Війна вчить...

Вчить вона нас не від нинї. Нема між народами Европи народу, який більше топтала-б тяжка стопа війн як наш український. Гуни, Авари, Хозари, Мадяри, Печенїги, Торки, Берендїї, Половцї, Татари, Турки, Литовцї, Поляки, Москалї — всї ходили війною на наш нарід і нашу землю. Та ще й дотого боров ся український нарід в рядах військ усїх тих держав, що його підгорнули під своє панованє.

А чого нас навчили сї війни, в яких був український нарід через більш як цїле тисячлїтє?

Майже нїчого!

Хиба того одного, що вирабляли в нас бодай хвилями хоробрість і воєнного духа. Згадаю часи Сьвятослава, Мономаха, Сагайдачного, Хмельницького. Пястук був тодї в Українцїв добрий — дрїжали перед ним і византийськї цїсарі і турецькі султани і московські царі і польські королї. Чомуж мусїли прийти по Сьвятославах і Мономахах татарські баскаки, по Сагайдачних Кумейки, по Хмельницьких Полтави? Чи за такі короткі часи так сильно ослабав український кулак?

Нї і ще раз нї! Він і дотепер не ослаб! Доказують се наглядно наші хоробрі вояки з під Асперн, Мадженти, Сольферіно, Кенїґрецу, Кустоцци, Шипки з манджурських піль а тепер з Польщі, Галичини, з угорських Карпат, доказують се наші сїчові стрільцї.

Не ослаб отже український кулак — є в нашого народа доволї фізичної сили, антропольоґія й статистика кажуть навіть, що більше нїж у всїх сусїдних нам народів.

Та щож з того! Ученика не оцінюють в школї після його фізичної сили! На українського ученика спадали за тисячу лїт його школи часті і суворі кари у вічних війнах, а він так і остав чим був: велитнем, що не має сили за малу дитину!

Чому се так? — спитає дехто. Відповім коротко: Причин богато, найважнїйша: брак пошани для себе самого.

Переведїмо се на буденню мову.

Український нарід нїколи не вмів пошанувати свого питомого культурного й полїтичного дорібку, його провідні верстви нїколи не хотїли йти по тій дорозї, яку вказувала природна духова еволюция народа, а шукали чужих взірцїв. І так: Була в нас прадавня питома культура, не дуже то й низька. Зaгирено її для новітньої византийської культури. Був у нас прадавнїй суспільний і полїтичний устрій. Не зуміли ми його погодити з чужим князївським, і давна київська держава так ослабла, що не могла дати ради Татарам. Була в нас тодї, коли київська держава падала, все таки не аби яка культура, значна аристократия і шляхта, сильне міщанство і духовенство. Та щож! не пошановано вислїдїв довгого культурного й полїтичного розвитку. Рідну культуру покинено для польської і втрачено всї висші стани, в тих часах конечнїйші для розвитку народа нїж нинї. В тих сумних часах занепаду витворив український нарід сам собі величню орґанїзацию козацтва. Було лиш йти по лїнїї природного розвитку сеї демократичної інституциї, що була рівночасно добровільною мілїциєю і полїтичною орґанїзациєю. Та ба! Під польським і московським культурним впливом зроблено з козаччини упривілейований стан, а хлопа, що був батьком козаччини, закріпощено. А який був вислїд того? Московський кнут!

Тесаме бачимо вірно повторене в останнїм столїтю. Українї лишив ся при його початку лиш сам український мужик. Та він хоч і як прибитий тисячлїтним лихолїтєм був, як показало ся, дуже кріпким пнем, з котрого виросли нові зелені вітки українського дуба. Мужик оден жив своїм рідним культурним добром і остав ся вільний від чужих впливів. Тому-то він і був культурно богато висший від польського чи московського мужика, задержав у повнї свою не аби яку мужицьку материяльну культуру, величаву устну словеснїсть, чудову музику, гарну людову штуку, тай дуже високу, як на його стан, товариську огладу і полїтичну здібність.

А чим були перед столїтєм українські висші "інтелїґентні" стани? Нїчим — оскільки загалом були! Потім поволи виробили ся, хоч і дотепер чисельно дуже слабі.

Придивімо ся, як "робила ся" українська інтелїґенция.

Мужик дав їй через Котляревського, Шевченка, Шашкевича лїтературну мову. Вона була і є головною підоймою українства, але її нечуваного богатства й дотепер не використано. Мужик давав гарну музику і народну штуку. Дещо з неї перейняла українська інтелїґенция, але використати й оцїнити її не вміла. Давав мужик інтелїґенциї взірцї товариських звичаїв та оглади, давав свою полїтичну здібність. Та з тих дарів інтелїґенция зівсїм не користала і відвернула ся від них з погордою.

Чому вона так робила? Бо по старому звичаєви підлягала чужим культурним впливам: з одної сторони польському, з другої сторони московському. І так прийшло до того, що між українськими інтелїґентами дїйсні Українцї се рідкість — перевага се культурно Поляки чи Москалї, що лиш говорять по українськи.

А наслїдки того?

Передовсїм страшно низький стан материяльної культури в нашої нациї. Хлїборобство, промисл, торговля, лучба і т. д. і т. д. у Москалїв і Поляків стоять без порівнаня низше нїж у дїйсно культурних европейських народів. Остаючи під культурним впливом Москалїв та Поляків, не змогла наша інтелїґенция двигнути народа з лихих материяльних умов. Вона вміє лиш жалуватись, що ми бідний нарід, а зарадити тому не вміла й не вміє бо не йде на науку туди, куби треба, себто до дїйсно культурних народів Европи.

Ще гірше є на поли умової культури. Придивімо ся, що дістаємо від московської та польської культури.

Передовсїм обі сї культури аристократичні, виросли не на народї, а на аристократиї: польська на шляхтї, московська на сфабрикованій Петром Великим і його наслїдниками московській інтелїґенциї. Всї ті інтелїґенти Українцї, що є перейняті московськими чи польськими культурними впливами, є таксамо далекі від українського простолюддя як московські чи польські інтелїґенти від свого. Вони не зуміють нїколи використати величезних культурних скарбів, що дрімають в нашім простолюдинї, тай з другої сторони не зуміють піднести його зі злиднїв ї виправадити на шлях поступу. Сеж страшне явище, коли такий майже ґенїяльний письменник, як Винниченко, уявляє собі село й мужицький сьвіт наче страшну темну масу, що грозить всїм нам знївеченєм! А тимчасом село й мужик, маломіщанин, робітник се справдешні основи українства і його надїї на будучність, а не якісь викривлені зденервованєм аристократичні інтелїґенти.

Та скаже дехто: сеж парадокс: Є й у польській і в московській лїтературі та культурі демократичні елєменти. Берімо хочби такого Толстого чи Ґоркого — сеж прямо поети простонародного житя, ультрадемократи...

Та се лиш сповид, в дїйсности се два аристократи, що навязують свої мрачні, солодкаві та дуже антикультурні погляди оден своїм мужикам, другий своїм босякам. Таке саме бачимо і на полїтично-суспільнім поли. Нї московська нї польська інтелїґенция не знайшли й не вміють знайти дороги до свого простолюдина. Не знаходить і не знайде дороги до нашого простолюдина наш інтелїґент, коли перейнятий московською чи польською культурою. Хоч десять разів на день буде говорити, що він демократ і народолюбець!

Дальші прикмети сих чужих культурних впливів се їх зівнїшність. Обом тим чужим культурам хибує трівкої основи та солїдности з наукового та суспільного боку, московській культурі теж і з полїтичного боку. Від Москалїв йде до нас пусте доктринерство, незріла принципіяльність та брак патріотизму.

Прикметами сими заражена й наша інтелїґенция, о скільки підлягає одному чи другому впливови. Гуртом уся вона визначаєть ся прямо безпримірною іґноранциєю своєї істориї, ґеоґрафії, етнольоґії, мови, лїтератури (не кажу вже про загальне наукове образованє, нинї для кождого інтелїґента конечне, про самостійний сьвітогляд). Усе береть ся поверховно, з легка. Таксамо є зі справами суспільними, економічними, навіть (мимо розповсюдненого у нас полїтиканства) з полїтичними. Все йде, аби йшло — з дня на день, з місяця на місяць, з року на рік.

І длятого коли прийшла сьвітова війна, застала нас так неприготованими, що широкий сьвіт не знав навіть, що є яка Україна, що є які Українцї! Цїлком природно! коли ми самі себе не знаємо й не шануємо, як можуть нас чужі люди знати й шанувати.. Коли ми дотепер (хоч тисячу раз могли) не вспіли поставити України в сьвітовій науцї і полїтицї яко ґеоґрафічну і полїтичну цїлість, тож не дивуймось нїчому! А все те через сей дарунок чужих культур: поверховність і несолїдність.

Вкінци ще пару слів про вплив чужих культур на наші товариські та громадянські відносини. Здавало ся-б, що бодай ми галицькі Українцї, маючи під боком сусїдів з безсумнївно високими товариськими прикметами, навчимо ся дечого від них. Та ми саме навчились того, чого нам найменче було треба: виставности в житю і культу індивідуалїзму, в який ми й так дуже богаті. Натомість тої невловимої прикмети, що улекшує товариські і громадянські зносини ми не навчились. Ми покинули високо-культурні товариські звичаї нашого селянства, а не придбали на їх місце нїчого. І що з того виходить?

Вічна незгідливість, сплетнярство, інтриґантство, взаїмне недовірє, боготворенє привати й її ставлене перед громадське добро і т. д. і т. д., а в кінци поза банальними балями та вечерницями — цїлковитий занепад товариського житя. А за тим і громадянського. Додаймо до того, як страшно шкодить нашій інтелїґенциї так радо принимана нею московська примітивність в товариських і сексуальних зносинах. Як нескінчено висше стоїть від такого московськими впливами перепоєного інтелїґента наш мужик! Послухаймо, як він веде товариську розмову!

Подивімось які у него товариські форми. Подивімось, як він дбає про чистоту обичаїв і родинного житя!

Теперішна війна розкрила всї ті культурні хиби наші. Ми показали ся малими в теперішню велику хвилю через те, що шукали чужих богів. Не станувши на рідній основі, ми не могли згуртуватись в одну, одноцїльну, заборолом сьвідомости окружену громаду. І тому почуваємо себе розбитими й нещасними.

А може хто скаже: прецїнь польська й московська культури мусять бути добрі, коли оба сї народи станули культурно богато висше як наш. На те признаєм: правда! добрий кожух, лиш не на мене шитий. Дїйсно, культура польської та московської інтелїґенциї богато висша як нашої, але вони обі чужі нашій національній психіцї. Палкий, чутливий Поляк і меткий, практичний Москаль не будуть мати шкоди з хиб своїх культур і щасливо їх переборють. Щож з тих культур задумчивим та неповоротним Українцям?

А коли хто скаже: Зле говориш, що не радиш учити ся від ворожих нам сусїдів! "Ab hoste discimur" — відповім: Коли хочу вчити ся воювати, а мій ворог має лиш лук і стріли, то волїю вчити ся у приятеля хоч далекого, що має манлїхер. Бо коли хочемо стати рівновартним народом поміж европейськими, то опрімо ся на нашій високій простонародній культурі, а доучуймо ся того, що треба, від дїйсно культурних народів Европи. А вважаймо на се, що ми на кождій вітцї культурного і полїтичного розвитку маємо споконвіку дуже гарні початки*.

* Інтересне осьвітленє болючих питань української сучасности, яке отсе дав нам учений обсерватор нашого житя, приневолює українського читача глибше призадуматись над недостачами і причинами їх тай усьвідомити собі своє становище до висказаних в статї думок — позитивне чи хочби й негативне. — Ред. Дїла

[Дїло]