«Попаданці» проти України

Останніми роками велика російська література подарувала світові черговий феномен – цілий жанр у фантастці під назвою «альтернативна історія». Фантастична альт-історія відрізняється від звичайної історії тим, що базується на засадах «що би сталося, якби…».

В особливо екстремальних випадках цього самого «якби» орди Батия, наприклад, нищаться кинджальним кулеметним вогнем і чавляться танками. Або ж, скажімо, надзвукові «міги» завиграшки виносять з неба «месершміти» Люфтваффе. Чи ще щось на кшталт цього.

Спитаєте, як таке може статися? Та запросто – якщо на арену виходять «попаданці». Від російського «попасть», тобто «потрапити».

Мається на увазі «попасть» у минуле.

Зазвичай «а-ішні» романи клепаються за тими самими лекалами: наші сучасники якимось чином (машина часу, природний феномен, втручання «зелених чоловічків», вищих сил тощо) переносяться у минуле. Там вони виправляють усі «помилки історії» та, користуючись технологіями майбутнього й іншими ніштяками, всіх побивають і виводять Росію (або СРСР) у світові (а то й галактичні) гегемони. Звісно ж піндоси-америкоси, жабоїди-французи, німчура-ковбасня, британці-лимонники й інші конкуренти Росії розбиті вщент і лише жалісно попискують з-під російського (радянського) чобота.

Разом із західними господарями поганьблені їхні посіпаки – прибалти-фашисти, грузини-русофоби, пшеки, зрадники-кримці і, звісно ж, ворог №1 – галичани-бЕндеровці.

Різниця між усією цією маку… літературою – лише в кількості та ступені підготовки «попаданців» та у ніштяках з майбутнього, які вони зі собою змогли прихопити.

Заради справедливості зазначимо, що піонером «попаданського» жанру був америкос-піндос Марк Твен. Його роман «Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура» побачив світ ще 1889 року. Нагадаємо сюжет: звичайний американець потрапляє в лицарські часи, де небезуспішно починає просувати прогрес, впроваджувати демократію та будувати капіталізм. Хто не читав саму книгу, то напевно бачив її екранізацію виробництва кіностудії імені Олександра Довженка.

«Татусь» Тома Сойєра і гадки не мав, що його гумористичний памфлет згодом спричинить цілу зливу епігонства. При цьому західні «альтернативки» – твори переважно гумористично-пригодницькі, як-от культовий серіал «Назад у майбутнє». Зверніть увагу, герої тут вирушають у минуле не для того, аби його кардинально змінити, а навпаки – щоби запобігти незапланованим змінам і зберегти статус-кво. Те саме і в американській кінокартині «Останній відлік», де надсучасний авіаносець з повним «фаршем» на борту (від надзвукових літаків до ядерної зброї) провалюється в минуле саме напередодні японської атаки на Пірл-Харбор. Вся драматургія фільму побудована на душевних муках американських «попаданців» – втручатися у хід історії чи ні? Врешті герої вирішують, що змінювати історію не варто і через ту ж природню аномалію повертаються в сучасність.

Не можна не згадати й нашого (на жаль, уже покійного) земляка й сучасника Василя Кожелянка з його чи то «історично»-, чи то футурологічно-химерними романами та новелами («Дефіляда в Москві», «Конотоп», «Людинець пана Бога», «Лже-Нострадамус», «Котигорошко», «Чужий-2», «Будні попелястих», «Українська книга мертвих», «Мальтійський хрест» тощо). Але Кожелянкова альтернативна історія обходилася без примітивних «попаданців».

Вертаючись до західних творів «попаданського» жанру, неважко зрозуміти, чому їхні герої не  рвуться змінювати минуле. А навіщо? Адже іхня історія сучасників і так цілком влаштовує. Може, тому вони й такі нечисленні? Натомість у сучасній російській фантастиці «альтернативна історія» з «попаданцями» стала мейнстрімом, а кількість всяких-ріжних творів цього жанру обраховується сотнями найменувань. Сумнозвісна кінодилогія «Ми із будущєго» тут навіть не верхівка айсберга, а лише іній на тій верхівці.

Російські автори встигли десантувати у минуле як поодиноких бідолах, так і цілі військові частини та з’єднання, окремі міста, навіть всю територію колишнього СРСР! Час «попадалова» теж найрозмаїтіший. Від кам’яної доби до пізнього Союзу. Найбільше, звісно, «попадають» до батька Сталіна. Часом здається, що в кабінеті вождя від прибульців із майбутнього не проштовхнутися – як у метрі в годину пік. Головним завданням кожного поважного «попадання» у цьому разі є передати Батьку Народів креслення автомата Калашнікова та розповісти про родовище алмазів у Якутії та нафти – в Татарстані. А Хрущова, звісно ж, – розстріляти. Разом із Горбачовим. «Мєчєний», хоч і пацан ще, але ж виросте…

Усі російські твори цього жанру – це, по суті, мрії недолугого пацана-аутсайдера, якого не беруть до гурту однокласники (і є за що!). От сидить таке «чмо», і, пускаючи слину, солодко мріє про те, що якби був таким «крутим», як Чак Норріс, Брюс Вілліс і брати Клички, разом узяті, то всім, хто його не поважає, він би врізав ось так, а потім ще ось так, а по тому ще й з ноги додав… А падлюка Свєтка, красуня з паралельного класу, по тому лише з ним ходила би, а не з отим негідником – спортсменом і відмінником Борею Цімельманом…

При цьому мрійник і не намагається зробить хоч щось, аби змінити ситуацію в реальному житті – до спортзалу записатися, навчання підтягнути чи засохлі шмарклі з-під носа вичистити та бруд з під нігтів видлубати. Він продовжує ненавидіти всіх кращих і успішніших та мріяти про отримані «на халяву» («по-щучьєму вєлєнію») надможливості.

Тож мегапопулярність «попадансько-альтернативного» жанру в Росії викликає неабияке занепокоєння відносно психічного здоров’я тамтешнього інфантильного суспільства. Як і щодо відсутності елементарного смаку та низького освітнього рівня (інакше такого просто не читали би).

Хоча насправді не все так смішно. Жанр «АІ-фантастики» нині став важливим елементом у формування сучасної російської ідеології, а також створення «правильного» образу ворога. Передусім «ліберастичного» Заходу. А також українців взагалі та «галіцаєв-западєнцов» зокрема. В «а-ішних» творах українці (крім русифікованих і совєтизованих) завжди негідники, а галичани взагалі рідкісні мерзотники та природжені  садисти. Ну, і зрадники, звісно, які «стрєляют нашим в спіну».

Деколи навіть важко втриматися від думки, що «альтернативних» фантастів напряму курує ФСБ. І не лише тому, що видавництва часом друкують зовсім графоманський, але ідеологічно-правильний непотріб (тобто відверте сміття навіть на тлі всього сміттєвого жанру). Досить часто ці «фантастичні» романи є не такою вже й фантастикою. Зокрема, ще 2008 року в московському видавництві «ЭКСМО; Яуза» вийшов роман Гліба Боброва «Эпоха мертворожденных». У ньому «пророчо» описано події, які ми нині спостерігаємо на Донбасі. Ще до теперішньої війни цю широко розрекламовану книжку перевидали 5 разів. Її значення у підготовці російськими спецслужбами проекту «Новоросія» важко переоцінити. І якось не віриться, що творилося воно й «розкручувалося» просто так, із любові до мистецтва.

До речі, щонайменше у 7 з 10 творів цього жанру головні герої є співробітниками «органів»: ЧК, ОГПУ, НКВД, «Смєршу», КГБ чи ФСБ… Як казало мультяшне ведмежатко Вінні, «це жжжж не просто так!».

«Альтернативна історія – це спроба сублімувати або нездійснені імперські мрії для одних народів, або ж відчайдушна спроба "переграти" минуле для тих, хто хоче ревізувати неприємні або образливі для національної свідомості події, – оцінює явище історик і журналіст, головний редактор Інтернет-проекту «Історична правда» Вахтанг Кіпіані. – Історія – сама по собі чи не найзаполітизованіша з гуманітарних наук і найзручніша для донесення пропагандистських меседжів. І тому сплеск альтістории в сучасній Росії – річ очевидна і, на жаль, безальтернативна».

До речі, «распятий мальчік», зґвалтована правосєками бабуся-епілептичка, рускоязичниє раби, снєґірі з відірваними русофобами крильцями й інші сучасні навколодонбасівські медіа-«приколи» з’явилися не на порожньому місці. Все це давно практикувалося в «альтернативках», де зі смаком і жахливими подробицями змальовані звєрства ворогів Росії. Самі вигадують, самі й обурюються міфічними негідниками. Причому складається враження, що творці «альтернативної історії» не дружать не лише з реальною історією, але й з елементарною логікою.

Візьмімо, наприклад, чи не найМахровіший зразок АІ. Великої літери «М» тут вжито не просто так – Олексій Махров є одним із головним гуру жанру в Росії. Ось назви лише деяких його творінь:

«Спасай Россию! Десант в прошлое»

«Вставай, Россия! Десант из будущего»

«Хозяин Земли Русской. Третий десант из будущего»

«Царствуй на страх врагам!»

Уже з назв його творів добре зрозуміло, про що йдеться. Довколо сайту казкаря (http://amahrov.ru) зібралася чимала група послідовників, які, зокрема, колективно пишуть під спільним псевдо «Фьодор Віхрєв». Згадані махровці в 2011 році видали дилогію «2012: Вторая Великая Отечественная». Фабула витвору колективного розуму до неймовірності проста – саме у день 22 червня 1941 року (за кілька хвилин до німецького нападу на СРСР – ні раніше, ні пізніше) з 2012-го чомусь переноситься вся територія колишнього Союзу. Ну, й покотилося… Спочатку Вермахт легко проривається углиб території супротивника (аякже, нападу ніхто не чекав) але потім зайди з майбутнього оговтуються, дають німцям чортів, і вже за тиждень Райх терміново капітулює, а відновлений довкола Москви new-СРСР стає головною світовою потугою. Бо ж навіть недолуга економіка Росії 2012 року перевершує все, що було у світі 1941-го.

Найцікавіше у романі – як показано «русофобів».

Найбільше дісталося мешканцям країн Балтії (на момент написання твору саме їх Кремль призначив «головними фашистами»).

Отож, припустімо, що провал території в часі таки стався. Чому б ні? Адже ж твір фантастичний, чи не так? Але далі… Вгадайте, що зробили громадяни й уряди Латвії, Литви й Естонії негайно після початку «Другої Вітчизняної». Хто не вгадав, той точно не москаль. Бо кожному росіянину зрозуміло: балтійські фашисти у своїй ненависті до всього російського мають мерщій втратити здоровий глузд. І записатись у союзники до Гітлера.

Так і відбувається в романі. Тобто, «подлиє прібалти», чудово розуміючи, що за описаних в романі умов Вермахту зразка 1941 року протистоятиме армія зразка 2012-го (та ще й із ядерною зброєю), стають, проте, на бік приреченої до швидкої поразки сторони. Бо фашисти…

Дістали своє й кримські татари. Як і балтійці, в суїцидальній ненависті до Росії вони теж записались у союзники до антикварних німців: «Позвонила двоюродная сестра из Симферополя. Рассказала, что на второй-третий день с начала войны некоторые группировки крымских татар попытались с оружием в руках выступить в поддержку немцев, но потуги оказались тщетными – внутренние войска в течение пары дней жестко подавили «повстанцев». На полуострове нарастают требования выселить татар, как в сорок четвертом» (виділення наше).

Але то байка порівняно з тим, що мало діятися в «бандерленді»: «Сообщалось о разгоне немцами Львовского областного совета и казни всех его депутатов, зверствах пришедших с фашистами и присоединившихся к ним местных украинских националистов…».

Зі Львовом ситуація взагалі абсурдна та позбавлена логіки. Навіть у рамках «фантастичного роману». Уявіть собі, що все відбувається за сценарієм «махровців», і до Львова зразка 2012 року входить батальйон «Нахтігаль», щойно сформований у 1941-му. І що ж «соловейки» бачать? Місто змінилося невпізнанно – скрізь синьо-жовті прапори та тризубчики, жодного натяку на совіцький агітпроп, десь зникла вся резидентура ОУН, яка ще вчора на зв’язок виходила, а біля вокзалу… пам’ятник провідникові Степанові Бандері (нібито ще живому!). «Соловейків» це аж ніскіко не бентежить, вони навіть з’ясувати причину цього феномену не намагаються, а негайно починають «звєрствовать».

Взагалі знання реальної історії фантастами-«альтернативниками» просто вражає. Взяти наприклад «Волкодава із будущєго» Юрія Корчевського. Вже читання анотації до нього заміняє лоскіт п’яток кожному притомному читачеві: «Наш человек на Великой Отечественной войне. Пройдя все круги фронтового ада, "попаданец" из будущего становится "особистом", "волкодавом", "чистильщиком" Главного Управления Контрразведки "Смерть шпионам!". Удастся ли ему ликвидировать немецких диверсантов, охотившихся за командармом Рокоссовским, и взять в плен начальника штаба разведбатальона "Нахтигаль"? Вернется ли он живым из немецкого тыла, выполнив сверхсекретную миссию, от которой зависит исход войны?».

Почнемо з кінця. «Соловейки» хоч і були парубками моторними, але чи можна уявити, щоби якийсь батальйон міг помітно вплинути на результати війни, де протистояли цілі армії та фронти!?

Але якби ж тільки це. Автор полінувався відкрити хоча би «Вікіпедію». Інакше з’ясував би, що «Смерш» створили щойно у квітні 1943 року, а батальйон «Нахтігаль» припинив своє існування восени 1941-го. І коли би той «смершівець» полював на керівника штабу «соловейків», у якому позачасовому просторі?

Корчевському нічим не поступається Юрій Валін, теж «альтернативник» (у цьому контексті  чогось згадується термін «альтернативно обдарований» – всі знають, що це означає в перекладі з політкоректної на «нормальну»). Книжка «Лейтенант из будущего. Спецназ ГРУ против бандеровцев» вражає не лише обкладинкою, але й анотацією: «…Спецгруппа ГРУ заброшена из нашего времени в 1944 год, чтобы помешать тайной нацистской организации изменить историю Второй Мировой. Разведчики из будущего должны захватить во фронтовом Львове оберштурмбаннфюрера СС, который руководит секретными операциями по преображению реальности. Российскому спецназу придется с головой окунуться в кровавый омут городских боев, где штурмовые группы Красной Армии рубятся с немецкими егерями и бандеровцами из эсэсовской дивизии «Галичина»…» (виділення наше). Назвати дивізійників-мельниківців «бандерівцями» це те саме, що назвати Сталіна та його поплічників «троцкістами»…

Психологія знає таке поняття, як «проекція». Це коли людина свою внутрішню суть проектує на інших. Наприклад, сповнений агресії свято переконаний, що весь світ ополчився проти нього. Людина, яка все своє оточення має за ворогів, вважає, що сусіди теж ставляться до нього вороже. У випадку з росіянами-альтернативниками маємо класичний варіант ксенофобії, замаскованої під «інтернаціоналізм», і садистських нахилів зі сексуальними перверзіями, прихованих за машкарою нарочитої праведності. Докладні описи звєрств ріжних «бандерівців» – лише підсвідомі бажання та сексуальні фантазії авторів. Показовим тут є севастопольський «пісатєль» Станіслав Сєргєєв, який нині є одним з активних бойовиків «Самооборони Криму». Його книжка «Война сквозь время» (звісно, з «попаданцями» та Сталіном в головних ролях) починається з детального опису того, як українські націоналісти ґвалтують єврейських дівчаток: «Йосип Кендзер смотрел на нового командира и в душе усмехался. Осужденный до войны польским судом к смертной казни за убийство и изнасилование учительницы, выжил только благодаря началу войны. Попавшие в тюрьму несколько авиационных бомб позволили ему сбежать в поднявшейся неразберихе и панике. Впоследствии, после захвата Польши немцами, примкнул к организации украинских националистов, где его судимость была расценена как часть борьбы с поляками. Сейчас он стоял в сторонке и слушал, как его друзья заканчивают развлекаться с молодой жидовочкой. Та уже не кричала, не хватало сил, а только всхлипывала. Но ничего, у них еще есть ее младшая сестрёнка…».

З тексту спочатку виходить, що негідники – галичани. Але вже через абзац з’ясовується, що ті мерзотники є вояками «Буковинського (!) куреня». Таке формування у роки Другої світової дійсно було. Але курінь розформували за рік до описаних вище «звірств». Та це не найголовніша брехня. «Буковинський курінь» (і це добре видно з назви) формувався не з "підпольських" галичан (так у тексті), а з "підрумунських буковинців". Але для автора це все одно. Бо що Галичина, що Буковина, що Закарпаття – яка різниця? Все одно – «Западна».

Російські «альтернативно-обдаровані» не пропускають нагоди плюнути в українців навіть, коли доля закидає «попаданців» у глибоку давнину. Наприклад в романі Віктора Зайцева «Дранг нах остен по-русски» групу туристів закидає в глуху сибірську тайгу часів Івана Грозного. Здавалося би, часи такі, що «бандери» мали би бути в дефіциті. Аж ні… Автор і тут знайшов, як вкусити Україну (підозрюю, без того книжку ніхто не надрукує). Отож, після провалу в минуле «попаданці» обирають собі отамана. Спочатку пропонують відставного підполковника, але той відмовляється: «Нет, нет. Я вам накомандую. Хватит, покомандовал на Украине. – Многие знали, что подполковник был ранен в спину во время пресловутой майданщины 2014 года, когда прикрывал мирную демонстрацию в Донецке. Стрелял снайпер из числа европейских наёмников. С тех пор Петро слова – демократия, гуманизм, европейские ценности – считал нецензурными ругательствами…».

Без коментарів.

Хтось скаже: ну, пишуть десь різні графомани всілякі фантастичні (прямо й переносно) нісенітниці, то хай собі. Дрібничка? А тим часом «нісенітниці» більш ніж затребувані в російському (і частково українському) суспільствах. І чудово видно, що їхні автори трепетно відстежують «лінію партії». Нині у війні проти України російські фантасти-«альтернативники» у перших лавах бійців ідеологічного фронту і нічим не поступаються одіозному Дмітрію Кисельову. Недарма пишуться й видаються їхні твори з завидною оперативністю. Взяти, наприклад, «Дикое Поле 2017» Георгія Савицького. В анотації читаємо: «Близкое будущее. Гражданская война на Украине стала детонатором мировой катастрофы, навсегда изменив карту Европы. Пытаясь спасти Киевскую хунту от неминуемого краха, Запад спровоцировал бунты мигрантов в России. Сожженная Москва лежит в руинах, а разоренная и обескровленная бандеровскими карателями Украина превратилась в Дикое Поле, кишащее бесчисленными бандами, у которых один закон: стреляй первым! Как усмирить эту новую махновщину, что грозит захлестнуть и юг России? Кто остановит варварское нашествие бесноватого быдла? Кому по силам выжечь бандеровскую чуму, объединить Русский мир и проложить путь в будущее? Читайте новый роман от автора бестселлера "Поле боя – Украина", написанный на баррикадах восставшего Донецка» (виділення наше).

До речі, а де наші книжки про війну українців з російськими окупантами? Невже тема не цікава і не важлива?

Спецслужби та пропагандисти недарма такі уважні до цього жанру. Адже пригодницько-фантастична література завжди мала найбільший попит серед молоді. А позаяк в «альтісторії» химерно переплетені історична реальність з абсолютною вигадкою, то цю вигадку дуже часто сприймають за реальність.