У серії «Бібліотека Краківського археологічного музею» тиражем у 600 примірників вийшов у світ гарно ілюстрований том, присвячений знахідкам у знаменитій печері Вертеба біля села Більче Золоте на Тернопіллі. Одним із співавторів цього видання став кандидат історичних наук, член Європейської Асоціації Археології івано-франківець Тарас Ткачук.
«Відтепер з’явився найповніший опис пам’яток Трипільської культури, які були виявлені в карстовій печері Вертеба і які тепер становлять колекцію Краківського археологічного музею, – розповів журналістові «Z» Тарас Ткачук. – У новому виданні опубліковано аналіз великого масиву кераміки, антропоморфних і зооморфних фігурок, кістяних виробів із краківської збірки. Цю пам’ятку представлено як у трипільському, так і у праєвропейському культуральних контекстах. Якби до опублікованого матеріалу вдалося долучити опис збірки у Борщівському краєзнавчому музеї, який підготував мій колега, директор цього музею Михайло Сохацький, то ми б отримали найповніший опис цього унікального об’єкту трипільської культури».
Унікальність Вертеби як пам’ятки Трипільської культури полягає в тому, що це чи не єдина відома науковцям печера, обжита трипільцями. Причому виявилося, що тутешнє поселення було тришаровим, тобто люди тут поселялися тричі упродовж IV-III тисячоліть до нашої ери. Наразі немає однієї думки, чому люди приходили сюди – у ці лабіринти, які тягнуться під землею приблизно на 9 кілометрів. За однією версією, їх спонукала ховатися в підземелля якась зовнішня загроза тогочасного світу. Інші дослідники схиляються до думки, що у Вертебі відбувалися якісь священні ритуали, і люди не проживали тут постійно, а приходили лише при потребі.
За словами Тараса Ткачука, печера Вертеба є таким собі археологічним маркером, за яким можна простежити пульсацію активності у центрі культури Трипілля-Кукутень, поширеної в ту далеку давнину на землях між Карпатами та Дніпром – на територіях нинішніх України, Молдови та Румунії.
«На пам’ятці були проведені радіокарбонні датування, які засвідчили першу дату заселення – приблизно 3 800 рік до нашої ери, більш ранніх дат зафіксовано не було, – розповідав археолог. – Наступна дата – початок пізнього Трипілля, приблизно 2 600 рік. І останньою датою є найпізніше Трипілля, для якого прикметною є прикрашена шнуром кераміка, коли мальованого посуду з характерними трипільскими візерунками стає дуже мало. Ймовірно, ці три заселення печери трипільцями були пов’язані з експансією із центру їхньої культури, де виникало перенаселення. Нестача ресурсів і кліматичні зміни спонукали шукати інших земель. Ці пульсації чітко простежуються в печері Вертеба».
Цінність цього об’єкту Трипільської культури полягає ще й у тому, що тут виявили багато керамічних імпортів. Вони свідчать про зв’язки насамперед із півднем трипільського світу, а також із іншими культурами тогочасної Європи.
«Відомо, що Трипільська культура була однією з гілок того величезного конгломерату культур, який американська дослідниця Марія Ґімбут назвала Давньою Європою, – пояснював Тарас Ткачук. – У Центральній Європі, на Балканах у той час також було чимало культур, сильно подібних на Трипілля. Зі своїми сусідами трипільці мали активні зв’язки, бо ця територія була транзитною для обміну між Європою та степовиками”.
Вертеба унікальна й тим, що тут виявили поховання трипільців – щоправда тих, які населяли печеру у найпізніший час. Адже до наших днів майже не збереглося могильників із поселень Трипільської культури. Науковці досі достеменно не знають, що трипільці робили зі своїми небіжчиками: чи ритуально спалювали, чи залишали просто неба, щоби їхні кості розтягували звірі та птахи, чи, може, сплавляли по воді. А на вилученому з печери Вертеба матеріалі вдалося навіть провести аналіз ДНК, який показав належність мешканців печери з III тисячоліття до н. е. до групи, яка займала всю північноєвропейську територію і відрізнялася від середземноморського типу.
…Від часів перших серйозних археологічних обстежень, які почалися в другій половині XIX століття, печеру Вертеба завдяки унікальним і багатим знахідкам почали називали Наддністрянськими Помпеями. Цьому об’єкту поталанило опинитися на землях князя Леона Сапіги, який мав палац у Більче Золотому, лише за два кілометри від входу до печери. Коли князь дізнався, що селяни знаходять там якісь давні черепки та розмальовані глечики, він спорядив археологічну експедицію. У той час у печері було знайдено понад 400 цілих посудин, близько 35 тисяч керамічних фрагментів, майже 120 антропоморфних фігурок, 200 знарядь із кісток і рогів, 300 виробів із кісток і каменю.
«Як це часто буває зі знахідками такого класу, цю пам’ятку Трипільської культури виявили випадково, - розповідає Тарас Ткачук. – Місцеві люди лазили в ту печеру, виймали звідти якісь глечики. На щастя, тутешній князь виявився культурною людиною, цікавився старожитностями, тим більше, що тоді взагалі археологія була справою аристократів. У той час багато говорили про цікаві знахідки, які виявили у Помпеї, такі дослідження викликали жвавий інтерес. Отож і князеві Леону Сапєзі захотілося розкопати щось схоже на Помпеї на своїй землі. Він відвідав ту печеру і запросив сюди польських археологів – почалися розкопки, виймання різних речей і матеріалів із печер. Згодом до археологічного дослідження Вертеби були залучені відомі тогочасні польські археологи, зокрема Ґотфрід Оссовський, була виготовлена професійна карта печери. Нагорі, біля входу в печеру працювали селяни, які мили, збирали докупи, склеювали ті черепки. Коли знахідок стало дуже багато і постала потреба у місці для складування, князь виділив під ці знахідки свою оранжерею».
Після смерті князя, вдова Леона Сапіги заповіла колекцію старожитностей, зібраних у печері Вертеба, Краківському археологічному музею. Але опрацювати краківську збірку довший час не вдавалося – спочатку цьому завадили Перша та Друга світові війни, а згодом у фахівців просто не доходили руки до такої «непріоритетної», як вважалось у Радянському Союзі, роботи.
«Для мене знайомство із цією колекцією почалося в 90-х роках із приватної поїздки до Кракова, – розповідав Тарас Ткачук. – До музею, де вона зберігається, я прийшов можна сказати з вулиці, представився (на той час археолог працював у Національному заповіднику «Давній Галич» і проводив розкопки трипільського поселення біля села Більшівці – авт.), і до мене поставилися дуже щиро. Я отримав доступ до фондів, у яких ще з кінця XIX сторіччя зберігалася ця колекція і яку бачили дуже небагато археологів. Спорадично кілька глечиків тримали в руках Олег Кандиба, Марія Ґімбут. Але величезний збір не був опрацьований та описаний. За якийсь час, отримавши ґрант на дослідження від польських наукових інституцій, я розпочав роботу над опрацюванням цієї збірки – кілька місяців малював, не піднімаючи голови, потім систематизував і впорядкував результати».
Орнамент, яким прикрашали свої глечики творці Трипільської культури, часто порівнюють із розписами українських писанок і узорами вишивки. Але, на думку Тараса Ткачука, таке тлумачення може бути хибним, бо основні знаки, які використовували трипільці, належать до найдавніших символів, що є загальнолюдськими. І наносили їх на кераміку зовсім не для краси.
«Очевидно, в трипільському орнаменті міститься система знаків для комунікації, – пояснює археолог. – Але це не було письмо в нашому розумінні цього слова. Трипільські знаки – це спосіб спілкування зі світом духів, світом предків. Ці світи для давніх людей були реальними не менше, ніж довколишній світ. Тобто їх оточували предки, духи, яких вони бачили часто так само, як ви мене, а я вас».
За словами Тараса Ткачука, неправильно уявляти собі трипільців як задоволених, веселих людей, які знічев’я мандрували територією сучасних Румунії, Молдови й України. Насправді життя у них було досить важке та хаотичне. Життєвий максимум становив 30-35 років. Їм однозначно бракувало їжі, води та землі. Ліків від хвороб не було, велика дитяча смертність компенсувалася ранньою народжуваністю.
“Будь-яка міґрація відбувається не від доброго життя, – зауважує дослідник. – Так було і у випадку з трипільцями. Вони не їли вітамінів, мали тяжкі хвороби, голодували. Відомо, що людина, яка недоїдає, бачить навколо похмурий, хаотичний світ. Я вважаю, що трипільський орнамент існував як засіб боротьби людини з хаосом. Тогочасні люди насправді сильно переживали і боялися навколишнього світу, тож цей орнамент, яким ми так захоплюємося, з’явився не для прикраси, а через страх. Людина боялась порожнечі і намагалася заповнити її якимись орнаментальними зображеннями. Ці малюнки – не естетство, не задоволення світом, а навпаки – захист від світу. Цими ритмічними зображеннями знаків на посуді трипільці вносили космос в довколишній хаос”.
Відомо, що на останньому етапі існування Трипільської культури, приблизно в середині III тисячоліття до нашої ери, трипільці раптово відмовилися від тієї знакової системи, яку використовували перед тим. Натомість на кераміці з’являються найдавніші символи і візерунки, навіть форма посуду копіює «старосвітський стиль».
«Очевидно, в трипільському світі тоді сталася якась страшна духовна криза, – припускає Тарас Ткачук. – Люди зневірилися у своїх богах, з якими вони спілкувалися за допомогою тих знаків. Повторюючи найдавніші символи, вони ніби прагнули повернутися до витоків, коли жили славні предки, які все мали, були благородними та шляхетними».
До речі, кліматологи стверджують, що саме в той час, в середині III тисячоліття до н. е., почалася глобальна посуха. Боги перестали давати вологу, а молитви та ритуали не допомагали її повернути. Разом із тим із насиджених місць у степах зірвалися у пошуках нових пасовищ кочівники, які спрямували свої табори на Захід. Давні народи Західної та Центральної Європи теж почали шукати кращого життя, подавшись на Схід. У цьому здвигові народів розчинилася і зникла трипільська цивілізація, залишивши нам загадкові розмальовані черепки і дивні фігурки…
Світлини автора та з видання Bilcze Złote. Materiały kultury trypolskiej ze stanowisk Werteba i Ogród. V tom Biblioteki Muzeum Archeologicznego w Krakowie, 2013
18.04.2014