До Ю. В. Морачевського (02.1897)

                                                           Лютий 1897 р. Краків.

Маленький приятелю, коханий Юрчику!

Я так шукаю за дарунком для тебе, як давно старий дяк шукав, аби мене обдарувати. То я бувало прийду до него, стану собі коло порога та й очі мої липнуть до грубих книжок, що були замкнені на клямки мосіндзові. Якби так відімкнути клямку, розтворити на ко­лінах книжку та й мочити палець у роті та й листки обертати! Там десь образків, якби-м потім мамі став оповідати!

Я стояв та й собі так розписував у голові, а дяк тимчасом шу­кав для мене образка або скриночки з паперю. Давав та й питав: коли прийдеш? Я тримав дарунок у руці та й собі питав: а коли каєте прийти? — Прийди у суботу.

Я йшов додому і раз і другий і третий раз віймав образок з па­зухи та й обдивлювався, чи де пса або другого хлопця не видко та й дивився на образок. Прийшов згоді додому то ліз на піч, у куток та там вже добре надивився. Потім злізав-єм з печи та й показував дарунок сестрі та й мамі.

То ти дознаки так прийшов сегодне у гості до мене. Я тебе по­садив на кріселце та й кажу: ти мені: у хаті наймильнійший гість, бо я тебе дуже люблю, але дарунків тобі не дам, бо я не маю кра­щих, як твої мама. Але за то я тобі розповім за хлопчика, що єго весна вбила. Будеш слухати. — Буду! Мама мої однако такі сумні, то вони сидя тепер і нічо би не говорили до мене, а так то хоть вас послухаю. — Добре.

У долинку коло ставу зійшлися сонце, вітер, воздухи та й став та й таки верби, що над ставом стояли, та й радили, коли весну пу­стити з неба. Морозу та й місяця не було, щось гнівалися та й дома остали.

То заки вони ще радили, то сонце так сміялось, але так сміялося, що хмари всі повтікали у море. А як хмари повтікали, то воздухи стали такі легкі, такі чисті та й дякували сонцеві та й за то всі сон­цеві промінчики пускали на землю попігратися. Вітер за тот час все ставав на став, аби слід зробити та й аби видіти, чи в него ніжка файна. Але став шкаботав єго в ногу, а він тікав на верби та й допікав вербам. Вони із-за того все покивували руками, а часом то ловили вітра та й кидали ним до землі. „Що, мой, драпанишси на мене, — казала верба, — не можеш каменем сісти?“ А вітер — пустяк скіц! та й знов на вербі. Верба люта аж люта! „Зачинаймо, мей, ту раду, — каже сонце, — мені далеко, нема як баритиси“4 — „Та як зачнемо, — каже вітер, — коли землі ще нема“. „Аді генди суне вже, — кажут воздухи, — дрантива та й чорна, як коли би шти­ри дни не їла!“

Вже всі зійшлися.

Стали вони радити, радя, радя, одно цеї, друге тої, от як то в раді.

Але вибігає до них хлопчик. Такий файний та любий та й зачив гратиси. Оббігли єго сонцеві промінчики та й зачіпають єго. Один лізе в очи, другий у пазуху та в рукави. Аж сонце каже дітєм: мой, бахурія, лишете хлопця. — Втекли. Став хлопець над ставом та й ймивси верби, верба рада, така рада, — то так давно, як єї хлопці не обіймали! А вітер собі до хлопця. Забіг у пазуху та й вибіг ру­кавом, замотався у волосє а відци скочив у вухо і не гвавтує у вусі, ні, аж хлопець мусів го вігнати. Став зачав собі робити фото­графію з хлопця, бо був файний, а воздухи забігли єму у груди, аби там подивитися на серце, ци добре?

Пропала рада. Усі коло хлопця.

Весна вже чикала коло радних і мала зараз спуститися на землю, як лиш урадя, що має вона бути. Земля собі чикала, бо весна єї все убирає, як кнігиню до слюбу. А то диви нічо з ради — усі коло хлопця.

Гадає собі весна: я цего хлопця вб’ю!

Гадає собі земля: я цего хлопця вб’ю!

————

Минуло щос зо дві неділи і знов була рада.

Сонце каже: гадаєте? — мені весни треба? Мені лиш робота. Рано вставай, пізно лягай. Каже вітер: най буде весна. Я маю тілько втіхи тогди. Забіжу помежи чічки, що то ними земля заквітчалася, та й термошу, рву, роскидаю, а земля така злосна як дівка на данци, як єї парубок барвінок з позлітков зірве. Кажут воздухи: мені весни на яку стилу матір! Накличе собі хмарів та так мене обмочить, що рубца нема сухого. Та коби це! А то ті хмари як си зітрут, то вогню дають. То як зачнут мене печи, як циган залізом. Я тогди так реву, так реву, так гримлю!

Але верби, став, земля конче хотіли весни та й рада стала така, що весна має бути.

—————

Вже була весна, вже земля лагодилася до слюбу, а файний хлоп­чик вибіг у долинку та й ляг на травичку та й уснув. Прийшла весна та й пустила єму їди в кров, прийшла земля та й сказала: я тебе з’їм!

Вбила весна хлопчика, а земля єго з’їла. Єго ховали на весні на могилі. То було давно.

Тепер, любенький Юрчику, йди додому та й кажи мамі, аби сміялася до тебе і не тускувала.

Будь здоровенький.

                              Стефаник.

===============

ПЗТ, III, с.92-94