Ми всі помремо. Га-га-га-га-га

Хто може ходити в кіно у вівторок о дванадцятій дня?

Взагалі-то ніхто, бо за хвилину до початку не продалось жодного квитка. Але ми з Маркіяном прийшли. Ми з ним побачились вперше після того, як він перевівся назад в легіон. За той час і він, і я демобілізувались. Обставини.

Зал був порожній, то вибрали собі місця посередині. Потім прийшли ще дві дівчини, поокремо. 

Очікування від прокату такі, щоби всі подивилися кіно, щоби всі говорили про нього, каже продюсерка в інтервʼю. Воно є правдою для будь-якого фільму. Але з цим фільмом вийшло трохи по-іншому, хоч його й називають «український блокбастер». В залі четверо людей. Це може лише в будні так, але на вихідних теж був лише один сеанс, і теж лише в обід.

Навіщо нам, людям в тилу, дивитись фільм про війну, коли в нас тут тривоги, шахеди, вся стрічка у війні, новини тільки про війну, близькі люди (або люди, близькі твоїм близьким людям) потребують дронів/снайперомобілів/тепловізорів/рюкзаків на передову, постійно банки, збори, ТЦК, броні, зарплати впали нижче, ніж до війни були, і взагалі — де наше довоєнне щастя?

— Війна триває. Яке щастя?

— Ми не стягуємо. Дай нам щастя, нам воно треба як ніколи

Це не діалог з фільму. Це діалог з моєї голови.

— Заберіть мене на Казантіп, де не було нічого крім музики.

— Та припинити ти вже скиглити про минуле.

А це вже діалог з фільму. Його говорять Куба і Аляска.

Цікаво, про яке довоєнне щастя хочеться скиглити? Про 2021, коли ми вже перестали боятись Ковіду? Про 2019, бо комусь більше подобався сивочолий гетьман, а не комік? Про 2017, коли нарешті можна було їздити за кордон без віз? Про 2014, коли ми вигнали Януковича? Війна триває із 2014, до речі. Можна згадувати про Щастя-2008, коли ще не було Януковича і долар був по 5, але то трохи нагадує тих, хто ностальгує за совком і ковбасою по скільки там.

Усіляке було щастя, але завжди, бляха, чимось обтяжене. Про таке можна взагалі згадувати без провини?

Куба і Аляска — військові парамедикині. Фільм про те, як вони кожна живуть своє життя через обставини, і переписуються-здзвонюються про то. Їхні обставини — це підарська ефпівіха, через яку Аляска наново мусить вчитися ходити, а Куба в той час далі воює, відшиває колекцію одягу за своїми ескізами, показує її в Парижі, навідується до мами в Іспанію, повертається в зону бойових дій (дивно, що за три роки ми не маємо слова, яке ближче характеризує то поняття; та й чому за три?), закохується, похорон коханого, рятує людей і не завжди успішно… Словом, Аляска сумує і сподівається на краще. Куба живе своє найкраще життя і багато-багато сміється. Найкраще, бо іншого, бляха, нема.

Це фільм про діалог. Багато кружечків з Телеграму, текстових повідомлень, відеодзвінків, навіть звук «паувам», коли на екрані зʼявляється повідомлення, є таким, ніби це на твій телефон прийшло повідомлення про щось із їхнього життя.

Якось той діалог все поєднує — воювати і святкувати день народження з костюмованою вечіркою, воювати і радіти, що уламки не зачепили артерію, боротись за життя і показувати колекцію мод в Парижі, вчитись заново ходити і вивозити трьохсотих (які часом, бляха, мруть), чекати на зцілення, яке ніяк не прийде, і закохуватись, чекати на зцілення, яке ніяк не прийде, і втрачати, чекати на зцілення, яке ніяк не прийде, і далі воювати. Звʼязок, виявляється, не залежить від змісту повідомлень. Просто треба вести його на рівних.

Все обʼєднує сміх і жарти, деколи настільки дурнуваті, що розумію, що вони невигадані, бо сам був у армії. 

Але є й інші жарти, в дусі українського екзистенціалізму. Флеш-моб «сфоктайся, поки живий». Або: — Ми всі помремо, — Га-га-га-га-га, — сміються дівчата, поки лежать в броніках на траві і дивляться на те, як по небі пливуть хмари.

Якраз жарти показують, що той, з ким ти маєш діалог, міцний, бо ти знаєш, що він не розсипеться від чергової репліки, а буде сміятись. Просто не може не розсміятись, бо те, що ти зробив так, що він чується живим, і викликає усмішку.

Діалог неможливий, коли хтось не має вибору в тому, мати той діалог чи ні. Ніхто не буде по-справжньому слухати військових лише тому, що він мусить, і військові не можуть бути цікавими лише тому, що їх треба слухати, бо вони пройшли війну. Ти не будеш нагружати своїм життям памʼятник, бо ж він памʼятник, захисник, герой, воював, поки ти волонтерив (або не волонтерив) і продовжував своє цивільне життя, чи поки ти тут переживав, молився і страждав (або втомився і вже не так сильно переживав, не молився і не страждав), бо все одно зона бойових дій це трохи інше. Та що там — навіть служба в тилу це трохи інше. Після такого діалогу памʼятнику хочеться процитувати «я вам нічєво нє должен», але якось не випадає. Памʼятнику самотньо. 

Але хто робить цей памʼятник — ви (ми) чи вони (ми), чи просто всі разом ми? Батьківщина складається з облич, але ні про кого не можна сказати, що якраз він є обличчям Батьківщини (ну хіба що це Президент або Тарас Шевченко, та й то не факт).

Задалеко відійшов від фільму, пробачте. Нащо тим дівчатам, Кубі і Алясці, оце все? Ну нехай драйв, адреналін, але подумати головою — нащо? Це їхній вибір? Ну, таке речення це просто інший спосіб сказати, що кожен йобнутий у свій неповторний спосіб. Воно нічого не пояснює, хіба каже, що масло масляне.

Є дві думки про добровольців — «на війну втікають ті, хто хоче втекти від того, що вдома», або «на війну йдуть ті, хто найгостріше відчуває оце все як дім». Аляска чітко каже, що «не те, що я хочу когось захищати. Мені подобається ця країна, і я хочу жити тут». «Їбав я таку країну демократію», — співає про закордон Жадан, до речі, теж доброволець. А про нас співає те саме, що Аляска — “люблю цю країну навіть без кокаїну”.

А як з недобровольцями, тобто тими, хто воює, бо є обовʼязок захищати Батьківщину? Може, у фільмі теж є на то відповідь, бо Аляска каже: та в нас вибору немає — або нам дупа, або... 

Шкода, що у вівторок на весь Львів це цікавило тільки чотирьох людей — одну жінку, для якої це, мабуть, дуже особиста історія, бо вона після показу довго не могла спинитись плакати, одну жінку-феміністку, і двох колишніх військових. Такий собі діалог.

«Куба і Аляска» то чи не єдиний фільм про нашу війну, який я бачив, щоби без пафосу, без трагізму і без надриву. Тобто як… десь переграють, десь недограють, трохи не віриш акторам, що можна не боятись і отак сміятись, що можна мати стільки енергії до життя після того всього пиздеця, що відбувається, і забагато важких сцен… Стоп, це ж не ігрове кіно, і це не актори, а живі люди, бо це документалка про реальність. Але що це за реальність? Вона наша чи не наша? Неможливо то вияснити, бо досі не знати, хто такі ми. А зрозуміти поокремо вас (нас) і їх (нас) треба, бо може якраз зрозуміти всіх і стирає межу між ми і вони (чи ви і вони). «Ми» як спільний знаменник. Діалог можливий тоді, коли ми рівні. 

Ми всі помремо. Га-га-га-га-га.

Фільм закінчується щасливо. Куба і Аляска знову разом. Знову на війні.