Іван ЛУЧУК

 

Марухняк Й., Пастернак Н. Границі долі Осипа Маковея / Йосип Марухняк, Надія Пастернак. – Львів: Камула, 2017. – 96 с., іл.

 

 

 

 

У серії «Великі ювілеї» з’явилася друком книжка-альбом Йосипа Марухняка та Надії Пастернак «Границі долі Осипа Маковея». Це вже третій їхній спільний проект у цій серії. Перед тим були книжки-альбоми «Молитва і пісня Михайла Вербицького», присвячена авторові музики державного Гімну України, а також «Відлуння дзвонів Маркіяна Шашкевича», присвячена Будителю Галичини.

 

Автори книжки-альбому є людьми доволі відомими. Йосип Марухняк є знаним уже віддавна фотографом, членом Національної спілки фотохудожників України, художником Міжнародної федерації фотомитців, членом Національної спілки журналістів України, членом Світового об’єднання фотографів-українців, учасником та призером міжнародних і всеукраїнських фотовиставок. Надія Пастернак є журналісткою, власним кореспондентом всеукраїнської газети «Культура і життя» у Львові. Раніше вона працювала і головним редактором суспільно-релігійного часопису «Арка», і кореспондентом газет «Експрес», «Життя і праця», «Вірую», «Мета». Вона є авторкою багатьох журналістських публікацій на актуальні суспільно-релігійні теми.

 

 

Осип Маковей народився 23 серпня 1867 року в Яворові на Львівщині. Тож цей рік є його ювілейним. Не даремно ж і книжка-альбом вийшла в серії «Великі ювілеї». Навчався він в 1879–1887 роках у Львівській гімназії, в 1887–1893 роках студіював філософію у Львівському університеті. Працював у журналістиці, був редактором декількох видань, зокрема газети «Буковина». Є автором поетичних збірок «Поезії» (1895), «Подорож до Києва» (1897), поеми «Ревун» (1911). Видав низку прозових книжок, зокрема «Весняні бурі» (1895), «Клопоти Савчихи» (1896), «Наші знакомі» (1901), «Оповідання» (1904), «Ярошенко» (1905), «Пустельник з Путни» (1909), «Кроваве поле» (1921), «Примруженим оком» (1923). Написав життєписи Юрія Федьковича, Сидора Воробкевича. Помер 21 серпня 1925 року в Заліщиках на Тернопільщині. Так дуже лапідарно про нього.

 

А в книжці-альбомі Йосипа Марухняка та Надії Пастернак інформації про Осипа Маковея є предостатньо. Та й ілюстрацій там мультум, бо то ж і альбом. Прослідковано весь його життєвий шлях – від Яворова до Заліщик. Видання поділено на розділи, більші чи менші. Є чимало цікавинок, на деякі з них варто звернути увагу.

 

Після вступних зауваг «Безсмертний спів галицького Орфея» та «Рідна хата» йде незакінчена «Автобіографія» Осипа Маковея, яка після двох попередніх матеріалів є також своєрідним, вже третім камертоном до цілого видання. Починається вона пасажем: «Я сам не маю такої високої думки про свої твори, от я собі пекар, що не пече великодніх пасок, тільки щоденний хліб та булки (такий пекар також потрібний), але не люблю слухати докорів: чому ж, мовляв, паски не спік? Не спік, бо не спік, висше моєї голови не скочу». А закінчується таким: «Я хотів малювати словами і викликувати настрій, хотів грати словами і складати строфи, мов акорди. Хотів, але зробив – се інше діло. Писав я про себе лірику, а там і про любощі деколи заспівав, хоч признаюся, дуже якось без жару. Се все, звичайно, меланхолійне; або перекидався в другий веселий бік і писав легкі, жартівливі сатири і жарти, не раз і довгі». Влучна самооцінка, без зайвої самокритики чи хизування.

 

Батько його Степан був із давніх яворівських міщан, а мати Катерина була дочкою чеха на прізвище Бржезіна (як у великого чеського поета Отокара Бржезіни; але в нього то був псевдонім, бо справжнє прізвище було Єбави) й українки.

 

Чималу роль у долі Осипа Маковея відіграв Іван Франко. Це Маковей підтверджує в тій же своїй «Автобіографії». Ще гімназистом він познайомився з Франком, який опублікував перші його літературні спроби. І далі багато моментів його життєвого та творчого шляху були пов’язані з Іваном Франком.

 

Навчання Осипа Маковея у Львівському університеті було перервано роком служби в цісарській армії (від осені 1889 по осінь 1890 року). Після війська, щоб мати змогу навчатися далі, став підробляти у редакції газети «Діло». Після закінчення університету працював і далі там, а також у «Народній часописі», потім редагував «Зорю», аж поки не вирушив до Чернівців.

 

Цілий період життя Осипа Маковея пов’язаний із Чернівцями. Він там провів майже п’ятнадцять років життя. У 1895 році його запросили туди на посаду редактора газети «Буковина». Та вже в 1897 році він повернувся до Львова, щоб взяти участь у редагуванні «Літературно-наукового вісника». Через два роки Маковей знову поїхав до Чернівців, вже на довше. До осені 1910 року він працював викладачем української мови та літератури в Чернівецькій учительській семінарії. Паралельно проводив семінари на філософському факультеті Чернівецького університету.

 

Дивно, що в розділі про Чернівці немає жодної згадки про Ольгу Кобилянську. Можливо, через те, що про це вже навіть усі горобці процьвірінькали. Та все ж. От нещодавно, а саме 17 жовтня, на малій сцені театру імені Марії Заньковецької відбулася прем’єра вистави про Ольгу Кобилянську «Поцілунок самотності» за п’єсою Романа Горака. Левова частина, якщо можна так сказати, цієї вистави присвячена якраз любовним стосункам Ольги Кобилянської з Осипом Маковеєм. Знову ж таки, дивно, що в цій п’єсі немає жодної згадки про Остапа Луцького. Але це вже інша тема (див. на «Збручі» мою статтю «Вчинки і бешкети музи Остапа Луцького»).

 

У 1899 році Осип Маковей отримав урядову стипендію з державного фонду, щоби слухати лекції у Віденському університеті. Після цих студій він (за порадою того ж Івана Франка) написав дослідження про поему «Осман» хорватського поета Івана Гундулича (1589–1638). Якраз на основі зібраних про цю поему матеріалів він згодом і написав історичну повість «Ярошенко». У 1890 році опублікував монографію «Панько Олелькович Куліш», завдяки якій наступного року отримав у Чернівецькому університеті звання доктора філософії. У 1905 році Осип Маковей одружився з Ольгою з Курдубів, яка походила з Бережан.

 

Восени 1910 року Осип Маковей повернувся з Буковини в Галичину. У Львові влаштувався викладачем української мови та літератури у Львівській вчительській жіночій семінарії з польською мовою навчання. Пропрацював там до 1913 року, в якому перебрався до Заліщик. Там його й застав вибух Першої світової війни, учасником якої він був аж до 1918 року. Як офіцер австрійської армії брав безпосередню участь у бойових діях.

 

Після війни повернувся до Заліщик, де вже й доживав віку. Мешкав він з дружиною та племінницею у кімнатах на другому мансардному поверсі при військовому шпиталі. У Заліщиках Осип Маковей продовжував вчителювати, себто обіймав посаду директора Заліщицької вчительської семінарії. Остання за директорства Маковея матура відбулася у 1925 році. Помер за своїм робочим столом «від розриву серця».

 

У книжці-альбомі в розділі «Осип Маковей – прозаїк» присутні декілька коротких його прозових творів – «Границя», «Як Шевченко шукав роботи», «К. В. Д.», «Кроваве поле», «Товариство для взаїмного величання», а також уривок історичної повісті «Ярошенко».

 

Вельми цікавою та дотепною є гумористика Маковея. У «Додатку» подано два зразки його гумористичної «прози про поезію».

 

Не знехтувано у книжці-альбомі і його поезією. У розділі «Осип Маковей – поет» є його вірші «Ніч», «В дорогу, в дорогу!», «Сон», «Могила в полі», «Я рад би все забути…», «Налетіла куля з поля…», «Ти – як сон…», «Привіт Україні», «Помер рекрут в непривітній столиці…».

 

Наведу тут один чудовий вірш Осипа Маковея, якого немає у книжці-альбомі, але який напрочуд актуально сприймається й нині. У вірші «На Лисій горі» відчувається і грайлива душа поета, і його дотепність, ба навіть і профетичність:

 

Над темним Дніпром уночі я сидів

у царськім саду між корчами,

дивився на темну палату царя

і думав думки за думками.

 

Палата нічого, здала би ся нам,

не треба й великої зміни:

нехай би тут лиш не чужинець сидів,

а наш президент України...

 

Мовчи, моє серце, готова біда!

І я озирнувся в тривозі,

дивлюсь: якась дама до мене іде

і тягне мітлу по дорозі.

 

Питає, чи може присісти собі.

«Сідайте, я й так вже відходжу!» –

«Ні, ні, постривай і не бійся мене,

я хлопців з ума вже не зводжу.

 

Ха-ха! Налякався! Не знаєш, хто я?

На Лисій горі чарівниця,

Маруся Чурай, що, як знаєш, колись

принадила чарами Гриця».

 

«Ну, дуже приємна знайомість не є,

та вже не піду я до хати;

пізнав я у Києві різні дива,

то варто і відьму пізнати».

 

«От гарно! Та радше ходімо звідсіль!

На Лисій горі вечорниці,

от маю мітлу, то поїдьмо собі,

пізнаєш усі чарівниці...»

 

Я сів і злетів з Чураївною враз;

що буде, то буде, гадаю,

лечу так легенько над темним Дніпром

і Лису гору оглядаю.

 

Гора як гора, українська, мала,

нічого довкола не видко;

злетіли ми там, а знайома моя

Маруся побігла десь швидко.

 

Стою і дивуюсь: от відьма звела!

Та ні, ось ідуть чередою,

співають мені і кадилом кадять,

схиляючись переді мною.

 

«Вставайте ви, відьми, і так мені честь!

Нащо обтовкати коліна?» –

«Ой, ні! – верещать. – Найславніший ти муж,

якого зродила Вкраїна...

 

Та тілько не ладно, що ходиш тихцем

на нас нарікати в печери...

Дай серце своє, а дістанеш від нас

кадило, рублі і ордери».

 

«Не хочу!» – «Не хочеш? Берім же єго

і перелицюймо насилу,

нехай у Росії він знає, хто ми,

а ні, то гайда з ним в могилу!»

 

І відьми зірвались, як схоплять мене,

на землю в тій хвилі звалили

і видерли серце народне мені,

а в груди державне вложили.

 

Рожеві дали окуляри на ніс,

убрали в картуз і шинелю,

ордери пришили і повно рублів

набили в комори портфелю.

 

І баки забили кадилом мені,

ще й нагородили декретом,

що я вже совєтніком штатським тепер,

а не українським поетом.

 

Я встав і дивуюся: я чи не я?

Ні, я! Не загинув я марно!

От любе життя, на Вкраїні гаразд,

і всюди в Росії прегарно.

 

А відьми танцюють, а відьми кадять,

розкішна ціла вечорниця –

і все мені шепче Маруся Чурай:

«Так нині чаруємо Гриця!..»

 

І ходжу я гордо по Лисій горі,

дивлюся, а там у кропиві

лежить собі серце народне моє, –

кругом же собаки з’їдливі.

 

Підняв я єго, до грудей притулив:

«Прощай, моє серце народне!

Мене зогріває все ласка чужа,

а ти вже зогріти не годне...

 

Та псам на поталу тебе я не дам, –

багато ти в світі любило, –

а десь заховаю в архіві своїм

і буду хоч згадувать мило...»

 

І взяв я те серце, в папір загорнув,

поклав у мішечок порожній,

щоб хто не побачив у мене єго,

бо я собі «благонадьожний»...

 

Десь сич закричав, і втім я стрепенувсь...

Дивлюся, а я між корчами

у темнім саду при палаті царя

гадаю думки за думками...

 

Це вірш зі збірки «Подорож до Києва», виданої ще 120 років тому, а яким все ж досить актуальним він є саме тепер.

 

Стосовно поетичного доробку Осипа Маковея, не слід забувати, що саме він є автором пісні «Ми гайдамаки». Ось які зворушливі слова стосовно цієї пісні знаходимо в авторів книжки-альбому: «Ця пісня якось особливо врізалася в душу в грудні 2013 року, коли почули її біля Адміністрації Президента в Києві у бурхливі дні Революції Гідності. Запам’ятався такий штрих: біля вогню сидить кілька чоловіків: один – у шароварах, з вусами і козацьким “оселедцем”, інший – у формі упівця, ще один – у військовій формі “афганця” радянських часів. Так і здавалось тоді, що на цьому маленькому клаптику зібралася, сконцентрувалася у передчутті чогось дуже важливого вся історія України. З боку вулиці Грушевського підійшла група молодих хлопців: стройовим маршем і співом: “Йшли діди на муки, йдем і ми, правнуки…”. І пішли, і віддавали свої молоді життя. Слова цієї пісні виявилися пророчими. Ні ми, ні, мабуть, ті, що співали, не знали тоді, що ця пісня, яка гартувала дух і кликала до боротьби – Осипа Маковея. І не лише його слова, а й музика також. Її давно вважають народною, а це – найбільше визнання для поета».

 

Серед ілюстративного матеріалу дуже багато авторських світлин Йосипа Марухняка. Є багато пізнавального матеріалу. Деякі світлини видобуті з таких глибин, що в інших місцях їх годі знайти.

 

З певністю можна сказати, що видання «Границі долі Осипа Маковея» гідно вписалося у відзначення 150-ліття від народження видатного українського письменника.

 

 

 

 

Додаток

 

Осип МАКОВЕЙ

 

РУСАЛКОВА ВОДА, АБО ПОЕЗІЯ

 

(Підручник для молодих поетів)

 

Передмова

 

Відколи жиємо на світі, ще ніколи не було в нас стільки поетів, як є тепер. На сто гімназистів половина пише і друкує вірші; до них прилучається чимраз більше дівчат з прекрасними псевдонімами, як «Незабудька», «Астра» і т. п. Але в їх поезіях видко ще подекуди невправну руку. Тому я видаю малий підручник для молодих поетів, щоби вони не ходили напомацки.

 

Заголовок до цього підручника я позволив собі взяти з найбільшої у нас трагедії (на 290 сторін друку, великої 8-ки) В.Пачовського «Сон української ночі». Він називає поезію русалковою водою, або водичкою з русалкової кринички – а мені то дуже сподобалося.

 

Поезія може бути двояка: одна така, що поет пише, аби писати, і се називається «штука для штуки»; а друга – суспільна, поезія артистів з горожанським почуттям, і вона – після прекрасної вигадки В.Пачовського – називається «кров України з водою русалок». Але на ті поділи поезії не дуже треба зважати; кожний нехай пише, як знає, а хоч би й не знав, то нехай таки пише; бо поетам все вільно, особливо молодим.

 

§ 1

 

Найважніші правила

 

Коли хто хоче зробити русалкову воду, або поезію, повинен пам’ятати на дві речі: а) що він хоче написати, б) як він то має написати?

 

А) Що писати?

 

Предметом поезії може бути все. Але нема звичаю писати в поезії про те, як прати шмаття, як робити «шницлі» або пироги, як доїти корови і т. п. Математика також не надається до поезії.

 

Зате дуже виплачується писати про всі чотири пори року, про день від сходу сонця аж до заходу, так само про ніч, про природу і про любов. Особливо про любов повинен писати кожен ученик; притім вільно йому описувати все, що до любові належить, бо тепер уже ученики все знають. Але можна ще і по-старосвітськи описувати свою любку, почавши від волосся аж до ніг. Звичайно, голову описується найдокладніше.

 

Є ще для поезії деякі теми необроблені: напр., поетичні дівчата могли би вже розпочати описувати мужеську красу, щоб внести в поезію трохи різнорідності, бо знудилося все читати про жіночу красу. Можна також найменше один том всяких поезій написати про ліжко, куди так приємно покластися по цілоденній праці, по морозі і т. п. Багато поезій з трагічною закраскою можна написати про тісні черевики і про біль жолудка. Взагалі треба шукати нових тем.

 

Б) Як писати поезії?

 

Далеко трудніше сказати, як писати поезії. Тут треба наперед зазначити, що між віршуванням або стихотворством і поезією майже нема жодної різниці. Це повинен пам’ятати кожен молодий поет і не гризтися іншими поглядами на цю справу. Далі треба вивчити ритм, або розмір, то значить, ті трохеї, ямби, амфібрахи, дактилі, що про них десь колись можна почути яке слово в школі. Береться, напр., трохеї:

 

_  _  _  _ 

_  _  _  _

 

пишеться їх на папері і потім підкладається під ті склади слова.

 

Приклад до того:

 

Николай любив Марусю,

А Маруся Петруся,

Ще й Петрусь любив Катрусю,

А Катруся Івася. – і т. д.

 

Звичайно, дбають поети про те, щоби не мішати трохеїв або ямбів з іншими розмірами, але це не мусить бути. Можна, напр., і таке писати:

 

Дзвонять дзвони, дзвонять дзвони,

ідуть з хоругвами,

пливе пісня сумна, тиха,

виходять з ношами.

            (Альманах «На шляху», 72)

 

Коли б хто хотів читати се трохеями, то можна дати на словах наголоси: пливе, сумна, виходять з ношами. Можна також і зовсім не дбати про ніякий розмір, напр.:

 

Глянь лиш, душко, сама

у очі мої без гніву

і почуєш усі кохання божії співи.

            (Там же, 25).

 

У русалковій воді, або поезії, вживають також і римів. Найзвичайніші рими у нас такі: сонце – віконце (сі дві рими нерозлучні), дівчина – калина, рожа – гожа і ін. Сі рими кладуться на кінці кожного рядка. Між римами і попередніми і дальшими словами не конче мусить бути логічна зв’язь, вони є лише тим клеєм, котрим склеюється вірш докупи. О них не так трудно, бо наші дієслова дають тисячі римів, не раз одне і те саме слово з наростком дає з десять рим, напр., про-мовити, від-мовити, на-мовити і т. п. До того приклад:

 

Промов до нього і відмов

його від того та намов,

аби він ті слова сказав,

що я тобі тепер казав...

            (В. Пачовський, «Сон», 109).

 

Рими є мужеські і женські: бик – рик, гук – стук, віл – стіл, гусь – Русь – такі рими називаються мужеські, а корова – здорова, дівчатко – телятко, хлопчина – фартушина – такі рими називаються женські. Добре є перемішувати мужеські і женські рими, тоді «русалкова вода» має ліпший смак.

 

Рими можуть бути складені із двох слів і з фальшивими виголосами, як, напр., у Пачовського:

 

Та й я вже знаю, звідки то

на крилах носять золото;

А я направду виділа

вода золочена була.

Дівчина, як ластівка,

дивиться на козака.

 

А можна також і зовсім не зважати на рими. Напр.:

 

Як погляну я на тебе,

рветься серце в грудях,

як погляну в твої очі,

потопаю в мріях!

            (Альманах «На шляху», 47).

 

Се можна собі позволити особливо у таких пригодах, як отся, коли поет у чімсь потопає і щось у нім рветься. Тоді, звісно, чоловікові не до римів.

 

Ще один приклад для науки:

 

І світ завмер би й став поганим

і людям був би ворогом,

що навіть бог на небі синім

зрік бись бути богом.

            (Там же, 82).

 

В такім тяжкім випадку, де навіть сам бог зрік би ся бути богом, очевидно, все одно чоловікові, чи: ворогом, чи ворогом, тим більше, коли поезія взята живцем з польського.

 

Таких римів, як: лопата – мотика, коцюба – паляниця, весна – калоші – раджу не вживати, хіба що поет нагороджує нам ті промахи якоюсь дуже патріотичною або гуманною думкою і страшними словами.

 

§ 2

 

Строфа

 

Один рядок поезії може бути дуже довгий (напр., гексаметр), але може бути і дуже короткий і складатись лише з одного слова або двох. Приклад:

 

Не верне,

пропало

давнєє кохання:

химерне

зів’яло,

остало ридання.

            (Франц Михайлів).

 

Се скорочування одного рядка може дійти так далеко, що попросту не дається ніяких слів, лише самі точки:.... або зірку* – і то має також велике значення в русалковій воді. Часом такими точками можна сказати сто разів більше, як словами, і тому поети повинні вживати їх якнайбільше. Приклад:

 

Випив, випив гарний хлопець,

П’яний вхопився ліхтарні

………………………………..

………………………………..

 

Кілька рядків один за другим дають строфу. Складати строфки вільно, як хто хоче, і тому я не буду більше над тим розводитися, бо не потрібно.

 

Подаю лише для прикладу одну взірцеву ліричну поезію в новішім стилю, аби показати, що вся сила в короткості:

 

Ми були вдвох:

Ти була рожа,

А я був мох.

Я все дивився вгору

І цілував твою кору.

 

§ 3

 

Мова

 

Від простих людей, що не виробляють русалкової води, треба вимагати без милосердя, щоби знали мову і граматику її. Поети є увільнені від того обов’язку, бо нема сумніву, що проклята граматика часом в’яже їх фантазію і не дає зробити порядного вірша. А вони, як люди, що провадять людськість, що сягають думками далеко дальше, як ми, не мають найменшої потреби в’язати себе якимись граматичними дурницями. Отже, воно все в порядку, коли читаємо: без гніви – до риму: співи, замість без гніву, або: ов, ти не скинув свій мужицький стрій (Пачовський) – замість: свого мужицького строю; або: поїдете на нім, як по ягню, замість на ягняті (що це за їзда по ягню?) і т. п.

 

Натомість вільно поетам видумувати нові слова або уживати незвичайних. Подаю кілька прикладів з ліпших поетів:

 

«Звелич глумливу твар свою розлукавлену, позп’явся валявою, розточитися раменами, плазуючий люд, обхмарити, розжар, розтужити, заснув сліпович, обжемчужити росою, розбуявілі жита, кручоволоса дівчина, груди горносталі, обтернити, обсльозити, розбільна пісня, синя туга» і т. ін.

 

З поетичних прикрас можна уживати ще старосвітських порівнянь, напр., дівчина – як калина, сонце, зоря, голубка, але й нині не годиться ще казати: моя мила, як ворона, сорока або сова. З більшим успіхом уживають тепер порівнянь не зовсім певних і ясних, напр., у Пачовського:

 

Чи чуєш, як серце кигоче,

а сліз вже нема до розплачу.

В тебе на устах ще сміх,

позолочений оріх (?!)

ще не тиканий.

Ліс шумить від яру на ялину яру,

Явір підгризає з корня горносталь;

Через поговори нам пішлось на горе,

Ми «собі не пара» людям щастя жаль!..

 

Тут особливо над тим нещасним явором та горностаєм можна довго думати і не здогадатися, про що йде. В русалковій воді се виходить дуже гарно, таємничо.

 

Коли ж би деякі порівняння і символи були вже занадто неясні, то можна при кінці книжки подати відповідні пояснення, так, як це зробив д. Пачовський у «Сні укр[аїнської] ночі»:

 

«Сліпе дитя – український люд.

Русалкова вода – поезія.

Цілюща вода – освіта.

Золотий вінець – ідеал народу.

Нитка золота – народне почуття.

Мрака, дим сірковий – отуманення козацьких борців за кращий лад – дрібничними хибами і т. д.

Підчоловік – товпа, люд.

Русалка ясних зір – муза своєрідної поезії української».

 

Можна також уже і в нас писати про тихий крик і крикливу тишу, зимний окріп і гарячий лід, про шум звізд і плач землі, про те, як осінь дзвонить і т. п. Приклади:

 

Меланхолійна осінь йде і дзвонить,

дзвонить, дзвонить.

            О. Луцький.

 

Довкола неї тиша така, що

дзвоном дзвонить.

            Б. Лепкий.

 

Раджу також уживати гри слів за прикладом Пачовського:

 

Може мати, коли Мати

може мати

Може Мати зможе мати

силу встати.

            (Сон, 11).

 

Мені така гра слів страшенно подобається, і тому я позволяю собі подати ще два приклади, сим разом з не виданих ще поезій одного молодого поета:

 

Моя мила, ти без мила

руки мила,

а я їх поцілував

(четвертого рядка ще немає).

 

На березі на березі

свище пташка срібнопірка,

а на сіні їсть насінє

горобець і плаче гірко...

 

Яке ж то гарне!

 

§ 4

 

Видання збірника

 

Кожному поетові раджу видати свої поезії разом, книжкою. Коли б на книжку було поезій замало, можна за прикладом новітніх галицьких поетів брати польські вірші перекладати і подавати за свої, аби збірка була більша. Можна бути певним, що на тисячу читачів ледви який один відкриє сю тайну, а на одному чоловіці порядному поетові не залежить.

 

У збірці треба поробити відділи з відповідними заголовками, напр.: І. До моєї Дзюні. II. До моєї Киці. III. До моєї єдиної Стефці. IV. До моєї Музи. V. З днів журби перед першим. VI. Чотири пори року і т. д. Але найважніша річ: винайти відповідний заголовок для цілої збірки. Він повинен читачеві сказати відразу, що в збірці є, чи перли, чи діаманти – аби люди мали охоту купувати. Тому що молодим поетам тяжко дібрати заголовок і дехто міг би подати який скромний, я раджу вибирати один з таких:

 

З мінералогії: Моє золото. Мої бриліянти. Сапфіри. Туркуси і т. п.

 

З ботаніки: Рожі. Незабудьки. Фіалки. Вінок і т. п. Сі титули добрі для поезій поеток.

 

З акустики: Сорокаті звуки. Грім. Луна. Симфонія і т. п.

 

З астрономії: Сонце. Місяць. Зоря. Уран і т. п.

 

Взагалі титули повинні бути гарні і відповідні до вдачі поета і його русалкової води.

 

До збірки треба додати гарний портрет автора. Якось приємно взяти книжку в руки і бачити його лице та підпис. Ідучи до фотографа, треба вбратися фантастично, треба вміти сісти відповідно і зробити небуденну міну. Нехай кожний читач відразу бачить, що не з Грицем справа, і має РЕСПЕКТ!

 

Друк для збірки повинен бути дуже маленький, особливо у ліричних поезіях. Завеликий друк розсаджує їх, а вони занадто делікатні. Коли хто не годен читати такого дрібного друку, такому треба додати до збірника побільшуюче скло.

 

Книжку треба продавати оправлену в лубках. Найкращі лубки є з телячої шкіри; вони м’які і на них може інтролігатор показати, що знає.

 

Ціну за збірку треба ставити якнайвищу, аби кожний бачив, що поет сам себе знає цінити і людям велику ласку робить уже тим, що промовляє до них.

 

Подавши такі цінні поради молодим поетам, я маю надію, що у нас тепер русалкова вода буде вироблятися en gros і що наші поети злучаться у «Товариство для виробу русалкової води, зареєстроване з необмеженою порукою», щоби діло вести розумно і систематично.

 

(1906)

 

(Фейлетон «Русалкова вода, або поезія (Підручник для молодих поетів)» вперше надруковано в газеті «Руслан», 1906, 14, 15, 17 жовтня. Текст друкується за виданням: Маковей О. Твори: В 2 т. / Упорядкування О.В.Мишанича. – К.: Дніпро, 1990. – Т. 2: Художня проза. – С. 394–401).

 

 

 

Осип МАКОВЕЙ

 

ЖУРБА ПОЕТА

 

Ученик шостої гімназіальної класи, Василь Тягнибіда, лежав собі у вакації в саду під деревом і спочивав по обіді. Прижмуривши очі, він думав то се, то те, коли нараз осінила єго муза і подиктувала єму несподівано гладкий вірш:

 

Ой лежу я під деревом

Та догори черевом,

А в череві пироги,

А я собі:  ги-ги-ги!

 

Сей вірш, що впав єму в голову, мов з неба, так єго утішив, що він зірвався на рівні ноги, засміявся, з надмірної радості, викликаної і пирогами, і віршем, і сказав собі з гордістю: «Я – поет!». Ся гордість вигнала єго зараз із простого саду до більше поетичного лісу, де він усів собі під сосною і глибоко задумався.

 

Було-бо й над чим подумати! Доки Василь Тягнибіда був собі звичайним учеником, доти й міг зватися, так, як єго охрестили і як батько звався; але відколи став поетом, він не міг під поезіями підписуватися так по-простому, Тягнибідою; треба було видумати гарний псевдонім, котрий сам собою був би чистою поезією. От єго два товариші пишуть поезії і найшли собі такі чудові чотири псевдоніми, як Недоленко, Яворенко, Дуброва і Калина. Хоч єго правдиве прізвище, Тягнибіда, змістом не було гірше від Недоленка, але не було в нім такої милозвучності; було воно просте і, нігде правди діти, грубо прозаїчне. Тягнибіда! Поет Василь Тягнибіда! Ні, се не може бути, треба придумати псевдонім.

 

Добрий псевдонім тягне з душі поета вірші, як нитку з клубка; так і за першим Василевим віршем пійдуть шнурочком поезії одна за другою, щораз кращі.

 

Який же би тут псевдонім видумати? Молодий поет глибоко задумався; дивився з-під лісу, як далеко на полі жали люди, як сонце ішло з полудня, але думка була у него все одна: псевдонім!

 

Найкращий був би такий, що нагадував би ліс. Може, Сосновський? Сосненко? Смеречинський? Е, ні! – адже так багато людей називається! Може би, Дубровський?.. Калина – отеє гарне; що ж, коли вже товариш так називається. Лісовик – ні, се погане. Василь Бір – так, мабуть, ще ніхто не зветься. Але чому Бір? Німці будуть гадати, що то Bier – пиво. Се не добре. Яворенко – чудовий псевдонім, але вже товариш має єго.

 

То, може би, пташачий псевдонім? Голубенко, Голубович, Василь Соловейко, Ластівка, Орловський, Сокіл, Соколенко – от Соколенко був би гарний псевдонім. Василь Соколенко, найславніший по Шевченку поет України, родився в Болотиськах дня 3 серпня 1889 року і учився в українській гімназії... Бігме, се гарно!

 

Василь Соколенко встав з-під дерева і простяг руки догори, мов до лету. Але не злетів, тілько пішов стежкою у поле. Тут єму насунулись на думку інші псевдоніми, незвичайно поетичні; побачив блават і подумав, чи не гарно було б назвати себе Василем Блаватом? Але чому б не Польним Маком? Се ж так гарно! Тілько як же такий псевдонім класти під першу поезію, де говориться про пироги? Поезія весела, висказує глибоке і правдиве чуття, але під нею псевдонім Блават, Мак – не до речі. І Соколенко також ні. От клопіт!

 

Іде Василь полем і бачить, як люди працюють. Находить на него журба, що люди так мучаться, і з тим спадає єму на думку псевдонім Журбенко. Се буде подібне до Недоленка і так само багате змістом, а притім українське. Але тілько згадав він свій веселий вірш про пироги – і зараз зміркував, що під ним ні Тягнібидом, ні Журбенком, ні Недоленком, ні жодним подібним псевдонімом підписуватися не випадає. Хто написав веселу і глибоко відчуту поезію про пироги? Поет Василь Тягнибіда-Журбенко! Гарний мені Журбенко!

 

Треба щось інше придумати. Може би, по батькові? Василь Іванів. Таким іменем пошанувалося би батька. А мама чим гірша? Василь Паращин – е, ні, се не гарне, хоч мама добра...

 

Зажурився Василь не на жарт, поки знову нагадав собі Соколенка. Він рішався прозвати себе таки Соколенком, а на другий день почав думати над тим, як би то докінчити так гарно почату поезію про те, як він, наївшися пирогів, лежав собі веселий під деревом догори черевом.

 

1907

 

(Фейлетон «Журба поета» вперше надруковано в газеті «Руслан», 1908, 25 грудня. Текст друкується за виданням: Маковей О. Твори: В 2 т. / Упорядкування О.В.Мишанича. – К.: Дніпро, 1990. – Т. 2: Художня проза. – С. 411–413).

 

 

07.11.2017