

 

Богачь обертався ще який час з боку на бік, а потім сів.

 

— Та якого дідька я буду собов бити по постелі!

 

Він встав, вступив в чоботи, накинув па себе кожух і вийшов.

 

— Мороз добрий, треба кликати конюшину молотити.

 

Розмикаючи браму стаєнну браму він думав: ніхто би не подивився аби тут і виздихала вся... Засвітив ліхтарь і всі коні обернули до него голови, лишень старий Данило дрімав, сперши морду на ясла.

 

— Заки здохнеш, то ще потанцюєш в кіраті, або здихай і зараз, то я за тобов не дбаю.

 

Іван єго не любив за то, що сусіди, не раз єму казали: ей, Іване, а дайте ж трохи спокій роботі, а проспіться хоть одну нічь, бо за рік, за два мете так ходити за людьми, як ваш Данило за кіньми — голова голову в долину, вуха в долину, фіст в долину.

 

Копнув єго ногою в бік, а решті коний позбирав з-під передніх ніг годівлю а закинув в ясла.

 

— Жріть, я вас на солонину не годую.

 

По другім боці стояли лежали рядом воли і румигали.

 

— Коби кому було коло того ходити, то щось би мав за них, а я вже не годен кілько втинатися.

 

Єму нагадалося, як він їх гонив із [Кімполунга] за п’ятнайцять миль додому.

 

Стояв з ліхтарем у руках і нагадував: взяв-єм три тисячі та й сховав у таку злодійку в холяві — то не сотка ані дві. Богачь, кричить кождий, а якби тобі дав кількі гроші та й неси. Спаня нема, їди нема, лиш на холяву поглипуєш, заєдно не роззуваєшся, ноги пріють а печуть якби-сь у пічь запхав. Але йдеш, складаєшся і зо всякими пияками та лайдаками кумпанію водиш. А ти, чоловіче, куди йдеш? А йду, кажу, до Кімполюнга, там наші пани на брагу волів купують та наймуся гонити додому, зарібків в селі таких нема та так зароблю. П’ю з ними, йду, ночую. Ех, мой, аби ви знали, а душа потенькує...

 

Та тут дальше єго думки йдуть вже, як геройська пісня, як дума про поконанє великого ворога.

 

...Прийшов, волів богато, торг добрий, купців не богато, патлаті волохи п’яні. Торгую, набрав 24 воли, гоню. Гроший не маю, нічого не боюся, а воли паньскі, карти в пазусі.

 

Лісами, дебрами, попід скали, попри скажені потоки гоню, гадки не маю, співаю собі...

 

І глядить він на поли бистрими могучими очима так, що і ліхтарсве світло блідне при пім.

 

...Але як прийшло воли підбилися, вставати не хотять з попасу, я скачу на одній нозі, плачь біда! До дому далеко, як дійдемо. Купую шмат, горівки, мочу шмати в студену воду, горівкою кропю і на кождім попасі завиваю ратиці. Вже ліпше йдуть — я так я п’ять днів з ними йшов...

 

Загоню в браму село, повна вулиця волів, нарід зглядаєся як на чудо. Заходять воли в браму, беріть воли та годуйте, а мене несіть до хати. Три дні я не міг стати на ноги, воли чотири дні не вставали, не їли, лиш води хлиснули по кілька разів.

 

Стояв, стояв...

 

— Бідую так, що ніхто так не бідує, а другий: ви богачь, вам бог поталанив. Бог богом, але я роблю, мой, я пристанівної години ніколи не маю. А що мої телята роблять?

 

Він перейшов загороду і увійшов в телячу стаєнку.

 

— Ну, і що я маю з сими лайдаками робити? За що вони беруть плату, за що мене обжирають? Телята лежать по вуха в болоті, в яслах порожно, най вас всіх громи виб’ють на пни! Пропаду я з ними і мій маєток.

 

Вітер сипав пражив у очи, розвертав поли кожуха, насипав снігу у пазуху, але він йдучи говорив до себе: вуйку, вуйку, ади, теля здохло, рано дивимося, а воно лежить як козуб.

 

Микав соломи зі стирти, муркотів під носом і складав на посторонок. Потім, ставав і хукав у руки. Зав’язав він в’язку, як фіру малу, і ледви висадив на плечі. Перед брамою стодоли вітер єго не пустив уперед, так єму виглядало, як би щось велике вхопило за в’язку і тягнуло до землі. Сварився з вітром, вимикався боком, але нічого не помогло. Гримнув врешті до землі і стояв.

 

— А може воно і правда, що в кіраті є щось нечисте. А як є, та я боюся! А то ніби ж я зле роблю, що як телята в гною, а я несу під них соломи?!

 

Стояв, не знав, як має з тим чортом, що сидів між колесами машини, говорити і що з ним робити? Всі наймити і робітники вже трицять років говорили, що там сидить чорт, що в саме опів- ночи пускає машину в рух і вона меле на кусні грішні душі з родини Іванової, що Йвана колись затягне в гирло і розтягне на кавалки.

 

— Се що, я аби ся бояв на своїм подвір’ю, свої машини! Тьфу!

 

Увійшов до стодоли, посмотрив усі кути, вдавав, що він шукає, чи пасів ремінних пси не поїли, і ходив отак довго.

 

— А що ж тут є? Де тут той нечистий? Ну, покажися та й бери мене, гет най буде, як гинути, то гинути. І він стояв і чикав, злий, рішучий.

 

— Як, єсь тут, то віходи мені зараз, то й борімся, а не страш мені челяди і не завертай мене з соломов по ночах!

 

Та по сім він скоро вийшов зі стодоли і мало зі страху не впав, бо рівночасно вийшов з ним чорний пес. Та в сій же хвилі він чоботом гримнув пса в бік.

 

— На, яки[й] як ти дідько, то я не боюся тебе, а як ти пес, то не страш мене но ночах.

 

Пес заскавулів і втік поза стирти. Іван підняв в'язку на плечі і поніс між телята. По дорозі він говорив: ще тебе всякий чорт буде пуджати на твоїм власнім грунті.

 

Підстеливши під телята, він вертався до хати. Перед хатою на приспі сиділа єго жінка, скулена вдвоє, і сопіла як дихашлива конина, що йде під гору.

 

— Ти в хаті не сиділа би, ти, робітнице моя, розпаднице!

 

Жінка нічого не відповіла, лиш хрестилася.

 

— Йди до хати, бо замерзнеш отут, а я тепер не маю часу ховати тебе.

 

— Хочеш мене в хаті вбити, то добре, я йду.

 

— А я, дурний, за таку хирлявку в криміналі сидіти.

 

Увійшли до хати.

 

— Чого ти хочеш від мене, жінко, чому вже не вмреш раз, не доста того, що нічо не робиш, але гнобиш мене, як половик курку, пазурями.

 

— Я вже третий рік трету зиму на дворі ночую, твоє богацтво забрало мені весь дух і душить мене, я проклинаю що година, що мінута тебе, твій маєток, ти, кате!

 

— Все свої співаєш, дурна бабо! А бог не дурний тебе слухати!

 

— Чоловіче, покайся, поки час.

 

— Та чого ти хочеш? Що я винен, чи я п'ю, чи не роблю, чи розбиваю, чи продаю народ панам? Що ти хочеш від мене! Таже вмирай раз, не пий кров з мене!

 

— Ти з мене випив, ти випив кров з моїх дітий. Параска вмерла, Марія вмерла, Микола умер. Василь утік, ще найменчого трохи помурдуєш. Я нижу — він зелений, жовтий ходить, ти і з нсго кров іниі!

 

— Боже, чого вона мене лоточить, чого мене їсть, а я тобі кажу, що мовчи, не кіракай, бо отак візьму в два пальці та й схлипаєш як курка.

 

— Один наймит вмер в яслах перед волами, одного пастуха найшли під волами неживого, дівка одна вмерла зо́страхи, а кілько їх пішло від тебе до шпиталю!?

 

— То я їх вбив, чи як?

 

— А як коня довбнею вбив-есь в стайні, і кілько їх поздихало в дорозі, кілько в стайні. Гониш як нічь так день людьми і ними, гониш, гониш.

 

— Говори, говори...

 

— А мої діти де? Таку молоденьку мене взяв-есь, пишна пава. Робім, жінко, аби-м мали маєток, робім. Та я ходила по твоїм обістю як лебідка. Я була моцна... Маєток В руки нам йшло, все йшло. Ти робив, я ще гірше робила. В мене в хаті твоя мама, діти. Ти до опівночи сидиш на дворі та й робиш, а я в хаті також роблю. Діти колишу. З мамов говорю, шию, на колінах другі діти сплять, а я чикаю на тебе при каганці і співаю. А ти входиш, вечеряємо в опівночи й йдемо спати на дві години. Скажи, чи встав ти коли борше від мене? А я робила, я три два рази на день хліб пекла, я обходила діти, хору маму, худобу коло хати, варила їсти на п’ятьдесять робітників, прала, шила і латала. І я гадала собі, а най діти підростуть, а най віберуться в красу, а я їх буду дозирати і вбирати і будемо радість мати. А ти? Таже ти тоті діти понівечив, поносочив. Як одне котре лежала і догорало, то твої машини гриміли і мене глушили, що я їх стогону не чула. Ти не подивився на жадне, лиш приходив пізної ночи і спав як звірь, а я чипіла над дитинов згарована гірше як твоя машина. Я буду просити бога, аби на сім місця, де твоє маєство тисне землю, аби тут була пустка, аби машина куснями івалялася по кропивах.

 

— Чикай, жінко, бо вже не знаю, що ти є, чи відьма, чи нечистий в тебе вселився, ти здуріла, що ти говориш? Що ти кажеш? Спам’ятайся!

 

— Я знаю, що кажу. Твій маєток говорить ночами страшні слова. Я лежу під хатов, сніг мене примітає, отак лежу як старий міх, що єго викинеш зі шпіхліра, бо вже він тобі непотрібний. Дивлюся я на небо і тішуся, що мої діти всі по тій звіздистій землі тім звіздистім помості ходять, а не тут поміж машин машинами. А твої машини гудять, гримотять, стирти твої затінюють чорним рантухом увесь біль мого серця, що з нсго кров скипала моя і моїх дітий, і вітер гуде причілками та розколобинами великих будинків і, замерзаючи на залізю машин, пищить як мала дитина. Отам мої діти кожде в зазубци трибів пищить, караєся і проклинає... А твої будинки, стирти і машини нічо не [дають]дають з неба лиш чорні рантухи, чорні рантухи.

 

— Ти, небого, меш вмирати, ти говориш обезсілена, ти маєш умерти, треба свічку злагодити.

 

— Та ти ходив вже до него питатися, я виділа як заходив-єсь до кірату на пораду. А побалакали-сте добре?

 

— З ким балакав?

 

— Таже з ним, та я чула, що хоче певне, аби-сь найменчого єму подарував за маєток, вже-сь то продав, небоже, вже лишишся сам тут і меш як вихорь гуляти ночами по своїм сумні. Будеш ночами сидіти над гирлом, а він буде крутити, гонити тим залізем і буде тобі йти робота так борзо, як ти хочеш. Але, небоже, як уже-сь продав єго, як мене вже не буде і єго не буде, то тогди він до тебе прийде та й меш го годувати своєв босацков кров’ю, аж ті висадить врешті на бантину і зачепить і буде гойдати так довго, аж бантина урвеся, а ти впадеш і земля тобі розступиться...

 

— Ого, вона вже з розуму змикитила. Кілької слабості було, по ночах лежала, та й щось дало єї пуда. Ще сего мені треба?

 

Іваниха закашляла. Дусилася, хропінє з самого серця продиралося на губи і чути було, як кашель тримав нею до землі як кавалком поліна.

 

— Гине вже, гинь, небого, я тобі не винен, що бог тя за щось карав і забрав тобі діти, а зрештов ніж мали бути до нічого непотрібні, то ліпше, що їх бог загоді спрятав.

 

— Брешеш, то ти діти проміняв за маєток!..

 

 

НАСТИГ ДО РОБОТИ

 

А. Початок первісної чорнової редакції

 

НАСТИГ ДО РОБОТИ

 

а. Максимко вибавив меншого брата Николу.

 

б. У [Максимка?]

 

в. Максимова мама не могла кілько поясків настарчити і тому пришивала їх в трох місцях до сорочки.

 

б. Початок пізнішої чорнової редакції

 

НАСТИГ ДО РОБОТИ

 

Як Максимко мав три роки, то мама не могла єму поясків настарчити. Він бігав полями по селі і губив їх. Аж взялася мама на штуку. В неділю давала білу сорочку і пришивала поясок в трох місцях до неї. В тім віці Максим ніколи вечері не їв, бо або прибіг змучений забавою перед вечерою і зараз заснув, або треба єго було шукати по бур’янах і сплячого приносити на [руках] до хати.

 

На четвертім році треба єму було проводити отче-наш. Але і тут з Максимком не було ради. Він з[асинав] старався заснути в стодолі або в стайні, аби увільнити себе від нудного оченашу. І мама знов єго штукою підійшла. В неділю по церкві брала єго під вишию на траву, д[іставала] показувала булку або яблуко в своїй пазусі і казала: як вікажеш сім раз оченаш, на [цілий тиждень] аби-сь мав на цілий тиждень, то дістанеш булку і будеш мати спокій аж до другої неділі. І зо два роки. . .

 

 

КОМІСАРЬ СТАРОСТВА І ДІДИЧЬ...

 

А. Перший чорновий початок

 

[Без заголовка]

 

Віт ходив поміж людий і просив: лиш спокійно, газди, лиш правно, вам поізволено упоминатися, а люди відверталися і казали: забирайся, хруню! А піт приходив до жандармів та й казав, що неспокійно тепер селами, що такі якісь неспокійні газети йдуть по селах, що почтарь говорив, що ще ніколи не мав кілько паперу для мужиків і судового і газетного. А жандарми казали, що голодні, що коби віт де в куті дав що попоїсти та випити.

 

Б. Другий чорновий початок

 

[Без заголовка]

 

Віт ходив поміж товпу та просив: лиш правно, газди, і спокійно, а вам можна допоминатися плати, а товпа реготалася і казала: марш, хруню! А віт не так, щоби боявся, але все-таки завертався до жандармів і казав: коли ж неспокійно стало селами, газетів пустих ціпко богато нарід питає та й собі бере тото в голову... А жандарми потихонько говорили: та дайте що з’їсти і випити, бо гинемо!

 

А перед канцелярією громацкою сидів комісарь і дідичь і оба дивувалися, що люде в такий гарячий час мають так марнують дорогий час, що люде не винні нічого, але винні якісь там другі люде, що завзялися валити добру, а нічого не класти на то місце. І товпа грала на сонці А товпа грала на сонці

 

В. Чистова закінчена редакція [Без заголовка]

 

1

 

Комісарь староства і дідичь просили робітників, аби один з них сказав, чого вони хотять, бо всіх нараз не розуміють. І страйкарі зачали викликати з-між себе бесідників.

 

— Йди, Бардо, та кажи за нас.

 

— Ая, Барда, Барда дурний — Синогуб най каже, він добрий язик має і пана не боїться.

 

— То йди, Синогубику, та кажи за нас...

 

— Не піду, бо дітий шкода, сим разом мене визволіть.

 

— Най перший каже Григорь за бойків, най пан чує, чи ми пускаємо їх на лан, чи ні.

 

Маленький чоловічок з Білих Ослав пропхався до стола та й повів:

 

— Ви нас не спираєте, але ми не -будемо вам псувати злагоди з паном. Ми є ваші братя, ліплень ми із-за отої гори прийшли. Всіх нас триста най і в ланцюхи заб’є, то не підемо...

 

— То тікай геть та зашийся у мир, бо запруть та лишиш бойків без голови.

 

І Григорь втопився у товпі.

 

— А за нас хто буде казати?

 

— Просім ще Синогуба...

 

— Йди, брє, Синогубе, та поратуй люди!

 

— Я вже доста сидів та й ратував, най який другий посидить. Громада замовкла і стояла безрадна перед комісаром і дідичем,

 

що сиділи коло стола під вишнею.

 

— А може би говорив отой від козаків, що читає книжки по межи люди?

 

— Ій, то богачь, що він знає за нас говорити?!

 

— А говорити конче хтось має.

 

— А просіть ви ще Синогубиху, най вона нам чоловіка пустить — без него як без рук.

 

— Іванихо, Синогубихо, пустіть Івана, а ми вас вже не лишимо. Всі завернулися шукати жінки. Вона, ще молода, почервоніла

 

зі стиду, що вся громада єї просила.

 

— Та кажіть му, най каже, я діти сама погодую, свої діти легко годувати — чужі тяжко...

 

— Дай же боже, аби великі виросли та аби на старість з печі не згонили.

 

— Небого жінко, сама мене даєш у руки...

 

...Я буду за вас говорити, але ви відведіть мене до міста. Шандарі будуть мене по дорозі збиткувати, а бійка за правду болить стократ гірше.

 

— Не бійся, пальцем тебе ніхто не кине!

 

2

 

Синогуб стояв коло стола і словом все звертався до него пана, але ані разу не подивився на него.

 

— Не прожирай мене, пане, очима, бо не прожреш! Тепер ти просиш у нас ласки... А може й не просиш..., бо шандарів маєш повне село. А може вони шаблями викосять тобі пшеницю? Чи хочеш косити наші голови?

 

А тих голов стояло в жарі соняшній так богато, що було би що косити.

 

— Або боїшся, що будемо тебе бити? Пане, будь спокоєн — тебе бог буде бити!

 

Синогубові очи запалали такою пімстою, що протиснулися із сонце[м] світлом сонце[м]сонця до тих голов, що гіражилися під ним.

 

— Має тебе бог бити за діти наші, за жінки наші і за нас, що-сь зробив з нас товар.

 

І Синогубові oчи стратили немилосердний блиск в сій же мінуті, вони почали ще перед словом вже дивилися на діти.

 

— Як я зимового досьвітка, вельможний пане, стягаю теплу одежину з моїх дітий, а вони плачуть і трясуться від студени, то я тогди проклинаю твої діти!

 

— Курятко маленьке, а воно вигрівався під крилами, бо загине, а я із свої дитини стягаю теплу кожушину і воно голе плаче!

 

— Не кажи, Іване, я єго накриваю завжди, — сказала Синогубиха.

 

— А як я вийду з хати, то шпотаюся на чорну нічь в [чорну ніч], а сумлінє моє плаче отак як мороз під ногами. Село спить, діти гріються, лишень мої отам у густій но чи плачуть. І я гавкаю як стек лий на тото кругле небо!

 

...Та й всі дороги до [села] в селі до твоєї брами твоїх воріт скрегочуть під нами. А тут мерзнемо і чикаємо, заки не отвориш. А потім робимо голодні і наслухаємо, чи знов ті дороги не скрегочуть, аби наші жінки йшли та несли їсти. Та й обідаємо студений борінь, а коло нас жінки, сині від морозу. Пане, у доброго господаря ліпше пес їсть!..

 

— Чи може слухати не хочеш — слухай хоть би-сь оглух!

 

А страйкарі впріли від сих слів і заревіли.

 

— Сонечко святе, я тепер буду за тебе грішити... за твої золоті жнива.

 

— Кожда травичка щонайменша, що під каменем та від тебе зеленіє, кожда квіточка цвіте, лиш наші діти гинуть від твого вогню!

 

— А глипни ж, пане, на лан. На снопі лежить дитина обмертвлена маківками, воно воскресне аж завтра, як твої копи складуться. А трилітнє прив язане за поперечок до кола, аби мама від серпа не відгиналася, аби воно не бігало...

 

— І сонце кидає на них струпи, а вони плачуть, а мухи їх роз’їдають як стерво — живцем!..

 

— Сонце боже, ти прости мені гріх і не минай ніколи наших вікон...

 

І Синогуб глянув просто сонцю в тварь, а за ним вся громада молилася до него.

 

— Вас, жінки наші, лиш половина з нами. Одні пишуть до нас письма з шпитальні* з Черновець, аби-м печатки били на їх францу, тоті, що не хотіли з нами бідувати. Одні пропадають у мам как по містах. Бо їх діти у доброї сусіди скемренчать від голоду, а єї груди повні молока, як бодні, але жидівським дітям. А Настаса схибла аж з розуму та рубала груди, аби дитині додому передати!..

 

...А вам, що коло нас ще тримаєтеся, що яку вам бог заплату велику дасть? За ті співанки коло колисок та за ті сорочки щонеділі. Що пушки вам відпадають, бо ми на мило не маємо. Ви нас не проклинайте за то, що-їм завели вас від зеленого барвінку у голод та в хати, що вас від дощу не закривають.

 

Жінки в червоних хустках дивилися на Івана та й плакали та єго жінку обіймали.

 

— А ми, братя, до такого життя ще й гріха богато нагрішили. Бо-м ніхтями рвали своє м’ясо та на лан носили на лан.

 

— А ти, пане, давай нам по правді наш сніп, а ні, то будемо тебе судити, що будемо по жилі рвати та по кістці розкидати...

 

 

НЕ ПОМІСТИЛИСЯ

 

А. Початок першої чорнової редакції

 

ПОСЛІДНІ

 

Богато їх не міститься в селі. Вони ходять по дворах своїх, по сусідних, забувають в селі на них, що вони є, часом говорять, що вони вмерли в шпиталю. Та вони знов за рік або два виринають в селі — зо доповне[но]ю одежою якимись для села смішними додатками і з новими словами польськими або німецькими, котрих заєдно уживають. Вони десь з чогось жиють, десь мають свої пристанівки, десь слабують і умирають. А потім десь як робота тяжка мине, а є між товариством якийсь меланхолік, то він звертає очі по хатах і подвір'ях села і каже:

 

«Мав старий Мелничук аж трьох синів — Антона, Касіяна і Николу. Та доки стара ще була, то і вони десь до села приходили, а по смерти старої івже не вказуються ніколи...»

 

А як єго товариші з собою не зачинають нової розмови і чикають на дальші єго слова, то він тягне дальше.

 

«А берім Муликів. Знов мав чотири сини. Та один на своїм теребеджю чорніє і пісніє, жиє так, що ніхто в селі за ного ніколи не згадує. А решта три десь порозходилися, ба десь у Молдаву, ба в Чернівці, а один аж у Львові за локая».

 

«Тепер там у глинищі і зазору нема за тот сад, що там ріс. Бувало старий Стефан не міг обігнатися. Одно: дайте, вуйку, яблуко, друге: вуйку, заміняйте миску грушок, а парубки: вуйку, відкупітси від нас, дайте нам по добру чвертку садовини, бо як ні, то вночи прийдемо, стрясемо все, що зможемо заберемо, а решту лишимо, а ви і чутимете, що ми в саду, а не вийдете, бо під вікном будуть пилнувати вас. То як старий се зачував, то кричав на цілий кут. Але рівно єднав парубків, бо парубок — біда. Та кажу в него був зять, бо лиш доньку мав. Та як по смерти старого зачав фірманити ба з сим ба з тим, та й одного дня з’їхала комісія, та й Василя з хати, а жида до хати.

 

Б. Початок другої чорнової редакції

 

НЕ ПОМІСТИЛИСЯ

 

Буде йти тут мова за тих, що в селі не помістилися, що засіли в маленьких хатках на найгірших полях за селом, що перенеслися на сталих наймитів на дооколичні двори і вимандрували до міста.

 

В. Окремий чорновий фрагмент, а можливо, початок третьої редакції

 

То старий Стефан як у своїм саду сидів, та й все видів, що діялося.

 

— Ти, Копалину, то ти, небоже, мені горішки з ліщини повиносив, де та де горішки, а горішки Коваль виносив.

 

Потім він оглядався, йшов до тої ліщини.

 

 

СУД

 

A. Початок першої чорнової редакції

 

БУДЕМО КАРАТИ

 

Чого-сте нас покликали, віте?

 

Ранісенько сиділи всі радні в громацкій канцелярії.

 

Б. Початок друюї чорнової редакції

 

СУД

 

— Кажіть же, Іване, що вам [треба] ви хочете, аби рада зробила?

 

— Я хочу, аби рада сказала, чи має у мої хаті бути гуравз на ціле село, чи ні?

 

— А я старий, а ще-м не видів, аби перед раду газда приходив з отаким плюгавством.

 

B. Початок третьої чорнової редакції

 

СУД

 

Перед радою стояв низький мужик, скулений,

 

Г. Початок четвертої чорнової редакції

 

СУД

 

— Іване, Іване, у нас робота, а ви нас окликаєте ще сонце не зійшло, вчера була неділя, та ви на[с] могли вчера прийти перед раду.

 

— Так як не знаєте, коли вмерти маєте, так не будете знати, коли будете перед людьми смітитися.

 

Д. Початок п'ятої чорнової редакції

 

СУД

 

Сонце ще лиш сходило, як всі радні сиділи в канцеляриї.

 

— Кажіть, віте, борзо, бо робота, нема коли довго радити.

 

— Най вам Іван каже, таже він.

 

Б. Початок шостої чорнової редакції

 

СУД

 

Сонце ледво зійшло, як вже всі радні зійшлися до канцелярії. На них ще пізнати було досвітний холод літної днини.

 

— Кажіть, віте, що маємо радити, най тікаємо до роботи.

 

— Вночи прибіг до мене Іван, казав закувати свою жінку і завести до арешту, а сам зажадав собі ради. Але ви кажіть, Іване, я не знаю, як таке говорити.

 

— Я буду казати, бю я стратив увес встид. Як чоловіковії бог хоче взяти встид, то дає єму файлу, молоду жінку. Адіть, така, як пава!

 

Тут він показав рукою на молоду високу жінку, що стояла закована біля двернії. Сивими очима Єї великі, сиві очи не гляділи нігде, але стояли на [місці] як у сліпої, а червоні губи взяли кров з лиця. Лиш [крила] Стояла, як камінна, лиш крила носові ходили, як у норовистої конини.

 

— Дивіться лишень на ню, лиш добре дивіться, що се за моцна звірь, вона би мені щороку морг поля приробила. Криж має, як тирольска ялівка. А робити нема, нема рік, нема два, нема три.

 

Є. Початок сьомої чорнової редакції

 

СУД

 

Богатий Іван стояв перед радою несміливо, отак якби стояв остатний халупник. З боку коло него стояла єго молода, друга жінка, закована в ланцюхи. Тихо хвил[ю] Хвилю він мовчав, а потім показав на жінку моцною рукою:

 

— Я вам, радо, привів свою газдиню і сам прийшов, аби-сте нас судили. Як старий має молоду жінку, то він тратить все встид. Я стратив встид та най я єї зосмішу, аби-м у селі не були газдами, бо то ні до чого!

 

— А ймив я собі паву, проти! Очи має як роги тверді, старого ними до землі пришиба, а молодого хапає на ті роги і точить, доки схоче. Губи як кавалок свіжого мняса А лице у неї, як у тої опириці, лишень носом злий дух гонить, як у норовистої кобили. А криж має такий моцний, як у щонайліпшої ялівки гирольскої.

 

І А я собі гадаю, я беру молоде, а воно моцне, воно буде робити, воно бідне, та буде воно* слухати, бо в добро влізе та буде гоноруватися, воно робило на чужім, та буде раде як на своїм мс хилитися! А воно зробило з мої хати гуравз. Та я мелдую раді, що в моїй хаті є тепер гуравз...

 

Ж. Восьмий чорновий початок

 

СУД

 

Радні з вітом сиділи в громацкій канцеляриї, а перед ними стояв старий Іван зі своєю молодою жінкою, скованою ланцюхом за руку і за ногу. Сонце сходило і червоним блиском загулювало очн всіх і виглядало воно так, як би радні не могли дивитися на Івана і єго молоду жінку. Остатки твердого сну хлопского сну, розкинені по лицях радних, тікали разом з сонішним світлом до їх очий.

 

Добру хвилю панувала тишина, не говорив ніхто, бо не видко було, до кого що казати, так сонце всіх їх перед собою закрило. Воно ніби хотіло сховати встид Івана і встид скованої радних.

 

— Кажіть, Іване, свою річь, най ми до роботи розходимося, се не зим[а] Петрівка.

 

— Казаня тут ніякого нема, віте, та й ви, радо, лиш я хочу запитатися, чи є позвоління позволено може бути, аби моя газдиня тримала в селі, гуравз?

 

Бокато радних, що не були в войску, не розуміли слова, і хоть сонце сліпило їх очи, вони їх з болем розтворили.

 

ПРИСІЛОК

 

А. Чистова редакція ПРИСІЛОК

 

Присілок розтягнувся на мочарах у долині, а село стояло під горбом проти сонця. Дорога з присілка до села була в найгорячійше

 

літо поперетинана баюрами і не раз там господарі з села загрязали. Кричали, проклинали та й спочені лишали віз і коні в болоті і з батогом під пахою йшли до села, аби позичити волів і вибичуватися. Присілчанам возової дороги не треба було, бо в цілім присілку не було ані коня, ані вола, ані воза. Що їм треба було, то несли з села або з міста па плечах, а як було болото, то обходили боком — полем.

 

Двір і сельскі газди брали з присілка робітників і казали, що робітник відти кепський і злодійкуватий.

 

Досьвітками весняними і літними виходили з присілка всі то; і, що годні робити. Вони були марні, обдерті і кождий ніс у руках або батіг, або ціп, або сапу. Йшли гурмою. Вечором же вертав з них кождий нарізно, бо ні один не йшов додому з порожними руками — кождий щось в селі вкрав та не хотів, аби другі бачили.

 

Присілчанин заходив додому, то не йшов до хати, але вперед на стрих. Ховав там украдене і аж тоді входив.

 

Так здавна установилося, що присілчанин має вкрасти хоть би з вогню, а господарь в селі має пильнуватися перед ним. Як присілчак вставав з лави і казав газді: от, ночуйте здорові, і лінивим кроком переступав поріг, то господарь зараз потихо казав синові або жінці: вийди за ним, бо щось парне. Той виходив за ворота, віддалювався кількасот кроків і вертався таким самим лінивим.

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . [Немає четвертої сторінки автографа]

 

[Заки Мар]тин забіг до стодоли, набрав півкорця жита і чекав аж поснуть у Шуста, добре перемерз. Серед опівночи подув через село додому. Але чоботи рипіли так дуже голосно по морозі, що Мартин роззувся і босий перебіг село. За селом взувся назад, місяць світить, хоть мак збирай, присілок недалеко... Вхопився чоловіка блуд. Перед самим присілком утоптав таке колесо як шкадрони уланів і замерз на снігу з житом на плечах. А рано йшов Митро Киселиця, також порядний злодій, і відокрав жито від Мартина та аж потім дав знати війтови. Прийшов війт, радні і такі прості, що не були в раді, сполудня набігла комісія з доктором, дурничка серед прикрої зими лупилася мужикам. І вже мали всі забратися з того нечистого місця, аж війт побачив жменю жита на снігу.

 

— Гов, люди, тут ще щось мусить бути, тут є крадіжка...

 

Мудрий Майдан недурно став війтом. Як се сказав, та й до Митра. Поломив на нім грабову кавалю, а Митро хоти-нехоти признався за жито. Зробили у него ревізію і понаходили кілько всякої всячини на стриху, що всі газди з села сходилися пізнавати. Війт Майдан пізнав свою сапу, але Лесько Чорний сказав, що то єго сапа з ріжком надломленим. Зробився клопіт. Лесько прозвав війта злодієм «у оргілю», а війт потім ймив Леськового сина у корчмі і засадив на чотири добі до арешту. Лесиха потім дала догану війтовій дівці, а війтиха коло церкви пірвала коралі на Лесисі... Але то не сюди належить вже. Досить того, що війт мав великі клопоти з присілком. Прийде, кажім собі, від старости, що тарката свиня пропала в Рипах, ото, війт вже перебушував цілий присілок. Або жовняр втік десь зі Львова з войска — вже Майдан перевертає присілок, або кури у жида десь зникли — Майдан на присілку. А жандарм кілько бував у селі, аби у війта напитися горівки і печатку прибити, а потім на присілок. Взимі жінки і діти запихалися на пічь, а жандарм сидів на лаві і прозивав їх злодійським насінєм і грозив, що покує всіх на один ланцюх і босих пожене до міста. А вліті то всі жінки і діти тікали від него в трави і луги і ховалися. Не було такого тижня, аби з присілка не вели якого скованого злодія, і днини такої не було, аби присілчанин що не вкрав і не ховав на стриху.

 

І попови не з медом був той присілок. Присілчане взяли собі таку моду, що вмерали тогди, коли дорога до них була одна вікнина. Прийде осінь, то вивмерають, витлумить їх, вимолотить що до лаби і старого і малого. Лиш котре слабе або дуже старе і не годно видержати зими і занадто в хаті докучало би — зараз лягає на лаву і кладе руки навхрест. А весна так само: видить, що якесь не продержиться через літо, що буде роботу спиняти, ано, єго до дучі! Взимі і літі ніхто не приймав там смерти. А піп мусів ховати, хоть би і задурно, бо не можна ж хлопів вчити ховатися, як худобину.

 

От сунеся такий присілчаньский похорон. Коні по черева в болоті, дяк ледви биньчить під носом, гудзувата, мало що обстругана трунва лежить на плечах чотирох мужиків, і здаєся, що туй, туй і впаде в болото і забулькотить за нею, обдерті кревні і знайомі йдуть боками, дощик січе в очи, зісхле бадилє мокре, пожовкле тягнеся за нонами. А понад ними, тими бідними людьми, тими злодіями і понад змоклими нивами і обскубаними межами повівають дві червоні хоругви і ніби окервавлюють собою смутну, непевну дорогу. Вони подерті, полинялі, з куснями святих служать віддавна присілкови, бо господарь з села їх не схоче. Сі хоругви стоять в церкві в тім куточку, де присілчане несміливо б’ють поклони і ще несьміливійше підносять очи до матері божої, бо грішні, дуже грішні...

 

А могли би вони і вліті умерати. Всіх їх трясе пропасниця, всі качаються по зеленій траві з запалими очима. А баби могли би лягати на лаву в саме полуднє найкрасшої літної днини. На кождім подвір'ячку все стогне одна коло приспи. Вся мушня і всі діти коло неї. Вона застогне і трошки вмре, отак на годину або на дві. Аж як курятко голошийке, криве на ніжку десь за хатою тихонько заціпотить, то вона воскресає, зриваєся як дівка і летить така як з домовини і скавулить на половика: айга, айга!

 

Парубків на присілку нема, вони називаються наймитчуками, дівки називаються дуже погано і ані одні, ані другі не сміють вказатися на танець, бо сільскі парубки вигнали би і набили би.

 

А сам присілок виглядає, якби в болото понакидав великих якихось птахів і вони там поздихали і на них пір’є облазить. А як сонце загріє, то ті трупи ховаються в буйну, мочаровату зелень і пропадають з ока поважному сільскому господареви.

 

2

 

Чорна нічь спадала на білий сніг, присілчаньскі вікна зачервонілися від огнів у печах. Вітер сипав снігом, укладав єго в греблі і назад розносив і знов укладав. Потім находив собі в хаті присілчанина всякі діри і забігав туда, наносив снігу, скомлів і шелестів стріхою. Тряс сухими вербами, спадав на сухий очерет, д[ер] роздерав єго і відти біг у село під горб. З села вже дуже...

 

 

ОГНИЩЕ

 

А. Початок першої чорнової редакції

 

І ПЕРЕД ОГНИЩЕМ

 

(Огнище).

 

Осінний вечір, нічь густа. темноту чути разом з мракою як щось тяжкого густого.

 

Б. Початок другої чорнової редакції

 

І. ОГНИЩЕ

 

Осінний вечір, темнота густа з мракою поспіль помішана, небозвід тяжкий, як з глини зліплений. Непогідливі блискавки краями краї неба огнем закочують. На чистім полі сто[їть] палає ряд огнищь з барабуляного бадиля, за огнищами ряд будок з того ж* бадиля. Перед очима парубоцьке огнище, найбільше, за ним другі, менші огнища, над котрими ними завішені кітлики і коло них мовчки призирають жінки і дівчата. Довкола ба[рабуляного] парубоцького огнища лежать на барабулиню парубки. Одні скулені, другі протягають руки до огню, декотрі деякі посвистують.

 

В. Третя незакінчена редакція

 

І. ОГНИЩЕ

 

Осінний вечір. Темнота поспіль з мракою, небозвід тяжкий, як з глини зліплений. Непогідливі блискавки краї неба полум’ям закочують.

 

На чистім полі ряд огнищь палає, за ними зараз ряд будок з барабуляного бадиля. Перед очима «парубоцьке огнище» найбільше, за ним менші з кітликами на дручках, коло них призирають жінки і дівчата.

 

Довкола парубоцького огнища лежать на барабулиню парубки. Одні протягають руки до огню, другі скулені непорушно лежать, треті курять і посвистують. Гуцул Бойко грає на сопілці дуже сумної, решта слухають [Далі (на окремій сторінці) було і лишилося незакреслене:

а. Полюх (смаглявий, моцний парубок, з чорним вусом, сорочка аж поза коліна втягнена).

Ти, бойчаро, граєш, найсумнішого голосу добуваєш, аби хлиснути горівки. Якби-с не грав, то все би соломою лягло та й спало, а так як в го¬лову надуєш журою жури та й горівки несуть ще й гуляють.

Бойко (білявенький парубок, худенький, малий, в полотняночці).

Ти горівки не принесеш, не бійся, ти би напивси напився дурниці, ти за го-рівку тому нагадуєш, аби який дурний приніс та аби-сь.

б. Л я х (через то лях, що камізолю носить, високий, білявий парубок без вуса).

Ти, бойчаро, граєш, словами виговорюєш, бо схотів горівки. Дурний гу¬цул зараз.]

 

Гуцул. Перестань, бойчаро, грати, бо хочу горівки.

 

Лях (через то, що подерти[й] подерту оксамитну камізолю носить). Дай-ста гроші, зараз буде.

 

Полюх (смаглявий хлоп, високий, з чорним вусом, сорочка витягнена аж по коліна). . .

 

Ся ляшуга море би вшила, аби лишень дурниці.

 

Волох (плечистий хлоп, довге волося, вишивок по сорочці богато, окрайка широка).

 

Цес німець лиш би пив а крав. Ади в мене був гребінь та й вініс, бодай ним носило по сухих, галузях.

 

Лях. Ти, воле хлепчеш брагу та й дойни хлепчеш брагу та й плачеш, хотів гребінь новий гребінь зупсувати в тім чупрі?! А за руки не ймив-єс та й не говори, бо як раз дам та й уздриш всю волощину патлату.

 

Волох. Поволи—не бий — бо втечу (смієся повільним сміхом, за ним решта).

 

Полюх. Ану, бийтеся трохи, ляшку, най вижу трошки панцкої крови.

 

Волох. А там що бити?

 

Г. Четверта незакінчена редакція

 

І. ОГНИЩЕ

 

Осінного вечера дієся. Темнота поспіль з мрякою душить і студить. Небозвід тяжкий, як з глини зліплений, непогідливі блискавки краї єго краї огнем відхилюють.

 

В чистім полі палає ряд огнищь, за ними стоять освітлені стоїть освітлений кривавим блиском ряд будок з барабуляного бадиля. Найбільше огнище парубоцьке. Довкола него лежать парубки. Розмови нія[кої?] Одні гріють руки і курять папіроси, другі непорушно лежать, треті посвистують. Бойко грає на сопілці і щораз більше входить в сум і меланхолію.

 

Попри огнище заєдно хтось переходить до других, менших ватер, при котрих пораються жінки і дівчата.

 

Хоть парубки один другого прозивають Бойко, Гуцул, Волох, Задністерский, Лях, то проте одіж їх не вказує між ними жадної ріжниці. Всі вони одягнені як попало. Один Лях має якусь камізолю з і войсковий кабат.

 

Гуцул. Ти, Боєчку, ади граєш все ліпше, а все гірше, ти все перестань, бо сардачинку віднесу.

 

Бойко перестає на хвилину і продуває сопілку.

 

Лях. Твоя сардачинка якуратне хоче потребує трохи відсушитися, неси та зашінуєш.

 

Задністерский. Ти, Ляшуго, мерзенна, ти лиш пазиш аби віпити дурниці, а чому свої катанки чому не несеш?

 

Мовчанка. Бойко грає.

 

Зад[ністерский]. Іди, Бойку, з твоєв сопівков. Ніби як тобі залізла в голову коханка або може нагадав-єс собі, що твій старий мав штири воли і отару овець, а ти отак сьвітом блукаєш та вже маєш від пас сон відгонити. Уступиси гет по добру...

 

Бойко (білявенький, малий, слабосилий). Я собі піду отам під верби, бо я хочу награтиси, в мої сопівочці денце медом мащене.

 

Волох. Я з тобов піду, Бойку.

 

Гуцул. А ти, Ляшку, ходи до коршми зо мнов, бо гину без горівки...

 

 

АКАДЕМІЯ

 

А. Початок первісної чорнової редакції з зазначенням розділів твори

 

АКАДЕМІЯ

 

1. Нарада

2. Пом’яник

3. Село

 

Найліпше однаково ж думала пані Дідикова, як академія розходилася, чиї всі сі бідні єї люди по тяжкій роботі зійдуться ще, чи робота їх поведеться та чи дасть їм стільки, щоби могли жити і дальше ходити на цю прелюбу єї академію. Хорунжий вже давно з учителькою заліз в пічь, решта академіки тримали у лицями домів, лишь вона одна, стуливши плащ, тихонько і не радо йшла до пустої хати.

 

Б. Початок першої редакції

 

АКАДЕМІЯ 1. Засіданє

 

Довгий стіл, білі стіни, а на них портрети Шевченка і других, лампа горить немудро. Товариство з двайцяти людий, селян найбільше, дві пані, кілька інтелігентів, зодягнених напів по-сільському. Антось, голова цеї академії, говорить: Наша рада постановила, аби жінок не пускати на нашу академію, аби не варити чай, бо всі думають, заглядаючи крізь вікна, що ми так богато фарбованої горівки п’ємо, і аби на цім вечері кіньчити наші сходини.

 

Сонце підоймилося вже над ліс, стежки висихають, діти бігають босі, жайворонки кличуть в поле — підемо в поле, а з поля вертаєм до камінного сну. І ще одно. Юрко мав списувати в пам’яточну книгу всі ті оповіданя, що ми за 12 вечерів переслухали. Він тут сидить і сам нехай говорить, чому не може. Каже він, що відколи себе пам’ятає, то так не мучився, як списуючи оповіданя нашої академії, а з тої єго муки нічого нема. Він помарнів, жінка сварить та нарікає, а він ходить як туман і сам не знає, чи він вміє писати, чи лишень значки робити. Сегодня буде говорити Василь за наше село, як воно давало позичку та як оцінювало шкоди. Хто хоче голосу?—А, ви, пане читар? Прошу.

 

Читар. Ніколи вас, мужиків, не годен навчити, що жінок

 

треба образувати, тягнути до громадянського життя і цим способом робити з них українок та впливати цим робом на вихованє дітий. Чому рада таке постановила?

 

Семен. Тому, що з жінками ми не видержимо. Зараз сміх, обмови і сплетні, цей коло цеї сідає, цей очима хоче цю з їсти, не треба нам жінок.

 

Дідикова. Нас є тут дві — я і учителька, хіба ми не жінки?!

 

Василь. Ви — жінки, але, пані, моя жінка певна є, що мене до спідниці не тягне, лиш до червоної запаски, і тому нам вільно з вами ходити на цю академію.

 

Хорунжий. Грім най трісне у вас всіх, як ви, Василю, смієте між жінками таке говорити, се ж дикість, брак всего людського.!

 

Василь. Нікого я не кусаю, як дикий звір, а говорю правду. У вас, бо ви в Чернівцях були на правах, то жінці чи дівці не треба ніякої правди говорити. Як зачнете коло неї дубцювати та клей балакати та клеєм обліплювати, то чорт єго годен переслухати. Тому, мабуть, ваші панни такі білі та перемучені, що з десять років мусять томитися, заки котрий скаже правду та за жінку візьме. Я видів це і в Люблині як провадив офіцерську кухню, і всюди між вами, вченими. В нас не так, хочеш єї, кажи єї, носи дарунки, обіймай і не плети дурниць, та й як вийдеш з клас, женися.

 

Хорунжий. А як оженився, так ви до читальні, а жінка на пічь.

 

Василь. Так бог дав, наші жінки всі мають діти як віддадуться і хоть би я хотів єї пустити до читальні, то цицьки не маю.

 

Хорунжий. Скандал діється, як ви смієте в присутності жінок такі плюгавства...

 

Василь. Йдіть до чорта зі своєю брехливістю.

 

Антось. Товариші успокійтеся, з вами двома ніколи гладко не обходиться. Ви, пане хорунжий, все нам закидаєте дикість і плюгавство, а Василь, ви ж єго знаєте, в гарячій воді купаний, і ви єго витягаєте все на лід, аби посовгатися та похвалитися перед учителькою, якій ви так дуже хочете приподобитися.

 

Хорунжий. Ви безличнї.

 

Антось. За це накладаю на вас кару — 200 марок, рішено, що як хто голову цеї академії образить, то платить кару.

 

Хорунжий. Ви мене також хочете понизити.

 

В. Друга чорнова редакція першою розділу

 

АКАДЕМІЯ

 

1. Нарада

 

Довгий стіл, на столі портрет Шевченка, лампа світить немудро.

 

Товариство з яких двайцять людий, дві пані, два офіцири, а решта селяни. Стрій їх мішаний — піввійськовий, півсвій.

 

Голова цеї академії Антось говорить: Заки прийдемо до нашого реферату за наше село, маємо рішити, чи пустити жінок на засіданє нашої академії, голова жіночого кружка внесла устно таке бажанє, друге внесенє Семена, щоби не варити чай під час засідань. Василь знов домагається, щоби нинішнім засіданєм кінчити нашу зимову академію, бо весна приходить і сонце вже підоймається вгору. Врешті Юрко хоче відчитати свій пом’яник, який списав на ваше припорученє з викладів цеї академії. Ви любите багато говорити і тому прошу на коротко забирати слово, аби борзо дійти до головного нинішнього викладу. Перша точка порядку, хто...

 

Читар. Дуже гарно, що жінки хотять разом з нами бути принятими.

 

Василь. Може їм, жінкам, і гарно, а нам не гарно, не принимати. — Хіба хочете тут зробити ярмарок і централю сплетень?

 

Хорунжий. От вам і наш мужичок вискочив як господь єго сотворив, бери бука, вали жінку, гони від світла в темну кухню

 

Василь. Ніхто їх в кухню не гонить, бо ми і самі сидимо разом з ними в кухні. У Чернівцях, де ви, пане хорунжий, вчилися на адвоката, там є кухні, а в кухнях наймички. В нас є мала хата, а велика хата є для вас, як приїдете додому. Та для якого пана, як приїде до мужика, як ви кажете, аби з нето трохи влупити, є на весілє, похорони і на все те, пане хорунжий, що не буденне. Жінок тому не хочемо пустити сюди, що хочемо тут мати спокій і лад. Пане хорунжий, ви дякувати богові, ще не жонаті і ви ніякої практики не маєте в цім ділі, та колись, за років двайцять, ви будете голосувати з нами.

 

Хорунжий. Думаєте за двайцять років буду ідіотом?

 

Василь. Навпаки думаю.

 

Хорунжий. Віци старшого австрійського фельдфебеля.

 

Антось. Ож, ви оба подібні до жінок, мабуть треба би і вас обох відси збутися. [Далі немає одного аркуша автографа.—Ред.] в очах панни Ганусі... Я жадаю, щоби ви також заплатили кару.

 

Антось. Якби я за кождий раз як ви оба з Василем з'їдетеся, а я вас розчіплюю, почав платити кару, то я би і корову продав з-поміж дітий. Отже, товариші, як з жінками, приймати чи не приймати?

 

Хорунжий. Це була б ганьба для цілого світу, щоби подібне внесенє перейшло.

 

Антось. Хто ще хоче говорити?

 

Семен. Я кажу, та не лиш я, а ми всі тут, мужики, що як тут будуть жінки, то з цего відразу нічого не буде. Я далеко не шукаю, але кажу за свою жінку, як вона тут лиш сяде, то ваших академій всіх на світі не буде чути. Годна вона стерпіти, аби не говорити? А ніби ваші ліпші? Самі кажіть. Тих академій з жінками досить маємо дома. (Всі селяни кричать гуртом: Не треба жінок, не хочемо! Хорунжий зривається, заломлює руки, аж сустави хрубостять, і кличе: Ох дич, ох хомути! Тов. хорунжий ще двіста марок заплатить ).

 

Антось. Ухвалено — жінок в запасках не пускати на академію. Чай, здається, перейде без дискусії.

 

Хорунжий. Чому без дискусії, чому знов якийсь піст, той дурний хлопський піст?

 

Василь. То не жоден піст — чай, навіть патлаті мужики в Чернівцях знають, що чай не скоромний, лиш ви на універзитеті чули, що чай скоромний.

 

Хорунжий. Ви, Васильку, досить безлишні і я з вами мушу раз скінчити!

 

Василь. Кіньчім зараз, лиш пристаньте, що чай є пісний.

 

Антось. Спокій, спокій, чи чай пісний чи скоромний — найліпше москалі знають, ми, галицькі українці, менче на тім спробні, але тому рада казала пані Д. не робити чаю, що наші жінки довідалися, що ніби б то ми з чаєм п’ємо горівку чи арак, чи рум, а ви знаєте, що вони сего не можуть нам так подарувати.

 

Семен. Лиш ви мене послухайте. По послідній нашій академії прихожу я додому, вікна сліпі, пес радий, що може мене обнюхувати, чую коні форкають, корови спокійно дишуть, дідька нема ніде, тихонько відтвираю передні двері, засуваюся до хати як злодій, лягаю на лаву та й думаю: я тото би-м їв, але ніж маю жінку будити, то вже до раня якось дісплю гірко, щоправда в череві порожню як в бальоні — вгору здоймає. Тисну себе до лави аби-м не підлетів до св. Николи. Але чую,— жінка ніби крізь сон говорить, чухається, обертається, стогне. Встала, намацює по хаті та йде ід лаві і шукає, чи я лежу чи ні. А я гадаю собі, а ти, ти, небого, не гадай, що я зараз від академії та просто до тебе піду. Та й відступилася, черкнула сірник, засвітила каганець...

 

Хорунжий. Дорогий Семене, як би ви так коротше вповідали за академію і свою Гапу — це неінтересно, щонайменче.

 

Антось. Слово має Семен, не переривати.

 

Семен. Пан хорунжий не мають ще Гапи і тому їм неінтересно, але нам всім, що Гапи маєм, це річ інтересна. Та як, кажу, засвітила каганець та й каже: Мій господарю, не стулюй очи задармо, але кажи десь був дотепер. Тут уже нема що крутити, та був у читальні. Ага, у читальні, то до церкви не ходиш, сповідати не сповідаєшся, попа за ніц маєш, жінка, як сука, має бігати коло твоїх стогів і короп, а ти сидиш у читальні та п’єш рум та арак, а та професорка такі пальчики біленькі та тоненькі протягає до тебе, а ти таки як цукор укусив би та пролигнув. Як ти до тої читальні меш ще ходити, то я свою скриню назад складу та піду до мами. І треба мені було ще одну академію робити, правда що я вже й вечеряв, але таки обіцяв, що того червоного чаю вже більше у нас не буде.

 

Учителька. Мені дуже прикро, може я панам на перешкоді, то я не буду являтися.

 

Антось. Прошу вас, пані, ви не дивіться на Семена, він любить підмальовувати і свою Гапу і ваші пальчики.

 

Хорунжий. Непристойний тон у вас, братя, ви несвідомі того, що між вами жінки, яких треба дуже шанувати, як носительок всего гарного.

 

Василь. Пане хорунжий, дайте ви собі спокій з тим, що жінка має носити а що ні. Як оженитеся, то будете знати, але наші Гапи не хотять, аби ми тут чай пили, бо кажуть, що то такий чай, який може нас завести чорт знає де, і тому ми будемо голосувати за усуненєм чаю. Чого моя Гапа має мені не дати ані вечеряти, ані нічого як крізь вікно видить, що п'ємо чай. Мені від того чаю і так в череві бовтається. Тому вносимо, щоби чаю не пити.

 

Антось. Отже чай усунемо з наших вечорів. Товариші, забогато ви говорите і так протягаєте, що ледви ми дійдемо до нашого головного пункту, тепер рішайте, чи се послідній наш схід?

 

Василь. Як сонце блисне, а верба пукає, то ви мене сюди і медом не загулите. Я тягну або коня за посторонок, або сапу, або рискаль та йду до землі, нашої мами. А вечором я такий як глина і руками не кину і язиком не поведу, от що ледво кулешу в горло ним зажену. Чернівський факультет тоді сипав би нам що хотів, а ми би лиш гляділи на то очима, бо ніхто з нас до оборони непридатний. Знаєте, що якби не діти в хаті, що бігають, то старі, як посідають, то чисте камінє квадратове, якби їх понакидав зі скал, що обіклали Дністер.

 

Хорунжий. Ех, ви з своїм камінєм та скалами, якими хто хоче, то будує палати на нашій землі! А яке то камінє брудне? Як ви в неділю виглядаєте?

 

Василь. Та ліпше як ви офіцири, що до половини мужик, а від половини полатайко, і ручки чистенькі, і кишенька чистенька, і сумлінячко чистеньке — анголи, а до роботи воловодом не притягнеш.

 

Хорунжий. Гірка правда все ліпша, кілько шкоди нам виробила наша класична література, Основ’яненко та Шевченко. Мужик правда, мужик сіль землі, мужик двигатель традиції, а подивишся, а то за ковніром воші, а в пупі бруд ще від послідної купелі з колиски. Ех ви, нащадки хрунів та п’яток за вибори. Все ви брешете, кохані мужики. В неділю рано то встанеш з брудної постелі та й, давай, жінко, умиватися. Замочив лиш руки, вода — болото, антрамент, жінка кричить: Чекай, даю другу воду. А господар: Чого другу, я до слюбу з тобою не йду, і цеї буде. І як набере болота з рук та з шиї на лице, а як зітреся рушником, то жінка лиш зойкне. Ну, ну, не кричи, небого, я вчера пером не писав, але сапав. А рушник відразу йде до брудів.

 

Василь. Чому вас, пане хорунжий, доля графом не вчинила, а кинула вас між нас? Давні наші письменники мусіли за мужиків писати, бо нікого більше й не було на Україні, всі пани і хорунжі повтікали до москалів, до поляків і куди хочете, а за нас треба було писати і ще довго, як писати хто буде за Україну, то все лиш за нас мусить писати. Ви, пане хорунжий, хто знає, чи довго з нами набудете, глянь і вже посаду маєте в Малопольщі.

 

Антось. Все не до річи, нічого не до річи, ви два любите як пава пір’єм перед нами похвалюватися—один мудрий, другий не дурний, а оба дурницями вечір забиваєте.

 

Семен. Ви так говорите, як з книжки читаєте, та це не цікаве. Воно на весну заки я з постолів роззувся, то північь, а заки взувся, то рано, а рано йду в поле, а в полі робота, а при роботі піт, а земля липне до поту аж гірко. Сонце пече і вітер здуває пазухи, голова робиться пуста і ніякої академії не приймає. Цей вечір послідній вечір, дочекаємо Дмитра, зійдемося знов разом, як жити будемо.

 

Антось. Більшість за замкненєм академії. Ви, Юрко, покажіть книжку.

 

2. Пом’яник

 

Г. Третя чорнова незакінчена редакція першого розділу без початку

 

Семен. Ой, товариші, товариші, то ви хочете, аби моя Варвара тут сіла на ослін та сиділа тихо, та слухала, та мовчала тихо до кінця! Прихожу я з послідної академії, година може друга, може далі як за північь, вікна сліпі, пес мною радується, коні форкають, корови спокійно дишуть, гадаю коби ще тихо засунутися до хати, аби не вчула. Я й голоден, лиш цей чай, що ту обпився, бовтається в животі, але голод голодом, коби єї не збудити. Тихосенько засунувся, прилип до голої лави та й слава богу, ая богу, дидькови слава, не єму. Жінка ніби крізь сон говорить, чухається, обертається, стогне. Чую встає, світить каганець, а я очі до купи.

 

— Ото, господарь, ходить ночами як парубок, аби він повечеряв, як газди, теплої страви, аби пози[рнув] поглянув на худібку, чи вона здорова, аби поміг жінці, ні, він ходить пітьмою та кістки перевертає в цілім сьвіті, а Сибірь, а Київ, а Польща, а Україна! Скажи єму Україна Згадай єму лиш за Україну, то облизується як пес до сала, гочи очи горять і жінку забуває і діти. Боже мій, боже, що це хто тоту Україну вишукав і жандарі го водять як злодія і ревідують, і перекидають все з предковіку, а він нічого, най жінка плаче, най пропадає, аби Україну віднайти.

 

— Я мовчу.

 

— Бога ви не знаєте всі разом у тій читальні, до церкви ходити ні, сповідатися ні, спові[датися] піп у вас ошуканець, лиш читальня церква, а Україна бог. Коби сторонами милями ходити на віча та збори, ще перед війною то ти лишив жнива та біг як пес за тим Кирилом, а ти, дурна Варваро, роби сама, гаруй!

 

— Я мовчу та гадаю, оце академія!

 

— То вже тобі замурувало, ти, українче собачий! Страва задубіла в печі, аби він прийшов, як газди, та збудив, та сказав, жінко, дай їсти, я, небого, голоден, а я би встала та загріла, як належиться, аби він не був як наймит, що без вечорі лягає...

 

— Я мовчу та гадаю, це добре вже, може дасть їсти, та ще при цій гадці більше зголоднів.

 

— Але, де він схоче їсти у жінки, вони позасідають у тій читальні як бургири, гарбату п’ють, до гарбати руму та й бог знає ще що додадуть, а тебе, жінко, най чорт хапає, щось очи скаправіла коло печі, вечерю готовлячи, в тебе очи червоні, а я найду чорні, блискучі. Ти гадаєш, що я не виділа через вікно, але я наберу каміня в запаску то, бігме, наберу, то я вас всіх від тої читальні порозгоню !

 

— Я мовчу, але гадаю: зараз буду бити. Встаю Встав я, нічо не кажу, а вона видить, що вже недобре, відхилила затулу та витягає вечерю, та на стіл кладе. Гадаю ліпше попоїсти ніж бити. Як я наївся, то Варвара подобріла й стала ласкава ласкавійша. А я погадав собі — вже того чаю в нашій академії не буде.

 

Антось. Голосуйте за жінками хто, і за чаєм хто, а хто против.

 

Учителька. Може нас, жінок, ту не треба, ми самі уступимо.

 

Василь. Пані учителько, ви говорите так, якби вас хто мав намір викидати відси, прошу вас, ніяка Варвара ані не думає вас ображувати ганьбити, а ви нам потрібні. А чому вас Варвара не обиджує? Тому, що ви сукню маєте, якби ви з[апаску носили?] в запасці ходили, то тоді і ви і ми пропали би, бо, видите, наша Варвара гадає, що нас до спідниці не тягне, лиш до червоної запаски.

 

Хорунжий. Хам, хам, подлий хам!

 

Антось. Пане хорунжий, не скачіть, але за обіду зложіть зараз двісті марок.

 

Василь. Нічого образливого жінкам я не хотів сказати, пан хорунжий вдає польського графа і хоть має кожушину з тороками та гепає ціпом в стодолі, таки хоче, щоби були хами, як такому панови без хама обійтися!

 

Хорунжий. Хто говорить по-капральски, цей хам, чи він мужик, чи міністер, вчіться ж з жінками поводитися чемно!

 

Василь. То правда, що у вас, панків (це за мужичків)*, є закон, щоби жінці ніколи правди не казати. Як зачнете коло дівки дубцювати та говорити клей та клеєм єї обмазувати і то роками цілими*, то ваші панни від тої обметиці побіліють і послабнуть і руки їм трясуться.

 

І врешті як від того брехливого балаканя вам зуби повипадають, а дівкам очи померкнуть — тоді аж ви женитеся. І одно і друге вже немічні від тої довголітної брехні. В нас не так. Впала тобі в око а хочеш єї, кажи єї, носи дарунки, обіймай міцно аби аж кости дзвеніли, — а відеш з клас — женися.

 

Хорунжий. А як оженився, то бери бук та бий та до читальні не пусти.

 

Василь. То також дурнота вас усіх учених, що мужики жінки б’ють, але нехай, всего я вам не годен спростувати. Ви собі запам'ятайте, пане хору[н]жий, що котра в нас віддасться, то має діти і то зараз*, а як має діти, то до читальні не може йти, бо не годна всидіти і пазуха буде мокра від кор[ма] молока. Наші жінки мають цицьки не на те, щоби пани офіцери бряжчали за ними шабельками та блуд творили, але на те, щоби дітий годували. Погодує свого та приходить сусідка, ой, сусідко, йду до міста на термін, кобисте отак за дві годині погодували моє мале. Прибігає дівчина, вуйно, мама такі слабі, що хто знає, чи нічь перекачують, йдіть та дайте цицьки, а само дівча вже з ніг валиться, бо колише дитину цілими ночами. Або й таке буває, що приходить таки мужик та ніби щось мне-мне, а врешті, нігде правди діти, каже — та прошу вас, кумо, йдіть погодуйте дитину, жінка покинула, а в хаті не можна втриматися. То вже вона єго добре збере з гори за жінку*, але з грудьми біжить до покиненої дитини. Цеї сорти жінки в читальні, а ще вечером сидіти не будуть, хіба наберемо чорт знає що, а чай не пиймо, як то наших жінок та лютить. Голосуймо!

 

Антось. Не допустити жінок і викинути чай — перейшло більшістю. Чи на цім вечері кіньчимо нашу академію? Лиш не говоріть так богато, переслухати тяжко.

 

Михайло. Давно вже я зі своїм дідом, старим Лазоренком, пішов сіяти, ви ще єго пам’ятаєте, котрі старші. Спряг мені дід коні до борін, взяв сіву на плечі, простоволосий, грива сива, а пазухи вітер віддув. Дід сіє, а я за ним волочу, але дивлюся, а дідови цюрить кров з подертого черевика. Діду, діду, гукаю, таже кров цюрить з ноги, станьте. Ей, брьи, брьи, який ти дурний, то першу сіву та й ту перестати. І досіяв дід сіву до кінця гонів, а за собою лишив : вели[ку] стежку крови. Потім стягнув черевик, післав мене за збанком з водою і за хлібом, вимив рану, витяг тріску витяг тріску, вимив рану, заліпив хлібом та вдер кусень рукава і завинув рану. Се мене ймив та й танцює. Я регочуся, дід такого тропака ріже, аж кобили дивуються, а я з ним. Мой, весна найкраща зі всего на світі. Жайворонки співають над нами, а дід яру пшеницю їм кидає вгору та кричить, їж яру пшеничку та співай дідовії, бо якось не знаю, чи на другу весну буду ще слухати твоєго співу, наша пташко. І таки того року вмер...

 

Антось. До річи, до річи.

 

Семен. Та яке до річи, все є до річи. Я як прийду в вечір трудний та нім заки постоли розшнурую, то й без вечері всну, а рано заки зашнурую, то жінка і без сніданя гонить в поле! Стежки просихають, діти всі, як пчоли, повилітали з хати, сонечко вже горою йде, як тут академію про[вадить] яка тут академія, відкладаймо.

 

Василь. Я, панове товариші, на весну до нічого не придатний, жінка не дає добре їсти, все кричить за піст, мі з плечий не злазить, сій та сій. Вже в неділю трохи обмиюся та вийду між люди. Дай поки[й] тій академії на весну.

 

Дуже то приємна річ

Хорунжий. Ви як зачнете в неділю умиватися, то це свого роду справа.

Ч е т а р. Дуже то приємна річь

 

Четар. Я розкажу вам за частинку весни в мене дома. Оже так.

 

— Жінко, дай хліб, най піду підголитися — мій тато каже.

 

Бере під паху бохонець хліба і суне до горбатого, до цего Івана, що носить бороду як цісарь Франц-Йосиф. Сидить там в гурті від досьвіта до семої години та й приходить як з поєдинку, так якби видержав атаку на кілька табель.

 

— Старий, мой, а він же тобі за хліб посік ціле лице та виліпив на тебе цілу книжечку папірків.

 

— Борода, каже, дуже тверда в мене.

 

— Та шовкова вона в тебе не є. Але* кілько ти тих хлібів вже за ту бороду виносив— мой, мой, старий.

 

— Давай води, митися.

 

Одна миска болото, друга болото, мама ще дає — знов чорна.

 

— Мой, старий, ти йди до Прута та ще і там піде чорна смуга від тебе.

 

Бере води в цебер, води цебрик, шурує, тре.

 

— Ні, старий, тебе до тебе треба сапи. Врешті тато вирвеся з обій[мів] рук та до рушника, а рушник зараз як ганчірка.

 

— Ти, старий, так як свиня нешкребтана, як же я тобі білу сорочку маю дати.

 

— То давай чорну, мені одно, а до божого дому піду.

 

— А люди що би сказали, о вже стара не газдиня, от яку сорочку на старого натягнула!

 

І як почне тата чисати та натягати сорочку, та защінкувати...

 

— Ой, мой, стара, ціпко ти напасна, не вір[ю] як я маю вірити тобі, що ти слаба та гинеш, а ти мене, як пси, кундасиш.

 

Та як вже збере тата та обмиче та понатягає та й каже:

 

— Йди вже, йди, бо давно видзвонили.

 

І тато, гарно вбраний, дубає, а мати виходить за ним аж на ворота, та оглядає, чи хибує єму чого ще.

 

— Але сонічко, стара, але ясне, весна стара красна.

 

А мати входить до хати та й каже до нас:

 

— Ще старий дубає, як єго прибери, то ще виглядає.

 

І мати, рада, сідає проти сонця та щось нагадує давнє...

 

В другій частині то так:

 

Тато приходить з коршомки вже більш бадьорий, веселий.

 

— Но, стара, ти не вмирай, бо, бігме, оженюся. Я трошки з людьми побув, ти, стара, не воркоти, бо я так знаєш люблю і вдарити...

 

— Агій, публіко, то ти, старий, при дітях великих не встидаєшся до мене так говорити?

 

— Я знаю, що жінка має чоловіка слухати і решта, а діти, діти най здорові будуть. Оцей, наш офіцир, програв своєго цісаря гет, та ще гонору не втратив, бо така воля божа, але цісарь стратив і гонор*, краї, податки, військо, єму гірко, прогнали геть. А ти прийшов собі до свого тата, на грунт та й жий, не журися. Але* Україна вам залізла в змулила серце, я знаю, панів чужих вигнати та самим стати панами. Най би бот благословив, але пани міцну руку тримали з другими панами, то й замогли. Ви їх трохи під ребра пощупали, а пани дуже шкоботливі на тілі... Кажете, що Україна таки повстане, най бог благословить, але беріться кріпше, не розпускайте мужиків, слухай, мужику, нас ви їх а самі также шукайте собі помочи... Стара, та не даш їсти, не даш...

 

А як тато вже наїсться попоїсть, то мати стелить єму на траві проти сонця і тягне, аби йшов спати.

 

— Пити єму, ая, таке вже слабе, як куря, пити єму ще треба. Йди вже відпочивай, йди вже.

 

— Ти, стара, мене підходиш з цим спанєм, ти відай черос з мене здоймаєш, бо я гроший недораховуюся, нема всіх гроший, бігме, нема.—І тато вже лежить та все балакає за гроші, а мати тримає ремінь в руках та каже: йди, старий, йди, ніби ти пам’ятаєш кілько в тебе гроший, от говориш.

 

І сидить мати коло него та все щось шепоче, чи молиться, чи так дальше дискусію веде з батьком — не знаю.

 

Xор[унжий]. Прошу нашого писаря вписати се оповідання в нашу книгу.

 

Антось. Рішено відложити нашу академію до зими, тепер ще оглянемо наш пом’я ник, який товариш Іван нам описав.

 

2. Пом’яник [На цьому автограф уривається]

 

__________________

* підкреслене вставлене

** підкреслене залишено незакресленим 

 

===============

ПЗТ, II,89—144

28.11.1953