Прем'єр-міністр Македонії Нікола Груєвський відправив у відставку міністра внутрішніх справ, міністра транспорту і начальника розвідки. Звільнення силовиків безпосередньо пов’язане зі спробою захоплення терористами міста Куманово. У цьому контексті важко не зауважити певну схожість між минулотижневими подіями в Македонії та минулорічними – в Україні, коли стрілкови-гіркіни почали перші штурми райвідділків на Донбасі.
Світ очікував загострення боїв на сході України. Багато хто заповідав, що донецькі сепаратисти за підтримки регулярних російських війсь та щойно привезеної з Росії бронетехніки готуються до масштабних наступів на позиції українських Збройних Сил. Проте бої відбулися значно західніше й південніше – у Македонії, в місті Куманово.
9 травня македонські правоохоронці виявили там досить чисельний загін озброєних бойовиків. Близько сотні озброєних людей намагалися встановити контроль над мирним містом.
Бої тривали більше доби, з 9 до 10 травня. У перестрілках між македонською поліцією і озброєним угрупуванням загинуло 8 поліціянтів і 14 бойовиків, поранено щонайменше 37 осіб. Затримано три десятки нападників.
«Поліція в різних точках країни запобігла скоординованій терористичній атаці, яка могла б призвести до серйозної дестабілізації обстановки, хаосу і паніки», - заявив президент країни Ґеорґе Іванов після екстреного засідання Національної ради безпеки в столиці країни Скоп'є.
Македонські події зайвий раз доводять, що російський варіант «гібридної війни», випробуваний у Криму й на Донбасі, можна використовувати й в інших точках Європи. У чому подібності українського і македонського прецедентів?
Справа в тому, що район Диво Населье македонського міста Куманово, де саме й відбувалися найзапекліші бої минулого тижня, населений переважно албанцями. Від Куманово до Косово якихось десять кілометрів. А, як згодом з’ясували правоохоронці, групою терористів, які готували напад на будівлі органів влади, керували п'ятеро косовських албанців. Поліція припускає, що вони раніше були членами Армії звільнення Косова, яка воювала проти Сербії. Ці п’ятеро косоварів становили кістяк ударної групи, а решта учасників озброєного угрупування були місцевими, тобто македонцями албанського походження.
Вся ця акція, на перший погляд, видається доволі безглуздою, позбавленою мети й сенсу. Навіть, якщо припустити, що терористам вдалося б захопити органи влади в Куманово, то що б вони змогли зробити далі? Організувати якийсь плацдарм для прибуття нових сил? Яких, звідки, для чого? Ні, безглуздя якесь.
«Ми досі не знаємо, ні тих, хто стоїть за цією воєнізованої формацією, ні її організаторів», – щиро зізналася журналістам уже колишня міністр внутрішніх справ Ґордана Янкуловська. Поки що ніхто офіційно не взяв на себе відповідальності за напад.
З’ясувалося теж, що македонські спецслужби виявили диверсантів і слідкували за їхніми діями, за контактами з місцевим населенням ще з початку 2015 року. Але не втрутилися вчасно, намагаючись, очевидно, зрозуміти, до чого все це йде. Таким чином недостатня професійність і нерішучість македонських спецслужбовців посприяла тому, що в третьому за величиною місті країни відбулася невеличка війна.
Ця війна своєю чергою спричинила урядову кризу. Поки що у відставку були змушені піти міністр внутрішніх справ Ґордана Янкуловська, керівник розвідки Сашо Міялков і міністр транспорту Міле Янакієскі.
Тим часом, опозиція вимагає відходу відставки і самого прем'єр-міністра Ніколи Груєвського. Опозиціонери покладають відповідальність за криваві події в Куманово на чинний уряд. Вони навіть висловлюють припущення, що перестрілки, внаслідок яких загинули 22 людини, сама влада й організувала, «щоб відволікти громадськість від гучних корупційних скандалів останніх місяців».
Лідер опозиційного Соціал-демократичного союзу Зорян Заєв оголосив про початок бойкоту парламенту і закликав своїх прихильників виходити з протестами на вулиці. Найбільшу загальнонаціональну маніфестацію запланована на неділю, 17 травня. Головною вимогою її учасників буде відставка уряду Ніколи Груєвського.
Прем’єр Груєвський і президент Іванов є представниками урядової консервативної партії VMRO-DPMNE (Внутрішня македонська революційна організація - Демократична партія македонської національної єдності). Партія ця, як і чинний уряд Македонії, декларують свою чітку зорієнтованість на Захід, на повноцінне членство у Європейській Унії.
Чи є вона такою насправді? Принаймні чітко про європейською вона була ще якихось кілька років тому. Особливо на тлі свого головного конкурента – Соціал-демократичного союзу, котрий був фактично спадкоємцем чинної в СФРЮ Комуністичної партії Македонії.
Партія VMRO-DPMNE вперше прийшла до влади 1998 року, проте лише на одну каденцію. Вибори 2002 року виграли вже соціал-демократи. 2006 року – знову рокіровка: урядову коаліцію творять VMRO-DPMNE разом з Демократичною партією албанців. Саме тоді Нікола Груєвський здобув крісло прем’єр-міністра.
Наступні два роки VMRO-DPMNE була зразково-показовою партією. Вона чітко продемонструвала своїми діями прагнення інтегруватися в ЄУ, збудувати демократичну правову державу, провести всі необхідні реформи. Тому 2007 року Європейська народна партія без вагань прийняла її в свої лави.
Хто зна, якби все так і розвивалося, то, можливо, Македонія слідом за Болгарією і Румунією стала б року повноцінним членом Європейської Унії. Але тут відбувається низка подій, яка перебиває всю щасливу європейську гру Скоп’є.
Передовсім мова йде про Атени, котрі вперлися рогом і не бажали пропускати Македонію ні до ЄУ, ні до НАТО, прискіпавшись до такої здавалося б формальної речі, як назва держави. От не бажали нащадки Олександра Великого, аби існувала ще якась держава з назвою «Македонія». І мова на переконання греків не може називатися македонською і сам народ – македонцями.
Переговорники в Брюсселі намагалися знайти різноманітні компроміси, перейменувавши країну на різні способи: Верхня Македонія, Північна Македонія, Колишня Югославська Республіка Македонія. Але Атени лише крутили носом: ні, ні й ще раз ні.
Через цю впертість членство Македонії в європейських і євроатлантичних структурах заморозилося. Це своєю чергою спричинило й до агонії процесу реформ у країні. Словом Македонія почала потроху загнивати.
Загострила ситуацію в країні ще одна подія – проголошення незалежності Косово 2008 року. Уряд Груєвського відмовився визнавати нове державне утворення. Це своєю чергою призвело до сварки VMRO-DPMNE з албанською партією і до розвалу коаліції.
На дострокових парламентських виборах 1 червня 2008 коаліція «За кращу Македонію» на чолі з ВМРО-ДПМНЄ отримала більшість у парламенті країни – 63 місце з 120. Груєвський залишився прем’єром. Демократичну партію албанців він вже не кликав до коаліції, уклавши спілку з Демократичним союзом за інтеграцію (це теж партія, яка репрезентує албанців, конкурент ДПА).
Фактично з того часу в македонському політикумі починаються процеси на кшталт угорських чи турецьких. Уряд і правляча партія роблять все, щоб зміцнити свою владу, нейтралізувати конкурентів. Громадянське суспільство і вільна преса потрапляють під щоразу відчутніший тиск. Відсутність реформ і зростання корупції спричиняють чимраз дошкульніші соціальні проблеми.
Але Македонія – не Росія, громадяни чимраз активніше вдаються до акцій непокори. Демократія починає творитися на вулицях.
Оливи у вогонь додали оприлюднені Соціал-демократичним союзом факти масового прослуховування македонськими спецслужбами опозиційних політиків і громадських діячів. Ситуація стає критичною, протести на вулицях македонських міст – чимраз масовішими. У повітрі запахло «кольоровою революцією».
Саме тому закиди опозиції, що мовляв це сама влада організувала події в Куманово, щоб створити образ ворога й відволікти суспільство від нагальних проблем, не видаються аж такими фантастичними. Хоча не варто відкидати й інші версії. Наприклад російську.
Хтось може скептично поставитися до думки про «руку Кремля» в Македонії. З одного боку, воно й дійсно могло б скидатися на параною, але спробуймо не поспішати з висновками, а проаналізуймо факти. Москві критично необхідно створити свій пояс союзників на Балканах. Особливо в умовах, коли Сербія стає чимраз менш надійним партнером, оскільки обрала шлях євроінтеграції.
У Македонії суспільний консенсус щодо прагнення в ЄУ і НАТО значно сильніший, ніж у тій самій Сербії. Але сильнішим тут є і міжетнічний чинник. Пригадаймо, як 2001 року на ґрунті ворожнечі між македонцями та місцевими албанцями фактично спалахнула громадянська війна.
Москва, після кумановських подій, звісно надіслала свої кондолєнції з приводу загибелі македонських громадян. Що більше, російське МЗС запевнило у своїй твердій підтримці македонської влади. І навіть звинуватив опозицію та неурядові організації в спробах дестабілізації країни.
Але звернімо увагу на отаке речення в офіційному листі: «Вибір низки опозиційних рухів і НУО, інспірованих в тому числі з Заходу, на користь логіки вулиці і горезвісного сценарію "кольорової революції"загрожує небезпечними наслідками». Цікаво чи не так? Повне дежавю щодо українських подій січня-лютого 2014 року, коли Москва, своїм прямим (хоч і таємним) втручанням провокувала кровопролиття в Києві, а в усьому звинувачувала Брюссель і Вашингтон.
От і в Кумоново розвивався суто російський сценарій «гібридної війни», а звинувачення лунають на адресу Заходу, котрий, бачте, провокує «кольорові революції». Класичне тобі «лапайте злодія».
Чого може добиватися Москва влаштовуючи такі провокації? Вона вбиває, як мінімум, зразу двох зайців. По-перше, підточує позиції прозахідного македонського уряду й торує дорогу до влади для лояльніших до Росії лівих політичних сил. По-друге, отримує зайвий привід для того, щоб вказати Заходу на його помилку з незалежністю Косова, котре тепер, за версією Москви перетворилося в «кубло терористів».
13.05.2015