Виповнюється 80 років від дня народження Мирослава-Дмитра Дмитровича Ґудза
Є люди, без яких важко собі уявити Львів. Незалежно від спільнот чи середовищ, яких є в «місті міст» сила-силенна. Саме одним із таких знакових облич Львова і є Мирослав (званий просто Мирон) Ґудз. Він часто стоїть або на куті біля гастроному «Протяг», або біля кав’ярні «Апендицит», або сидить «на Франца» на Академічній, чи в міні-барі у Кривій Липі, чи ще десь. І всім посвяченим відомо, що саме він є «директором центру». Є в нього цілий шерег псевдонімів – Панмирон (саме так – одним словом), Фірер, Вожд, Маршелек, Ґуру, Пан Меценас, Президент, Класик, Шльондра, Академік… Та зазвичай до нього звертаються на «Мирон» (ближчі колєґи), на «пан Мирон» (не такі близькі), а у львівській новітній міфології він записаний під псевдом «Меценас», адже він ціле життя пропрацював правником, таки був адвокатом, себто «меценасом».
Живе пан Мирон на Калічій Горі, десь по самій середині, точніше – ближче до низу. Він не написав десятків томів вибраних творів, не намалював сотень полотен, не скомпонував симфоній, не перевернув ходу історії, проте для аури Львова він є дуже важливим, скажімо так – невід’ємним від неї. Так вже йому на роду було написано. Він народився у Львові 80 років тому і у Львові зустрічає свою круглу дату. Дай Бог кожному при такому здоров’ї та оптимізмі дожити до такого віку й далі насолоджуватися життям. Про нього не знайдете інформації ні у Вікіпедії, ні в жодних інших енциклопедіях. Дещицю інформації про життя Мирослава Ґудза я подам тут, із того, що чув від нього і занотовував. Це, зокрема, ще й безцінні й автентичні причинки до львовознавства.
Малий Мирон з батьком Дмитром Ґудзом. 1940 рік.
Коли 18 липня 1938 року маленький Мирон народився, його батьки Дмитро (1910 року народження) та мати Анна (1916 року народження) винаймали помешкання у львівському передмісті Замарстинові на невеличкій вулиці Колодійській, назва якої збереглася й досі. На світ з’явився він у лічниці Андрея Шептицького на тодішній вулиці Петра Скарги (за совітів Пирогова, тепер Володимира Озаркевича). Шлюб його батьки брали в 1937 році у львівському передмісті на Збоїсках у церкві, в якій правили редемптористи. Із 1940 року родина вже мешкала у власному помешканні на тодішній вулиці Бема (перейменованій на Ярослава Мудрого), 27. Там пройшли малечі, дитячі, юнацькі та студентські роки Мирона. Батько Дмитро помер після довготривалої хвороби в 1988 році, а мати Анна з тієї ж причини в 2000 році. Миронові батьки були, як бачимо, довгожителями, мати прожила до дев’яносто років, а свого батька він вже пережив на два роки. У 1946 році в Мирона народився брат Ігор, який відійшов у 2007 році.
Мирон Ґудз і Дзюник (Володимир) Бродик. Парк Костюшка. 1943 рік.
Відколи себе пам’ятає, Мирон мав на рік старшого товариша Зеника із сусідньої брами. На Новий рік (себто старий новий) вони вдвох ходили віншувати до сусідів із двох їхніх брам. Сусіди завжди тішилися цьому віншуванню, адже згідно з повір’ям на Новий рік першим до помешкання має зайти представник чоловічої статі. Оскільки Зеньо був старший, то розумівся на грошових купюрах. При сусідові панові Зубрицькому він розмінював із Мироном гроші. Мирон давав Зеньові одну купюру номіналом п’ять карбованців (п’єтку), а Зеньо давав Миронові аж дві купюри по одному карбованцеві. І Мирон дуже тішився, що має більше. Про цю подію пан Зубрицький розповідав Мироновій мамі. Зеньо загинув у 1944 році, він вчепився за борт вантажівки, яка цофнула назад, він зірвався, колесо притиснуло його до бордюра, після того прожив у лікарні лише три дні. Мирон пригадує, що Зеньові бабця і мама, коли той був у лікарні, казали, що дуже хотів його бачити. Тільки Мирон тепер про нього і пам’ятає.
Декілька історій із раннього періоду життя пана Мирона я записав свого часу, дещо вже раніше, на диктофон і розшифрував (зберігаючи всі особливості мовлення соленізанта); тут їх буде чотири. Ось перша, ще з дошкільного віку:
«Скільки себе пам’ятаю, як я мав десь п’єть-шість років, значить, ми вже тоді мешкали на Бема, теперішня Ярослава Мудрого, в ті часи вона ще називалася вулиця Бема, часом, часто їздили до діда і баби в село Рокитно. Тоді потяг їхав не з головного двірця, а їхав з вулиці Янівської, тоді ще вулиця Янівська ся називала, не Шевченка, бо то ще було, коли я мав п’єть-шість років, за німецької окупації, так званої. Їхали до стації Брюховичі, а там треба було йти десь п’єть-шість кілометрів до Рокитна, таке бездоріжжя, там ніщо не їхало, і тепер навіть ніщо не їде. А початок села починався з того, що там був став і був млин, а в млині таким майстром, ну як би мельником був Тузяк, дідо Отамана [Андрія Тузяка (1963–2015). – І. Л.]. Приходили до того млина, мене цікавило то, як там з такого, з такої ємкості, не знаю якого бункера сиплеться мука, крупи різні; колесо цікавило. А потім йшли до діда і баби, там ще й цьотка жила в той час і вуйко Іван жив і вуйко Василь, жили в ті часи ще в селі Рокитно. Баба називалася Катерина, дідо – Петро. Ходили селом, іноді мене там залишали, мама з татом верталися до Львова. Я там часом ходив по тих лугах, до річечки, там хлопці були, троха більші від мене, річечка текла, навіть риба там була, не знаю як зараз. Це такі мої спогади, як я добирався до села Рокитно. Пішки йшли десь шість кілометрів, очевидно. Пішки треба було більше години йти, помало, бо я ж малий. Раз така ще історія була. Як я мав десь три роки, я вийшов з хати, побрів дорогою в сторону Львова, не в сторону, де там Поляни село, а в сторону Львова пішов, і мене не могли знайти. Якась жінка побачила, що я йду дорогою, та де я знав, куди йду, три роки мав, я йшов собі пригоди шукати, до річки. І мене та жінка, зрозуміла звідки я є, забрала до хати. От то такі спогади, я то не пам’ятаю, як вийшов з хати. Така річ, пов’язана з селом Рокитно».
Мирон добре пам’ятає прихід до Львова «других совітів» (прихід перших не пригадує, бо був ще замалий). На вулиці вони, бенькарти (як сам каже) скоро знайомилися з новими сусідами, в тому числі і з москаликами (як сам же ж каже). Мешкали в його районі і поляки, і євреї (як він каже, зараз не цікаво). Десь у затінку вони грали в карти, зазвичай у підкидного дурня. Від 1945 по 1955 рік Мирон усі десять класів вчився в середній школі № 44 на вулиці Леонтовича.
Пан Мирон пригадує, коли перший раз (1 вересня 1945 року) мама привела його до школи, то він не мав олівця, а старенька вчителька (пані професорка) взяла чийсь олівець (олувек, каже Мирон) і розламала його надвоє, підтесала, і він писав якісь закарлюки.
Трішки нижче від вулиці Бема на Городоцькій був цирк, десь від 1946 року, сезонний, під шатром. Вже віддавна там є стаціонарний цирк. Мирон і компанія під шатром перелізали, сідали на лавки і задарма дивилися на акробатів, гімнастів, ілюзіоністів, дресирувальників. На своїй вулиці Бема вони також ставали акробатами та гімнастами. Робили сальта. Під впливом цирку вони були і «жунгльорами» (так вони вимовляли), тримали «шести» (жердини) на голові, на плечах (такі жердини, по яких лазили гімнасти). Мирон єдиний на цілий клас «впражнявся кріслом», тобто тримав його на чолі. Якось років зо п’ять тому покійний музикант Тарас Сорока познайомив Мирона зі старшим на вид хлопом, дуже сивим, з палицею. Той чоловік сказав, що він Мирона знає, бо вчився з ним один рік в дев’ятому класі, запам’ятав, що Мирон на голові тримав крісла, а на плечах палку, і пам’ятає, що він Ґудз. Представився, що має на прізвище Чудак; Мирон десь так дуже віддалено пригадав, що справді був такий. Пан Мирон ще й досі може тримати табуретку (щоправда, не масивну, а таку легшу) на вказівному пальці, при чому з гордістю каже, що це тому, що він виріс біля цирку.
На вакаціях після третього, четвертого та п’ятого класу мама Миронові, єдиному на цілу околицю, купувала справжній футбольний м’яч (шкіряний бальон, як він сам каже). Грали у футбол вона на пляцу Бема, пляц був чималий, вони нікому не заважали, бо з одного боку були горби схрону від бомб, а з протилежного боку лазня (яку вже давно знесли), а далі був цех, де робили оцет. Грали у футбол безперервно від ранку до по обіді. За місяць шкіряний бальон протирався. Дратвою зшивали, поки було що зшивати. Ніпельова камера пробивалася, її склеювали. Щойно Мирон вставав зранку з ліжка, під вікнами вже свистіли, щоб він скинув бальон. Але, як каже Мирон, тоді була така пошесть і в грі в футбол, і не тільки, що з москалями гутарили по-москальськи, хоч їх могло бути два-три, а українців хоч шість-десять; звичайно, між собою розмовляли, кричали, сварилися своєю рідною мовою.
Були часи, що не було бальона. Взагалі, Мирон каже, що він був вуличного виховання. Десь у четвертому-п’ятому класах вони, вуличні, збиралися зранку і райзували то на озеро, то на басейн «Динамо» або «Спартак». Частіше через Гицля Гору мандрували в сторону Старого Голоска. Десь потрапляли на шовковицю, в людських садах зривали зелепухи. Дуже часто мами (не тати) шукали, допитувалися одні мами інших, чи не бачили, чи не знають – де їхні сини? Поверталися з тих мандрівок пізно, голодні.
Якось одного разу Миронова мама закрила двері на ключ, щоб той не вийшов з хати. Тут під вікнами з’явилися вуличні колєґи. Мирон знайшов у хаті шнур, на якому на стриху вивішували сушитися білизну, міцно прикріпив на балконі (шнур виявився ніби міцним), на ньому буквально з’їхав з другого поверху, але дуже обпік від тертя обидві руки, і так із муками почимчикував з колєґами через Гицля Гору до того Голоска.
Десь навесні у третьому класі Мирон щойно почав плавати «по-собачому». На Левандівці в озері-баюрі відплив кілька метрів, від того місця, де ще вода закривала голову, хотів стати, а дна вже не діставав, почав руками махати, а голова вже у воді. На березі стояв якийсь чолов’яга і кричить хлопцям (а їх було разом десь із десять осіб), що топиться. Юрко Репа поплив, два рази підштовхнув Мирона в бік мілини, і той став на тверду землю. Завдяки тому сторонньому «мужику» Мирон ще навіть не встиг добре налякатися. Мирон каже: «Якщо б я знав би тепер, хто то був моїм «рятівником», я би з ним бухав два дні, та що два дні – два тижні».
Про підліткові, старшокласницькі роки – друга історія, розшифрована з уст пана Мирона:
«Старші хлопці ходили на танці на пивзавод, бійки там були часто. У нашій школі на Леонтовича, тоді ще останній рік вона була чоловічою, сорок четвертою школою, також танці часто були. Така історія. То десь був початок зими, рік десь п’ятдесят п’ятий. Я стояв на вході, щоб не пропускати на танці в нашу школу чужих чи п’яних. Приперся Репа трохи п’яний, я його не пускаю, а він преться. Я йому дав по писку, і він пішов. А його брат ходив на танці на пивзавод. Він туди і пішов, а там його брат, а брат його був бандюга, а він теж, той Репа. А чого я його не пустив – він був в восьмому класі, був такий хуліганистий, славився хуліганством в школі. Він привів бригаду, з братом. Я сиджу в залі, а зал був внизу, так напроти, а вони заходять в двері, і той брат, просто він каже: «Какой?» Він говорить: «Отой». А той Федорів Стасік, старший від мене, каже їм: «Ну, не рухайте». Бо він теж ходив на танці на пивзавод, там мав дівчину, а вони: «Ні хрена». І виводять мене, а коридор такий довгий, Репа йде той за мною, йде ззаду мене, а ще їх чоловік двадцять, ну десь. Потім мені сказали, добре що я втік, казали мої однокласники. А я то був спортсмен. Федорів каже: «Ти на свої ноги надійся». Я виходжу, а йде той за мною, а вони всі там, я йому ще раз в писок дав і «удрав». Коли вже вони вийшли, жуліки, то кажуть: «Й*б твою мать, удрал!» Втік до того, як, по вулиці Леонтовича, вона називалася Святої Анни, втік зразу до Городоцької і Шевченка, там де вони сі сходять. Дивлюся – нема нікого. Думав, щоб часом вони до Клепарівської не дійшли, але де, але де то було їм в голові, що будуть бігти за мною. Я пішов до хати, плащ лишив там, а було холоднувато. Мама там ніколи не дивилася, чи я там в плащі чи нє. Рано теж пішов до школи, дали мені той плащ. А мене називали «хазяїн», я ж такий був троха… по духу такий, від того, як його, Карпенка-Карого. І хтось каже: «Мирон, добре що ти втік», бо тут таку вони чули розмову, як то вони хотіли зі мною розправитися. Більше не приходили, на тому кінець був. А я на свої ноги надіявся, я ж тоді вже легкою атлетикою займався і був спринтером, на довгі дистанції не знаю як, але спринтером я був».
Коли Мирон вже навчався в десятому класі середньої школи, то їхні десяті класи були останніми чоловічими випускними класами, бо в той рік перемішали у класах хлопців і дівчат, але тільки до дев’ятого класу. Мирон пригадує, що більшість його ровесників, як і він сам, зрештою, були стидливими до спілкування із шкільними дівчатами. Про десятий клас і третя історія, розшифрована з уст пана Мирона:
«Ну, це був десятий клас, я мав тоді на черевиках прибиті коньки, то в нас називалося «лижви», а лижі то є «нарти». Ну, менше з тим. І ходили на катки, весь час ходили ми на «Медик», в основному, на вулиці Крилова, тепер Горбачевського. А чогось один раз ми з моїм однокласником, Варічев Славік, який мешкав біля університету, на вулиці Листопадового Чину тепер, ми взулися в ті коньки і ідемо, щоб там, на прокат не беремо. Їдемо, трамвай четвірка, їдемо четвіркою до кінця. І там був той басейн «Динамо», і де той дорослий басейн, зробили каток. Дитячий там був весь засніжений. Я добре возився, добре стояв на ногах, добре робив такі, як то, піруети. І раз я стою в протилежному кінці від тої вишки, де там більш затемнене місце, а всі тут ближче до адміністративного корпусу. І з протилежного боку їде хлопець з дівчиною, і вдаряються в мене, і вони падають. І він так: «А й*п тваю мать», – так до мене. А дівчина подивилася на нього… Тоді була чотирнадцята школа, де тепер є УКУ. Видно, звідтам ті хлопці були. Приїжджають хлопці, говорять: «Нє трож, нє трож єво, нє трож». І все, і вони відійшли. Я їду якраз біля того затемненого місця, де вишка та, і з протилежного боку мене вдяряє кастетом в ніс. Але я був спортовець, я не впав, втримався на ногах, як вивірка я був тоді, то вже всі знали, і тікаю в сторону адміністративного корпусу, де там одяг здають чи де коньки ті видають і так дальше. І через сніги. Прибіг, а мені вже кров тече з носа, стримати не можу. Там ті працівники адміністрації ще сніг мені приносили. Мав шкіряні рукавиці, поставив тут-во. Прийшли мені співчувати – ті, що рукавиці мені вкрали. А Варічев каже: «Мирон, добре що ти втік», – Славік Варічев. Ті співчуваючі прийшли нібито з їхньої, бандюги прийшли подивитися, як я виглядаю, бачили, що мене добре вдарили, що кров з носа тече, і то так могутньо. І вкрали ті рукавиці, звичайно. Але я так думаю, коли кров вже ся зупинила, говорю я: «Славік, я через прохідну йти не буду». За тим будинком, де адміністративний корпус, був такий прохід, був і паркан, там нікого нема. Я говорю: «Славік, всяке може бути, вони, може, пильнують». Перелізли через той паркан, підсадили один одного, один одному руку подали. І сіли на четвірку, і доїхали, очевидно, до Підвальної на тих коньках. І пішли по хатах. Прийшов я до хати. Звичайно, я був вже, як китаєць, очі затекли. Де сказати мамі правду, шо то так було. Я говорю: «Йшов я від Славіка, а там кілька сходків, шість-сім сходів з подвір’я, і перила були, я послизнувся і вдарився до перил». І мама повірила тій легенді. Ще два тижні ходив, як китаєць, сині очі були. Перший і останній раз тоді пішли на «Динамо», де Залізні Води, більше на «Динамо» я не ходив. Ходив дальше на «Медик»».
Після закінчення школи в 1955 році Мирон Ґудз вступив на факультет електрифікації сільського господарства у Сільськогосподарському інституті, один із корпусів якого знаходився на нинішній Святоюрській площі, тоді площі Богдана Хмельницького; зараз цей корпус належить до Львівської політехніки. Провчився там один семестр і покинув його, таємно, щоб не знали батьки. Інші факультети інституту (агрономічний, землевпорядний) були в Дублянах. Мирон робив вигляд, що йде до інституту (та «епопея» тривала десь чотири місяці), а сам тинявся по Львову, або засідав десь у затишних місцинах. Особливо стало вигідніше бути «нелегалом», каже Мирон, коли наступило весняне тепло. Тоді зліва від центрального входу в Стрийському парку були хащі, де Мирон зустрічався з такими ж, як і він «нелегалами». Горілки вони там не пили. Мирон вже забув, про що вони там годинами «тринділи». Мати випадково зустріла викладача інституту і запитала його: «Як мій син?» – «Та він покинув науку», – відповів викладач мамі. Тоді в хаті була «Варфоломіївська ніч», як каже сам Мирон.
У наступному 1956 році Мирон вирішив вступити до Львівського університету. Він не знав, що вибрати, але манила його геологія, навіть географія. Врешті подав у приймальну комісію документи на історичний факультет. Через пів години, коли сидів на лавці (на тому місці, де тепер пам’ятник Іванову Франкові), зустрів його однокласник Анатолій Слободяник, що подав заяву на юридичний факультет. Він моментально переконав Мирона (сказавши, що той буде вчителем історії, як його мама) переписати заяву на юридичний факультет, що Мирон тут же і зробив. Того року він вступив без пільг, один-єдиний набрав максимальну кількість балів (20 із 20), навіть російський диктант написав на «п’єтку», хоча у школі з російської мови був трієчником.
Мирон Ґудз – студент. Здає іспит у Львівському університеті. 1959 рік.
На старших курсах, десь із третього курсу, на юридичному факультеті була дисципліна «Історія політичних вчень», яку вів тодішній декан Володимир Григорович Сокуренко. Ця дисципліна належала до кафедри теорії й історії держави і права, якої він був завідувачем. Так от, на п’ятому курсі Мирон у нього вибрав тему дипломної роботи «Державно-правові погляди Т. Г. Шевченка», бо ця тема була в списку можливих тем. З україністики можна було вибрати ще про Григорія Сковороду й Івана Вишенського, а так все решта було про грецьких, західноєвропейських, американських тощо.
Сокуренко був головою розподільчої комісії. І він єдиному Миронові дав скерування в адвокатуру на Тернопільщину до Чорткова. Мирон відповів, що «тільки ві Львові». Сокуренко відповів, що жаль. У розподільчій комісії сиділа така собі Мейзіна – начальник відділу кадрів Обласного відділу соціального забезпечення, що розташовувався тоді на вулиці Руднєва, 5 (тепер Ференца Ліста). Мирон був скерований в розпорядження Облсоцбезу, а Мейзіна сказала, що у Львові місць нема, а є в Радехові. Мирон вже їй знову відповів: «Тільки ві Львові». Ходив після закінчення університету три місяці «безробітним». Кадровичка мешкала на вулиці Марка Вовчка і ходила по вулиці Ярослава Мудрого. Тоді навпроти Ярослава Мудрого, як зверху, так і знизу, були трамвайні зупинки, та й автобусні також. Якось Мирон стоїть «на брамі», проходить Мейзіна і каже радісну звістку – є робота ві Львові, Ленінський райсобез, що на розі Радянської та Леніна (там нині є редакція газети «Ратуша»). Так Мирон став інспектором по пенсіях (саме так була сформульована посада) з окладом 74 «рублі», працюючи за скеруванням.
Коли Мирон ще був студентом, Роман Лемеха (молодший за нього на три роки) вже був студентом медінституту на стоматологічному факультеті і деколи кричав здалеку: «Пане адвокат, позичте два рублі». Спочатку Мирон декілька разів позичав, а потім з однієї причини (нецікавої) в нього «кредитна лінія адвоката» закінчилася. А було, що добра знайома (коліжанка) Люба Фаріон по закінченні лікарського відділення зубо-лікарської школи (тоді на вулиці Фурманова, тепер Шолом-Алейхема), коли поїхала на роботу в Німецьку Демократичну Республіку до групи радянських військ, звідти писала Миронові листи, які розпочинала звертанням» «Пане інспектор».
У райсобезі Мирон «щось не поділив» із завідувачем Головешком і почав його «бомбити» заявами про звільнення. Протягом місяця написав шість-сім заяв, тож Головешко (інвалід війни), десь порадившись «наверху» (з тією ж Мейзіною) не витримав тиску (не хотів звільняти, бо вважав Мирона здібним інспектором), здався і записав у трудовій книжці «Уволен по собственному желанию согласно поданных зявлений». Тож, маючи трудову книжку, Мирон став «вільною пташкою» (як сам каже) і міг шукати будь-яку роботу; звичайно, за фахом.
Про той час, коли був «інспектором по пенсіях» і є четверта історія, розшифрована з уст пана Мирона:
«Це був шістдесят перший рік, я вже якраз закінчив, того року закінчив юрфак. Моя мама з вуйком там були в санаторії в Одесі. Мама там атак дістала на морі, зімліла. Вони від’їжджають, не було шо робити. Дає мені кілько там грошей, лишає. Я думаю, шо я буду робити? Треба їхати в Ялту з Одеси. Іду в той морський порт, який тоді був такий задрипаний, стежка така була, не то шо тепер, будинок такий невеликий, там де каси, де квитки продавали. Іду, заходжу туди. А перед тим, як іти по тій стежці, дві жінки стояли. Одна така молода, нічого, а друга така старша. Я пішов туди, а там кажуть: «Та квитків нема». Буде на третій день «Адмірал Нахімов». Я говорю: «Та нема питань». Іду назад, і ті дві дами, що стояли, говорять: «Маладой чєлавєк, вам нє нужка квартіра?» А я знявся з тої квартири. Думаю, де я буду… А я: «Нужна». А в мене мова російська така, так як іноземець російською говорив. Вона взяла під руку зразу: «Как ти називаєшся? Ти што, болгарін?» Я говорю: «Нє, я са Львова», – сказав правду. «Ми в центрє живйом». Ведуть мене біля Дерибасівської, недалеко бічна вуличка, по сходах вверх, а потім, дивлюся, вниз до пивниці ведуть. Я вже троха так… А мав такий портфель, свинячий, жовтий, такі були на ключики. І блюзка така квадратова… Так, і блюзка така картата, тому вона сказала, що я болгарин, бо я як іноземець виглядав, я був модний хлоп тоді, перший стиляга ві Львові був, але менше з тим. Завели мене вниз… Така довга кишка-кімната і вікно… Думаю, а я такий спортовий, а вікно заґратоване, думаю, втікати нема як. Я не втечу через вікно. Всяке може бути. Та молода каже мені зразу, а там така-во ширма є на дроті, і фіранка: «Вот здєсь ми с тобой будєм, на етай краваті, а на етай краваті мой брат вот с той». З його жінкою. Я троха покрутився, та нічо, можна і лягти, ще ніколи з такою не лягав. І та молода каже, а я гроші мав в трусах, мама кишеньку зробила, а вона говорить: «Іді в ваннє скупнісь». Вони хотіли, щоб портфель перевірити. Я три рази відмовився, говорю: «Та нє, нє». В вікно заглядає такий амбал, така рука, як в мене три, каже: «Маша, я тєбє рибу прівьоз». А той чоловік був тим, експедитором. І через вікно дає ту рибу. «А ми прівєлі квартіранта». Він заходить до мене, познайомився зі мною і тоді вийшов. Нарешті я дозрів до того, щоб вийти з тої хати, але портфель лишився. Вийшов, і там якраз за тим будинком автомат, хай вона чує, що я нібито дзвоню, дзвоню ніби до знайомих, до фальшивих знайомих: «Я остановілся вот здєсь, на такой-то уліце, п’ятий номер». Думаю, шо вже мене не пограбує, вже мене не заб’є, я вже сказав, де я зупинився, тим ніби знайомим. Йдемо дальше, вийшли на Дерибасівську, і ювелірний магазин, такий великий. Говорить: «Мірончік, зайдьом сюда». А там буквою «пе», з того, з правої сторони такі дешеві кліпси. «О, купі мнє еті кліпси». Три рублі коштували ті кліпси, я пригадую. То ше шістдесят перший рік був… Я купую ті кліпси, а тут дальше йде… А там «ожерєлья». Вона говоре: «Купі мнє еті ожерєлья». Я купую їй ті ожерєлья, то чеські такі нібито під брильянтові, такі, кілька шарів. Але то коштувало вже сімнадцять рублів. Але я так-во набік, і тут в той час підходить до мене жінка: «Маладой чєлавєк, на мінутку вас можна?» – нібито вибачається перед нею, і питається мене: «Ви ету женщіну знаєтє?» – Я говорю: «Нєт, севодня пєрвий раз». – «Ана у нас на учотє». – Та жінка, і показує мені таке посвідчення БСМ, так бригада содєйствія міліції тоді сі називала. «Ви нє вазраєажтє, ми сєчас визовйом міліцію і завєзьом вас в міліцію. Нє вазражаєте?» – «Нє вазражаю». Як вона викликала ту міліцію, чи там телефон був в них в магазині, чи шо? Ну, буквально через три хвилини, ми ще до годинника не дійшли, приїжджає бобік синьо-жовтий тоді, приїжджає, зразу став, і двоє міліціонерів заходять, і до неї: «Ти апять за свайо?» – і беруть її в машину. Вона почала кричати шось, я з одного боку, вона з другого. Завезли нас в постерунок, постерунок був буквально якихось сто метрів від того, постерунок. Відвели мене в ліву сторону, її в праву, чую – щось кричала-кричала і затихла. Прийшов до мене, приходить до мене такий нібито слідчий, дознаватєль, взяв протокол, записує. «Откуда?» – «Со Львова». Який рік там. А потім каже: «Кєм ти работаєш?» – а я тільки дістав… ше не працював, тоді, шоб лишитися ві Львові… Кажу: «Інспектор по пенсіях», – як почув, то вже навіть не хотів від мене нічо. Відправив протокол і говоре: «Сіді». Я сиджу пів години, шо таке? Десь через пів години приходять двоє, дивлюся, портфель мені принесли: «Сматрі, там всьо єсть?» – а там фотоапарат був, «Київ», я дивлюсь – є, труси мені не дуже цікаві, фотоапарат є, я говорю: «Всьо є». Взяли в неї ті кліпси, ті ожерелья і дали мені до портфеля, так що я вийшов сухим… І так я вийшов на свободу. А то було літо, тепло було, не мав де спати, а там така, як то, футбольна біржа, десь до дванадцятої години спілкуються, то я сів на лавочці, посидів до ранку в теплі, трохи покімарив, во, і потім другу ніч, і вже не шукав хати, другу ніч. Дочекався, поки приїде той «Адмірал Нахімов». І тоді приїхав до Ялти. Але в Ялті там була ше інша історія. Теж попав на афериста».
Ще студентом-п’ятикурсником Мирон вирішив бути юрисконсультом. Якось однокурсник Ярослав Баранівський, з яким вони всі п’ять років сиділи в авдиторії поруч, запитав: «Ким хочеш працювати?» Мирон йому випалив: юрисконсультом на хіміко-фармацевтичному заводі. Щоправда, Мирон тоді і зеленого поняття не мав, що то за завод і що там виготовляють. Тільки в підніжжі Високого Замку зі сторони Підзамча бачив на вхідних воротах напис українською мовою «Львівський хіміко-фармацевтичний завод». Мирон запам’ятав ту назву з тих часів, коли в 1947 чи 1948 році з батьками йшли пішки нижньою частиною Високого Замку (початок вулиці Богдана Хмельницького) і виходили біля хімфармзаводу на Старе Знесіння, де батькові з роботи виділили шматок землі, і там вони садили якусь городину, особливо картоплю (ті часи того вимагали, як каже Мирон).
Після звільнення з райсобезу Мирон почав шукати роботу юрисконсульта. Не так то було просто. Біди аж такої не було. Мав що їсти і в що одягнутися. Мама гендлювала на Краківському базарі, була спекулянткою. Після кількох місяців митарств у пошуках роботи, Мирон на вулиці Жовтневій (тепер Дорошенка) якось випадково зустрів знайомого юриста – Ярослава Костирка, який закінчив юридичний факультет на чотири роки раніше за нього. Мирон був «стилягою» на першому курсі, а Костирко вже вчився на п’ятому курсі, тому його з виду пам’ятав. Коли ж почув, що Мирон шукає роботу, сказав йому, що на вулиці Кульпарківській (навпроти «Кінескопу») є торгова база «Облкооплісгоспторг», і що там потрібно юриста. Дійсно, завідувач бази Роман Подольський, місцевий українець, прийняв Мирона на роботу, сказавши, що там він набереться досвіду. Так воно і було. Мирон друкував на друкарській машинці (важкій для друку, це він потім вияснив) одним пальцем, зате навчився друкувати, що в подальшому було йому необхідним на всіх роботах. Через рік базу переселили на Персенківку. База належала до системи «Облспоживспілки» (на вулиці Технічній, 4). Хоча на тій базі Мирон пропрацював лише два роки, але дійсно набрався доброї практики (сам від себе, ні в кого не вчився), що пов’язано з розглядом господарських справ у державному арбітражі, підготовка тих справ, складання актів відповідно до інструкцій, справи з перевозом товарів залізницею (недостача, пошкодження, брак) тощо.
Завше, все життя, Миронові зустрічалися добрі люди, які йому допомагали (не лише свої, як завбазою Роман Подольський, але й деякі приїжджі, зокрема євреї, які бачили, що він місцевий, і не без підстав підозрювали, що є ще й «бандерівцем»). Коли Мирон почав працювати на базі, то й зеленого поняття не мав, що ж робити з арбітражем (розгляд господарських справ), як платити мито і таке інше. Тоді в 1962 році Львівський обласний держарбітраж знаходився в Ратуші (площа Ринок, 1). При вході з правого боку були дві чи три його кімнати. У кімнаті сиділо по декілька арбітрів. Так от, одним із арбітрів була Світлана Кушнєрова (коли Мирон був на першому курсі, вона – на п’ятому). Стилягу Ґудза з вигляду всі студенти пам’ятали. На кожному курсі вчилося максимум п’ятдесят осіб. Миронів курс був найменший, всього двадцять п’ять студентів, такий був набір, тому на вступ був конкурс 12,5 осіб на місце. Світлана Кушнєрова зрозуміла, що Мирон є «анальфабета», доброзичливо сказала: «Я Вам всьо памагу, что нада, пріхадітє, савєтуйтєсь». І так Мирон почав вивчати арбітражну азбуку. В університеті таких практичних речей не вчили. Пізніше арбітраж переносили ще в три різні місця. На вулиці Радянській (тепер Винниченка), 5 вже було масштабно. На четвертий раз дали арбітражу новий побудований корпус на Личаківській, трохи вище Винниківського базару.
Після двох років роботи на базі Мирон у 1964 році через «протекцію» адвоката Миколи Мефодієвича Доленка став юрисконсультом Районного енергетичного управління (РЕУ) на вулиці Інститутській (тепер Свєнціцького). То був великий ґмах, напроти якого був пам’ятник Кузнєцову. Там була робота, дійсно, «не бий лежачого» (як каже сам Мирон). Не треба було нічого друкувати, не треба було складати актів, за два роки був в арбітражі лише три рази. У підпорядкування РЕУ «Львівенерго» входили всі енергозбути, тепло-енергостанції цілої Західної України. Якраз тоді вступили в дію два блоки Бурштинської ГРЕС. Вже тоді вона пожирала майже все вугілля Львівсько-Волинського вугільного басейну. Опісля побудували ще десять блоків. Вугілля поставляли вагонами на платформах, зважували і ГРЕС споживала. Постачальники-шахтарі завищували кількість відправленого вугілля згідно з рахунками, якого фактично не отримували на Бурштинській ГРЕС, де існували норми використання (споживання) вугілля, якого і не вистачало. Виходило, що вугілля, якого бракувало, мабуть, крадуть. Але тих «великокрадіжних» злодіїв ніхто не бачив. Завданням Мирона було навчити у Бурштині складати правильно (згідно інструкції) акти приймання на недостачу вугілля у вагонах. Для складання акту, щоб він мав юридичну силу відповідно до інструкції, мав бути присутнім представник незацікавленої організації з відповідною довіреністю або депутат селищної ради з такою ж довіреністю. Мирон розробив зразки актів, а начальник матеріально-технічного постачання Бурштинської ГРЕС зі своїми клерками почав штампувати такі акти на недостачу нібито при зважуванні в присутності незацікавленої сторони – депутата селищної Ради. Як правило, ті депутати при зважуванні не були присутні, проте акти підписували. Шахтарі надіслали комісію партконтролю і депутати селищної Ради засвідчили, що при зважуванні вугілля ніколи не були присутні, тож такі акти стали нечинними. РЕУ «Львівенерго» вимушене було всі збитки взяти на себе, хоча дійсно факт недостачі мав місце. Там начальником матеріально-технічного постачання був Штрахман, а начальником паливної служби Шмаргович. Сиділи вони разом в одному кабінеті. Після фіаско з вугіллям Мирон якось зайшов до їхнього кабінету, і вони почали його звинувачувати, що в тій справі нібито є його вина, хотіли випустити пару. Мирон із ними різко посперечався і випалив, що буде так, як він вважає. Ті відповіли: «Ну, увідім». Але нема зле, щоб на добре не вийшло.
То був початок того, що Мирон мав таки опинитися на хімфармзаводі, який став дійсно нормальним «пристанищем» для Мирона. У той час (ще від 1944 року) керівником РЕУ був єврей з українським прізвищем – Кучерук. Тоді Миронові відкрито сказали, що він їх буцімто не влаштовує, почали «тероризувати». Мирон відповів: «Знайду відповідне місце і тоді заберуся». У ті часи була практика, що юрисконсульти з різних установ на громадських засадах давали консультації в юрконсультації Обкому профспілки на Академічній. Завідувачем її був Дмитро Мойсеєвич Калугін. Мирон поділився із ним своїми проблемами на роботі, сказав, що «зачинщиками» тих проблем є Штрахман і Шмаргович, а з їхньої підмови і сам Кучерук. Калугін, як порядна людина (за словами Мирона), сказав, що знайде Миронові роботу. Він знав, що на хімфармзаводі має звільнитися місце юриста, бо їхній юрист також приходив на консультації і поділився з ним цією інформацією. Через деякий час, через місяць-другий після обіцянки Калугіна Миронові зателефонував мужчина і сказав, щоб він у питанні роботи зайшов на хімфармзавод. Це було в грудні 1966 року. Після спілкування з заступником директора з комерції Максимом Бернардовичем Кляффе Мирон був прийнятий на роботу юрисконсультом. Став спершу старшим юрисконсультом, потім – головним, а згодом і начальником юрвідділу. Пропрацював Мирон Ґудз там аж до 1999 року, до виходу на пенсію.
Тринадцятиліття Миронового сина Маркіяна (Мирон стоїть крайній справа, зліва від нього стоїть син Маркіян, справа від нього сидить брат Ігор, в центрі сидить в шапці Миронова мама Анна). 30 грудня 1982 року.
В квартирі на Калічій горі. Син Маркіян, Ярослава Кобель з Косова, Мирон Ґудз, дружина Лідія, дочка Зоряна. 13 лютого 1983 року.
Мирон Ґудз у квартирі на Калічій Горі. 13 лютого 1983 року.
Син Маркіян, дружина Лідія, Мирон Ґудз у Шевченківському Гаю. 1984 рік.
Опісля Мирон п’ять років працював адміністратором на кемпінґу, ще п’ять років у розважальному клубі-кафе. Там платили в конверті, тож назва і місце не розголошуються. Упродовж життя Мирон працював також і за сумісництвом, у різні часи у Спілці художників, на Дріжджовому заводі.
Мирон Ґудз на демонстрації. Київ, кінець жовтня 1990 року.
Любомир Медвідь і Мирон Ґудз. Під муром на вулиці Грушевського. 1987 рік
Причетний Мирон Ґудз і до колекціонування творів мистецтва, і частково до політики. Це окремі теми. А зараз привітаймо «живу легенду» Львова з 80-літтям і побажаймо йому міцного здоров’я та радості від життя!
Мирон Ґудз у Вірменському дворику. 4 липня 2018 року. Світлина Ярослава Тимчишина.
18.07.2018