(режисер Мстислав Чернов, Україна, 2025)
У Мстислава Чернова дар слова і образу. Він потребує слова – слова, яке торкає, кличе, плаче, мовчить. Зі слова він творить образ, який вкарбовується у пам'ять.
Тому його новий фільм, попри сухі документальні кадри, побудований як ігрове кіно. Кожний піксель дійсності у ньому перетворюється на онтологічну метафору, кожен персонаж – на архетипного героя епосу. Мінімалізм у засобах стає обрамленням сакральної сцени, на якій люди грають з долею у кості. Драма античного масштабу спресована у скупі діалоги непрофесійних акторів, для яких війна стала покликанням або ж поривом сумління.
Мало у світовому кінематографі фільмів про війну, які б так охрипло, стоїчно і водночас майже буденно співали їй осанну. Герої Чернова, воїни 3-ї штурмової бригади, напрочуд природні перед камерами, можливо через те, що автори (сам режисер та його співоператор і співпродюсер Олександр Бабенко) разом з ними крокують вздовж лінії смерті. І саме тому діалоги у фільмі сухі, немов пересохла земля в окопах, саме тому пейзажі у фільмі нагадують тло картин Босха.
Фантастичного масштабу метафора короткої дистанції до перемоги або смерті ламає звиклі відчуття простору й часу і важким зеленим саваном лягає на екранне тло фільму. Жодної награності від солдатів, тому що попереду смерть. Ну бо який сенс у неправді, якщо попереду смерть? Навіть перемога тимчасова, бо попереду смерть. Не для всіх, на щастя, хоча не всі герої фільму дожили до часу його прем'єри.
Коли ми говоримо про кіно про війну, то розуміємо, що досягнути правди у ньому вкрай важко, адже війна рідко об’єктивно тлумачиться навіть істориками, що вже казати про її учасників чи свідків. Однак Мстислав Чернов розповів правду, тому що у його фільмі просто немає місця для пропаганди чи брехні. Тільки людина, що йде на Голгофу і грає зі смертю у кості. Йде, бо по-іншому вирішила не чинити. Де ж тут неправді сховатись?
Дивитися цей фільм потрібно – і тим, хто далекий від війни, і тим, хто знає її зблизька. Обов'язково слухайте (або читайте) думки самого режисера, бо він говорить правильні і чесні речі, часто проговорюючи те, про що мовчать герої його фільмів. Нічого награного чи пафосного. Так, як і має говорити кінорежисер, який зустрівся зі своїм покликанням. Нехай і на полі бою.
Якщо за цей фільм Україні та авторам не дадуть Оскара, то трясця тому Оскару та тим західним демократіям. Тому що з фільмом "2000 метрів до Андріївки" американський Оскар став конкурсом не тільки якості фільмів, але і якості сумління.
