Занадто старі, щоб іти на війну, – замолоді, щоб носити з собою вчорашню газету (і чорний пакет Boss: сісти на лавку та залишити чистим костюм Адідас), плюс пиво, риба і доміно. На лавочці. Газета як стіл.
Ми поступово відходимо в тінь, даємо дорогу, залишаючи замість себе позаду їх – наших дітей, що пішли воювати. Ми йдемо і забираємо з собою наш час, наших ідолів спорту, театру, кіно, наших літературних героїв, нашу музику, наші книжки і, звичайно, наші старі фотографії. Кому це зараз потрібно, крім нас? Старі кінофільми, чорно-біле кіно, «грубі» книжки, вінілові платівки і їхнє тепле звучання: воно вимагає терпіння, уміння, знання, а головне – не спішити: відразу, багато і вже, так втрачається смак, так втрачається настрій, бажання відчути і зрозуміти життя.
Новий час, цифрові технології, – він часами занадто яскравий, швидкий. І його забагато – ти ніби хочеш послухати одну композицію, максимум цілий концерт, а він пропонує тобі всю дискографію групи, тексти пісень, ноти і фото всіх учасників шоу; вибираєш фільм – а тобі вже показують весь серіал, всі сезони, сиди і дивись, у тебе є інтернет.
Ти ніби говориш зі всім світом, ти зі всіма на зв’язку, все бачиш, все знаєш – а насправді ти сам, ти один, і ця самотність випалює душу. На Заході – багатому, успішному Заході – це вже епідемія, люди як ніколи самотні, чужі одне одному, розділені у світі соціальних мереж. Алгоритм пропонує вам «людей, яких ви можете знати», і під кожним фото кількість спільних друзів: давай, додавай у друзі, клікай і матимеш мільйон товаришів – можливо, навіть знайдеш ту єдину (так, її) на все життя.
Набір фотографій, цитат, вподобань, антипатій, симпатій. Сторінка відкрита. Це ти? Кого це цікавить? Крім мене? Крім тебе? Ти пам’ятаєш, а кого це обходить? Мене – бо не в стані, не в змозі забути тебе.
Гаразд, мене понесло. А як же романтика, подих вітру, кохання, любов? Вірші поетів, її голос, який крутиться у вас в голові? Її погляд, ледь вловимий запах її парфумів? Де дотик, випадковий дотик її руки, від якого у вас крутиться голова – і коли вона пішла з іншим, у вас валиться світ? Де подіти «I am still loving you»? Кому розповісти про себе? Про свій час? Дитинство, юність, змужніння. Про свою пристрасть до життя.
А дружба? Ми мріємо про неї, маримо нею, ми не можемо без неї і шукаємо її з самого початку – велику чоловічу дружбу. Буквально з нашого дитячого двору, з садочку, зі шкільної парти, зі студентської аудиторії й першого дня на роботі ми пробуємо знайти друга – вірного, сильного, розумного, впевненого в собі товариша, «брата по духу». Ще там, у пісочниці, коли ти випадково зламав свою улюблену лопатку, він дав свою і сказав «на». Потім у групі на килимку в дитячому садочку з красивою і теплою назвою «Сонечко» він дасть свою машинку – тому що у тебе просто не було такої, а тобі дуже, дуже хотілося нею побавитись. Друг – це останній бастіон. Хто, якщо не він. Без довгих слів і красивих жестів – просто подзвонив і сказав: «Я знаю, старий, – приходь».
Це нормально – приховувати свій страх, пам’ятаючи «не зарікайся». Це нормально – плакати над романами і переживати мелодрами, сидячи по той бік екрана, по той бік реальності. Я бажаю всім читати про війну тільки в книжках, розлуку бачити тільки в кіно, а найдорожче не втрачати ніколи.
Час не переривається і не зникає, він йде до майбутніх поколінь. Відмотуєш плівку назад, де записане твоє життя. Ми всі – соціальні істоти, нам хочеться трошки уваги і спілкування.
Люди, яких ви можете знати. Набір фотографій, цитат, вподобань, антипатій, симпатій – всього цього немає, є лиш одне фото. Сторінка закрита. Це ти? Не знаю. Запит про дружбу не прийнято.
27.05.2025