Нема сумніву, що УРСР є своєрідною нео-Малоросією. Москва наполегливо прямує до того, щоб українському народові накинути спільну з Росією політично-державну свідомість та спільну “високу” культуру. Це й єсть реальний зміст концепції “злиття націй”, “єдиного радянського народу”. Іншими словами, Україна не повинна ніколи стати нацією в повному значенні слова; вона мусить назавжди залишитися пів-нацією, регіональним різновидом єдиного імперського комплексу. Для цього зовсім не потрібно ліквідації українського народу як етнічної одиниці. Цю етнічність толерують, а в певних випадках її навіть плекають, у формі офіційних фолкльорних спектаклів.
Іван Лисяк-Рудницький,
Русифікація чи малоросіянізація // Journal of Ukrainian Graduate Studies. - Spring 1978
Чому народ, звільнившись від диктатора, продовжує бути «внутрішньо поневоленим»? На це питання не буде відповіді, якщо не взяти до уваги довготривалі наслідки «ідеологічно-культурної» роботи тоталітарної держави. Не варто недооцінювати психологічні установки, сформовані під впливом не лише терору, а й цілеспрямованої пропаганди, системного знецінення маркерів самобутності та свідомого спотворення етнокультури народу - бази «українського буржуазного націоналізму».
Не багатьом наразі відомо, що таке справжня українська етнокультура. Адже впродовж існування СССР її цілеспрямовано видозмінювали. Цензурували чи створювали нові «народні» пісні, прислів’я та інші тексти, запроваджували «нові обряди», підмінювали технології народних ремесел та промислів... Так готувалися до майбутнього «злиття націй». Навіщо це знати? Для того, щоб навчитися розрізняти, що не є українською культурою. Щоб потім поставити собі слушне запитання: а якою ж вона є насправді – наша етнокультура, корінь і основа нашої національної ідентичності? І щоб свідомо й фахово захищатися, тобто протистояти втіленню ідеї «злиття націй», яка наразі видозмінилася в форму «русского міра».
ПІСЕННЕ БЕЗКУЛЬТУР’Я
Скажи, мені що таке «шароварщина» - і я скажу, як ти ставишся до мого народу. Для когось «шароварщина» - це козацькі штани, вишиванка і українська пісня. А для когось - штучно живлені образи "украіночєк" у паперових віночках, єдинознана "несегаляводу" і нудотні анекдоти про сало та "дурнуватих хохлів". Шароварщина, насправді - не від назви штанів, а від прізвища. Був такий Борис Шарварко, випускник Московського інституту культури, у 1970-1980-ті роки - головний режисер фестивалів і культурних програм Укрконцерту, у 1990-ті - генеральний директор і художній керівник Всеукраїнського державного центру фестивалів і концертних програм. Він режисував основні офіційні концерти й масові заходи в УРСР. І активно «внєдряв» образи кумедних малоросів - "украІночкі й укрАінца" в поп-культуру в останні десятиліття Країни Рад. Той образ і досі засів у багатьох головах, як ото скельце із дзеркала троля: пригадуєте, у "Сніговій королеві" - коли така скалка застрягала в оці, людина починала бачити все навпаки...
Утім, шлях до такого сприйняття української етнокультури почався задовго до «шарварщини». 15 грудня 1933 року на Першій нараді письменників і фольклористів у Москві було проголошено:
"Усі ідеологічні й художні вимоги, що висуваються до літератури, повинні застосовуватися і до радянської фольклористики".
Відтоді науковці-фольклористи були змушені «цензурувати» етнокультурну пісенну спадщину. Фахівцям це давалося нелегко. «Ми намагалися не йти на підробку, - розповідає фольклористка, кандидат філологічних наук Олена Чебанюк. - У мене замість «недозволених» слів чи рядків стоять крапки. А з виданням двотомника „Весільні пісні” була трагедія. Його упорядниця, фольклористка Марія Шубравська, аби не спотворювати зміст пісень, цілком прибирала такі тексти. Я свідок, як вони з завідувачем відділу фольклористики Олексієм Деєм викреслювали з третьої верстки всі твори, де згадувалася Богородиця, Ісус, ангели та святі. Врешті, видання „Весільних пісень” коштувало Марії Шубравській життя. Вона пішла в 60 років».
Тим часом на сценах клубів та будинків культури не співали самобутніх пісень з виданих науковцями академічних збірників. Ніби за «темником ЦК», учасниці «фольклорних» ансамблів-близнюків - тьоті у дівочих віночках - по всій Україні басистими голосами співали під баян обов’язкову програму: “Розпрягайте, хлопці, коні”, “Несе Галя воду”, “А мій милий вареничків хоче”. І підтанцьовували, розставляючи руки, ніби пляшучи «бариню».
«Русифікація та боротьба з «українським буржуазним націоналізмом» призводили до зникнення з репертуарів народних хорів народних пісень тих областей, які представляв хор. Колективи ставали схожими один на інший, зникала своєрідність виконавських і співочих прийомів та традицій, властивих окремим областям України», - пояснює причини такої «зрівнялівщини» історик Юрій Каганов у книжці "Конструювання "радянської людини (1953-1991): українська версія".
Тим часом із «неконтрольованим» співом по хатах чи вулицях боролися – адже це несанкціоновані зібрання «більше трьох»! Боротьба полягала в нав’язуванні думки, що в хаті за столом чи у дворі співають лише п’яниці.
«У Санжарському районі на Полтавщині повністю знищена музична сторона етнокультури, - каже фольклорист, керівник фольклористичого гурту «Радовичі» Віталій Тарасюк. - Вона зараз у пасивному стані, потрібно застосовувати певні технології, щоб люди почали згадувати».
Фольклорист розповідає, що зазвичай в експедиціях він запитує: «Як довго ваше село співало? Коли воно замовкло?». І робить висновок, що в його регіоні села затихли на початку 1980-х.
«Полтавщина ой як опиралася, старалася співати, - говорить Віталій Тарасюк. - Співати можна було тільки в клубі. Бо там працює спеціаліст, якого навчили: як співати і що саме. А от на вулиці і вдома співати не треба. Чого? Бо це, мовляв, п’янь! Дільничі йшли по селу і виписували штраф «за порушення громадського порядку». Штраф чималий: 10 рублів при зарплаті 76 – 80 рублів. І це був останній удар, після якого село замовкло. А наш рід не здався. Наше село було хутірське. Один рід жив від іншого за кілька кілометрів. У 1920-х почали зганяти всіх у купу, «укрупняти». Люди з нашого роду збиралися і йшли собі на ті залишені хати, там підпільно співали. Нас знайти було не так просто, бо там болото та ліси. Машиною не доїдуть».
«РОБОТА» З КАЗКОЮ
Педагог Микола Зінчук зацікавився фольклором у 1970-ті й почав з учнями записувати народні казки. У часи незалежності він упорядкував серію «Українські народні казки у 40 томах», де вміщено близько 7 тисяч творів.
«За комуністичного режиму фольклор використовували у міру того, як він міг придатися для зміцнення політичної системи, - пише Микола Зінчук у передмові до першого тому. - У методичних інструкціях фольклористів орієнтували на «класовий підхід». Рукописи вичищалися від проявів «українського буржуазного націоналізму». Друкували чимало фальсифікацій, створеного в кабінетах псевдофольклору на тему «боротьби класів».
У державних народів найпершим завданням стає дослідити і зробити доступним для країни і світу своє коріння – етнокультурну спадщину. Тому держави публікують каталоги традиційних народних інструментів, збірники обрядової поезії, упорядковують покажчики сюжетів народних казок та багато іншого.
Педагог і фольклорист Микола Зінчук зазначав, що в СССР праця над упорядкуванням покажчиків сюжетів казок різних народів тривалий час не вкладалася в рамки «класового підходу». Науковці взялися за цю роботу тільки після смерті Сталіна, і дослідження казок залишалося обмеженим і контрольованим.
1979 року був виданий «Сравнительный указатель сюжетов. Восточнославянская сказка». Укладачі – представники РФ, Української, та Білоруської ССР. Цей покажчик подавав паралельно сюжети російських, українських та білоруських казок. «Під кожним номером покажчика спочатку подані російські варіанти, потім українські, а далі білоруські, - пише Зінчук. - Усі назви поданих казок – російські. Там немає назв багатьох українських казок». Скажімо, казка «Ох» подана як «Хитрая наука». Не згадані в покажчику такі відомі назви як «Коза-Дереза», «Івасик Телесик», «Яйце-райце» тощо.
Якщо не було російської казки з подібним сюжетом, то не подавали й українську. «Виглядало так, що українські і білоруські казки вторинні стосовно російських» - підсумовує дослідник.
Позначився на покажчику і державний атеїзм. Так, легенда про те як подорожували Христос і святий Петро і Христос призначив ледачу жінку працьовитому чоловіку, вміщено в покажчику у рубриці «О чертях». Тоді як цю ж легенду в покажчику Аарне-Андрєєва подано у рубриці «Бог нагороджує і карає».
Микола Зінчук наголошував, що потрібно створити питомо український покажчик казкових сюжетів, рівноцінний покажчикам інших народів Європи.
НАГЛЯД НАД СВЯТАМИ
Третя Програма партії, прийнята на з’їзді КПРС у 1961 року, проголосила побудову «нового» радянського суспільства та виховання «нової» радянської людини. Інструментом виховання, точніше, перевиховання людини з релігійною та етнокультурною самосвідомістю на homo soveticus мали стати «нові громадські обряди». Пояснювали, що таким чином народні традиції будуть «звільнені від релігійних нашарувань». Мали бути подолані «застарілі традиції і форми, що несуть на собі відбитки архаїки, хуторянства, національної обмеженості».
Етнограф Валентини Борисенко у своїй книжці «Радянські свята та обряди в комуністичному вихованні» (1978) пояснює, що радянська обрядовість являє собою «критично переосмислені старі форми… які наповнюються новим, соціалістичним змістом і стають могутнім засобом впливу на суспільну свідомість». Одним словом, народні традиції постановили «радянізувати». Оновлені обряди мали єднати особу не з Богом та громадою, а з державою та партією.
Перша хвиля «нових обрядів» прокотилася Україною на початку 1920-х. Головним її завданням стало відчленувати від українських свят релігійне наповнення. Комсомольське весілля мало бути не вдома і не серед родичів, а в будинках культури фабрик і заводів, студентських гуртожитках. Комсомольські “Різдво” та “Великдень” відбувалися у вигляді антирелігійних демонстрацій та карнавалів біля церков. На колгоспних зборах “ухвалювали” іти в поле на Великдень, у дні церковних свят проводили масові суботники та недільники. Але попри це, люди відзначали свята вдома і ходили до церкви.
А потім був штучний голод. У 1932-33-му виживання вийшло на передній план, заступивши радісні свята й подяку Богові. Для фіксації змін у свідомості селян під дією геноциду Інститут матеріальної культури Всеукраїнської академії наук (тепер Інститут археології НАНУ) організував 1934 року етнографічну експедицію до Чорнобильського району на Поліссі. Експедицію назвали хитро: для «збирання матеріалів про відживання старої спадщини, пережитків у матеріальній культурі, побуті й свідомості людей та про зростання колективного господарства й нового побуту». У звіті цієї етнографічної експедиції етнологиня Ніна Заглада (розстріляна в 1937-му) констатує, зокрема, відхід у минуле «забобонів», тобто народно-релігійних традицій.
«Перші роки, як було організовано колгосп, не виходили люди в свято робити, хоч виносили про це постанови на зборах. Зараз у колгоспі дисципліна: як постановили перед Великоднем закінчити роботи за три дні, то і на Паску не зважали. На перший день Паски виходили всі жінки й чоловіки на роботу - возили гній і кидали картоплю. На Трійцю робили всі». Натомість, зазначається у звіті, стали відзначати «свято першої борозни» та «свято урожаю».
У роки нацистської окупації віра й традиції відновилися, відкривалися храми. Щоб покласти край таким «наслідкам окупації», у 1958 – 1964 роках в СССР оголосили чергову антирелігійну кампанію. Коли ж стало зрозумілим, що просто висміяти і винищити традиційну культуру не вийде, партійні чиновники взялися за підміну. У грудні 1961-го за постановою ЦК Компартії УРСР та РадА Міністрів, Міністерство культури та Центральний будинок народної творчості провели І республіканську методичну конференцію з питань радянської святковості та обрядовості.
При Радміні УРСР створили комісію з вивчення і впровадження в побут нових громадянських свят та обрядів. Комісія залучала до співпраці співробітників установ науки, культури, засобів масової інформації, діячів літератури й мистецтва. У 1964-му відбулася «розширена нарада партійного та громадського активу щодо роботи державних та громадських організацій з вивчення, узагальнення та пропаганди радянської святковості в республіці».
А в грудні 1971 року в Києві провели конференцію "Нові радянські свята і обряди у побуті киян".
КАБІНЕТНІ СЦЕНАРІЇ
Працівники Відділу нових свят і обрядів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського АН УРСР вигадував сценарії нових обрядів (де часто змішувалися традиції різних регіонів України), публікувала поради щодо їх проведення з відповідними додатками. Після практичного апробування цих матеріалів і внесення до них необхідних коректив, вони затверджувалися Комісією та видавалися масовим тиражем, стаючи основою всіх обрядів, що проводилися у республіці.
Таким чином, по всій УРСР поширилися схеми проведення найпоширеніших святкувань — весілля, свята серпа і молота, урожаю, весни, Нептуна – замість Купальського, зустрічі Нового року, масові театралізовані гуляння на кшталт “Засвічення міської новорічної ялинки”. Щоб витіснити храмове свято, запровадили дні міста або села. Новотвори наповнювалися “тематическими мотивами Родины, Партии, труда, борьбы за мир, коммунистического воспитания в советской семье”.
На замовлення республіканської Комісії з нових свят (а були ще й обласні та районні) київські кіностудії у 70-80-ті роки створили кольорові фільми про нові обряди. У республіканських, районних газетах та багатотиражках велися рубрики на кшталт "Нове життя - нові обряди".
«На початку 1980-х років радянські свята і обряди були в ціні, - розповідає етнолог Василь Балушок. - Нові свята створювали майже штучно, і їх же потім вивчали. Я тоді працював в ІМФЕ лаборантом, і мене постійно посилали з якимиcь паперами в Комісію по радянських святах і обрядах у Раді міністрів, на Інститутську. То була велика паперова діяльність, наші писали сценарії нових свят і обрядів та видали шедевр - книжку „Радянські свята і обряди в комуністичному вихованні”, а комісія ті сценарії впроваджувала».
«Партія і уряд велику увагу приділяють радянським святам і обрядам, бо вони як ніяка інша форма вияву народної творчості, впливають на виховання людини - писали Марія Джинджириста та Володимир Куєвда у статті «Становлення сучасних свят і обрядів», надрукованій у журналі «Народна творчість та етнографія» в 1971 році. - Такі свята «допомагають долати старі звичаї, релігійні пересуди і забобони, підтримувані церквою». Автори наголошують, що «з духівництвом ми можемо боротися шляхом конкуренції: створенням наших радянських свят більш емоційно впливовими, ніж релігійні». Тому «до громадської обрядовості мусять бути залучені кращі творчі сили республіки – літератори, композитори, художники, режисери, як професіонали, так і аматори».
Центральному та обласним Будинкам народної творчості, Будинкам культури, клубам було доручено організувати відповідні заходи. Відбулися обласні конференції. «Повсюди практикується поширення кращого досвіду шляхом видання узагальнюючих методичних матеріалів, методичних посібників, буклетів та плакатів з нової обрядовості, - інформують Куєвда й Джинджириста. - Обласні управління культури, будинки народної творчості посилюють контроль за справою розвитку обрядовості».
Отже, на заміну малоефективному «комсомольському Різдву» прийшов культ Нового року. Різдвяна ялинка стала «новорічною», прикрашеною червоною зіркою, у колядках й щедрівках ім’я Бога замінили на Новий рік – це він, мовляв, народився. Снігурка і Дід Мороз, що ходили з «радянськими колядниками», мали вручати господарю новорічне вітання на українському рушнику.
Запусти переробили на «Проводи зими». Подекуди в Україні відзначали навіть «Проводи російської зими» - видно, користувалися методичками «з самого центру». На святі спалювали опудало «злої зими», їли бліни і наливали чай із самоварів.
Великодні гаївки замінили «Святом Весни», де прославляли «рідну Комуністичну партію, яка показала нам дорогу до справжньої весни – весни комуністичної».
Замість свята Спаса тепер слід було відзначати «День Урожаю».
Свято Купала також трансформували. Приклад такого гуляння описано в інструктивно-методичному листі 1980 р. «З досвіду проведення свят та обрядів на Білогірщині (Хмельницька обл.)», який наводить у своєму дослідженні "Конструювання "радянської людини» історик Юрій Каганов. Описуване свято відбулося в неділю на галявині біля річки. На трибуну піднялися гості – «перші комуністи і комсомольці, герої війни і праці», привітали присутніх та підняли «прапор свята». На закінчення вокально-хореографічної композиції "За владу Рад" її учасники піднімають розгорнутий лозунг "Комунізм – це молодість світу і його будувать молодим". «Звучить музика, - йдеться в методичному листі. - З двох боків лісової галявини виходять дівчата з віночками, юнаки з вербою в руках. Юнаки закопують Купало в центрі галявини, а дівчата прикрашають його, співаючи подільських народних пісень. До купальського дерева виходять представники радянських органів, вітають молодь зі святом. За гарну працю нагороджуються цінними подарунками, грамотами».
ПАТРУЛІ ВІД КОЛЯДОК
Колядки співали на старий мотив, але зміст і суть (нести усім людям радість, миритися) докорінно зміненювалися:
Ясная зірка, ясная зірка
Весь світ освітила,
Бідній голоті, бідній голоті
Диво сповістила.
Приспів:
Світ новий родився,
В крові оповився,
Царі геть тікають,
Глитаї здихають,
Бідняки співають,
Диво повідають,
Диво дивнеє сповіщають...
Підконтрольним «червоним колядникам» радили оминати «тих, хто сьогодні не заслужив привітання». Більше того - до їхнього «репертуару» додавали частушки, гаївки, а також “фрагменти з місцевої художньої самодіяльності”. Обряд настільки вивертався, що обдаровували вже колядники господарів!
Тим часом неконтрольовану народну традицію банально нищили. До неї намагалися не допускати дітей і молодь. Учителям наказували «патрулювати» на Великдень, Різдво чи інше свято біля церков і записувати прізвища дітей, які приходили разом з батьками святити паску, ходили колядувати. Найоптимальніший час для студентської сесії, до речі, чомусь припадав саме на Різдвяні свята, щоб не можна було додому з’їздити, бо 7 січня могли влаштувати екзамен.
«Не дозволяли ні колядувать, ні посипать. Коли я була невелика, то так хотіла до діда побігти заколядувать, щоб ніхто не знав, - згадувала Марія Михайлівська, 1933 року народження, з села Забріддя на Житомирщині. - Бо в школі на ковбик покличуть, в угол поставлять. Як уже я вчителькою стала, то дітей просила: «Діти, не ходіть, не попадайте на цей ковбик. Бо і мені неприємно, і вам». «Сходяться діти в школу і читаєш їм мораль, - розповідала колишня вчителька з села Козичанка на Київщині Віра Очеретян. - А інколи відправляли додому дітей, що ходили колядувать.
«Бабця з села Річиця, Чорнобильського району на Київщині, розповідала зі свого дитинства, як їх відловлювали на Різдво, - каже фольклористка Олена Чебанюк. – Команда з учителів, директора школи, голови сільради і директора магазину всю різдвяну ніч курсувала вулицями і ловила тих, хто ходив колядувати. Потім ці особи йшли додому, їли кутю й пили узвар, а вранці на шкільній дошці писали прізвища тих, кого вночі впіймали. Отака була подвійна мораль».
Утім подібні лови не порівняти з терором проти колядників відразу по радянській реокупації Західної України в другій половині 1940-х.
«Під час фольклористиної експедиції на Тернопільщину, у селі Скоморохи Бучацького району, нам розповіли що Вертепу, на жаль, уже немає, - розповідає Олена Чебанюк. – У перші роки по війні чоловіки зробили шопку і ходили з Вертепом. Їх викликав голова колгоспу і сказав, що „коли ходитимете з Вертепом, ваші діти не матимуть не тільки вищої освіти, але й середньої спеціальної”. А тоді було дуже важливо дати дітям освіту. Адже до 1939 року на тих теренах селяни зазвичай не могли вчитися. Тож чоловік власними руками розбив шопку».
Коїлися речі й набагато страшніші: Вертепи розстрілювали. Найвідоміші випадки – в селі Мальчиці на Львівщині та Дорогів на Франківщині. У Мальчицях у 1948-му із тринадцяти вертепників живими залишилися двоє. У тілі «Ангела» нарахували 16 ран від куль. У Дорогові в 47-му енкаведисти відкрили вогонь по підлітках, що зібралися в хаті на репетицію. «Після того випадку довгі десятиліття ніхто в селі не наважувався грати Вертеп», - свідчать очевидці.
ІНЖЕНЕРИ СУСПІЛЬСТВА
Навіщо все це робилося? Мету спотворення фольклорних текстів та народних обрядів пояснюють програмні статті фахівців з «нових обрядів».
«Яким чином можна у стислі строки значно піднести ідеологічну ефективність досліджень у галузі етнографії?» - риторично запитував заступник директора Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М.Рильського АН УРСР, завідувач відділу радянських свят і обрядів Б. Попов у своїй статті «Етнографічне вивчення інтернаціонального і національного (Методологія і методика)», опублікованій у журналі «Народна творчість та етнографія» у 1981 році.
Дане питання обумовило «розробку відповідної науково-цільової програми» в ІМФЕ.
«…Етнографія покликана посісти значне місце у виконанні рішень ХХVI з’їзду Комуністичної партії, - запевняв пан Попов. - Адже саме ці питання – побут і соціокультурні наслідки підвищення добробуту трудящих, традиції нового суспільства, етнічні аспекти розвитку культури радянського народу - питання, які входять до компетенції етнографів, викликають нині великий інтерес партійних організацій».
Автор інформує, що настанови з’їзду щодо поліпшення ідеологічної роботи обговорювалися на Всесоюзному семінарі-нараді ідеологічних працівників (квітень, 1981). І про те що українські етнографи мають бути добре підготовлені в галузі марксистсько-ленінської методології та підготувати чіткі, обґрунтовані рекомендації, адресовані ідеологічним кадрам. «ХХVI з’їзд КПРС поклав на радянських суспільствознавців великі й почесні завдання по створенню теоретичного потенціалу, достатнього для здійснення наукового керівництва соціальними, зокрема етнокультурними процесами в нашому суспільстві» - писав завідувач відділу нових обрядів.
Мета такої праці етнографів - «перетворення національного в інтернаціональне. Тут годився б метод…, який дозволив би змоделювати більш повно і глибоко процеси інтернаціоналізації духовного життя радянського народу». Фактично, йшлося про форсоване «злиття націй».
«Тоді етносоціологія була на великій висоті. Ця «наука» займалася зближенням націй через «радянський спосіб життя», - розповідав етнолог, науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології Василь Балушок. – Анатолій Орлов у 1989 році видав книжку „Процессы нтернационализации советского образа жизни. Этносоциальный аспект” і на цьому засипався, бо на той час уже не треба було. Пан Василь згадував, що на звітних кампаніях та вчених радах ІМФЕ обов’язково сидів представник Печерського партійного комітету.
«Для досліджень української етнографії були визначені хронологічні межі: кінець XIX – початок XX століття, традиційна культура і радянський період, - згадував Василь Балушок. - Те, що було до кінця XIX століття – табу. І в жодному випадку - ніякої етнічної історії. На висоті була критика «буржуазної концепції етногенезу українців». Зверху спускали темники для науки. Навіть той, хто займався реально існуючою традиційною культурою українців, незабороненими темами, все одно не міг публікуватися регулярно. У першу чергу в план роботи ставили критику «буржуазних теорій», радянські свята і обряди, інтернаціоналізацію»…
Усі ці потуги не минули для нас безслідно. Ми і досі маємо докладати зусиль, щоб віднайти у своєму храмі під нашаруваннями недолугих і грубих «олійних розписів» тендітну фантастичну «фреску» - українську етнокультуру, основу нашої національної самоідентифікації.
31.01.2020