[Гадки сельского священика.]
В праци нашій около відродженя руского народу і піднесеня народного почутя у мас народу повинно бути примічене і вихіснуване все, що яким-небудь способом веде до назначеної цїли. Нам не досить дбати о права наші, о шанованє нами і чужими мови нашої, о ширенє на нїй просвіти, — нам треба старатись також о відсвіженє і плеканє традицій нашого народу, щоби ми знали всї, від найвисше поставленого до послїдного зарібника, чому нам бути Русинами, чому дорожити именем по прадїдах унаслїдженим.
Традиція нашого народу — се животворне жерело, з котрого весь загал Руси має черпати свідомість свого вельми управненого истнованя, витревалість до борби о се истнованє в нинїшній добі, заохоту до активного житя, до досягненя идеалів, які присвічали всїм минувшим поколїням народу і нинї переказом тисяча лїт здані на вас, правовитих наслїдників нашого роду.
Ті традиції народу нашого повинні бути відсвіжені і плекані нами з цїлою силою нашої віри в святість народної справи, з цїлою любовію, яку здібне відчути серце наше до красних памяток з минувшости нашої.
Они, традиції ті, повинні бути не тілько в безнастанній свідомости нашій, але повинні неустанно бути нам перед очама: в домах як интелігенції так і послїдного робітника з руского роду повинні они образово свідчити о собі, о рускости домів і сердець, що в них проживають. Як ясновельможні свято хоронять червом сточені документи своєї вельможности; як з гордостію, часто зовсїм неоправданою, заховують зображеня своїх антенатів, виносячися посїданєм их понад менше ясно- і благородні роди, і провчаючи нове підростаюче поколїнє до обожаня исторії благородного свого роду — так і ми повинні в явній славі тримати всї красні памятки з минувшости цїлого нашого руского роду, наглядно підтримувати свідомість о правдиво благородних одиницях з нашого роду, мати их яко правдиво, бо духом благородних світочів, посвідчаючих о духовім стремлїню народу до добра, до правди.
З роду нашого маємо ми святих. З нашого роду маємо лицарів. З нашого роду маємо мислителїв, потрудивших ся для правди і добра. Они, о скілько не суть уже межи нами тїлесно, належать до традиції, як і дїла, яких они довершили, як і стремлїня, які ними руководили, як і час, в котрім они жили. Их личність нагадує нам их дїла, нагадує частину з нашої минувшости; она, личність труженників з руского народу, нагадує вже сама собою, що рід наш не нинїшний, що він думав, і трудив ся не від нинї, а від соток, від тисяча лїт: одно, чи труд сей і думки ті репрезентує Шевченко, чи Хмельницкій, чи св. Володимир.
Однак годї не справдити, що ті традиції о світлих духом одиницях в руского народу за мало, крайно за мало межи нами хоронені. В наших сальонах подибуємо всякі дрібницї, але зображень духових антенатів народу ледви де-де подиблемо. Нехай увійду я в дім шляхтича, то хоч-би ввели мене туди з завязаними очима, — стїни дому скажуть менї голосно, де я: зображеня предків, картини з исторії надто голосною і понятною суть мовою; як знов стїни нагі свідчать о наготї ума, а картини всякого иншого змісту посвідчать о моральній ровени их властителя. А як — скажім з рукою на серци — свідчать о нас стїни домів, застава сальонів наших?
Сли увійду в незнаний менї дім і побачу Шевченка бюст чи зображенє, — я знаю вже, де я: традиції рускій належача личність ся говорить менї о сїм домі і о єго мешканцях більше, анїж сповідь народна господаря дому. Одно зображенє зводить мене з господарем сердечнїйше, нїж піврічне знакомство. Альбум заслужених Русинів, лежаче на столї сальону, єсть само собою мовою для мене, що сему домови не чужій або не байдужний рух духовий народу, до котрого дім сей отверто признає ся.
Але чому-ж так мало домів, величаючих ся антенатами народу по мисли? В зображеня их ми не так уже надто бідні, а зображеня ті, бюсти і портрети, зовсїм а зовсїм не суть коштовні. Єсли-б я був злосливий, сказав би-м, що доми, де стїни і застава сальонів не красують ся зображенями з исторії житя народу — встидають ся народу свого, крайно убогі суть в свідомість народню. Але сего не смію сказати; радше причина в тім, що нема доси в многих таких домах застановленя, як именно згаданий брак може бути і остаточно повинен бути суджений.
Церков — се також дім, дім зборовий, посвячений службі Богу. І сей дім єсть рускій; сли якій, то сей дім зве кождим руским par excellence. Нехай менї не говорить нїхто, що тут, в місци посвяченім Богу, чисто народні традиції не могуть мати місця. Власне тут повинні ті традиції виднїти і промовляти з цїлою силою их святости до серця вірючих і шукаючих для роду свого і для себе самих освяченя. Хто здасть на судї Божім рахунок за те, що традиція хреста Андріївского єсть нарушувана, поневіряна святотатским на то посяганєм — се не менї судити; рад би я тілько вірити, що жаден Русин до сего поневіряня не приложив і не приложить pyки. Але ми маємо святих з нашого роду, з рускої крови: одних, котри нарід навели на дорогу св. віри, — инших, котрі сіяли честнотами, жертвованєм себе самих за правду Божу, на вічний, наслїдуваня достойний примір. Де у нас их олтарї? Чи ми нарід невірних? Чи ми так світово можні, так морально щасливі, що не потребуємо благати святих з крови нашої, що-би вставлялись перед Богом за долю і спасеніє нас, их потомків? Де у нас вілтарі Володимира, Автонія, Теодосія, Кирила і Методія? Так то найкрасші традиції наші марнїють — за-для неуваги чи за-для браку пієтизму для минувшости, для традицій наших.
Ба, що казати о вілтарях, сли образів святих з нашої крови не маємо? Люд наш побожний і красить хати свої образами святих Божих. А розгляньте ся ино, прошу дуже, межи тими образами! Він сам з себе, без жадного (на жаль!) проводу, хоче мати образи рускі. Скілько разів лучало ся менї самому бачити, як по ярмарках так, і в хатах, як він шукає і громадять для окраси дому образів святих руских — то єсть з написями рускими, і з сим числячи ся, торговцї образів підпишусь напись по-при иншій також руску, — але нам сором, що може навіть не знаємо, що рускости в образах тих стілько, що напись! Бачив я на власні очи св. Альойса в комжи з написью рускою, і мужик повісив єго з побожностію на стїнї, але таки не довіряв комжи і питає мене: чи в нашім календари церковнім єсть св. Альойс і чому він має комжу, коли по руски підписаний? А малюнків таких, як св. Николай за латиньского біскупа, так само св. Методій, або три Святителї — руских з того, що напись руска, — таких златинщених святих всхідної церкви побачите много! Мужик наш хоче мати образ св. Антонія, св. Володимира, св. Ольга, Пресв. Богородицї підкаменецкої, — а дістане св. Антонія з Падви, св. Владислава, св. Ядвигу або Єлену златинізовану, Пресв. Богородицю з Jasnej Góry. Єму подобаєсь представленє св. Тайн, Благословенє дому, розбиває ся за руским, як виразно, шукаючи межи образами, заявляє, — а дістане Siedm Sakramentów після лат. обряду, Błogosławieństwo domu з польскими молитвами. Думаєте, що видумую? Перегляньте хати селян і в них нагромаджені образи, питайте, чому сей або той купив, постійте хвилю коло торговця образів по ярмарках — а побачите, що я за мало ще сказав. А з образами входить і дух: за рускі гроші купує (бо мусить, бо ми на се не зважаємо і не зараджуємо) духа латиньского, забуває традиції церкви своєї, а набирає почутя якоїсь нїби висшости чужого нам і так надто аґґресивнаго обряду. Таж сказав менї раз оден селянин: "Чому то руских образів не продають? — бо люде говорять, що польске (розумій латиньске) більше святе, а руского нема що малювати..."
Так само і з медаликами святих. Хибна дуже єсть гадка, що наш народ медаликів не носить. Як погане мають свої амулєти, ношені явно і тайно, в ушах і на шиї; як в середних віках високі стани христіяньских народів привязували до них віру, — так побожність христіяньска взвичаєна до медаликів і хрестиків на шиї, явно і тайно. Не легковажмо і впливу латинізму: ми з ним сусїдуємо, а знана річ, якій він біґотний і аґґресивний. Впрочім годї і вміняти в зло ношенє медаликів, хоч знов шкаплірям, яко не маючим в нашім обрядї нїякого ґрунту, мусимо бути противні. Отже кажу, що люд наш носить не ино медалики, але і шкаплїрі: ті другі суть виразними прозелітами латиньства а перші — чи маємо ми рускі, чи дбаємо о их розстаранє хоч трохи? І що йде з того? Люд купує по відпустах одні і другі; купивши, дає святити всяким "ойцам", отирати о "сукенки Матки Божої (Кальварійскої і др.) і нехотячи бачать в тім якусь висшість латиньства над питомим обрядом, так що анї подумає, що рускій духовний уміє і може святити медалик так само, як лат. ксьондз або монах. Сли би ввійти глубше в сю справу, побачили-б ми, що в справі свяченя медаликів мало образованими і мало дбаючими о внутрішну віру "ойцами" виробляєсь у нас поволи традиція своєрідна, майже поганьска: не одна невіста йде на відпуст на те тілько, щоби єї медалик був освячений о оден раз більше, що само має їй самій більшу святість причинити, а медалик сам дїлає, розуміє ся, о оден раз святїйшим; инша иде туди по те, щоби за добрі гроші купити пояс св. Франціска, маючій помагати при злогах; де такій пояс єсть, там посилають потребуючи як по найбільшу святість і найпевнїйше средство. Ось такими то дорогами заступає латинізм на віру нашого люду, підломлює вагу обряду рідного, в сумнїв піддає духовну силу власного духовеньства. Тому годить ся звернути і сюди увагу, щоби всякі т. зв. devotionalia були з рук і під контролею власного духовеньства, бо і они посередно причиняють ся до легковаженя рускости, о скілько рускість єсть в обрядї, а безпосередно, не контрольовані нїким, вироджують звихнені реліґійні понятя і традиції, від яких духовенство руске свій нарід повинно може стерегти. Даймо людови медалики з рук власних, рускі, маючі звязь з обрядом нашим і єго традиціями, а тогди і така на око маловажна і непоказна річ послужить до піднесеня правдивої віри, до підтримуваня святих традицій нашого обряду, а усуненя аґресивного напору латинізму з єї уроєною, нїким до тепер в лици люду не квестіонованою висшостью.
Здало би ся порушити ще справу оздобленя домів наших картинами з историчних традицій народу. На тім поли нинї ми кругом ще бідні. Хоч-би одна була у нас патріотична картина з подїй историчних! Чи-ж розстаранє таких картин — річ справдї трудна? Чиж артистам нашим справдї бракло би инвенції на один і другій приличний скіц з исторії народу, після котрого перше-лучше заведенє хромолітоґрафічне виконало би тисячі відбитків? А такі образи були-б окрасою кождого руського дому, огляданєм будили би спомин, що ми нарід не нинїшний, нарід не дикій, а високо культурний тогди вже, коли стала cя представлена на картинї подїя; будила би горду самосвідомість, що ми маємо за собою исторію, хоч-би навіть яко терпінь і неудач, — але за правду, за віру і за волю! — будили би нарештї віру в себе самих, свідомість идеалів предків, відвагу до чину сегодня, щоби в столїтю вольности одиниць не остати позаду віків давнїйших, в котрих предки з збруєю в руках домагали ся тої вольности для себе — і хоч менше просвічені і менше може практичні, нїж ми нинї, — більше були вірючі і більше готові за правду постояти, нїж поколїнє нинїшне...
[Дѣло]
13.02.1890