Моя історія стосунків із мовою досить проста. Росла я у Львові та на узліссі, у змішаній родині бандерівців і окупантів. Оцей приклад співжиття, любові та настороженості, безвиході і свободи вибору, закритих кордонів та відкритих думок, вочевидь, дається взнаки досі.
Я, до прикладу, все одно відшуковую таємниці ладу поміж моїми дідами — шкода, що не спромоглася це з ними обговорити. Може, деякі питання виринають лиш згодом.
Ярина Ясиневич,
членкиня Ради Реанімаційного пакету реформ, учасниця мережі АНТС
Хоч мовний вибір був чи не найпростіший для мене, совєцька держава все одно ходила за мною назирці.
Мама, росіянка, українську мала перфектну — як усну, так і письмову. Врешті Львів устиг зробити з неї галицьку міщанку і додати мову в перелік рідних. Але читати-писати учили мене дідусь із бабцею — і це виявилася російська. Потім прийшли вірші Шевченка, які я переписувала, і плутанина між «и» та «і», котру довго пояснював тато.
А новозбудована школа, де на класів 15 лиш 5 було російськомовних, зустріла мене «вигідною» пропозицією: хочеш носити кольорові банти та сині фартушки — йди в російський клас. Ні — маєш коричневі банти та сумну темну форму з чорним фартушком.
1987-й рік, Союз впаде за пару років, але вчителька деякі мої слова називає сільськими (вони є у словнику, і не в розділі «говірка» чи «діалект»), пропонуючи концепт суржику як міського просунутого мовного продукту.
Російську для нас викладали як іноземну: розбивали клас на менші групи, окремо ми вивчали російську літературу (яку потім перейменували на світову майже механічно, і лише в 2000-х додали справді більше світової під несамовиті крики про позбавлення дітей унікальної спадщини).
Втім, я не мала складного досвіду батька, який з україномовної школи мусів умить перейти на російську в університеті, чи навіть моєї свекрухи, котру русифікували ще в училищі. Мене мали русифікувати ще в школі, щоб легше було в університеті.
Ще кількадесят років — і, вочевидь, ми у Львові мали б ту ж мовну ситуацію, в якій нині у Києві зростає мій син.
Не добита совком економічна ініціатива на Галичині (приватний бізнес у нас був до окупації 39-го, а, по суті, в тій чи іншій нелегальній формі — до повного опанування колгоспами десь аж наприкінці 50-х), на мою думку, зумовила ту мовну гнучкість Львова, який продаватиме вам товар чи сервіс зручною для вас мовою, але водночас стійко захищає свої мовні права.
Натомість столиця в перший візит зустріла мене відмовою продати буханець, бо пані за прилавком «не понимает» слово «хліб». Ні, не родзинки чи цитрину, а звичайний собі хліб. То був 1998 рік — і я досі болісно реагую, коли мене не обслуговують моєю мовою.
Це не бізнесова позиція, а політична, і — як дивно — вона виключно російськомовна.
Того ж року я вперше побувала у Польщі, і навіть звично дратівливий щодо української Перемишль (бо ж депортували звідтіля всіх автохтонів) цілком мене розумів, якщо хотів щось продати.
Комуністична Польща зберегла дещицю приватної власності, а відтак — дух підприємництва. Київ ж іще довго житиме в парадигмі радянської продавчині «вас багато, а я одна», а схід моєї країни й поготів.
Втім не совком єдиним — те, що ми жили в різних імперіях, теж має свій вплив.
І, прийшовши працювати до Міністерства освіти, я зустрілася із тим самим феноменом «відсутності україномовної лексики для вищої школи», як мій тато. Флешбек із 1960-х в нульові був майже шоковим, бо ж свою освіту, де українською вивчала вищу математику, теорію ймовірностей та економіку, і навіть філософію (привіт Дніпровському професору в 2020-й) я здобула без оцих мовних перверзій.
Міністр Вакарчук, професор фізики, знав, як розв’язати проблему вмить. Легка бюрократична перепона: обов'язок подати на звання доцента чи професора власний підручник, та ще й українською мовою, «народила» україномовну термінологію за якийсь там один рік. Звісно, не народила — але російськомовне дисидентство стало невигідним для здобувачів учених звань.
Поряд із зовнішнім незалежним оцінюванням і тестом з української мови та літератури таку політику обізвали «насильницькою українізацією» — байдуже, що іншомовні переклади для ЗНО замовляли менше 2 (двох) процентів українських абітурієнтів зразка 2008 року. Севастополь навіть палив опудало «злобного міністра», а київські медіа йому приписували нецензурні вислови щодо російської мови. Це було вигадкою — вона ставала очевидною для будь-кого, хто спілкувався з професором Вакарчуком, і коли я шукала комунікаційних рішень для цієї проблеми, саме персональні зустрічі з редакторами виявилися помічними.
Але звідки народилася ця теза про зневажливо-хамське ставлення до російської? Пропаганда пояснювала: такі люди не здатні прочитати Достоєвського в оригіналі, їм далека поезія Пастернака, незрозуміла Ахматова. Хами, які використовують мат для опису дійсності. Саме так виглядали свого часу ті, хто з багнетами приніс русифікацію до України. І саме такими русифіковані люди уявляють українізаторів. Тому делікатна мовна політика стала «насильницькою» — і досі цей мем побутує, коли йдеться про зусилля на підтримку української мови.
Росія лякає нас усталеними образами неосвічених більшовиків, надягнувши на них синьо-жовту стрічку. На жаль, деякі персонажі підігрують цьому, але такою не є мовна політика України, котра значно обережніша, ніж у західних сусідів — у тій же Польщі, країнах Балтії, Франції…
А я, живучи у столиці, мрію про мовну толерантність Львова — хоча б. Шукаю україномовне середовище для сина, вчу його захищати свої права, і це починається в Україні з права отримувати освітні послуги рідною мовою (ок-ок, в нашому житті вдосталь боротьби, і в даній ситуації я обираю гривнею, бо маю таку можливість, як, наприклад, оплатити приватний садок чи відвезти автівкою на спортивну секцію).
Прийде час — навчу його читати в оригіналі й російською, й англійською; але маленька дівчинка в мені щоразу тремтить від обурення, коли на Юркове прощання «па-па!» знаходиться хтось, хто уїдливо скаже «здесь нет твоего отца!».
Але тішуся, що моя російська частина родини показала мені приклад поваги до інших, а українська — толерантності. Свого часу вони опинилися без вибору, де жити, але обрали моделі мудрого співжиття.
У час відкритих кордонів і свободи слова, сподіваюся, в нас більше шансів плекати український культурний простір системно та мудро, незважаючи на пропаганду.
Ми сильніші, і це в досвіді наших дідів, батьків і нашому. Не хотілося б такого досвіду для дітей, але дорога до свободи — довга.
09.11.2020