Після загибелі Ярослава Рущишина та вбивства Андрія Парубія чомусь згадався вже старий, проте актуальний для Галичини, яка досі втрачає своїх кращих людей, текст про загибель Олександра Кривенка – хто зі Львова, той пам’ятає…
Т. В.
In memoria.
Я довго не міг розпочати цю фрашку пам’яті Олександра Кривенка. Перше, що викликало у мене дискомфорт, було, напевне, нерозуміння на моєму не найблискучішому раціональному рівні природи його конституції. У мене було ірраціональне відчуття якоїсь неадекватності. Неадекватності до чого чи до кого? До мене? Чи до мого світу? Чи до того зовнішнього світу, у якому ми жили?
Навіть візуально він неначе не пасував до того галицького світу, в якому силою обставин опинився. I справа навіть не у центрально-українському походженні його батьків. Сашко був доволі цибатим. Очевидно, у ранній юності він був кумедним. Можливо, для окреслення цієї його дивної, як на наш далекий від морів край, постави найбільше пасувало б віднесення до класу морських «членистоногих». Довгі, зламані під гострим кутом руки та ноги, яких явно було не по парі, а принаймні по дві пари. Це була висока, ламана, хоча інколи неймовірно граційна постава. Вуса, випуклі водянисті очі. Чим не лангуст чи океанічний краб.
Граційності він набував тоді, коли рушав з місця, коли надималися поли його пороховика. На вузьких львівських вуличках він летів, оббиваючи роги будинків на поворотах. У цьому сенсі йому найбільше пасували наші висохлі чи сховані у глибокій каналізації колишні водні артерії (які у всіх сенсах, вслід за Римом, маємо право називати львівською cloaca maxima) – проспект Свободи та проспект Тараса Шевченка. Саме під ними тече таємнича львівська лімфа, яка хоч i невидимо, однак фатально перетворюється в урину. Тут йому було де розігнатися. I розпрямитися – бо ж у наших кнайпах та б'юрах йому доводилося завжди складатися, як богомолу чи швейцарському ножику. Для нього, морського створіння, це були мушлі, які йому в міру виростання треба було змінювати. Тому i переходив з б'юра до б'юра. На проспекті вітрило його пороховика додавало йому швидкості, довгі ноги нарешті використовувалися як перевага – важко було встигати за ним нашому карлуватому галицькому поріддю. Він ковзав на площині проспектів, розкошував швидкістю та напнутістю плаща-вітрила. Тоді його очі блищали. У pyci він був щасливим, про що свідчили тоді його солоні афористичні фрази.
I тут я зрозумів, що насправді Сашко є вітрильником. Саме вітрильником – не пароплавом чи галерою, не триремою чи снеккером. I навіть визначив клас, до якого беру на себе відвагу його віднести. Олександр Кривенко був кліпером. Особливим i специфічним класом останніх, а тому найдосконаліших вітрильників XIX сторіччя, які з рекордною швидкістю ширяли у світовому океані. Навіть моря для них були замалими – їх використовували тільки на океанічних трасах.
Розумію всю затертість цієї метафори. «Чєловєк i пароход» відомий усім. Однак великий поет Маяковський писав про іншу за своєю суттю людину, людину-«пароход». I писав про неї, а не про акваторію, в якій вона ходила. Я ж хочу написати i про те, i про щось інакше. Дійсно, є люди, що нагадують буксири – вони вперто i натужно тягнуть якогось сухогруза до пристані чи на рейд. Є трудяги-сухогрузи, майже позбавлені своєї привідної сили. Є круїзні лайнери. Є пияцькі рибальські шхуни. Це різні образи, як різними є i люди, з якими їх можна було б асоціювати.
Чому я все ж вдався до цієї збитої метафори? Тільки щоб виопуклити подібність Сашкової конституції до конституції славетного кліпера «Каті Сарк»? Не тільки. «Каті Сарк» виглядала б безглуздям у Середземному морі – тут йому просто бракувало б місця, він не мав би де розігнатися. Сашко Кривенко опинився у ще трагічнішій ситуації, яка мені особисто багато що пояснює. У затишних та затхлих львівських вуличках він теж виглядав безглуздо. Як риба на бруку. Йому тут просто бракувало місця.
Коли він ще дозрівав i перебував у тому щасливому безпам’ятстві, яке ми називаємо ранньою молодістю, тоді все ще було попереду – i моря, i океани. Про рифи i про щось гірше – мілину, плиткість місць, де він дозрівав, – тоді й не думав. Його ще будували. Будували на львівській верфі – i саме у цьому непорозумінні крилося все те, що врешті призвело до останньої трагічної кораблетрощі. Він i до того не один раз напорювався на рифи – але щось ним гнало, змушувало шукати більшої води. I нарешті його вітрильник вирвався зі звивистого галицького фіорду. Тільки ж спробуйте пройти його фарватером при такій членистоногості! Та ще й під завивання та прокльони знаних галицьких фурій.
Вирвався i потрапив, як i наш житомирський морський вовк Джозеф Конрад, у Моллукську протоку – мертвий, паркий, позбавлений будь-якого вітру прохід між Індійським та Тихим океанами. Юзефу Коженьовському вдалося висмикнутися замолоду, проскочити. Натомість Сашко, як усякий кліпер, готував себе до шторму i шквалу, а не для парного молока Південнокитайського моря. Після «Революції на граніті», після «Поступу», легкого i обнадійливого бризу свободи, прийшло гниття епохи першого та другого пришестя Кучми. Кліпер просто гнив у порту. Капітану нічого іншого не залишалося, окрім як пропускати склянку за склянкою, щоб хоч якось розбавити нудоту днів, у яких нічого не відбувалося. Принаймні не відбувалося нічого такого, що відповідало би формату судна та амбіціям капітана. Дрібні справи до рахуби не йшли. Вони робилися, однак Сашко добре розумів, що це не його масштаб.
Посаджена на прикол команда так само поволі капцаніла. Може, i непогані хлопці, та простаки у своїй суті, так i не зрозуміли всієї трагічності великого судна на приколі. Упродовж років глухого застою їм вистачало бочівки вкраденого у боцмана рому чи послуг надійних портових курв. Це знову лише метафора – нічого більше. Однак навіть тепер, після остаточної кораблетрощі, після того, як час великого вітрильника невідворотно сплив, вони пробують, повернувшись до витоків, з його уламків побудувати суденце для недільних прогулянок по сакраментальному галицькому Стіксу – славній нашій львівській Полтві. Заодно, правда, у будні дні можна трохи підзаробити на перевезенні тижневої пошти.
Зрештою, всі ми, галичани, насправді не є людьми моря. Ми фундаментальні, господарські та карлуваті. Тому загосподарювати руїни чи склепати з уламків щось, що має триматися на воді, ми завжди потрафимо. I у цьому нічого поганого немає. Ану ж пару хлопців та порятується! Такими є i чехи, i швейцарці, і баварці. Ми люди якщо не гір, то передгір’я. Ми люди континенту. Ми купуємо та облаштовуємо помешкання. Обов'язково у бюргерському добропорядному стилі. Плекаємо діточок. По неділях вчащаємо до церкви. Ми регулярні i нудні. Ми європейці. Європейці суші.
Тоді як Сашко був людиною моря. Може, він i не був українцем? Бо ж i у Києві моря не так багато. Особливо у такі марнотні часи, які випали на його останні роки. Тому i на налетів на останній свій риф. Ні, таки він був українцем. Тільки якимось інакшим. Чи був галичанином? Складне запитання. Радше він був галицьким екзотом – екзотом, бо не співпадав із масштабом Галичини. Явно й переростав. Що для нас було по-своєму цікаво. А для нього трагічно.
Свою інакшість він не випинав – вона випинала з нього. I не лише ліктями та колінами. Тому він i був бездомним. Знову ж у метафоричному сенсі. Жив в очікуванні на великий фрахт, на потужний вітер. Бо він не був буксиром чи ботиком на Полтві, а багатощогловим кліпером. Натомість гавань вітри оминали. А якогось дня режим Кучми її взагалі замкнув на ланцюг.
Він не облаштовував свого помешкання, бо довго жити на березі не планував. Коли хто бачив його прокурену нору морського вовка у Києві, то зрозуміє. Це була нора капітана-самітника. Самітника, довкола якого завжди були люди. Різні. Бо ж, набираючи команду, береш не лише найнадійніших, але й усяку наволоч. Лиш би пересувала ноги. А дублони та ром своє довершать. Так i було.
Пив з подібними собі. Шанував їх, а вони його. Для їх порозуміння слів не потрібно ані тоді, ані тепер. Тому й досі мовчать i мовчатимуть, мовчатимуть про нього. Можливо, перехилять коли-не-коли чарчину за його душу.
Зрештою, випити за нього мають право всі. Святим не був. Тому спасен.
06.09.2025