Микола Горох, автор книги «Золото – державі! Торгсин у радянській Україні, 1931–1936».
Історик, старший науковий співробітник Чернігівського історичного музею імені В.В. Тарновського, науковий редактор часопису «Студії Голодомору/Holodomor Studies».
Над темою Торгсину працює понад 10 років. Дане дослідження, викладене в популярній формі і розраховане на широке коло читачів, автор здійснив на основі архівних документів, усних свідчень, мемуарів, досліджень українських та закордонних науковців.
Розмова Z із ним – про діяльність Торгсину в Україні.
Кожен з нас щось та й чув про Торгсин, куди в голодний 33-й в «радянській» Україні люди несли золоті сережки чи хрестики й отримували навзамін трохи хліба. Утім в СССР про мережу крамниць «Торговля с иностранцами» воліли мовчати, натомість за жартівливе розшифрування назви («торгівля синами» чи «Товариші! Революція гине – Сталін істребля народ!») могли й ув’язнити. За неповні шість років свого існування всесоюзна контора висмоктала у «населення» мало не всі сімейні коштовності. Вони частково покрили фінансування потужних об’єктів військової промисловості, що мали виробляти засоби для грандіозного комуністичного походу на світ. Цю «гонку озброєння» прикривали благородним словом – «індустріалізація».
Лише на початку 1990-х, коли архіви привідкрилися, Торгсин як явище почали вивчати історики. Утім комплексного дослідження, яке повністю висвітлило б діяльність цієї організації в Україні, досі не було.
— Миколо, яке особисте відкриття ви зробили для себе в ході дослідження?
— Мене дуже вразило, як одна організація, яка проіснувала менше шести років, з 1930-го по 1936-й, змогла стати ледь не найпотужнішим постачальником валютних цінностей для цілої великої країни. У рік створення (до речі, 18 липня виповнилося рівно 90 років від цього моменту) це була маленька конторка при Мосторгу, яка орієнтувалася на обслуговування іноземних моряків і туристів. Проте вже за рік-два вона стала однією з найпотужніших організацій із торговельною мережею у понад 1000 крамниць по всьому СРСР – і обслуговувала далеко не іноземців. Торгсин перетворився на систему викачування коштовностей з кишень громадян, фактично грабунку. Отже, держава була готова піти на будь-що, аби досягти цілей «індустріалізації».
— Ви присвятили цю книжку «поколінню 1930-х». Певно, розкриваєте в ній долі людей, які опинилися в епіцентрі «радянських перетворень»?
— Так, збереглося чимало спогадів свідків тієї системи, в яких проглядає трагізм ситуації, коли люди відносили не лише останнє: золотий хрестик чи каблучку, кишеньковий годинник чи орден, — а родинну пам'ять разом зі сімейними коштовностями, що передавалися поколіннями від матері до доньки, від батька до сина. Вважаю, що поряд з позбавленням економічної незалежності через пограбування, людей позбавляли цієї своєрідної сполучної ланки між поколіннями, аби забезпечити стратегічне завдання влади – формування «нової радянської людини». Американська журналістка Енн Епплбом у книзі «Червоний голод. Війна Сталіна проти України» зауважує, що історію, культуру, неперервність передачі сімейних реліквій та власне ідентичність люди були змушені принести в жертву, щоб вижити.
— Ви говорите, що метою викачування коштовностей у людей було просування індустріалізації. Чи є доказова база, що вилучені цінності пішли саме на це?
— Радянський Союз конче потребував валюти або коштовних металів. Уже в перші роки господарювання більшовиків золотий запас, що дістався у спадок від Російської імперії, швидко зменшився. Значні кошти були витрачені на підтримку комуністичного та робітничого рухів за кордоном, виплати за умовами Брестського миру тощо. Безконтрольними і невиправдано високими були витрати урядових структур.
Черги по хліб до магазину Торгсину в Харкові (1933 р.) Фото Олександра Вінербергера. (ЦДКФФА України)
На початковому етапі роботи Торгсин претендував на іноземну валюту, яку мали при собі іноземці, зокрема туристи, які відвідували Радянський Союз. Ці кошти потрапляли на рахунки Держбанку, ними можна було розрахуватися за обладнання на Заході чи найняти іноземних інженерів.
Сама назва організації є абревіацією словосполучення «торговля с иностранцами». У радянському діловодстві вживалася назва «торгсин» з її українським та англійським відповідниками – «торгсин», «торгсін», «torgsin».
Згодом на Торгсин поклали завдання з вилучення існуючого в населення побутового золота, срібла, платини, коштовного каміння. «Союзниками» контори були голод та нестача найнеобхідніших товарів. Отримані в такий спосіб коштовності стали одним з джерел наповнення бюджету на рівні з експортом хліба, нафти та інших ресурсів.
У 1937-му, через рік після закриття контори, наукові співробітники Академії наук СРСР підготували посібник з історії розвитку радянської економіки, в якому роль Торгсину зводилася до «мобілізації на потреби соціалістичного будівництва наявних у населення дрібних накопичень коштовних металів».
— Чи можна припустити, що частина цих коштів пішла, по-перше, на особисте збагачення партійного керівництва і, по-друге, на підкуп агентів за кордоном?
— Тема збагачення торгсинівських працівників, звичайно, віднайшла своє відображення на сторінках книги. Працівники Торгсинів часто ошукували клієнтів. Це було дуже легко зробити. Так, оцінювачі цінностей могли потенційно обважити відвідувачів крамниці або занизити пробу металу. Відповідно, утворювався так званий «припек» – різниця між тим, що здали до Держбанку, і тим, що отримав оцінювач. Від населення приймали коштовний метал за однією пробою чи вагою, натомість здавали до Держбанку за іншою. Це були пристойні суми – і можна було збагатитися. У середньому «припек» становив 2–3 г на кожному 1 кг зданого дорогоцінного металу.
Збагачувалася й сама держава за рахунок встановлення фіксованої ціни на золото та срібло, яка була нижчою за світову. У деяких крамницях працівники крали товари: списували чи заявляли про зникнення. Це все осідало в кишенях персоналу контор.
Апогеєм зловживань у Торгсині, без перебільшення, можна вважати справу заступника голови правління В/О «Торгсин» Г.І. Муста, якого звинувачували у привласненні 15 тис. руб. золотом та крадіжці товарів із кабінету зразків. Користуючись хаосом в державі, персонал Торгсину збагачувався, а судово-слідчим органам роками не вдавалося притягти винних до кримінальної відповідальності.
— Хто міг стати працівником Торгсину?
— Звичайно, влада бажала бачити серед співробітників Торгсину висококваліфікованих, досвідчених і політично витриманих працівників, однак таке поєднання зустрічалося доволі рідко. Члени партії переважно були людьми малоосвіченими й не мали досвіду роботи в торгівлі, утім вони були лояльними до влади. Загалом у розподілі матеріальних благ в СССР ключовими були два принципи: приналежність до влади та корисність для «індустріалізації». Оскільки Торгсин безпосередньо працював на «індустріалізацію», будь-який його співробітник мав привілеї, утім постійно перебував під контролем ОГПУ. Частина вищого керівництва контори з часом навіть була введена до номенклатури ЦК. Торгсинівці мали щорічну відпустку, забезпечувалися житлом, харчуванням, медичним і курортним обслуговуванням, отримували високу платню, доплати і пайки. Так, у лютому 1933-го пайок директора прилуцького універмагу «Торгсин» Х.Муравник коштував 10 рублів і складався з 18 кг борошна, 2 кг цукру, 2 кг рису, 5 кг пшона, 2 кг оселедців, 4,75 кг макаронів, 0,5 л соняшникової олії, 1 кг господарського мила. Охоронець цього ж осередку отримав пайок у 5 рублів. Утім, порівняно з місячним пайком вищої союзної номенклатури «А», це була сама скромність. Так, влітку 1932-го такий пайок коштував 147 рублів і містив, зокрема, по 4 кг м’яса й ковбаси, 6 кг свіжої риби, 2 кг сиру; 800 г печеного хліба та 1 літр молока на день, фрукти й овочі.
— Торгсин був державною структурою?
— Так. Він функціонував при Наркоматі зовнішньої торгівлі. Навіть коли відвідувачами Торгсину стали переважно радянські громадяни – жителі Чернігівської, Київської чи Харківської областей – все одно контори залишалися в підпорядкуванні «зовнішньої торгівлі». Торгсин розпочав із портової торгівлі (шипчандлерства), тому його перші представництва з’явилися в найбільших портових містах Радянського Союзу. Потім крамниці з’являються в Москві та інших великих містах Росії і України. У 1932–1933 роках вони масово починають поширюватися по всьому Союзу. До речі, організація мала власні гроші (спочатку – товарні ордери, згодом – товарні книжки) та видавала власну газету – інформаційний бюлетень «Торгсиновец».
Цікаво, що ще до запровадження Торгсину в СССР уже почали інформаційну кампанію для пропагування серед населення добровільної здачі золота. Так, упродовж 1929 року журнал «Комунарка України» надрукував низку світлин зі схожими сюжетами: зображення золотих прикрас, які жмеринські трудівниці «передали у фонд побудови літака», фото усміхненої дружини робітника Харківського паровозобудівного заводу, яка знімає з себе сережки…
— А за межами Союзу існували представництва?
— Так, радянські торгові представники активно заохочували іноземців надсилати грошові перекази родичам та друзям у СРСР. Агітували як етнічних українців, так і представників різних етнічних спільнот, що проживали на території України, – німців, шведів, євреїв та інших. Рекламу Торгсину розміщували у різних виданнях із закликом допомогти родичам пережити «холодну зиму». Були спроби також виступів по радіо в Америці.
— Контори Торгсину були по різних республіках СССР. Чи порівнювали ви їхню діяльність?
— Дійсно, таке порівняння могло б стати надзвичайно цікавим, проте це не входило до моїх цілей у даній роботі. До того ж, бракує системних досліджень про Торгсин в інших республіках. Поза тим, Україна є достатньо показовою, адже плани для неї мало чим поступалися планам значно багатшого московського Торгсину.
— Тобто до осередків надходили плани з центру, скільки вони мають «зібрати»?
— Так. Фактично перед початком кожного року Всесоюзне об’єднання «Торгсин» отримувало план «мобілізації» валютних цінностей (золота, срібла, іноземної валюти, грошових переказів, діамантів), який розподілявся серед республіканських та обласних представництв. Найбільші плани були на 1933 р. – 48 млн рублів, з них 28 млн – план для України. У доповідній голові правління В/О «Торгсин» Артуру Сташевському про діяльність Торгсину в Україні за десять місяців 1932 року вказувалося, що «за своїм економічним становищем Україна володіє сприятливими умовами для широкого розвитку операцій для залучення валюти та валютних цінностей у вигляді побутового золота».
Основний притік покупців очікувався у квітні-червні 1933 року, тобто в пік голоду. На рівні Всеукраїнської контори «Торгсин» ці цифри розподілялися по обласних конторах. Так само, як це було з хлібозаготівлями. У 1932–1933 роках ці плани Торгсину були надзвичайно завищеними. Їх фізично неможливо було виконати. Хоча в 1933-му через мережу ВУК «Торгсин» було отримано немало — 8,5 тонн золота на загальну суму 10,7 млн рублів. Та вже в 1934–1935 роках плани суттєво зменшилися. Але, з іншого боку, здавати вже не було чого.
— Ви зазначаєте, що Торгсин – це один із символів Голодомору. Навіть більше, один із інструментів геноциду. Утім із хлібозаготівлями зрозуміло: можна було зайти в хати, обшукати піч, закутки, двір. А як забезпечували плани «золотозаготівель»?
— Річ у тім, що «мобілізацію» золотих запасів від населення тривалий час забезпечувало Державне політичне управління – ДПУ. Вони шукали тих, хто мав коштовності, і намагалися різними методами їх «вибити». Власників арештовували, тероризували, змушуючи віддати все державі. У книжці детально описуються методи, які вони застосовували. Але це спрацьовувало, якщо коштовностей у когось було багато. Якщо ж у родини був тільки золотий хрестик чи обручка, був інший, на позір легальний спосіб – Торгсин. Коли люди стали перед вибором – померти з голоду чи втратити родинні коштовності, зазвичай обирали друге… Документи свідчать: у 1933 році понад 90 відсотків усього, що купували у Торгсині на Чернігівщині, були продовольчі товари. Переважно борошно і хліб.
Крамниця Торгсину в Дніпропетровську (нині Дніпро) на проспекті Карла Маркса (нині Дмитра Яворницького). 1930-ті рр.
— Моя бабуся в 33-му віднесла батьківський подарунок – золотий хрестик і сережки – в Київ у Торгсин. Взамін принесла додому хлібину.
— Це поширений спогад. За моїми підрахунками, аби придбати в Торгсині у 1933 році мішок борошна вагою в 70 кілограмів, потрібно було віддати 11 грамів хімічно чистого золота. А за 1 грам можна було придбати 7–11 кілограмів борошна. Так оцінювали людське життя. Нарком зовнішньої торгівлі СРСР Аркадій Розенгольц у постанові «Про роботу Всесоюзного об’єднання “Торгсин”» від 4 травня 1933 року визнавав, що своєчасне підвищення цін на товари хлібофуражної групи дозволило протягом першого кварталу 1933 року отримати додаткового прибутку на 3 млн рублів…
До речі, в Торгсинах хліб продавався радянським громадянам дорожче, ніж його реалізовували на світових ринках. Торгувати через Торгсини зі своїми громадянами було вигідніше, ніж вивозити хліб на експорт. Вилучене у селян під час «хлібозаготівель» зерно тут продавали їм же втридорога.
— Що писали з цього приводу в ті роки українські й закордонні журналісти, економісти? Звісно, зважаючи на цензуру… Тобто чи була якась рефлексія в суспільстві?
— Цьому питанню в книзі присвячено цілий розділ, а точніше – епілог, що має назву «На шляху із забуття». У ньому подано огляд того, що відбувалося з пам’яттю про Торгсин у суспільній свідомості. Так, у 1930-ті про нього писали західні журналісти, але між іншим – як про елемент тодішньої епохи. Про організацію згадували в щоденниках, мемуарах, листуванні, донесеннях відомі іноземні політики, дипломати, спеціалісти.
В СССР після закриття Торгсину в лютому 1936 р. про нього намагаються забути. У Радянському Союзі методично реалізовувалася політика, що її українська дослідниця Людмила Гриневич визначає як «примусову амнезію». Відтак уже в повоєнні роки постало нове покоління радянських людей, для котрих 1930-ті рр. асоціювалися виключно з перемогами та успіхами й аж ніяк не з голодом, жертвами чи репресіями.
Утім, українська діаспора щороку, коли надходили роковини Голодомору, згадувала і про Торгсини. Інколи побіжно згадували про це явище закордонні дослідники.
У 1995 році була надрукована перша спеціальна наукова стаття, цілком присвячена Торгсину – російської дослідниці Олени Осокіної, яка зараз мешкає в США. Її авторству, до речі, належить і перша монографія про історію Торгсину на всесоюзному рівні, що побачила світ у 2009 році. Відтоді розпочато цілеспрямоване вивчення цієї структури. У 2000-х з’явилися публікації на цю тематику українського історика Василя Марочка. Він дійшов висновку, що хлібо- і золотозаготівля через торговельні пункти Торгсину були елементами одного процесу.
— Які джерела використовували ви у своїй роботі?
— По-перше, це документи обласних архівів України та центральні київські, більшість з яких опрацьовані вперше. Я вдячний Науково-освітньому консорціуму з вивчення Голодомору при Канадійському інституті українських студій Альбертського університету, який дав можливість мені попрацювати в різних архівах України.
У книжці є мапи та досить інформативні таблиці, де подані статистичні дані стосовно виконання валютних планів та планів реалізації товарів. Вміщено також 75 світлин, деякі з яких публікуються вперше. Таким чином можна побачити, як виглядав Торгсин зовні і зсередини, які документи були в обігу.
Товарний ордер Торгсину – «гроші», які отримували відвідувачі за здане золото та срібло
Ще однією цікавинкою книги є архівні матеріали, які майже 90 років перебували поза увагою дослідників. Це також чимало особистих джерел – спогадів очевидців, мемуарної літератури, де можна поглянути на Торгсин з точки зору відвідувачів, прочитати спомини про їхні думки та переживання.
— Цікаво, чи відрізнялася діяльність представництв Торгсину в різних регіонах УСРР?
— Усе залежало від того, багатий чи бідний регіон. Під «багатим» мається на увазі наявність великих міст. Скажімо, в Києві чи Харкові були так звані «колишні» – чиновники Російської імперії, поміщики, а в них могли бути коштовності. Вони не отримували пайкового забезпечення і мали шукати, як харчуватися. Відповідно, продавали коштовності – і з цього жили. У когось були родичі за кордоном, які виїхали в різний час. Скажімо, на території Вінниччини таких було чимало. Щодо Чернігівщини, то обласна контора тут була не настільки потужною. Навіть однією з найслабших, на рівні з Донеччиною. Відсоток великих міст був незначний – відповідно, у населення не було того об’єму коштовностей, який можна було здати до Торгсину. Поза тим, і Чернігівщина «здала» достатню суму грошей.
— Що СССР отримав від України через мережу Торгсин?
— Товарний ордер Торгсину – «гроші», які отримували відвідувачі за здане золото та срібло. Лише в 1933-му через Торгсин було «мобілізовано» у населення СССР 45 тонн золота. П’яту частину цього дала Україна. За час існування Торгсину у жителів України було скуплено цінностей на понад 59 мільйонів рублів. Для порівняння – обладнання для Харківського тракторного заводу, куплене на Заході, коштувало 15 мільйонів… Дивлячись сьогодні на гіганти промисловості, збудовані в Україні у 1930-х, на думку спадають спогади очевидців – як в обмін на буханець хліба вони залишали в крамницях Торгсину сімейні коштовності, сподіваючись врятувати життя.
Розмовляла Ярослава МУЗИЧЕНКО
ДЛЯ ДОВІДКИ
Книжка «Золото – державі! Торгсин у радянській Україні, 1931–1936» Миколи Гороха опублікована в рамках науково-видавничої програми Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору (HREC in Ukraine) за організаційної підтримки Інституту історії України НАН України, Чернігівського історичного музею ім. В.В. Тарновського. Науково-дослідна робота над книжкою та її видання стали можливими завдяки грантовій програмі Науково-освітнього консорціуму вивчення Голодомору (HREC) при Канадському інституті українських студій Альбертського університету та фінансовій підтримці Фундації родини Темертеїв (Канада).
Нагадаємо, що у 2018-му HREC in Ukraine видав у перекладі українською книжку відомої американської дослідниці і журналістки Енн Еплбом «Червоний голод. Війна Сталіна проти України».
22.07.2020