В село Лісоводи, що на Хмельниччині, ми навідалися не просто так. По-перше, у совєцькі часи тут діяв один із «найкрутіших» в СРСР колгоспів. Тож було досить цікаво подивитися, що від усього того багатства залишилося. По-друге саме у Лісоводах колись знімали популярну радянську кінокомедію «Серед високих хлібів» з Євгенієм Леоновим у головній ролі (якщо молодь не знає, Леонов – той самий «пацак», голосом якого розмовляє Вінні Пух із популярного радянського мультика). І третьою, головною, причиною того, чому «Збруч» навідався у це подільське село, є персона Григорія Івановича Ткачука. Останній кермував згаданим суперколгоспом з 1945-го аж до 1989 року. Це завдяки йому колгосп «Україна» став взірцево-показовим господарством. Та й кіно, аби не він, знімали б у зовсім іншому місці. А що Григорій Іванович був ще й правдивим галичанином, читачі вже здогадалися з заголовку.
Черняхівські фібули
Перш, ніж перейти до майже сучасності та товариша Ткачука, трішки подлубаємося в далекому минулому. На самому споді тут знайдемо всюдисутніх трипільців (бо де ж на Поділлі без них?). Є біля Лісовод і скіфське поселення, і парочка селищ та могильник черняхівської доби. Жили тут і наші безпосередні предки – давні слов’яни.
Троянові вали тягнуться аж до Збруча
Найпомітнішою та наймасштабнішою пам’яткою минулого у Лісоводах є Троянів вал. Він тягнеться повз село на десятки кілометрів, аж виходить до Збруча біля Сатанова. Історіки-аматори вважають, що вал позначав кордон Римської імперії й отримав назву на честь імператора Траяна (не дарма ж довкола постійно римські монети знаходять). «Римська» версія не витримує жодної критики: римлян тут ніколи не було, а назва ТрОянового валу походить не від римського імператора ТрАяна, а від міфічного предка всіх слов’ян ТрОяна (того самого, згаданого у «Слові про Ігорів похід»: «Були віки Троянові…»). Що ж до динаріїв-сестерціїв, то це лише свідчення торгівлі вище згаданих “черняхівців” з нащадками Ромула.
Римські монети з поселення черняхівської культури біля с. Лісоводи.
Перша письмова згадка про теперішні Лісоводи датована 1559 роком. Тоді вони належали Гербуртам. Потім – Ліпінським. У 1758 році Домініка Ліпінська вийшла заміж за Войтіха Рациборовського, до якого Лісоводи переходять як її посаг. З цієї родини детальніше згадаємо лише Франца Рациборовського. У 1830-х роках на його замовлення архітектор Казимір Антонович збудував у Лісоводах величний і досить гарний двоповерховий палац. Який він був у свої кращі часи, добре видно на малюнку невтомного мандрівника та художника Наполеона Орди та на світлинах початку ХХ століття.
Палац Рациборовських (рисунок Наполеона Орди, 1871)
В серпні 1914 року в палаці містився штаб 2-ї козацької зведеної дивізії генерала-майора Олександра Павлова.
Є знімки не менш гарного та вишуканого парку. До нашого часу від нього збереглися лише кілька старезних лип і 300-літній дуб, що ріс тут ще з «допалацових» часів.
З колись розкішного паркового декору – місточки, альтанки, скульптури тощо – нині можна побачити лише невеличкий фрагмент якоїсь колони, що сиротливо лежить на березі ставка. Парк насаджений і впорядкований під наглядом Войтіха-молодшого, сина Франца Рациборовського, який 1828 року закінчив агрономічні курси у Львові.
1932 року в колишньому палаці влаштували сиротинець. Звідки і чому того фатального року раптом масово з’явилися сироти, пояснювати не варто. Найвідомішим вихованцем був майбутній Герой Радянського Союзу Борис Сугеров. Про це сповіщає меморіальна таблиця.
Щойно визволили Поділля від німців, сиротинець відновили. То був не простий заклад, а спеціалізований – для дітей радянських офіцерів, які загинули на фронті. Умови тут були набагато кращими, ніж в інших подібних закладах, та й педагогічний колектив підібрався дуже добрий, тож зафіксовано чимало випадків, коли діти з інших дитячих будинків тікали до Лісовод.
В 1970 році в палаці, з ініціативи Григорія Ткачука, створили сільськогосподарське ПТУ для підготовки фахівців для колгоспів Городоцького району. Згодом у 1970-1980-х роках звели додаткові навчальні та виробничі корпуси, гуртожиток для учнів і житлові будинки для викладачів. Під забудову пішла територія палацового парку…
Панський парк (світлина початку ХХ ст.)
Після розпаду СРСР сільська «бурса», де навчали різних трактористів-комбайнерів, отримала статус «ліцею» (ну майже, як у Ніжині alma mater Гоголя). Шляхетна назва ніяк не вплинула на долю колишнього аристократичного гнізда. Тим більше, що товариш Ткачук, який без зайвих роздумів часом викидав мільйони на безглузді гігантоманські проекти, витрачатися на шедевр ХІХ століття чомусь не бажав. Такий-сякий ремонт провели лише 1970 року, коли колишній сиротинець перебудовували під ПТУ. Ремонтники поставилися до об’єкту без пієтету. Були знищені унікальні каміни, розібрано шикарні кахляні п’єци (а навіщо вони, коли проведено парове опалення?). Високохудожню ліпнина або збили, або заліпили тиньком. Різьблене дерево інтер’єру теж замінили на стандартні двері та рами. По тому обмежувалися лише «косметикою».
До середини 1990-х палац уже мало відрізнявся від руїн, тож затіяли реставрацію. Грошей вистачило лише на новий дах і на деякі дослідницькі роботи. З того часу палац стоїть пусткою.
Видно, що тут реставратори намагалися відколупати з-під шарів фарби витончену ліпнину
Із давніх пам’яток Лісовод варто згадати двійко водяних млинів початку минулого століття. Вони стоять на березі ставка, що поряд з палацом. Щоправда, нині води в ставку майже нема.
Один із давніх млинів. Під навісом видно величезні жорна.
Взагалі Лісоводи можна ще сміливо назвати «Ставководами» – через село тягнеться вервечка з шести різнокаліберних ставків.
Ще один млин
З давніх пам'яток варто подивитись і на Покровську церкву 1869 року. Вона цікава передусім тим, що абсолютно незрозуміло, як цей «символ темного минулого» вцілів на терені взірцевого соціалістичного господарства.
Першого колгоспа в Лісоводах створили 16 березня 1928 року. Називався він стандартно й ідеологічно правильно – «Нове життя». Досліджувати витоки колгоспного руху в селі не будемо. Навряд чи це комусь цікаво поза межами села (та й у селі – навряд).
Нас тут цікавить винятково галичанин Григорій Ткачук.
Почнемо з титулів.
Отже, Григорій Іванович Ткачук – двічі Герой Соціалістичної Праці, кавалер 6 (шести) орденів Леніна й ордену Трудового Червоного Прапора, власник купи медалей та низки дрібніших відзнак. Делегат восьми з’їздів КПРС – з XІX до XXVI, а також 7 з’їздів КПУ (ХХ-ХХVІ). Депутат Верховної Ради СРСР цілої купи скликань. Член ЦК КПУ (з 1966 року). Хто ще пам’ятає старі часи, знає – людина з такими реґаліями могла ногою відчиняти будь-які кабінети (за винятком кількох найвищих).
Такий банер прикрашає центр села.
Народився Григорій Ткачук 12 квітня 1918 року на Покутті – в селі Підвербці Городенського (Городенківського) повіту (нині Тлумацького району Івано-Франківської області). «Польський» період життя майбутнього двічі Героя оповитий мороком. Відомо лише, що, народившись у незаможній сім’ї, у молоді літа він наймитував. Щодо «німецького» періоду офіційна біографія викликає великі запитання. Зокрема, в «житійних» довідках вказано, що товариш Ткачук партизанив. Чому такий епізод вписали в біографію, цілком зрозуміло: герой, орденоносець, депутат і делегат «за німців» не міг не партизанити. Якщо у совіцьких партизанах, то незрозуміло, де він на Галичині їх надибав. Тут була зовсім інша «партизанка», належність до якої в радянські часи не афішували.
Після повернення совітів (1944) Григорія Ткачука призначено головою Підвербівської сільради. Під пильним поглядом уполномочєного односельці покірно піднесли руки, голосуючи за колишнього наймита. Але новий голова не довго тішився посадою. Дуже швидко Григорій Ткачук тікає до Городка Камянець-Подільської (тепер Хмельницької) області. Про причини такої поквапливої евакуації житійні біографії мовчать. Навряд чи помилимося, припустивши, що в молодого голови виникли певні тертя з «хлопцями з лісу». Тож від гріха подалі…
Напевне відомо лиш одне: у Городку галицький втікач випірнув бідним, як церковна миша. Згідно з народними переказами, на життя заробляв, торгуючи на місцевому базарчику синькою та сірниками вроздріб. Тобто не пуделками, а поштучно. У ті непрості часи для більшості громадян коробка сірників була не по кишені (та й дефіцит). Тож споживачі купували по потребі 2-3 сірничини вроздріб. Таким чином на кожній «розпотрошеній» сірниковій коробці «прометей» наварював до 50 копійок.
«Спекулював» біженець недовго. Незабаром його призначають головою колгоспу в село Підлісний Олексенець. Офіційної інформації щодо причин такого стрімкого кар’єрного злету немає. Неофіційно це пояснюють повоєнним дефіцитом чоловіків, а також великою популярністю нежонатого галицького красеня серед місцевого жіноцтва.
У липні 1945 року 27-річний Ткачук очолює лісоводський колгосп «Нове життя», який після низки «укрупнень» 1950-х років перетворюється на орденоносну «Україну».
Варто зауважити, що від початку колгосп у Лісоводах мав чималий потенціал. Тут, зокрема, була власна залізнична станція та ще й з чималою вузькоколійною гілкою, з’єднаною з «великою» залізницею. Станція невеличка, але своя! Землями колгоспу проходило також дві важливі автомобільні траси. Ну й подільський чорнозем, звісно. Але у будь-якого іншого голови це було би просто пристойне господарство. Не більше.
Коли недавній наймит очолив колгосп, на банківському рахунку господарства не було й копійчини, а все майно складали півдесятка старих шкап, корова, пара волів, два десятки плугів і півтора десятки борін. Багатство – хоч вішайся. Для останнього на колгоспному балансі, до речі, було ще й сім мотузок. Може, інший голова так би й учинив. Але не Ткачук. Бо, крім неабиякого бізнесового хисту, він мав ще одну якість, якої бракувало його подільським колегам – на той час підсовіцький стаж Григорія Івановича налічував трішки більше двох років. Тож ні колективізації, ні розкуркулення, ні голодомору він не знав. А, відповідно, система ще не встигла витравити в ньому почуття господаря власної землі і не перетворила на кріпака, який працює винятково з примусу.
Показовий факт. Під час першої «ревізії» своїх володінь він побачив, що й без того нечисельний реманент (згадані вище плуги та борони) валяються на господарчому дворі просто в багнюці. Молодий голова, поплювавши на долоні, сам все привів до ладу – не лише переніс залізяччя під навіс, але й встановив його на дерев’яні підпори.
Розводитися, яким добрим господарником був Ткачук, не будемо. Зауважимо лише, що, крім якісної організації праці, він час до часу знаходив нестандартні способи заробити гроші для колгоспу «на рівному місці».
От хоч би такий приклад. Хто перетинався з тваринництвом, знає, що коров’ячий чи свинячий гній ніхто на поля відразу не вивозить. Він має «вистоятися». Отож біля кожної ферми можна спостерігати величезні відстійники, повні відходів життєдіяльності тварин. Якось у перших числах березня на початку 1970-х Ткачук звернув увагу, як вони аж парують теплом. Зметикувавши, що то ж практично готовий парник, він наказав насипати поверх гною шар землі та посіяти петрушку з кропом. І вже на початок квітня вдалося зібрати чималий урожай. Зелень мерщій завантажили до «кукурузника» і відправили до київських та московських крамниць. На той час пальне в СРСР коштувало копійки, його було хоч залийся. Тож транспортні витрати у цій оборудці наближалися до нуля. Натомість господарство отримало чималу суму готівкою, а не по «безналу», за який у ті часи складно було щось купити.
Звісно, що святим Ткачук не був. Як і більшість успішних радянських менеджерів, він відзначався досить жорстким і авторитарним стилем керівництва. Не бракувало і традиційних для планової економіки «приписок». Щоправда, тут вони були дещо специфічними.
Наприклад, по смерті Григорія Ткачука виявили кілька «підпільних» молочних ферм. Ні, молоко з них не крали. Та й де в радянські часи можна було реалізовувати промислові партії «лівого» молока? «Нелеґальне» молоко здавали державі по державних же розцінках як продукція «леґальних» корів. У наш час така оборудка здається безглуздою. Але не за «совка». Завдяки такому «доливу» леґальні лісоводські корови, за звітами, були значно продуктивніші за своїх рогатих сестер із інших колгоспів. Схожа ситуація була і з зерновими. Землі, за документами заболочені, на практиці були давно осушені й активно використовувані.
«Дуті» рекорди виливалися в абсолютно реальні нагороди як для самого голови, так і для рядових колгоспників. А головне – це давало Ткачукові доступ до дефіцитних в СРСР «фондів» – сільськогосподарської техніки, запчастин і «товарів народного споживання». Тому в 1970-1980 роках лісоводські модниці могли дати фору гоноровим киянкам і москвичкам.
Яскравий приклад. Ще у 1970-х роках територією Городоцького району проліг славнозвісний магістральний газогін Уренгой-Помари-Ужгород. Але аж до початку 1990-х того газу ніхто тут і не нюхав. Мешканці району мусили користуватися зрідженим. Блага цивілізації мали лише в Лісоводах. Чиновники не змогли відмовити заслуженому та пробивному Голові, що клопотав за колгоспників, кожен другий із яких коли не ударник, то рекордсмен.
Школа в Лісоводах
Ткачук, як мало хто з радянських господарників, знав, що таке (по-теперішньому) PR «і з чим його їдять». Яскравий приклад – уже згаданий фільм Одеської кіностудії «Серед високих хлібів». Скільки зусиль і коштів довелося витратити Григорію Ткачукові, аби кіно знімали саме в Лісоводах, а не деінде, нині ніхто вже не скаже. А фільм прославив і без того відоме село на весь Союз (а з ним, звісно, і голову колгоспу). А слава, своєю чергою, успішно конвертувалося у ще щось дефіцитне й корисне.
Подяка Г.Ткачукові як консультанту фільму «Серед високих хлібів». За кадром залишилося, що коштом колгоспу було забезпечено розквартирування та харчування персоналу, транспорт і створення декорацій
Як і будь-який успішний лідер, Ткачук, звісно, не був позбавлений марнославства. Розповідають, що десь у 1960-х, коли його колгосп уже «гримів» в Україні, він заїхав на гостину в рідне село. Звичайно ж, з подарунками (кажуть, цілу вантажівку пригнав, аби всім вистачило). Найдорожчого гостинця (престижного чоловічого костюма) Григорій Іванович вручив своєму колишньому господареві, у якого колись наймитував. На тоді той подарунок був десь так, як нині величезна плазмова панель.
Нині Лісоводи нагадують літню жінку «со слєдамі билой красоти на ліце і тєлє». Добротні та доглянуті будинки – такі ж, як і за «кращих часів». Але дорога посеред головної вулиці (звісно, що імені Ткачука) – ніби після бомбардування. А свого часу навіть найвіддаленіші провулки Лісовод могли похизуватися ідеально рівним покриттям. Те саме стосується й парканів. Тоді замість розмаїтих штахетників і плотів усім колгоспникам встановили пристойну чавунну огорожу. Вона й досі така, як за Ткачука (дивно, як такий скарб провтикали «металісти»). Але фарбу востаннє цей паркан бачив чи не за першої каденції Леоніда Даниловича. Втім, вулиці чисті, прибрані й охайні. Як і береги чисельних ставків.
Більша частина цієї чималої споруди нині стоїть пусткою
Впадає в очі величезна й порожня 5-поверхова «коробка» районної лікарні. Як розповіла місцева жителька, нині власне лікарня займає заледве один поверх. Решта – пустка. Чималий спортивний комплекс теж волає до неба про терміновий ремонт. Але, на превелике здивування, він виявився діючим! Будемо сподіватися, що всередині царина тутешнього спорту виглядає набагато краще, ніж зовні.
А от Будинок дитячої та юнацької творчості (колись «палац піонерів») і зараз виглядає нівроку. Може, завдяки бронзовому бюсту Григорія Ткачука перед головним фасадом? (Сучасна молодь, мабуть, не знає, що, згідно з положенням про звання Героя Соціалістичної Праці, двічі героя мали ще за життя саме так увічнити за місцем народження). Але Ткачук задіяв усі свої зв’язки та впливи, щоби погруддя поставили в Лісоводах а не в рідних Підвербцях. Мала батьківщина Голови мусила обмежитися меморіальною таблицею.
Грандіозний «піонер-палац» (не у кожному великому місті такий був) тут теж з’явився не просто так. Пробиваючи встановлення прижиттєвого пам’ятника саме в Лісоводах, Григорій Ткачук заздалегідь подбав про те, на якому тлі буде хизуватися його бронзова копія.
Прапор замість Леніна
З віянь сучасності – велика кількість національної символіки й опустілий «ленінський» постамент перед правлінням. Тепер замість вождя російських більшовиків тут український прапор і світлини «Небесної Сотні». Але, попри «ленінопад», копія ордена Леніна на фасаді будівлі збереглася. Врешті решт лісоводці заслужили цю нагороду мозольною працею.
Правління колгоспу з опустілим постаментом
До речі, будинок правління фігурує у перших ж кадрах уже згаданого кінофільму «Серед високих хлібів». Саме на її тлі мчить колона вантажівок, у кузовах яких ідуть до вільної праці радісні радянські колгоспники, виспівуючи «Ти ж мене підманула»…
А це кадр із фільму
На жаль, знайти хоч кого, хто брав участь у велелюдних масових сценах “Хлібів”, не вдалося. І це не лише тим, що кіно знімали понад чотири десятиліття тому. Все набагато простіше. Правдивих селян на знімальному майданчику майже не було. Колгоспникам і без кінозйомок було чим зайнятися посеред літа, коли «день рік годує». Тож із «аборигенів» у зйомках була задіяна переважно місцева інтелігенція – вчителі, культпрацівники тощо. Більшу ж частину масовки набирали в райцентрі і щодня привозили автобусами.
Гасло над дверима школи у наш час має особливе значення
Зате пощастило познайомитися з дядьком Миколою (принаймні так він назвався). Старожил показав будинок, де колись жили кіноартисти, та похвалився, як ще хлопчаком у самого Євгена Леонова поцупив рибальські гачки:
- Після зйомок Леонов вирішив розслабитися та трішки порибалити, - згадує добродій Микола. – Тим більше, що він жив майже на самому березі ставка. Закинув вудки, трішки посидів… А потім кудись відійшов. А ми, пацани, поруч купалися. «Безхозні» вудки виявилися величезною спокусою. Ні, вудки ми не поцупили. А от гачки, величезний тоді дефіцит, зрізали, а потім знову закинули вудки у воду. Леонов повернувся, приліг на березі і пильнує собі за поплавцями. Вони, звісно, стоять, як вкопані. А ми, хлопці, за тим спостерігаємо з кущів і сміємося собі… Нарешті він вирішив перевірити наживку. А там ні наживки, ні гачків…
- Сварився? - запитую.
- Та ні, - відповідає пан Микола, - сміявся. А за кілька днів десь дістав повну сірникову коробку гачків, відловив нас на ставку і подарував нам гачки, попросивши "больше так не делать".
Один із ставків і будинок, де, як запевняють старожили, мешкали артисти.
Маю підозру, що насправді пан Микола до тієї історії – жодним боком. І лише розповів зайді-журналісту популярну місцеву байку, хіба що зі собою у головній ролі.
***
Світлини автора.
Автор висловлює подяку бібліотекарю Інтернет-центру Городоцької ЦРБ Тетяні Бойко за надані матеріали з історії колгоспу «Україна» (с. Лісоводи) та за світлини палацу Рациборовських початку ХХ ст.
19.02.2015