Володимир Богуславський – мистець і місто

У Львівській національній галереї мистецтв відкрилася чергова виставка знакового для Львова мистця Володимира Богуславського.

У цьому есе я б хотів зосередитися лише на одному з аспектів як цієї виставки, так і творчості мистця загалом.

Зокрема йтиметься про його роль у творенні силуету міста Лева.

Можливо, хтось вважатиме, що для Володимира Богуславського звуження його значимості до міста Лева є очевидним применшенням здобутків майстра. І це дійсно так. Звісно, що маєстро має значно ширші обрії. Однак у цій розвідці я окреслюватиму роль Володимира Богуславського саме для Львова – причому в справі чи виклику творення профілю міста.

Кожне справжнє місто розбудовує свою ідентичність на кількох ключових засадах.

По-перше, це особлива громада, яка має власну неповторну ідентичність. Згадаймо незрівнянний одеський характер справжніх мешканців цього міста. Кияни спазматично пробують врятувати свою ідентичність, обороняючись від чергових цунамі все нових і нових дедалі екзотичніших мешканців Києва.

Не менш чіткі спільноти творять мешканці Ужгорода чи Чернівців.

Однак сама собою спільнота – це ще не єдиний, хоча дуже важливий аспект творення чи самоусвідомлення себе як спільноти.

По-друге, така ідентичність базується на міській мітології. Надзвичайно значущим тут є так званий «засновницький міт». У випадку Львова мова йде не лише про розтиражовану мітологему про короля Данила та його сина Лева. Радше йдеться про щось пов’язане зі святим Юрієм та Змієм, якого він упокорює, недаремно ж головна катедра Львова – це Собор святого Юра.

По-третє, є кілька більш модерних мітів – як-от про «австрійськість» чи «веселість» Львова.

Не менш активними є і міти про виключно «єврейський» чи «польський» Львів або ж Львів «полікультурний». В усьому цьому є чимала частка правди, але міту та політиканської спекуляції теж не бракує.

Ця мітологія, так чи інакше, шукає свого вираження – вона має бути висловлена у той чи инший спосіб.

Инколи це може бути простенький шлягер – наприклад, «Як тебе не любити, Києве мій» чи «Город у моря...», а часом навіть жартівлива пісенька «Тільки у Львові/Tylko we Lwowie...»

Ну, а по-четверте, чи не головною маніфестацією неповторної ідентичності міста є його архітектура, і найголовніше – силует міста. Усе це творять архітектори і доля міста. Часто архітектурні ансамблі виникають спонтанно – чи за волею Божою, як це кому видається.

Проте образ міста, що потім закарбовується у свідомості поколінь, разом з архітекторами, композиторами та мешканцями міст творять і живописці – і це по-п’яте.

Це своєрідні «портрети» чи «миттєві фото», а тепер і «відео» міста. Й у цьому «образі» важливим є навіть не фактичний стан міста, а його настрій – те, як ми самі себе бачимо як місто, як середовище, а може і світ, в якому живемо…

Такий «образ» не є чимось абстрактним і створеним для туристів – навпаки, він задає стиль життя самим мешканцям міста. Якщо ти krakus (питомий з крові і кості краків’янин), то тобі не належить вести себе так, як варшав’янин. І навпаки… Якщо ти львів’янин, то ти точно не ведеш себе як одесит – з усією повагою до одесита.

Саме цей «образ», серед іншого, створюють митці, особливо художники, а іноді – й передусім вони.

Тому цей «образ» має понадматеріальну цінність – це творення «духа» міста. Саме поняття понадматеріального старою грекою звучить як μεταφυσικά (від давньогрецького τὰ μετὰ τὰ φυσικά, або по-простому «πρώτη φιλοσοφία») – «перша філософія», філософське вчення про надчуттєві принципи та першооснови буття…

Формований усіма цими чинниками «образ» міста визначає філософію життя у цьому конкретному місці і місті – в даному випадку ми говоримо про Львів, але це стосується й усіх инших міст і місць.

Філософія ландшафту чи силуету міста – це величезна окрема тема, варта десятків томів. Згадаймо хоча б філософію проживання-в-місті, яку спробував описати у своїй гігантській книзі про Париж «Passagenwerk», назву якої навіть не просто перекласти – «Пасажі»? «Вулиця з одностороннім рухом»? – берлінець, а так насправді «вічний жид» Вальтер Беньямін (Walter Bendix Schönflies Benjamin, 1892–1940) [1]. Або, можливо, тут йдеться про фланера (flâneur) Шарля Бодлера (Charles Pierre Baudelaire, 1821–1867) і про «фланерування» містом як основний спосіб проживання-в-місті, проживання-у-Парижі, яке «винайшли» у ХІХ столітті, і який живий і досі. Якщо не вірите, пройдіться по Champs-Élysées ближче до вечора, коли сучасні фланери дають майстер-класи проживання-в-Парижі…

Хоч дещо застарілий, проте такий милий візуальний «образ» Парижа, який ми знаємо і, навіть не побувавши у ньому, шалено любимо, створили мистці Паризької школи – ті, хто стали класиками, а колись були марґіналами, «правдиві квіти зла – les fleurs du mal» – Едгар Мане (Édouard Manet, 1832–1883), Каміль Пісарро (Jacób Abrahám Camílle Pissarró, 1830–1903), Оґюст Ренуар (Pierre-Auguste Renoir, 1841–1919), Моріс Утрілло (Maurice Utrillo, 1883–1955) – цих мистців було дуже багато. Саме вони створили образ Парижа у свідомості цілого світу. Сьогодні, звісно, Париж не такий – час летить, і Париж змінюється. Однак для більшості з нас він назавжди залишиться саме таким, яким його створили мистці саме цього буремного часу – зламу ХІХ і ХХ століть.

Образ Венеції творили мистці геть иншої епохи – XI–XVIII століть. Франческо Ґварді (Francesco Guardi, 1712–1793) та Каналетто (Giovanni Antonio Canal, відомий за ім’ям Canaletto – Канале́тто, 1697–1768) передали свою візію «образу Найяснішої Республіки (Serenissima Respublica)», і саме їхніми очима ми бачимо Венецію.

Канонічний образ Львова формувався завдяки доробку багатьох мистців.

Ренесансний, так званий «німецький» Львів найяскравіше представлений у «Панорамі Львова», створеній у 1617–1618 роках Абрагамом Гоґенберґом та Ауреліо Пассаротті. Йдеться про гравюру, виконану нідерландцем Абрагамом Гоґенберґом за малюнком італійця Ауреліо Пассаротті, інженера-фортифікатора короля Зигмунда III. Саме так ми бачимо тогочасний Львів, і иншої візуалізації вже не буде.

Абрагам Гоґенберґ, «Панорама Львова»

Натомість ідилічні австрійські часи візуалізуються у графіках Карла Ауера/Карела Ауера (Karel Auer, Karl Auer, 1818–1859) – літографа і графіка чеського походження. Його графіки є святцями для ностальгуючих за старою Австрією галичан – хоча такої ніколи й не було, проте є міт і є ностальгія. Його творчість охоплює той період, коли центральноевропейці освоювали й уцивілізовували Львів – такий собі романтичний період першої закоханості, час Франца Ксавера Моцарта (Franz Xaver Wolfgang Mozart, 1791–1844).

Карл Ауер, «Панорама Львова»

Натомість віденець Антон Ланґе/Антоній Лянґе (Anton Lange, 1774–1842) син актора віденського придворного театру, австрійський живописець, графік і майстер театрально-декораційного жанру, став засновником історичного ніжного і погідного львівського пейзажу. Це Львів класицистичний – хоча й провінційний, але саме цим і чарівний – водночас накрохмалений, припудрений, зашнурований...

Антоній Ланґе, «Панорама Львова»

Наступну справді важливу пуанту у створенні іконографії Львова поставив уродженець Чернівців Одо (Оттон) фон Добровольський (Odo (Otton) von Dobrowolski, 1883–1917). Узимку 1914–1915 років він видав альбом із десяти кольорових літографій, який назвав «Львів». Ці роботи стали взірцем іконографії Львова кінця та краху belle époque, який торкнувся і Львова. У його роботах місто постає жорстким, трагічним – містом в передчутті катастрофи, яка зрештою і настала... Його Львів – це тривога, очікування найгіршого, експресія, схоплена в міському ландшафті...

Одо фон Добровольський, «Марійська площа»

Так само тривожно й експресивно показав нам Львів Олекса Новаківський (1872–1935). Відчувається, що він людина з півдня України та сприймає Львів як неймовірний емоційний сплеск – майже вибух. Його полотна, що зображають Собор святого Юра – святая святих Львова, справді вражають. Львів у його інтерпретації – це протуберанці, що прориваються в його знакових реперних точках.

Олекса Новаківський, «Собор святого Юра»

Львів теплий і, можливо, трохи простацький був канонізований на полотнах мистця з львівських околиць, таких як Знесіння – Ерно Айзіґа (Ісака) Ерба (Erno Eisig Erb, 1878–1943). Його Львів – це не місто катедр та палаців, а Львів Кракадалів – дільниці бідноти, яка тепер знаходиться за Оперою. Це Львів перекупок, пияків, фірманів та базарів. Однак яким же ж теплим він є – як у колористиці, так і в сюжетах...

Ерно Ерб, «Перекупки»

Наступний значущий крок у розвитку львівської іконографії зробив фантастичний графік Богдан Сорока (1940–2015). У нього Львів постає як кубістичний Вавилон – і все ж це Львів! Його образ міста ламаний, контрастний і складається з русту міських будинків, заламаних дахів, квадратних димарів, куполів соборів з божественної перспективи – Богдан так і творив, ніби поглядаючи з неба, а тепер вже дійсно з неба...

Богдан Сорока, «Львів»

Епоха пізнього совка провокувала спроби віднайти чи відновити ідентичність міста. Було багато намагань, однак найбільш вдалою спробою створити чи реставрувати ідентичність старого Львова, правда вже з явними слідами совкової реальності, стала творчість Юрка Коха (1958). У його творах Львів постає милим, сповненим ностальгії і, як правило, іронічним. Це місто очима львівського міщуха. Проте вся творчість Коха звернена в минуле – до милих уламків старого Львова, якого океан трагедій ХХ століття викинув на епічні береги ріки Полтви. Хто знає, що таке Полтва для Львова, той розуміє – це його підземний Стікс... Львів у творах Юрка Коха складається з облупаності стін, ридикюлів, старих шильд, бруківки, дахівки, ринв і ще багато чого, що Полтва виносить на свої береги...

Юрко Кох, «Львів»

Я, звісно, назвав найбільш знакових, на мою думку, іконографів Львова. Це місто, яке хочеться фіксувати на полотнах. І цей процес триватиме завжди. Однак... Однак є принципово важливі для творення ідентичності міста мистці.

Саме тому ця тривала подорож у часі приводить нас до Володимира Богуславського.

Володимир – киянин. Проте важко знайти у Львові такого рафінованого інтелігентного, у справжньому сенсі слова, з крові і кості львівського іконографа, як Володимир Богуславський.

Хтось колись у далекі 1970-ті оповідав мені, як юний пошукувач майстрів, які мали б навчити його володіти пензлем, вранішнім потягом прибув до Львова. Він не сів до трамваю, щоб потрапити у центр міста, а почав спускатися вулицею Городоцькою у напрямку Святого Юра, Опери – одним словом, до нашого Стікса. Саме тоді, як кажуть, вирішив залишитися у Львові. Чи правда це – знає лише сам майстер, але у львівській мітології ця оповідка вже залишиться назавжди.

На щастя для міста, Володимир Богуславський таки залишився у Львові. І сьогодні, на мою думку, він без жодних сумнівів є головним іконографом королівського Міста Лева.

Його полотна створили нам наш сьогоднішній Львів із тиші, медитації, глибокої сині, блаватів та охр. Так писати кольором міг хіба що Бруно Шульц (Bruno Schulz, 1892–1942) – щоправда, він писав словами:

«То був велетенський, вкладений шарами і відібраний по відтінках реєстр найрізноманітніших кольорів осені, котрий, як по гучних сходах, пробігав вверх і вниз по гамах всіх октав кольору. Починався знизу, тужливо й несміло пробував альтових облізлостей та півтонів, потім переходив до вицвілого спузу далечі, до глобальної зелені й блакиту, щораз ширшими акордами наростав вверх, доходив до глибокої сині, до індиґо далеких лісів, до плющу шумливих парків, щоб потім через всі охри, санґіни, відтінки рудого та сепії ввійти в шелестку тінь в’янучих садів, дійти до темного запаху грибів, до подихів порохна у глибинах осінньої ночі і до глухого акомпанементу найтемніших басів.

Батько походжав вздовж сукняної осени – заспокоював і втихомирював ті маси, їх наростаючу міць, спокійну силу Пори. Він хотів якомога довше зберегти незайманими ці запаси накопиченої кольоровости. Боявся руйнувати, розмінювати на готівку недоторканий фонд осені. Але знав, що прийде час і осінній вітер, теплий спустошливий вітер повіє над тими шафами, й тоді вони розверзнуться, і ніщо не зможе стримати потоків та струменів кольору, котрими вони вибухнуть на ціле місто.

Надходила пора Великого Сезону».

Це уривок з твору з Бруно Шульца [1, 112] – краще вбрати у слова кольори, суголосні з кольорами Богуславського, ніж це робив инший художник кольору і слова Бруно Шульц, як на мене, ніхто б не зміг. Тому саме йому перепоручаю вдягати в слова барви наших галицьких міст – ті особливі заграви та відблиски на нашому глибоко синьому небі.

Такий відкритий синій колір зустрічається у рідкісних колористів – як-от у Марка Шагала (Marc Chagall, 1887–1985). На такий синій потрібна відвага – це наче ходити по лезу бритви. Богуславський знаходить у собі таку сміливість і стає в цьому неперевершеним майстром. Може, тому він і назвав свою виставку «Поза синім»…

Не думаю, що Володимир свідомо прагнув стати іконографом Львова. Однак безсумнівно став. Так сталося. Він, родовитий киянин, обираючи життєвий шлях, відчув, що Львів – саме те місто і місце, де він би хотів провести своє життя. І так і зробив. А разом з тим відкрив якийсь новий сезон у Львові, за Шульцом – нову пору року...

«Те, про що ми говоритимем, діялось тринадцятого, додаткового й дещо фальшивого місяця року, на кільканадцятьох порожніх картках великої хроніки календаря.

Ранки були на диво терпкими й свіжими. Спокійний і холодний плин часу, зовсім новий запах повітря, якась відмінна густина світла свідчила про те, що ми ввійшли в якусь іншу серію днів, новий реґіон Божого Року.

Під тими новими небесами голос звучав дзвінко і свіжо, як в ще новому й неузжитому помешканні, повному запахів лаку, фарб, вже браних в руки та ще не замацаних речей. З дивним зворушенням пробувалось нової луни, з цікавістю її напочиналось, як холодного свіжого поранку в переддень подорожі тістечко до кави.» – пише Бруно Шульц [1,110]. І знову Богуславський з просторами своїх робіт, де і місто, і речі, і небо...

Очевидно, він як художник відчув щось особливе у тому Львові 1970-х років, що його спокусило.

Може, тиха провінційність тогочасного Львова?

Може, набагато більша кількість слідів його колишньої розкоші та веселості?

Хоча навряд. Володимир у своїх роботах показує не Львів соборів та величі, а Львів задуми, тиші, медитації – той Львів, на який нам не вистачає часу, бо завжди потрібно скрізь встигнути...

Богуславський не поспішає і тим більше не метушиться... Він лише спостерігає, як на львівські дахи опускаються блавати, як синь, якої майже не було у львівському живописі, спускається з неба й огортає місто...

Це новий, абсолютно сучасний і не метушливий чи скандалічний образ міста – Богуславський не є футуристом у крайньому сенсі цього слова. Його місто зріле, трохи печальне, як усе, що є розумним і сповненим досвіду. Його Львів погідний, згідний сам з собою – це місто, де дається жити.

Яким чином майстер ще в сірі 1970–1980-ті роки сконструював такий свій Львів, не до кінця зрозуміло.

Очевидно, що основою є сам характер мистця. Такий Львів – ніби його автопортрет, погляд через вікно на місто як на дзеркало.

Можливо, його пропозиція іконографії Львова принаймні когось з нас зробить добрішими...

Отож виставка називається «Поза синім»…