Цією своєю дебютною статтею – рецензією на публікацію в «Киевской Старине» (1902. Т. 78. № 7/8) оповідання «Сила і краса» Володимира Винниченка, що її "пораяв послати Є. Х. Чикаленко до “Вісника”, бо “Киев. Старин.” не друкує на твори, що містилися нею" – петербурзький студент Лісового інституту увійшов в історію української літератури яко перший критик, котрий прозорливо побачив майбутній масштаб таланту цього письменника.
Наша белєтристична лїтература збагатила ся за останнї місяцї новою повістю: „Сила і краса“1) і вкупі новим письменником д. Винниченком. Чимось новим, сьвіжим і оріґінальним віє від „Сили і краси“; ся повість має те, що примушує читача не лише прочитати її, а ще й перечитати окремі сцени, запамятати деякі оріґінальні вирази. Правда, „Сила і краса“ не суцїльний, закінчений твір, а декілька картин дїйсности, талановито змальованих яскравими, виразними фарбами, правдивих своєю реальністю.
Що-ж надало яскравости „Силї і красї“? Талан, чи випадкова комбінація творчих сил звичайної людини? Кажучи про „випадкову комбінацію“, ми маємо на увазї думку Щедрина, що „оповідання не годен написати тілько ідіот та математик“. Може дрібнїща оцїнка твору дасть відповідь на питання, чи д. Винниченко талан, чи лише не ідіот і не математик?
Зміст „Сили і краси“ — се життя тзв. „жулїків“ (злодїїв) і „гулящих дївчат“, життя, до якого талан Максима Горкого силою власної оріґінальности мов ланцюгом прикував увагу росийського суспільства. Один по одному молоді росийські белетристи силкують ся протиснути ся до сього поки що мало відомого кола соціяльного орґанїзму; по дорозї до його ви зустрінете д. Грабіну, Скитальця, Юшкевича, Милицину і нарештї новомодного Леоніда Арієва. Всї сї добродїї йдуть по стежцї протоптаній Горким; ся стежка доводить їх до брам льохів, то до розчинених горищ; залїзна брама, що віддїлює сьвіт „босяків“ від белєтристів, досить тяжка: вони не мають сили відчинити її й побачити, як живуть сї „загублені душі“. Завдяки сьому „сьвіт льохів“ та „горищів“ нїколи їм не доведеть ся бачити на власні очі, а він цїкавий, він кермуєть ся власним правом, а не правом виробленим широким суспільством; соціяльне життя його кермуєть ся окремим кодексом етичних законів, поглядів на право власности, на правду, неправду…
Тою самою стежкою прямує й д. Винниченко в українській лїтературі, хоч і не перший (Франко, Грінченко, Левенко). Розчинилась брама помешкання „загублених душ“ Сонгорода: автор зустрів ся з ними і його пильну увагу звернули на себе герої — Андрій, Ілько й Мотря. Д. Винниченко малює тонкими, але виразними рисами постатї, образи своїх героїв, їх відносини до суспільства, що так немилосердне викинуло їх за свої межі. Схиливсь Ілько на тин і замер — нї думок, нї бажань, навіть дихання не почував він у собі, тільки чув, як сонце гріло-пекло, як розливало якісь лїнощі по тїлу і байдужість до всього.
Такий настрій панував у душі героя Ілька, жулїка по реместву, коли автор зустрів його; в сьому настрою застає його й дївчина красуня Мотря, що вертає від Андрія, Ількового товариша, побита, з синяками під очима.
— Чого дивиш ся? Не пізнаєш може ще й досї? Я Мотря, Мотря! Твоя полюбовниця… Ха-ха-ха! А Андрій за це мене буде бить. Він мене тільки що знов бив… Диви… о… синяк уже набіг. А ти поцїлуй! Ти-ж те-ж полюбовник, ха-ха-ха… Один бє, а другий цїлує. Ось він зараз прийде сюди, а я на злість йому прибігла до тебе. Ти може думаєш, що я тебе люблю? Пхи! Я його люблю, а тебе нї!
Ся мова Мотрі до здивованого появою її Ілька звертає пильну увагу читача своєю оріґінальністю; Мотря повинна зробити ся осередком оповідання — в неї закохані Андрій і Ілько; кого з них обрати дружиною? Одже на рішинцю сього питання Мотрею шляхом оріґінальної, але не завжди псіхольоґічно правдивої боротьби з власним „я“ збудовано романтичний бік „Сили і краси“. В хвилину найбільшого впливу своєї краси на Ілька, Мотря кокетує з ним питаючи:
— Хиба гарна? дуже? га? Ти-б, правда, не вдарив-би, пожалів? Ха-ха-ха! Та куди тобі! Ще-б я тебе набила. Ти тільки Жидів і вмієш бить. А здоровий!
— А ну дай зацїдю — побачиш, чи вмію!
— Ну да, „дай“! А крикни на тебе, то й сховаєш хвоста… Хиба ти посьмієш? от Андрій… диви… о! ось — розстїбнувши кохточку показала вона чотири круглі синяки.
Ось якими фарбами малює нам Мотря вдачі Ілька та Андрія з погляду власних симпатій. Ілько — фізично дужий, але йому бракує сили волї; се мняка, розпливчата натура. Андрій навпаки приваблює її своєю надзвичайною силою волї, котра фатально впливає на неї, на Ілька і на всїх тих, що мають стосунків ним. Але далї ми дізнаємось, що Ілько дуже гарний; його краса викликає у Мотрі хвилини естетичних милувань.
— Знаєш, як я дивлюсь на тебе, менї якось робить ся… якось… ну, як би тобі сказати, — весело.
Сї чисті хвилини сьвятого почуття, сї зорі блискавицї серед темного царства її душі інстінктово любі їй, хоча вона й не може їм признати дїйсної цїни. Цїкавійші, коштовнїйші блискавицї інстінктів чистого кохання в серцї етично покаліченої Мотрі — суспільству: вони — прикмета кращої будущини, бо сьвідчать про брак у сучасній культурі умовин, завдяки котрим можливо було-б убити душу істоти, не вбиваючи її тїла. Дайте змогу Мотрі істнувати серед инчого суспільства, серед инчих обставин, і будьте певні, що вона знов вернеть ся на шлях людськости, бо блискавиця людяности не згасла ще в понівеченій життєм її душі.
Але вернімо ся до наших героїв. Ілько „гарний“, „кучерявий“, Андрій „рудий“, „веснянкуватий“. Кого-ж вибрати? „Красу“ — Ілька, чи „силу“ — Андрія? Звичайна дївчина, інтелїґент по соціальному становищу обрала-б „красу“; але Мотря не дївчина „широкого суспільства“, психічні риси її істоти инчі; завдяки сьому вона не може так швидко зупинитись на одному.
Андрій застає Мотрю у Ілька і знову бє її під впливом почуття заздрости. Се дике поводженє з коханою людиною, як факт обєктивний, здаєть ся неправдивим; але він то й має цїну псіхольоґічно правдивого момента, бо сьвідчить про знайомість автора з особливою рисою характеру змальованих людий. Зараз-же по відходї Мотрі Андрій і Ілько любісенько обсуджують свої справи — як би якого дядька обшахраяти завтра на ярмарцї.
Тут в оповіданє вплетено ряд ширших думок про економічні відносини суспільства, про загарбану неправдами власність панів-дуків і т. инче. Всю сю фільософію автор викладає перед читачем устами своїх героїв, але штучність її якось неприємно вражає згуками фальшивого акорду навіть немузикальне вухо читача. Чуєш сей дісонанс і лякаєш ся, що автор-артист, який малював талановито скомбінованими рисами попереднї цїлком натуральні малюнки, розмовні сцени, обернеть ся в публіциста і розібє артистичну цїлість свойого малюнка. Так стало ся і з д. Винниченком; він злякав ся „протоколїзму дїйсности“, і кинув ся на небезпечну для беллєтристів стежку ідейної тенденційности. Правда, се його перша праця на ниві письменства, але все-ж таки нам жаль за автора, що не вберіг ся від сього збоченя.
Умовивши ся з Ільком побачити ся завтра на ярмарцї, Андрій пішов до дому і знов зустрів Мотрю; він почуває себе винуватим перед нею; почала ся розмова про шлюб: Мотря згожуєть ся одружитись з ним, але відкладає своє останнє слово до четверга. Се сердить закоханого Андрія і він, ідучи від неї каже, що більше не прийде. Але Мотря добре знає вплив своїх „чарів“ на Андрія і запевняє, що він прибіжить, а піснею:
А я слави тої не бою ся,
З ким люблю ся, не наговорю ся“
інтриґує його і вкупі підкреслює, звичайно несьвідомо, інертність власних відносин до суспільства. Що для Мотрі, для вільної Мотрі, як „особлива“ воля іґнорує елєментарні прінціпи людської етики, що для неї суспільство й його „слава“!
Ярмарок — отсе осередок „Сили і краси“; тут талан д. Винниченка проявляєть ся в повній силї. Виразно описати ярмаркування не легко; задля сього треба мати не мале богацтво спостережень, здобутих із обсервації ярмарків і вмілість підхапувати характерні деталї, способи вислову і т. и. Треба вміти декількома рисами зазначити псіхольоґічні моменти купок, зберегти національно-етноґрафічні відтїнки кожної… Сказати по правдї, д. Винниченко в великій мірі задовольняє нас із сього боку. Ось „дячечко“ з одною випущеною штаниною, з буряковим носом, у брилї, з полотняною латкою на колїнї, веде пару бичків сїреньких, невеличких; на спокійну, флєґматичпу іронїю покупця: „Що за бички, синїй ніс?“ земляк з бурячковим носом так же спокійно і флєґматично відповідає: „Зашмаруй ряботиння, а тодї й питай, — полякають ся.“ А ось другий „дядечко“ рає Гаврилови проміняти свого буланого Циганови на шкапину і так се висловляє: „Ти, Гаврило, б-бий, або знаєш що?… не б-б-бий!“ Дві-три риси меткого пера і ви виразно уявляєте собі дядька, а завдяки йому і весь контінґент ярмарковцїв.
Ускочить Циган або Жид у спокійну купку дядьків, і зараз піднїметь ся галас, турбота, а то й бійка; український ярмарок, те втихомирене, сонне море з тихою розмовою балакучих хвиль починає хвилювати ся, бити ся о скелї, ревти під впливом темпераменту Циган — сих дурисьвітів-ярмарковцїв. Серед сього то сонного, то бурхливого моря поважно похожає й Андрій; він прийшов на „роботу“ і заробив: продав чужі воли дядькови, напоїв його, забрав гроші. Ілька нема. Де-ж він? У Мотрі. Йшов на ярмарку, зустрів її і „на роботу“ не міг піти.
Мотря ще раз упевняєть ся, що Ілько — людина несамостійна, непрактична, без волї…
Загальний контур сеї сцени реальний; автор справдї домалював би Мотрю й Ілька, але жаль, психольоґічні відтїнки розмови Мотрі з Ільком лишають ся поза межами творчої сили автора. В натуральному по загальним рисам контурі сеї розмови лишають ся порожнї місця; аналїз настрою душі, навіть самі інстінкти Мотрі й Ілька намальовані невиразно. Д. Винниченко мабуть і сам побачив, що його герої не вийшли суцільними типами, але як їх домалювати?… Щоб не гаяти даремне часу, він їх запроваджує у вязницю. Одже одміна декорації нїчогісенько не додала з позітівного боку типам, а „Сила і краса“, яко повість, завдяки сьому придбала багато неґативного. Остання сцена має найменьше вартости і найбільше зайвого в цїлому творі. Може всї оті розмови штундистів і оріґінальні, але для повісти вони зайвий баляст. Мотря виходить замуж за Андрія — ось фінал боротьби „сили“ з „красою“ в Мотриній душі; тут по асоціяції контрастів починаєш почувати, як автор обережно підходив у купі з Мотрею впродовж усеї повісти до сього питання. Аж ось якась фатальна сцена на подвірю біля вязницї, і „сила“ зборола „красу“. Такої крутої заміни, цїлком (? Ред.) залежної від „випадку“ не могло бути у Мотрі; автор повинен був подати більш натурально-псіхольоґічну комбінацію умовив, або не кінчити тут повісти.
Відносини Мотрі до Ілька й Андрія до останньої сцени повісти не дають матеріялу, щоб читач міг помирити ся з „фіналом“. Читач не встиг узброїти ся у фантастичну зброю автора і лишив ся на землї, а д. Винниченко, подекуди реаліст, не бажає держати ся землї і збудував „фінал“ далеко поза хмарами, а земну „силу і красу“ лишив без нїякого кінця.
Тенденцію повісти автору теж не довелось вивести ясно. Він бажав у конкретних постатях своїх героїв показати взаємини сил — краси і волї, сил, які годї обміряти та зважити на матеріяльній вазї, бо вони не підлягають цїлком навіть льоґічним законам розуму.
Ся сфера субєктивних впливів, сфера, що має безлїч психольоґічних комбінацій, лежить поза межами здібности д. Винниченка; та про те шлях обібраний ним певний: на реальних підставах змалювати прояви душі. Се той шлях, на якому повинні помирити ся крайности реалізму й симболїзму. Що ж нас зупинило на повісти д. Винниченка? Не дивлячись на всї її технічні й психольоґічні хиби „Сила і краса“, се твір далеко не звичайної руки; всї хиби читач якось швидко забуває, а ярмарка, окремі сцени розмов Мотрі з Ільком та Андрієм опріч його бажання лишають ся виразними на довгий час. Обсяг субєктивної творчости в автора невеликий, але за те він має надзвичайне богацтво спостережень і глибокий реалїзм малюнка.
Обєктивне малюваннє житя — ось сфера, де д. Винниченко почуває себе вільним господарем. Але декуди він пересолює, пробує йти шляхом Золя, і тут виявляєть ся у нього брак артизму, брак почутя тих меж, поза якими реальне робить ся багнистим і не відповідав чистим завданням штуки.2)
Талан у д. Винниченка, чи його „Сила і краса“ — випадковість? Ми чекаємо нових творів для одповіди на се питання.
І. Личко.
__________________
¹ Див. »Кіевская Старина«, 1902, кн. VII–ѴШ.
² Друкуючи отсю розвідочку шановного Українця, ми чинимо се з обовязку редакцийної обєктивности, хоча нам особисто здаєть ся, що міркуваня д. Личка що до обсягу й завданя »чистої штуки« не зовсїм вірні, тай його оцінка повісти д. Винниченка, а спеціяльно її хиб вимагає значних поправок. Друкуючи рівночасно нове оповіданє д. Винниченка, прислане ще торік до ред. Л. Н. Вістника, ми бажаємо отсею статейкою звернути на нього увагу Читачів, а рівночасно дати й самим Читачам змогу виробити собі відповідь на питанє поставлене д. Личком при кінцї його статї. І. Ф.
[Лїтературно-Науковий Вістник. 1903. Річник VI, Т. XXI, Кн. II. С. 86–92.]
Примітки
…маємо на увазї думку Щедрина, що „оповідання не годен написати тілько ідіот та математик“.
Мова, найпевніше, про некролог «Памяти Щедрина» російського публіциста Ніколая Михайловського (1842–1904): «Меня всегда поражало трудолюбие Щедрина. Он и сам им гордился. Он утверждал даже, что его литературная слава достигнута не талантом, который, дескать, вовсе не велик, а упорным трудом. В одном разговоре о воспитании детей он уверял меня, что более или менее талантливым писателем может стать всякий, — надо только смолоду приучить мальчика правильно и упорно работать; “конечно, если он не идиот и не математик”, прибавил он, разумея, кажется, противоположность между определенною специальною способностью и полным отсутствием всяких способностей» (Памяти Щедрина. Русскія Вѣдомости, Москва. 1889. № 119, 2 мая. С. 1.)
…по дорозї до його ви зустрінете д. Грабіну, Скитальця, Юшкевича, Милицину і нарештї новомодного Леоніда Арієва.
Російські та українські літератори. Олексій Грабина (1861–1924) — письменник, драматург, автор оповідань українською та російською мовами; «менее замечательный украинский писатель в простонародном направлении» (М. Петров, 1884). Степан Скиталець, спр. прізвище Петров (1868–1941) — поет, прозаїк; вперше опублікував свої вірші в центральній пресі за сприяння Максима Горького. У 1903 р. був щойно звільнений з ув’язнення за антиурядову пропаганду. Семен Юшкевич (1868–1927) — прозаїк і драматург, одесит, автор короткої прози із життя єврейської голоти; станом на 1903 р. автор широко відомих оповідання «Портной» (1897) та повісті «Распад» (1902). Єлизавета Милицина (1869–1930) — письменниця, авторка нарисів та оповідань у періодиці, писала переважно про злигодні селянського життя. «Леонід Арієв» — певно помилково. Мабуть, ідеться про Леоніда Андреєва (1871–1919) — щойно популярного письменника, який у ранній творчості звертався до побуту соціальних низів, а в подальшому ще й драматурга та публіциста, представника Срібного віку, якому саме в цей час Горький активно протегував.
У той чи інший час усі: Андреєв, Милицина, Скиталець і Юшкевич — користувалися літературною протекцією Максима Горького і публікувалися за його сприяння та підтримки.
Друкуючи отсю розвідочку шановного Українця…
«Когда в 1902 году впервые появилось в литературе имя г. Винниченко, то оно было встречено несколько недоверчиво. Г-н Личко в “Літ[ературно] — Наук[овому] В[існику]” (февральская книга 1903 года, статья “Талан чи випадковість”) спрашивал по поводу “Сили і краси” г-на Винниченко: не случайность ли это, что молодой, никому неизвестный автор проявил в своем первом произведении что-то привлекающее внимание? начинающий ли это, или уже на первом шагу кончающий талант, а может быть и вовсе не талант? Такая недоверчивость по отношению к бесспорно талантливому разсказу наверное покажется преувеличенной для всякого, кто читал этот разсказ, первый по времени напечатания, но второй по времени написания. Г. Винниченко хорошо сделал, что пустил для начала в печать этот разсказ, а не тот, который действительно был написан первым, но напечатан в 1903 году под заглавием “Народний діяч”» (Леся Українка. [Винниченко], 1905?).
Публікація і примітки Богдана Стасюка
27.05.2025