Весь зміст "Літературної історії Львова. Пунктирний курс" – ТУТ
Із літературою пов’язана навіть перша писемна згадка про Львів: у «Галицько-Волинському літописі» під 1256 роком написано про пожежу в місті Холмі, полум’я якої було таке велике, що його видно було навіть зі Львова. «Галицько-Волинський літопис» – видатна пам’ятка літератури й історіографії XIII ст., присвячена історії Галичини та Волині. Літопис охоплює події 1201–1292 літописних років, він є головним джерелом із історії Галицького та Волинського князівств, згодом – Галицько-Волинської держави, містячи відомості з історії Південно-Західної Русі загалом, а також Польщі, Угорщини, Литви, низки інших держав. Його відомості знаходять підтвердження в польських, угорських, німецьких хроніках, у документах папського архіву у Ватикані й актах багатьох західноєвропейських країн. Центральний пункт організації літописного простору в «Галицько-Волинському літописі» – місто. Воно є постійним об’єктом уваги літописця та героїв твору, за обставин неперервного перерозподілу слави та влади місто виконує роль певної одиниці: й ідеальної (звитяги, честі, хоробрості, а також і помсти), й цілком матеріальної – своєрідної монети, ґлобальної «грошової одиниці».
Розвиток літератури у Львові став можливим завдяки друкарській справі.
Є відомості, що у 1460 році львівський міщанин Степан Дропан подарував свою друкарню львівському Онуфріївському монастирю. Це перша з відомих згадок про друкарство у Львові й Україні загалом. У 1572–1573 роках у Львові Іван Федорович (Федоров) заклав широко відому «друкарню Федорова», яка тривалий час вважалася першою у місті. Проте напис на надгробку Івана Федорова свідчить, що він лише відновив занедбану раніше справу. У лютому 1574 року у Львові Іван Федоров закінчив друкувати першу відому нам книгу в Україні – «Апостол», який закінчувався спеціально написаною післямовою, де описано історію створення львівської друкарні Федорова. У цьому ж році Іван Федоров видав один із найвидатніших своїх творів – «Буквар», що був першою спробою створення навчального посібника з граматики церковнослов’янської мови в історії української науки.
Однією із найвідоміших українських друкарень стала Львівська братська друкарня, заснована 1573 року, яка спочатку діяла при Успенській церкві. У 1591 році тут було видано збірник віршованих декламацій «Просфонима» та грецько-церковнослов’янську граматику «Адельфотес».
«Просфонима» – це панегірик на честь київського митрополита Михайла Рогози, який приїхав до Львова у січні 1592 року у церковних справах. Панегірик написаний від імені молодших і старших учнів Львівської братської школи. Ці вірші декламували учні братської школи 17–18 січня 1591 pоку під час урочистої зустрічі київського митрополита в братській церкві та школі. «Предослов от малих» і перший «лик» (хор) були надруковані грецькою і церковнослов’янською мовами, другий і третій хори – церковнослов’янською, але з численними українізмами. Це було перше в Україні окреме книжкове видання поетичного тексту й одночасно перший друк твору, який можна віднести до зародків драматургії. Автор «Просфоними» невідомий. Існує припущення, що її автором був учитель грецької мови братської школи Кирило Транквіліон-Ставровецький († 1646), який викладав там у 1589–1592 роках. Найвідомішою книжкою Транквіліона-Ставровецького є збірка прозових повчань і віршів «Перло многоцѣнноє» (1646).
«Адельфотес» уклали учні Львівської братської школи за участі Арсенія Елеасонського, який прибув до Львова з Греції і викладав у цій школі протягом двох років (1586–1588) грецьку мову. В укладанні й виданні книжки могли брати участь тодішні вчителі львівської школи Лаврентій Зизаній і його брат Стефан, а також Кирило Транквіліон-Ставровецький. Комусь із них можуть належати і вміщені в книжці вірші, зокрема епіграма «Леополіс»:
Знаменіє тезоименитаго князя Льва град сей маєт,
Єго же имя по всей Європіи россійскій род знаєт.
В митрополіи Києво-Галицкой славно пребываєт.
Єго же вся окрестная страна обогащаєт.
Лев царствует безсловесним звѣрєм в начало.
Словесным же образ Христово царство нам ся показало.
Мужайся, многоплеменный росскій народе,
Да Христос начало крѣпости в тебѣ буде.
* * *
Богу дающу зависть ничтоже возможе.
И не дающу труд успѣєт ничтоже.
Найімовірніше, вірші для «Адельфотесу» склав Лаврентій Зизаній († після 1634), український мовознавець, письменник, перекладач, педагог, богослов і церковний діяч. Найвідомішими творами Лаврентія Зизанія є (всі три видані у 1596 році) буквар «Наука ку читаню и розумѣню писма словенскаго…», «Лескис, Сирѣчь реченїя, Въкратъцѣ събран(ъ)ны и из слове(н)скаго языка на просты(й) рускі(й) діале(к)тъ истол(ъ)кованы…», перший український друкований словник для шкільного навчання, і «Грамматіка словенска совершенного искусства осми частей слова…», перший систематичний підручник церковнослов’янської мови, призначений для шкіл, у якому подано, зокрема, і розділ про поетичну метрику.
Памво Беринда (близько 1560 – 1632) був активним діячем Львівського братства, працював у братських друкарні та школі (1613–1619), став одним із зачинателів книжної поезії та шкільної драми в Україні. У 1616 році Памво Беринда у Львові видав діалог (який складається з пролога, промов семи хлопців та епілога) «На Рождество Христово вѣрші…», до якого були додані й інші вірші на церковні теми. Ці вірші використовувалися для декламації учнями Львівської братської школи. Найвідомішим твором Беринди є його словник «Лексикон славеноросський альбо Імен толкованіє» (1627).
У братській друкарні протягом 1591–1785 років вийшло у світ 206 назв книг. Успенське ставропігійне братство у Львові до середини XVII ст. основну увагу зосереджувало на підготовці й випуску видань богослужбових книг, а відтоді в основному обмежувалася їх передруковуванням. Проте, як і раніше, до багатьох літургічних книг додавалися нові світські частини: присвяти різним особам і вірші на їхні герби, «епіграми» на герб Львівського братства, передмови, в яких є інформація про історичні події, ремінісценції з античної літератури тощо.
У XVII ст. у Львові діяли друкарні Михайла Сльозки, Арсенія Желіборського та Йосифа Шумлянського. Друкарня Михайла Сльозки проіснувала з 1638 до 1670 року. У період 1638–1667 років були видані 42 друки, зокрема твори Йоаникія Ґалятовського (1620–1688): збірка взірцевих проповідей «Ключ разумѣнія» (1663, 1665) та цикл легендарних оповідань «Небо новоє з новыми звѣздами сотворено, то єст Преблагословенная Дѣва Марія Богородица з чудами своїми» (1665). Друкарня православного єпископа Арсенія Желіборського діяла у 1644–1646 роках при церкві св. Юра, а друкарня уніатського єпископа Йосифа Шумлянського проіснувала від 1687 аж до 1888 року, при тій же соборній церкві.
У Львові у ті часи література творилася і книжною українською мовою, і польською, і латинською. Український латиномовний поет Іван Туробінський (1511–1575) написав вірш «На герб Львова» (переклав Мирослав Трофимук):
Наче цей лев благородний, що веж не боїться високих,
Ані порогів міцних, ані залізних воріт,
Лева так місто славетне, на полі сарматськім твердиня,
Ще не лякалося сил збройного люду, бігме.
Польський поет Себастіан Фабіан Кленович (Sebastian Fabian Klonowic, 1545–1602) молоді роки провів у Львові. Латинською мовою написав поему про Галичину «Роксоланія» («Roxolania», 1584), що містить обширний опис Львова та його мешканців. Про Львів є, зокрема, такі рядки (переклад Віталія Маслюка):
Глянь на вершинного Лева: гора височить в піднебессі,
Й там, на вершині оцій, замок піднявся увись.
Завжди, коли дощові чорні хмари затягують небо
Й дощ починає густий лити неначе з відра,
Наша гора тії хмари густі грозові розтинає
Шпилем своїм, і вода з шумом стікає по ній,
Блискавки грізні приймає на себе, і гонить всі хмари,
І не боїться громів Зевсових зовсім вона.
Саме отут, під горою, богині, ви можете жити,
Поки призначений шлях пройдемо ми до кінця.
Тут Аполлон-покровитель проміння ясне посилає,
Також проводить він сам бажані зміни років.
До українсько-польських львівських поетів традиційно зараховують Симона Симоніда (Шимон Шимонович, Szymon Szymonowic, 1558–1629), братів Бартоломея та Шимона Зиморовичів.
Шимон Шимонович народився у Львові у вірменській родині. Започаткував у польській літературі новий жанр – русинські пісні («селянки», тобто ідилії). У 1614 році видав книжку «Селянки» («Sielanki»), в якій оспівав життя та звичаї українського народу.
Цей жанр розвинули брати Зиморовичі. Шимон Зиморович (Szymon Zimorowic, 1608–1629) написав збірку любовних віршів «Роксолянки, або Руські панни» («Roksolanki, to jest ruskie panny»), яку подарував своєму старшому братові Бартоломею з нагоди його весілля. Бартоломей Зиморович (Bartłomiej Zimorowic, 1597–1677) видав цю збірку свого брата (25 років після його смерті) разом зі своєю власною збіркою «Селянки нові руські» («Sielanki nowe ruskie»). Бартоломей Зиморович кількаразово обіймав посаду бурґомістра Львова, написав латиною історію міста «Потрійний Львів» («Leopolis triplex»). Є відомості про вірменське походження братів Зиморовичів.
На окрему увагу заслуговує пам’ятка української літератури й історіографії першої половини XVII ст. «Львівський літопис», який був відкритий на початку 1830-х років, коли галицький історик і археограф Денис Зубрицький в архіві Ставропігійського братства у Львові знайшов рукописну книгу, складену в першій половині XVII ст. Михайлом Гунашевським, який, імовірно, і є автором літопису.
Книга Михайла Гунашевського є різноманітною за своїм складом, це – своєрідна енциклопедія. Перша її частина є абетковим зібранням цитат і афоризмів латинською мовою (заповнена лише частково). У другій частині присутні статті й документи антиуніатського характеру, зокрема «Пересторога» – цінна пам’ятка української полемічної літератури кінця XVI – початку XVII ст. Третя, історична, частина (для якої були відведені сторінки 162–250) заповнена тільки літописом (на сторінках 162–182). Частково заповнена четверта частина містить духовно-літературні твори – легенди, оповідання, кантати тощо. П’ята частина містить початок лікарського порадника. Шоста частина є найбільш заповненою, у неї вписано акти процесу Михайла Гунашевського з Замойським братством. Остання, сьома частина заповнена цілком, туди вписано оповідання про зодіаки, зоряний календар тощо.
У 1649 році Михайло Гунашевський подарував свій збірник Львівському братству. На користь авторства Гунашевського свідчить його життєвий шлях і діяльність. Він залишив про себе в літописі під 1621 роком запис: «Того ж року отець мой умер. Я з школи заніс в дом хоробу горянку і всі хоріли в дому». До 1647 року він був студентом академії в Замості і в тому ж році одержав духовне звання піддиякона від львівського єпископа Арсенія Желіборського.
Книга Михайла Гунашевського (у третій частині) містить документ під назвою «Ісписаніє літом от рождества Христова 1498, і по нім ідущих», який назвали «Львівський літопис». У літописі відображено події в Україні-Русі від 1498 до 1649 року включно. У ньому містяться цінні відомості про зовнішньополітичне й економічне становище України, її взаємини з Польщею, Московією, Кримським ханством. Чимала увага приділена козацьким повстанням 1630-х років, початку національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдан Хмельницького 1648–1654 років. У «Львівському літописі» наведено низку фактів, згадок про які немає в інших джерелах.
«Львівський літопис» написаний тодішньою книжною українською мовою. Є в ньому дві вставки (перед основним текстом) польською мовою: перша – про взяття польським королем Казимиром III міста Львова у 1339 році з посиланням на Кромера, друга – про перетворення в 1471 році литовським великим князем і польським королем Казимиром IV Яґеллончиком Київського князівства у воєводство.
«Львівський літопис» за характером опису подій ділиться на три нерівномірні частини. У першій частині (з 1498 до 1591 року) подано сухі, короткі відомості про 28 років із 94-ох. У другій частині (з 1592 до 1618 року) короткі записи чергуються з докладнішими описами подій, очевидцем яких автор ще не був. Третя частина охоплює 1619–1649 роки, у ній майже за кожен рік подано доволі широкий опис подій, наведено цікаві факти й деталі, звістки про місцеві події як історичного, так і побутового характеру. Свідком багатьох подій був сам автор. Невипадково автор багато уваги приділив Львову, який був найважливішим центром галицько-руських земель, а потім Руського воєводства. Про тісний зв’язок автора зі Львовом свідчать його досить ґрунтовні знання топографії цього міста.
«Львівський літопис» є типовим документом українського літописання. Олександр Бевзо так охарактеризував підхід його автора до компонування твору: «Розпочавши з короткого порічного огляду найважливіших подій давнішнього періоду, автор літопису докладніше описав події пізніших часів. Починаючи з 30-х рр. XVII ст., автор писав про події, сучасником і свідком яких він був. Ці події він змальовує у вигляді ряду історичних повістей, об’єднаних спільною ідеєю боротьби українського народу проти панування на Україні польсько-шляхетських загарбників та соціального гноблення. У всьому літописі, особливо в останній частині цього цінного історичного джерела, автор безперечно виступає як літописець свого багатого на історичні події часу». Факт, що «Львівський літопис» включає і низку «історичних повістей», дає всі підстави вважати його й пам’яткою української літератури. «Львівський літопис» є також пам’яткою української мови, написаний він одним, характерним для упорядника збірника почерком, українським (південноруським) зв’язаним скорописом.
Вперше «Львівський літопис» був опублікований за списком Якова Головацького під назвою «Львовская русская летопись» у виданні «Русский исторический сборник, издаваемый обществом истории и древностей российских» (Москва, 1839, т. ІІІ, кн. 3). Вдруге «Львівський літопис» був опублікований під назвою «Львовская летопись» у виданні «Науковый сборник, издаваемый литературным обществом Галицко-русской матицы» (Львів, 1867–1868, вип. 1–4). У ХХ ст. «Львівський літопис» опублікував Олександр Бевзо у своєму джерелознавчому дослідженні «Львівський літопис і Острозький літописець» (Київ, 1971).
До слова, Мануїл Козачинський (1699–1755) саме у Львові видав трактат «Философія Арістотелева по умствоанію парипатетиков изданная...» (1745), який є, з одного боку, панегіриком на честь братів Олексія та Кирила Розумовських, а з іншого – містить тези диспуту, що відбувся в Київській академії.
Період давньої літератури закінчується у ХVIII столітті.
Див. продовження.
16.04.2015