Західна Україна для панської Польщі була колонією, аграрним придатком, звідкіля польська шляхта здобувала собі міліонні прибутки.
Ясновельможним панам, зрозуміло, не було діла до небачених злиднів, страждань українського селянства. Навпаки, заправили польської шляхти видумували все нові і нові засоби для того, щоб з одного боку закріпити своє панування над Західною Україною, що була насильно загарбана білополяками, а з другого боку — ще більш висмоктувати останні соки з трудового селянства, перетворюючи його на свого раба.
Боягузливі керівники панської Польщі, як вогню боялися революційних виступів селянських мас і з перших же років існування шляхетської Польщі придумували всілякі методи для того, щоб тримати в ярмі народи загарбаної Західної України і Західної Білорусії.
15 липня 1920 року в момент смертельної небезпеки для уряду польської шляхти і буржуазії, варшавський сейм ухвалив, так званий закон про земельну реформу в Польщі. Цей закон обіцяв селянам землю, але коли небезпека для польської шляхти, на її думку минула, — закон про земельну реформу був змінений новим законом про військову колонізацію західно-українських і західно-білоруських земель.
Вже 17 грудня 1920 року уряд Вітоса видав закон про військову колонізацію так званих "східних окраїн" тобто земель Волині, Полісся і Східної Галичини. Захопивши силою українські і білоруські землі, польська шляхта задумала укріпитись на них. Крім війська, дефензив і поліції насаджувались озброєні осадники, які мали оселитись постійно на загарбаних землях і завжди тримати місцеве населення "за морду". Тодішній польський міністр Скульський навіть не прикривав цілей польської шляхти цінічно визнаючи в сеймі, що "за 50 літ навіть зі свічкою не знайдете в Польщі українця і білоруса".
Закон про колонізацію полягав у тому, що територія Західної України і Західної Білорусії заселялась "надійним польським елементом". Польський уряд і контрреволюційний буржуазний націоналіст Пілсудський розраховували шляхом насадження в українських і білоруських селах вірних собі людей, створити міцну опору в особі осадників, які б нещадно розправлялися з революційними виступами селян, грабували їх і нарешті позбавили б українське населення матеріально-економічної основи, потрібної для існування.
Зрозуміло, що до добору кадрів осадників шляхетський уряд надавав серйозної уваги. На осадників добирались офіцери, унтер-офіцери запасу, при чому головним чином "заслужені" і "політично надійні елементи". Значна кількість осадників складалась з колишніх легіонерів Пілсудського.
Отже, на осадників добирались найбільш люті, реакційні, контрреволюційні елементи, на які шляхта покладала серйозні завдання: бути з одного боку — прихованою прикордонною охороною, відіграти серйозну роль у підготовці нападу на Радянську Україну, а з другого військово-політичною агентурою польської шляхти серед непокірного населення загарбаних земель. Але осадники були не тільки агентурою польських панів. Їм надавались всі права для нещадної розправи з "непокірними", тобто з революційними елементами.
Для надання осадникам допомоги, у Варшаві був організований "Державний земельний банк", обов'язком якого було фінансування осадництва. Осадникам шляхетський уряд давав по 30—45 га найкращої землі на кожне господарство і даремно будував їм житлові і господарські будинки.
10 травня 1921 року депутат польського сейму і один із керівників ППС — Маліновський разом з 31 "колегами" депутатами сейму, членами ППС внесли проект до сейму про колонізацію на "східних окраїнах" Польщі. Тоді за пропозицією цих соціал-зрадників із ППС, сейм ухвалив закон про величезні кредити для осадників і зобов'язав всі приватні підприємства постачати будівельними матеріалами добраних осадників.
Починаючи з 1921 року на загарбані землі Волині, Полісся і Галичини потяглися тисячі озброєних осадників — колишні офіцери, легіонери і унтерофіцери — вірні пси польської шляхти. Страхитливою повіддю розлилося осадництво по землях Західної України і Західної Білорусії.
Слід згадати, що вже на 1 січня 1923 року було передано осадникам 230 тисяч гектарів землі — в Східній Галичині, 112 тисяч га на Волині, і 133 тисячі на Поліссі. В 1925 році сейм асигнував нові кількасотміліонні кредити на будівиицтво для осадників. Військова колонізація йшла повним ходом так, що вже на 1 січня 1930 року осадникам було передано понад 1 міліон гектарів західно-українських і західно-білоруських земель.
Пригноблені колоніальним режимом селяни відповідали на осадництво і колонізацію масовим, часто навіть збройним опором. Трудяще селянство всюди зустрічало осадників вороже і зразу ж вступало з ними в смертельну, нерівну боротьбу. Вже в 1922—1923 роках сотні сіл Волині, Полісся і Східної Галичини горіли вогнем повстань проти осадників.
У відповідь на це шляхетський уряд Польщі збільшив на загарбаних землях військові залоги, вислав нові карні загони, ще більше озброїв осадників, особливо кулеметами і гранатами.
На запит одного польського депутата в сеймі наприкінці 1924 року, чому уряд криється з впровадженням воєнного стану на Волині і Поліссі, — тодішній віце-прем'єр Тугут відповів, що "явне запровадження воєнного стану на Волині і в Поліссі і так нічого б там не змінило, а його наслідки були б такі, що на міжнародній арені могли б заперечувати права Польщі на "східні окраїни". Фактично воєнний стан існував тут і без оповіщення.
Навіть депутат сейму Хруцький був змушений 4 листопада 1924 року визнати, що — "на Волині, Поліссі і в багатьох повітах Східної Галичини — шаліє страшний терор. Озброєні банди осадників б'ють усюди і грабують селян і нищать їх господарства".
Осадники нищили українські школи і запроваджували примусове навчання польською мовою.
Важка, кривава і нерівна боротьба трудящого селянства з осадниками тяглась увесь час існування шляхетської Польщі. Ця боротьба розпалювалась часто широкою пожежою, її гасили кров'ю селян, шибеницями і тюремішними казаматами. Проте через деякий час вона знову розпалювалась ще ширше, сильніше і завзятіше, ніж раніше.
Криваві сутички селян з поміщиками, осадниками та військами були в 1932 році в районах Лиско, Лапанаво, Ядаво, Лимаєсево і інших. Боротьба народних мас особливо широкого розмаху досягла в 1933 році. Цим рухом було охоплено все львівське воєводство. Недивлячись на те, що польським урядом для придушення народного руху були вислані регулярні війська, все ж придушити селянський рух не вдалося. Селяни під час цієї боротьби домоглися часткових успіхів, хоч вони не були закріплені. Розігнавши поліцію, селяни розійшлись, що спритно використав уряд, який потім у потоках крові потопив усякі спроби протесту проти соціального і національного пригноблення.
Хоч в останніх роках на Волині і Поліссі панував страшний колоніальний режим, проте всім трудящим відомо, що боротьбу селян з своїми лютими ворогами — осадниками по селах Волині на весні 1936 року шляхетський уряд "ліквідовував" шибеницями і масовими розстрілами селян.
Осадники виконували роль поліцаїв, шпигунів. Вони сповіщали дефензиву про щонайменший прояв невдоволення селян існуючим режимом. Ці здегенеровані п'яниці пропивали кожного року великі гроші, але за вірну службу шляхетський уряд компенсував їх новими кредитами і безповоротними позичками.
Селяни села Жукотина, Туринського повіту ніколи не забудуть важких днів, коли польська шляхта разом і осадниками глумилися над ними. Це було в 1939 році. Ранком у селі з'явився автомобіль з офіцерами та поліцією, які разом з осадниками почали обстрілювати із кулемета село. Немаючи зброї селяни залишали на призволяще свої хати, ховалися з маленькими дітьми в горах. Вони шукали для себе притулку в сусідніх селах і звідти бачили, як здіймався в небо чорний і густий дим. То горіло село Жукотин.
Не тільки палили, а й страхітливо катували бандити селян. Павлові Зіничу і Миколі Голотякові живим виколено очі, а натомісце установлено камінці, а потім облили їм голови гасом і підпалили.
Там, де стояли хати селян, де зеленіли кучеряві дерева, стала голою і чорною земля. Із 170 дворів спалено 134.
В селі Ногачів, Яворівського повіту селяни з обуренням росповідають про звірства, які чинили осадники над селянами. В цьому невеликому селі протягом декілька років було заселено аж 24 осадники. Кожному з них через банк видавалась велика сума коштів на "обзаведення". І до того малі наділи українських селян урізувались і кращі масиви землі, ліси переходили у власність осадників. Крім великої кількості зброї, якою постачались осадники, вони ще мали поліцейські дубинки, якими полосували "непокірливих". Ми навіть боялися, розповідають селяни, проходити повз двір осадника, щоб не бути побитими. Осадники в цьому селі весь час піячили примушуючи батраків і бідних селян працювати на них.
В Рава-Руському повіті осадники, які відзначались у знущаннях над українським населенням нагороджувались урядом медалями. Як вірні холопи служили польській шляхті їх мерзенні наймити — осадники.
Служаки польської шляхти — кати трудящих колишньої Західної України і Західної Білорусії — осадники намагалися перешкоджати трудящим в їх великій роботі вже з приходом на західно-українські землі Червоної Армії. Ось, наприклад, у селі М'язів, Глинянського району банда тамошніх осадників вперто переховувала у себе зброю і офіцерів.
Звільнені трудящі західних областей України ніколи не забудуть звірячих дій своїх запеклих ворогів, наймитів польської шляхти — осадників.
З приходом Червоної Армії українські селяни разом зі всім на родом звільнені спід панського ярма і разом з цим від халуїв польської шляхти — осадників. Трудяще селянство знає один шлях, по якому воно піде до радісного життя. Це шлях — шлях до комунізму, під керівництвом рідної партії Леніна-Сталіна.
[Вільна Україна]
26.02.1940