Нищук М. Нетутешні оповідання / Мар’ян Нищук. – Львів: ЛА «Піраміда», 2022, – 328 с.
Це вже друга книжка Мар’яна Нищука. А першою була видана ще 2005 року збірка новел та есеїв «Задуха», літературним редактором мені довелося побувати. Отже, друга книжка «Нетутешні оповідання», в якій зазначено, що це друге її видання, складається із власне оповідань (перший розділ, суголосний з назвою самої книжки) і своєрідних роздумів-шкіців, що їх є сила-силенна (розділ другий відповідно). Чому ці оповідання в заголовку названі нетутешніми, сподіваюся, читачеві вдасться прослідкувати.
Зосередимося на першому розділі власне з оповіданнями, бо розділ другий складається з мінімалістичних шкіців, які варто тільки скраєчку згадати. Першим оповіданням у книжці є друга редакція (що невідь чому одразу інтриґує) «Гуцул-експрес», замальовка з натури, так би мовити. Народна назва «Гуцул-експрес» закріпилася за потягом «Львів – Чернівці», що через ніч їде з пункту відправлення до кінцевої станції. Дещо натуралістичний опис розмаїтих ситуацій та їхніх фігурантів загалом не залишає байдужим. Якщо читачі взагалі не байдужі.
Ось, для прикладу, бабуся з двома велосипедними колесами влізає до потяга, просить засмученого чоловіка, який не спить (тобто чуває), зняти їй коц і подушку, а тоді лаштується до сну, перед тим непомітно з’ївши яєчко. От саме це яєчко і зворушує якимось чином, принаймні мене.
А неподалік спить солдатик, обличчям схожий на дрібного гризуна, як довідуємося далі – саме на мишу. І спить він так міцно тому, що його споїли два розбуряковілі дядьки, які зійшли собі на своїй станції та почимчикували багнистою дорогою до свого села. З’являються у потязі жебрачка і жебрак, які чекають світанку, щоб почати своє ненав’язливе жебракування. Десь сидять чоловіки, які за оковитою провадять неквапливі розмови, зокрема про пияцькі подвиги. І ще багато всього, і ситуацій, і персонажів. Словом, це оповідання є напрочуд «тутешнім», гіперреалістичним. Напевно, це друга редакція лише тому, що автор дещо додав, хоча хтозна…
Оповідання «Криві дзеркала» розповідає про мандрівний цирк, не важливо – з якого часу чи місця. Усе фікція, і цирк в тому числі зі своїм заробітчанином (трохи невдала конотація, ми звикли до іншої, але менше з тим), який став працювати у кімнаті кривих дзеркал після того, як доглядав за слонихою. Цирк якогось дня згорів до тла. Але, цирк – безсмертний, як і мафія…
Український реабілітолог, тренер, альпініст, журналіст і прозаїк Мар’ян Нищук.
Оповідання «Гроші» присвячене авторовому давньому приятелеві журналісту й редактору Мирославу Греділю. Письменник спершу замислюється, що ж відчувають люди у день заробітної платні? Звісно, тут існує ґендерний поділ: жінки отримують піднесений настрій, а чоловіки мають трохи збуджену поведінку. Це так на думку Нищука, то нехай буде так, хоча це питання дискусійне. Герой оповідання (ідентичний, либонь, авторові, але з натяжкою) починає від самого ранку нервувати і це відчуття тільки наростає. Взагалі-то, «Гроші» – це а la психологічні роздуми на задекларовану тему. Що висновує Мар’ян Нищук, варто все ж почитати, бо там є чимало цікавих думок. От, для прикладу, про стосунки автора з тещею чи тестьовою Вірою Петрівною, що скидається радше на анекдотичні ситуації, хоча воно так і є, певно. Не даремно ж стільки анекдотів існує про тещ. Або сюжет про те, що не варто навіть перевіреним людям позичати гроші, бо тоді друзі можуть перетворитися на (м’яко кажучи) не зовсім друзів. І так далі.
«Син і мати» є радше начерком оповідання з деякими рисами фантасмагорії. Дуже коротке, до речі, чи не найкоротше з оповідань. Мисливець Гай родом з вісімнадцятого століття, себто дідок (але не дідо-всевідо) з’являється в нашому часі, і у вус собі не дує, але все ж утікає геть.
«Місто» є оповіданням, схожим на фантасмагорію з упізнаваними реаліями. Ці реалії, проте, дещо надумані. Хотілося б сподіватися, що під цим містом криється не Львів, а щось абстрактне, та й так воно і є. Йдеться головно про спорудження пам’ятника судді Йоготі, гаданому засновникові міста. Після прочитання цього оповідання залишається дуже суперечливе враження. Але, можливо, так воно й було задумане автором.
Оповідання «Дженджора» є перерваним кадансом, користуючись музичною термінологією. Це радше задум оповідання, яке обривається в найнесподіванішому місці. Дженджора – прізвище убивці, хай йому грець…
«Мовчання сирен» – одне з найкращих оповідань, майже досконале. Передує оповіданню розлоге мотто канадського мореплавця Джошуа Слокама про сирен, власне про їхнє мовчання. Дія відбувається спершу в Греції. Малик (різновид човна) мав двох членів екіпажу, які причалили до якогось острова і винесли на берег кволого старого чоловіка. І понесли того слабого до церковці, де він і висповідався священикові. Таємниця сповіді священна, проте йшлося в ній і про сирен. І дія в сповіді мала завершитися на Сардинії, та варто все ж прочитати оповідання, щоб втямити, що до чого. Оповідання наповнене навігаційною термінологією, що й не дивно з огляду на тематику. Написане оповідання на острові Ідра, що (як виняток) зазначено після самого тексту.
«Навернення Річарда Ц.» – оповідання більш-менш містичне. Головний його герой Річард Ц. довший час не бачився зі своїм приятелем художником, але той зателефонував йому й умовився зустрітися у своїй робітні. Тож Річард Ц. у домовлений час прийшов до його майстерні на горішньому поверсі старого будинку, але нікого там не застав і подався геть. Вийшовши знову на вулицю, знайшов приятеля, який лежав мертвий на узбіччі роздоріжжя під залізними поручнями. Його тілом і заопікувався Річард Ц. Але душа художника дістала здатність розмовляти із Річардом Ц. і лише він її міг чути. Певний час, звісно. Бо, щоб довідатися, у що це вилилося, варто все ж прочитати саме оповідання.
Коротке оповідання «Струмок» є начерком на одну життєву тему. Один чоловік жив у місті, довго не бачив своїх батьків, отож одного разу вирішив їх провідати. Коли приїхав, то застав таку ситуацію: батьки вже продали частину садиби під прибудову, чогось типу масарні чи каварні. Чоловік перебрався жити до батьківської хати і став працювати в тій прибудованій каварні, батьки тим часом повмирали, і він залишився один, очікуючи, коли вже нарешті й сам опаде, немов той сухий осінній листок. Отаке воно...
Львів’янин Мар’ян Нищук, автор книжки «Нетутешні оповідання».
«Придурок життя» – це найбільш життєва розповідь. Так називали про себе господарі помешкання свого квартиранта дядька Левчика (придурок життя, чи радше – прідурок жізні). Дядьком Левчиком його називав тоді ще юний головний герой оповідання. Згодом дядько Левчик з жінкою, опасистою тіткою Марійкою, вибрався з найманої кімнати (маленького ванькирчика) і став якимось дивом начальником митниці в прикордонному містечку на рідних теренах. І от, коли головний герой вже виріс, влаштувався у рекламну фірму, після того, як не зміг вступити до університету, дядько Левчик зібрався видати заміж дочку і запросив на гостину усіх: зокрема, й колишніх господарів квартири, яку колись винаймав. Батько героя (називався він, як з’ясувалося, Петро) покладав на дядька Левчика великі надії, щоб запхати сина до університету. І ось вони втрьох (батько, мати і син) сідають до електрички і їдуть зі Львова у те прикордонне містечко на весілля. Там відбуваються різні пригоди, вирішити нічого не вдалося, ще й сина віддубасили. Це головний герой оповідання розповів потім своїй дівчині Олені, яка кохалася у віршах і радила йому все це описати, і то неодмінно правдиво («Але це ж не література. Це звичайна розповідь»).
Оповідання «Щілина» написане від першої особи, такої собі комахи, так і не названої жодного разу. Я так підозрюю, і небезпідставно, що йдеться про таргана. Про його сум’яття й злигодні у вагоні потяга. Це мені нагадало один мій віршик з лугосадівського періоду, написаний 17 грудня 1984 року, де я себе змалював саме тарганом:
Всі люди – комахи, кожен – різна,
їх таємницю зараз я розкрию:
Роман – це муха дуже грізна,
що мріє над помиями;
Іван – тарган, на стіл вилазить,
шукає він смачненьке щось;
Назар – то хрущ, в еволюційній фазі
поміж комахами й Антоничем
йому застрягти довелось.
Якщо пам’ятати історію літературного угруповання ЛУГОСАД, то стане зрозуміло, що Роман – це Садловський, а Назар – це Гончар. Та зараз не про це.
Загалом книжка «Нетутешні оповідання» є сумішшю дуже вже тутешніх оповідань упереміш із нетутешніми, а ще ж вміщає й розділ чогось на кшталт шкіців (другий розділ цієї книжки називається «Полиск тіней», переповідати його немає жодного сенсу, краще просто прочитати ці своєрідні короткі есейчики). Але направду, це проза таки нетутешня, так ніби з іншої планети. Щось заголосно сказано. Принаймні – з іншого міста. Знову, ні. Це просто книжка нетутешніх оповідань, які варто таки прочитати, щоб мати своє особисте враження від прочитання. Що я і рекомендую щиро зацікавленим читачам.
19.08.2022