Відомий шведський соціольоґ і ориґінальний дослїдник проблєм державно-національного життя Р. Челєн у своїй новій моноґрафії "Держава яко форма життя" зробив дуже цїкаве та справедливе спостереженнє про своєрідність національної етики. З сього приводу він зауважив: "Народи так утворені, що вони не можуть взаємно один другого однаковою міркою міряти. Чому нї? Тому, що в кожнім випадку, коли розходить ся про самого себе, входить в гру інтерес і тодї се для них зовсїм инша річ" (ст. 117). Хто не пригадає собі, прочитавши сї слова, сумно-славетного "to co innego" (се инша річ), такого характеристичного для польсько-українських відносин перед війною, головно в Галичинї, а тепер загалом на всїм просторі польсько-українського сусїдування!
Багато говорить ся про те, що ся всесвітня війна природним розвитком подїй стала ся боротьбою за право поневолених і приборканих народів на національне самоозначеннє й полїтичну автономію, коли не державну їх самостійність узагалї. В сїм твердженню безперечно є чимало правди. Але не менше правдою є те, що ся війна розбудила та допомагає до страшенного поширення пошести заборчого імперіялїзму. Коли перед війною сей останній був здебільшого монополем великодержавних і пануючих народів, під час війни се лихо захопило також і напів визволені народи, котрі що ледве-ледве скинули пута чужинецького ярма.
Справедливість сеї уваги між иншим можна вельми добре простежити на відновленню та швидкім зростї польських історичних аспірацій до т. зв. "східних окраїн" (wschodnich kresów), себто непольських провінцій (України, Литви й Білоруси) колишньої польської Річипосполитої. Правда, сей історичний момент був завжди впливовим чинником в польських самостійницьких прямуваннях після занепаду польської державности. Йому однаково покланяли ся, як консервативно-аристократичні польські елєменти, так і революційно-демократичні; для "білих" і "червоних" люблинська унїя з 1596 р. була однаково міродатною при всїх спробах відбудування самостійної Польщі. Нa Україну та Литву всї польські національні й полїтичні дїячі часу по втратї держави (porozbiorowego) дивили ся звичайно, як на орґанїчні складники майбутньої польської держави. Польським національно-революційним гаслом було відоме: "За нашу й вашу волю" (Za naszą і waszą wolność), але Українцям і Литовцям признавала ся та "wolność" лише у межах суцїльної польської держави на старих історичних підвалинах, які суперечать новочасній основі державної будівлї, в котрій першорядну ролю грає національно-етноґрафічний чинник.
Білими круками серед польського, навіть поступового та демократичного загалу були одиницї, які відчували й полїтично розуміли велику ріжницю поміж сучасною національною Польщею та колишньою історичною Річпосполитою, що так добре зясував ґенїяльний польський малярь і публїцист С. Віткевіч, кажучи: "Польща повертає до своїх етноґрафічних границь, як море, котре вертає після великого розливу до своїх первісних берегів; і як море лишає на мілинї слїди свого поступу, так і Польща в сусїднїх країнах лишала нестерті слїди своєї культури й думки".
Сї останки колишнього польського впливу на "окраїнних землях", оскільки вони опирають ся на реально істнуючих польських національних меншостях, мають очевидно право на захист і забезпеченнє свого істнування, як кожна національна меншість. Одначе більшість польського загалу перед війною, а особливож під час війни, коли історичні мрії та прямування в нїм ожили знову з незвичайною силою, зовсїм не трактує польської справи в "забраних землях" яко проблєми національної меншости, але по засадї "частина за цїлість" уважає її полїтично провідним моментом у державній майбутности сих колишніх непольських провінцій старої Польщі.
Взагалї се сутоісторичне становище польського громадянства до будуччини "забраних земель" згори затемнює обєктивне його відношеннє до новочасних національно-полїтичних прямувань відродженого українського та литовського народу, а в новітнїх часах і білоруського народу, котрий відроджуєть ся. Звідси: або инодї протекторські відносини Поляків до сих останніх, або частїйше — явно ворожі яко до природного процесу, що загрожує польському полїтичному "станови посїдання" в "забраних землях".
Розміри сього нарису не дозволяють нам тут систематично й докладно схарактеризувати цїкаві зиґзаки сього польського відношення до вище згаданих національних справ. Ми обмежимо ся тут тому лише кількома дуже характеристичними проявами щодо сього останнього часу. Одначе загалом мусимо зазначити, що під час війни польський імперіялїзм щодо "східних окраїн" (особливож після та в звязку з торічнїм падолистовим актом в справі утворення польської держави з Конґресівки) так стихійно зріс і захопив усї шари польського народу, що в нїм зовсїм і безслїдно щезли навіть маленькі парости неісторичного та неімперіялїстичного трактування сих польсько-окраїнних справ деякими демократичними чи соціялїстичними польськими публїцистами.
Полїтичні метаморфози під сим оглядом польського спеціялїста "східних окраїн" Л. Васїлєвського або еволюція в поглядах на сї справи відомого польського лїтературного критика В. Фельдмана (вистарчить порівняти напр. їх писання про українську справу перед війною і в часї війни) яскраво показують сильний зріст польської національно-полїтичної ідеольоґії воєнного часу в сутодержавнім і виразно імперіялїстичнім напрямі. Перед війною дехто з польських письменників цікавив ся напр. українським рухом, інформував про нього польський загал, закидував йому полїтично-державну слабість (Васїлєвський) і появу самостійницьких прямувань в українськім народї уважав за умовину польсько-українського полїтичного співдїлання. Коли-ж в часї війни серед Українцїв вельми виразно проявила ся самостійницька течія і державно-полїтичні прямування, польська публїцистика (головно проф. А. Брікнер, далї Смолька, Васїлєвський і инші) або живим вкладали український народ до домовини або бодай абсолютно заперечували його національну здатність до життя та культурну й полїтичну життєву силу взагалї. (На сторінках сеї часописї реґістрували ся такі польські голоси й заяви дуже систематично; не треба тому знов їх тут наводити).
Сенс польських полїтичних писань з приводу "східних окраїн" під час війни монотонно скрізь і у всїх публїцистів той самий: Литовцї, Українцї, Білоруси — се напів національна, напів етноґрафічна якась аморфна маса, культурно слабо розвинена, полїтично дуже слаба, загалом майже неквалїфікована до самостійного державного будівництва. Під сими останніми оглядами в "забраних землях" є лишень один міродатний і додатний елємент, розумієть ся, польський. Покликуючи ся на своє історичне право до сих країн і на своє культурно-полїтичне першенство в них у новітнїй добі, Поляки вельми енерґічно зголошують свої державні претенсії до них. Національний момент в сїй справі з їх боку всїляко більше й менше дотепно затушовуєть ся. Західно-европейському загалови представляють ся національні відносини в ідилїчно-чарівних гарних малюнках. Або неменш ідилїчно-райським способом малюєть ся візія національного ельдорадо в майбутнїй самостійній Польщі, наскільки можливо, відбудованій в історичних межах колишньої Річипосполитої.* Тимчасом в дїйсности польсько-українська ворожнеча з одного боку, а польсько-литовські відносини й польсько-жидівський спір — з другого саме в часї війни незвичайно загострили ся та досягли великого загального напруження.
Імперіялїзм скрізь і всюди прикрашуєть ся принадними оздобами, щоб закрити зовнїшньою маскою свою справжню внутрішню гидоту. Звідси гуманїтарна фразеольоґія імперіялїстичної ідеольоґії, яка захланне глитайство представляє у вабливій подобі неначе безінтересовною філянтропією та майже самопожертвованнєм. Такого ідилїчного стилю найрадше вживає і польський імперіялїзм. Але імперіялїзмови нїколи не вдасть ся до кінця утримати сей нещирий тон. То тут то там проривають ся в нїм щирі нотки справжнього відношення до предметів його експансивних прямувань. З такими проявами незамаскованого імперіялїзму можна инодї зустріти ся і в польських публїцистичних статях про справи, які нас тут цїкавлять, і на деякі з них ми хочемо саме звернути увагу читача.
Се, так сказати, зловити імперіялїзм на гарячім, себто на злім вчинку, коли він, трохи забувши ся, відкидає свою чепурнувату маску й на мент показує своє справжнє хижацьке обличчє.
______
От напр. у серпнї с. р. в краківській "Now-ій Reform-i" (ч. 368), отже демократичній польській часописї, появила ся знаменна передовиця під заголовком: "Поляки й російська земельна реформа", в якій висловлюєть ся побоюваннє щодо занадто радикального, себто протипоміщицького полагодження земельної справи в новій Росії, що природно загрожує польському земельному станови посїдання в "забраних землях" і що по словам краківської часописї має бути для польськости на Українї та Литві "ножем загуби". В дальших сумних міркуваннях з приводу сього "Nowa Reforma" за польськими й урядовими статистичними джерелами наводить дуже цїкаві чисельні дані про національний і земельний польський стан посїдання в "забраних землях" (українському загалови ріжниця поміж ними добре відома й тому ми не мусимо їх тут знову пригадувати), з чого потім робить такі уваги гідні висновки: "Польськість на Литві та в українських землях опираєть ся не на численности польського населення, які колись входили в склад Річипосполитої. Ся сила спочиває в землї, яка належить до Поляків. А щодо сього сї цифри знову показують, що не селянська власність є фундаментом сього польського стану посїдання, але скорше лятифундії, які належать нечисленним родам і сїмям".
Цїкаві вельми дальші розважання польської "демократичної" часописї з приводу згори наведеного висновку: "Сей загал польського посїдання на Литві та Українї понад півтори столїття енерґічно противив ся ворожому заливови. Конфіскати й переслїдування, всїлякі виїмкові права безпечно його повищерблювали. Але у головній масї проістнував він по сей час. І отже тепер наслїдком російської земельної реформи ся споконвіку польська земля (polska odwieczna ziemia! sic!) мала-б перейти в руки окружаючих її скрізь українських селянських мас, що заливають своєю численністю польську етноґрафічну стихію". Ся польська "етноґрафічна" стихія — се просто польські лятифундії нечисленних родів і родин, які скрізь скорше чи пізнїйше щезають в океанї народньої етноґрафічної стихії, або лишать ся серед неї ізольованими, національно-мертвими островами. Етноґрафічну непевність лятифундій очевидно передбачає добре краківська часопись, зауважуючи з сього приводу: "Польські лятифундії не дають нїякої запоруки, що завжди лишать ся польськими". А трохи низше додає до сього: "Але польського селянина, котрий сидить на своїй землї й твердо тримаєть ся свого лану, нїяке противенство долї не викорінить так легко".
З сих преміс кінцевий висновок майже сам напрошуєть ся: як що радикальна російська земельна реформа не буде переведена, а "нам заощадять згаданий удар", як патетично трохи висловлюєть ся з сього приводу "Nowa Reforma", то "не слїд спускати з очей тої заповіди, що польська земля запевнена є для польськости лише тодї, коли її в посїданнє візьме польський селянин. Польське правительство мусїтиме про се подумати". Ся остання увага в перекладї на полїтичну мову адмінїстративної практики є попросту закликом до кольонїзації "східних окраїн" з метою їх спольщення. Се заразом зразковий приклад деґенерації національної засади з середини минувшого столїття. Тодї відповідно до неї нація творила державну єдність, тепер держава витворює потрібний для себе національний стан посїдання.
Ми зовсїм не сумнїваємо ся, що польське громадянство вельми солїдарно засудило б яко ґерманїзацію, скажемо, національні аспірації нїмецьких земельних маґнатів у Чехах до сеї країни, котрі могли-б бути з їх боку з неменшим історично-земельним "управненнєм" мотивовані, як польські претенсії до України. Так само певно польський загал — бодай демократичні й поступові його шари — рішучо скритикували-б заборчі пляни італїйської аристократичної меншости до південно-славянської Дальмації, також мотивовані історичними й подекуди, мовляв, "лятифундським" правом. А рівночасно пересїчний Поляк уважає зовсїм природними та майже самозрозумілими свої прямування до утримання історичного польського "стану посїдання" в т. зв. "східних окраїнах".
На сїм прикладї саме можемо знаменито простежити слушність уваги Челєна, наведеної на початку сього нарису. Тут незвичайно плястично уявляєть ся у всїй своїй природній істотї т. зв. "to co innego", сей найгірший блуд життєвої національної етики.
______
Щоб читач не подумав, що ми занадто узагальнюємо наші висновки, виводячи їх тут лише з одного доказу, ми постараємо ся зілюструвати їх ще кількома зразками, з чого потім буде очевидним, що вище наведена статя "Now-ої Reform-и" не припадкова й відосібнена поява в польськім сучаснім громадськім думанню, але навпаки дуже типова та, так сказати, нормальна. Через кілька чисел в сїй самій часописї (ч. 372) знаходимо знову передовицю про сю саму справу. Маємо на думцї статю "Східні окраїни Річипосполитої", написану з приводу нїмецького видання книжки Л. Васїлєвського "Die Ostprovinzen des alten Polenreiches" (Східні провінції старої польської держави). Рецензент сеї брошури перш усього скаржить ся на занепад у польського широкого загалу почуття звязи з українськими та литовськими провінціями колишньої Річипосполитої. Він з сумом зауважує далї, що й новочасна польська лїтература поза Сєнкевичем — не причинила ся до оживлення та підбадьорення сього почуття. На думку автора "тепер скрізь зауважуєть ся (на "східних окраїнах". Н. В.) лише відплив сеї (себто польської. Н. В.) життєвої енерґії. Нїхто її не розбуджує наново, нїхто не засилює швидкого давнього упливу... Ми польськість почали добачувати лише в т. зв. польських етноґрафічних межах, себто там, де польський елємент сягає понад половину населення". Сї скарги польського публїциста занадто песимістичні й тому треба їх брати з деякою резервою. Історично-державна ідеольоґія і перед війною перевищувала етноґрафічно-державну в польськім громадянстві. Тепер же вона запанувала серед Поляків всевладно. Тому автор вітає нїмецьке виданнє розвідки Васїлєвського, котра "зясовує справу східних окраїн" колишньої польської Річипосполитої з польського погляду й боронить в них польських інтересів".
Яким чином представлені сї справи в згаданій книжцї Васїлєвського, не треба тут пояснювати. Українському загалови добре відомий напрям писань сього польського публїциста під час війни з приводу сих річей. Biн також є оборонцем та прихильником історичного польського "стану посїдання" в колишніх непольських провінціях Річипосполитої.
______
Чи не найяскравійше одначе уявляєть ся імперіялїстичний характер польської історично-національної ідеольоґії під час війни у відношенню до Білоруси й особливо Холмщини. З приводу сеї останньої знаходимо знов у "Now-ій Reform-i" (ч. 396) передовицю під заг. "Холмщина сьогоднї". Заслугує на увагу, як знайомий вже нам з попереднїх шпальт сього нарису публїцист (псевдонїм Стопи) представляє розвиток національних відносин на Холмщинї й на Білоруси. "На Білоруси, Підлящу й на Холмщинї — читаємо в згаданій статї — протягом довгих десятилїть тягла ся боротьба поміж католицькою та православною церквою, яка згодом перетворила ся в боротьбу двох культур. Православє стало ідентичним з російськістю, католицизм з польськістю. Білоруські або українські (ruskіe) елєменти, які початково лише через релїґію панів свідомо тяжіли до Польщі, опісля під впливом релїґійних переслїдувань почали щораз більше усвідомлювати свою приналежність до польськости й Польщі. Так отже під впливом насильних русифікаторських заходів, уживаних російським правительством, навіть після подїлу Польщі, відбувало ся далї дїло зєдинення етноґрафічно чужих для польського народу чинників. Що за часів Річипосполитої дїяло ся зі шляхтою лише за посередництвом школи, спільного громадського й товариського життя та за посередництвом спільного побуту, то після подїлу почало в дальшім продовженню здїйснювати ся з народом за посередництвом церкви. За днїв національної поражки польськість зискувала численно більше визнавцїв нїж у часї істнування власної самостійної держави".
На думку автора наслїдком вище зазначених причин, а головно релїґійної боротьби, національні відносини на Холмщинї уложили ся на релїґійнім ґрунтї таким чином, що католицьке стало рівнозначне з польським, православне — з московським, в результатї — скажемо ми — виходить, що при сїм процесї українське неначе потонуло в польськім або московськім морі. Бодай для цитованого тут польського публїциста воно реальпо зовсїм не істнує.
Одначе вернемо ся до дальших його міркувань з приводу сього та у звязку з війною. "Наслїдком такого подїлу всього населення Холмщини — зауважує він — під час війни відбув ся повний переворот в національних відносинах на користь польськости". Чому та як — запитає читач? Дуже просто: тому, що при відступанню все православне з незначними виїмками з Холмщини евакуовано на схід, а лишило ся тільки католицьке населеннє (Автор покликуєть ся тут на польське виданнє вище цитованої працї Васїлєвського про східні окраїни). З приводу сеї евакуації польський публїцист зауважує: "Очищувала ся Холмщина з чужого або до чужини змагаючого елєменту. Відбувало ся остаточне польщеннє сих — споконвіку до Польщі належачих країн". Православний елємент, ворожо настроєний до польськости, численно зведено майже в нївець. "Сьогоднї їх (себто православних. Н. Б.) число не може вже відгравати нїякої ролї" — з втїхою зауважує наш автор. Загальний висновок сих уваг нетяжко вгадати. Ось він: "Війна викорінила вщерть той елємент, який мав бути передньою сторожею російськости в її походї на захід та який підтримували всїма силами галицькі Українцї, спонукані до сього ненавистю до польського пароду. Українська аґітація — побідно вигукує польський публїцист — не знайде тому на Холмщинї ґрунту, на якім могла ся-б оперти".
Автор певно переконаний, що покатоличене населеннє заразом цїлком спольщене. "Ті, хто відважно витримав переслїдування за свою віру й мову, в якій молили ся його предки в костелї, не підуть на приману дїячів, котрі всїєю своєю дїяльністю промощують лише шлях російському поступови на захід". Одначе в дїйсноти тривкість польськости й безвиглядність українського національного руху на Холмщинї не така певна річ, як се могло-б видавати ся після прочитання вище наведених міркувань польського публїциста. Для Холмщини, видко, істнує ще якась українська "небезпека", коли той самий письменник мусить на всякий випадок проти неї забезпечувати ся демаґоґічною протиукраїнською статею знову на шпальтах краківської часописї (Пор. його передовицю в ч. 388 "Now. Ref." п. з. "Опікуни Холмщини").
У звязку з порушеною тут темою цїкавий і характеристичний далї розпучливий заклик до польського вчительства п. з. "Рятуймо Підляше" (Див. "Nowa Reforma", ч. 385), в якім читаємо: "Підляше кличе помочи! Країнї, зрошеній кровю унїятських мучеників, яка, не зважаючи на кілька десятилїть систематичної русифікації, успіла заховати польське обличчє, сьогоднї загрожує знову затопленнє з боку чужих елєментів. Українцї й Жиди заходжують ся біля закладання власних шкіл, заводять їх навіть там, де населеннє корінне та виключно польське. Якісь невідомі досї в сих околицях українські емісари аґітують за українською школою та військом і на жаль дуже часто знаходять прихильників серед підляських народнїх мас".
* Дехто мріє про прилученнє до нової Польщі навіть Курляндії, а саме на зразок відношення Хорватії до Угорщини (Пор. про се статю "Польща—Курляндія—Литва" в "Now-iй Rеform-i", ч. 412).
(Кінець буде).
[Вістник Союза визволення України, 25.11.1917]
(Кінець).
Читаючи польські публїцистичні прояви з приводу "східних окраїн" в родї вище наведених, маєть ся вражіннє, що вони написані були не в XX ст. та в часї світової війни, коли на обох півкулях земного ґльобу стихійно виринуло на поверхню полїтичного життя непереможне гасло про "право народів на самоозначеннє", але колись, перед кількома столїттями, в часах всевладного панування відомого середновічного гасла "чия влада, того віра". Неначеб польській публїцистицї нїчого не було відомо про нестримний побідний поступ національно-відродних рухів нового часу, про природний поворот засимільованих народнїх мас до своєї первісної народности.
Часи ідентичности релїґії з народністю належать до минувшости. А оскільки денеде утримали ся ще й по сей час як очевидний анахронїзм, причиною якого є загальмуваннє суспільно-полїтичного розвитку народу чи даної країни, то певно після загального зворохоблення громадського життя сею війною скрізь (а отже і в країнах, які досї осторонь лежали від европейського культурного поступу) вони швидко щезнуть. Супремат релїґії усунеть ся перед природним першенством народности. Самостійна Україна, яка зродила ся в сій світовій траґедії, сяйвом нового свого самостійного життя воскресить скрізь та все, що було та є українське й лише назверх покрило ся зверхньою оболонкою чужої культури й національности. Се станеть ся й без заходів українських емісарів. Розвиток життя є звичайно у сїм випадку найкращим і непереможним національним аґітатором.
Естонський і лотиський народ, не зважаючи на лютеранську свою віру та величезний вплив нїмецької культури, — не став ся нїмецьким, хоч нїмецькі націоналїсти втїшали ся та й досї ще втїшають ся думкою, що так буде (Рорбах). Католицькі Флямандцї в католицькій Бельґії під тихим протекторатом і нахабним культуртреґерством Франції — цупко тримають ся своєї народности й стихійно боронять ся проти французького культурно-національного окружування своєї батьківщини.
Так само й польські мрії та претенсії до "східних окраїн" скорше чи пізнїйше скориґує невтомне життє. Нове, молоде життє пробуджених народів-кріпаків зацвіте там. А серед нього польськість може утримати ся настільки, наскільки має під собою природний ґрунт, себто живу національну силу, то є яко національна меншість.
В наш час демократизму утворювати національний стан посїдання на історичних правах або навіть земельних лятифундіях трохи анахронїстично. Польським ідеольоґам опанування східних окраїн колишньої Річипосполитої майбутньою самостійною польською державою слїд було б — оскільки вони виступають під прапором демократизму й навіть соціялїзму — уважно вдумати ся в дуже цїкаві міркування К. Кавтського (в його новій працї п. з. "Die Befreiung der Nationen" [Визволеннє народів], Штутґарт, 1917) з приводу новочасного розуміння національних станів посїдання та демократичного розмежування національних областей. Спеціяльно-ж звертаємо їх увагу на сей дуже на часї та єдино слушний щодо сього висновок згаданого нїмецького публїциста: "Яко представники робітничої кляси можемо ми уважати національною областю лише таку, яку сей народ оброблює. Вона не мусить одначе зовсїм покривати ся з областю, яку він посїдає або опановує" (стор. 11).
Ся засада, котру Кавтський сформулував яко робітничу й соціялїстичну, в дїйсности є взагалї демократичним та єдино узасадненим критерієм задля територіяльного полагодження національних справ нашого часу. Се значить, що лише праця, иншими словами: жива національна сила — дає право на володїннє тою чи иншою країною, а зовсїм не якісь історичні перґаміни та традиції чи февдальний земельний "стан посїдання" упривилейованих верств пануючого народу. Отже тому про національну, а далі й полїтично-державну майбутність та приналежність т. зв. "східних окраїн" мають з демократичного становища рішати не якісь спогади про люблинську унїю, а тим менше статистика польських лятифундій в них, але незатемнена й незбаламучена всїлякими національними й релїґійними туманами воля народу, з працї якого живуть і можуть істнувати сї країни.
Сього не слїд нїкому забувати, як що хочемо, щоб після війни полагоджено національні справи справедливо, переможено національний февдалїзм, щоб пануваннє та визиск одних народів другими стали ся сумним спогадом довоєнної минувшини, словом, щоб після війни уможливлено та запевнено всїм народам мирний, як культурний, так і національний розвиток та поступ*). Сього насамперед не мали-б забувати керманичі й провідники польської полїтичної та громадської думки.
Вже після написання повищої статї з берлїнських джерел появили ся чутки про нове майбутнє полагодженнє польської справи, з приводу чого саме ведуться переговори поміж австрійським і нїмецьким правительством. По газетним звісткам щодо сього (офіціяльно з боку Австрії заперечуваних) — має се полагодженнє польського питання бути переведене в австро-польськім дусї. Себто Конґресівка має бути зєдинена з Галичиною в суцїльну державу, а потім персональною унїєю злучена з Австро-Угорщиною. Австрійський цїсарь Карло по сим сензаційним чуткам призначений на польського короля. Східна границя сеї майбутньої польської держави в сих звістках зовсїм незазначена виразно. Лишаєть ся отже одвертою справа її близшого чи дальшого посунення, себто більшого чи меншого прилучення до заповідженої польської держави непольських провінцій колишньої Річипосполитої.
Через се справа "східних окраїн" набула чималого актуального полїтичного значіння. Не дивно отже, що Поляки еперґічно заходили ся біля підготовлення її полагодження у бажанім для себе (себто історично-державнім) дусї. Вони чейже програмово та вперто робили се в часї війни кождий раз, як лише появляли ся реальні можливости переведення, як що не в цїлости, то хоч фраґментаричного свого заповітного національно-державного пляну. Ще недавно напр., коли дійшло до відомої крізи варшавської "державної ради" (rady stanu), а почали ся між Варшавою та Берлїном переговори з приводу т. зв. реґенційної рад и, представник польського активістичного напряму, гр. Ронїкер, який з боку Поляків пертрактував у сїй справі з нїмецькими полїтиками й державними дїячами, в програмі польських полїтичних домагань виставив також постулят прихильного для Поляків полагодження справи Білоруси (Див. пpo се кореспонденцію з Варшави "Картина положення" в краківській "Now-ій Reform-i").
Отже зрозуміло, що тепер, коли для історично-державних прямувань польської полїтики неначе відкрили, ся особливо надїйні перспективи, польська публїцистика стараєть ся використати сю прихильну для польської справи загально-полїтичну конюктуру в папрямі здїйснення свого улюбленого державно-національного ідеалу.
Для характеристики її становища щодо сього ми знову наведемо кілька уваг з цитованої вже в сїм нарисі краківської часописї "Now-oї Reform-и", котра в часї війни видвигнула ся на один з провідних орґанів польського державного активізму, зачеркненого виразно історично. В передовицї (ч. 520) "Нова фаза польської справи" програму втїлення "східних окраїн" до майбутньої польської держави, заповідженої вище згаданими чутками з Берлїна, ставить ся краківська часопись знову на чергу дня, мотивує та катеґорично боронить її.
Простежимо хід думок сеї цїкавої та дуже симптоматичної статї. "Бажаннє зєдинення неподїльного Королївства з неподїльною Галичиною присвічувало всїм полїтичним зaxoдам, які пороблено в Галичинї від початку сеї війни. Ся полїтична думка була основою полїтики лєґіонів і всїх тих зусиль, які протягом трьохлїтнього свого істнування робив Начальний Національний Комітет (N. К. N). Ся думка виринула з того первісного польського інстинкту, що ті всї частини історичної Польщі, злученнє яких наслїдком війни буде можливе, мусять бути також знову разом злучені в одну державну суцїльність"... Трохи низше ся думка зосібна підчеркуєть ся. "Те, що може бути зєдинене, те мусить бути зєдинене (Підчеркненнє "Now. Ref."). Ось провідна думка сеї полїтики"...
Констатуючи далї, що напрям останнїх берлїнських переговорів з приводу польського питання відповідав польським національно-полїтичним бажанням в "значно вищім ступнї нїж дотеперішні концепції, які витворювали ся в сїй справі", цитована польська часопись додає до сього такі знаменні уваги: "Він відповідає нашим прямуванням, одначе цїлком їх не задоволяє. Бо нашою засадою є, що все, що можна злучити, також треба злучити. Розходить ся про Литву. Прилученнє її до Польщі в ситуації, витвореній війною, зовсїм можливе. Й польський народ мусить домагати ся сього прилучення не з причин якихсь чуттєвих гасел, але задля здорового полїтичного реалїзму... Поляки нїколи не помирять ся з фактом, що в часї, коли можна було зєдинити Литву з Польщею, сього не зроблено, а частину Поляків усунено знову до рівня пасивного предмету чужої їм кабінетної полїтики". Але Українцїв і Литовцїв силоміць втягнути до польської держави та зробити їх таким чином пасивним предметом чужої їм полїтики се по польській національній льоґіцї нелише можна, але конче треба. Се знову зразок патольоґії національної етики, про яку ми говорили на вступі головної частини сього нарису (to co innego).
Одначе вислухаймо до кінця цїкаві й дуже характеристичні міркування "Now-ої Reform-и". "Польський король, — читаємо далї в цитованій статї, — який принесе Польщі Литву, буде в польських серцях правним нащадком Ягайлонів. Він опре свій трон на найтривкійшім фундаментї, бо на вдячности цїлого народу. Тепер, коли вся східна частина колишньої Річипосполитої знаходить ся під полїтичним оглядом неначе в текучім станї, коли вільність визначення границь є там розмірно найбільша, польська самосвідомість не могла-б легко погодити ся з фактом, що те, що могло бути сполучене, й на далї лишить ся роздїлене, що границю майбутньої Польщі переведено всупереч правам (!) і інтересам польської національної суцїльности та без неминучої полїтичної необхідности для инших. Вільна мусить належати до Польщі! Се постулят, який мусить поставити кождий реально думаючий Поляк в часї, коли істнує така серіозна можливість заступлення істнуючих можливостей — новими й лїпшими".
Наведені тут міркування краківської часописї такі ясні й виразні, що не вимагають нїяких коментарів. Ясне так само й те, що вони не є проявом якогось окремого полїтичного напряму в польській громадській думцї, але скорше висловом загально-національної польської ідеольоґії та в кождім разї зясовують настрій переважної більшости польського загалу під сю хвилю.
Оскільки мають підставу сї претенсії Поляків до сих східних провінцій, говорило ся вже в попередній основній частині сеї статї. Тут лишаєть ся тільки звернути увагу на практичні наслїдки такого евентуального полагодження польської справи. Відновленнє польської держави в більш чи менш історичних межах колишньої Річипосполитої було-б лише новим і чи не гіршим ще виданнєм Австрії. Сей державший новотвір вже від свого народження був би підмінований тяжко хоробою національної ворожнечі, якої не вилїчити. Національні суперечки від початку стали-б заржавлювати його життєвий механїзм; спричинили-б тому згодом загальну анемію сеї анормальної держави, для орґанїчної суцїльности якої не було-б основної передумовини, себто психольоґічного співрозуміння та довірря поміж державними народами.
А без сеї психольоґічної передумовини нїяким цементом не злїпити в одність майбутньої польської держави. Без неї і найлїберальнїйший режім щодо національної справи у будучій Польщі, який обіцюють тепер польські полїтики Українцям і Литовцям, не витворив би державної суцїльности Польщі, без чого знову не був би можливий її нормальний розвиток, а навіть і мало запоручене її істнуваннє взагалї.
Будівничі польської державности в старім ориґіналї з XVI ст. не повинні-б забувати московської приповідки: "насильно милъ не будешь!" або ще краще характеристичного речення того льомбардського патріота, прихильника зєдинення Італїї, отже ворога приналежности північно-італїйських провінцій до Австрії, який з приводу австрійської обіцянки доброго режіму в Льомбардії сказав: "Ми не хочемо доброго режіму, бо ми не бажаємо нїякого австрійського режіму взагалї".
Багато говорило ся та писало ся про те, що ся війна має визволити поневолені народи Европи або бодай полагодити чергові невідложні національні справи. Утвореннє проєктованої польської держави нелише що під жадним оглядом не відповідало-б сьому, але скорше навпаки стало ся-б новим огнищем можливих міжнароднїх конфлїктів, разсадником сепаратистичних і іредентистичних усїляких аґітацій та зворохоблень. Так отже зі становища міжнародньої полїтики таке полагодженнє польської справи ледви чи бажане.
Ми лишаємо на кінець моральний момент такого її полагодження, яке очевидно суперечить праву на самоозначеннє Литовцїв, Українцїв, Білорусів і Жидів, бо етика в полїтицї досї була та є без позитивного впливу та значіння. Але тепер, коли так багато говорить ся про загальну демократизацію полїтики, слїд би більше рахувати ся з моральним боком полїтичної практики й бодай уникати чогось очевидно суперечного засадї загальної, для всїх однакової справедливости. Поляки мають безперечне право на самостійність. Але таке саме право мають Українцї, Литовцї й загалом непольське населеннє колишньої Річипосполитої. Тому з демократичного становища не можна її відновлювати проти волї згаданих народів, яка дуже виразно заманїфестувала ся.
Тому зовсїм справедливі протести проти методи полагодження польського питання, вживаної під час війни, себто таємно суто-дипльоматичної. Сю дипльоматичну алхемію та астрольоґію в державно-національних і полїтичних справах треба рішуче поборювати, бо вона суперечить демократичним прямуванням нашого часу та задля свого таємного інтриґантства й безконтрольности є постійним джерелом непередбачених катастроф в родї останньої всесвітньої війни з 1914 р.
Коли нова майбутня Европа справдї має бути новою та здатною до життя, а не більш чи менш скориґованим виданнєм своєї попередницї, утвореної віденським конґресом, вона мусить бути прилюдно збудована при участи всїх заінтересованих народів і держав, а не в півтьмі дипльоматичних кабінетів і на основі імперіялїстичних і стратеґічних плянів. Так само й польська справа має бути полагоджена прилюдно й таким робом, щоб, даючи визволеннє польському народови, вона заразом не принесла поневолення сусїднім недержавним народам, котрі колись були під стріхою Річипосполитої, але абсолютно не бажають знову замешкати в державнім будинку майбутньої Польщі.
*) Ми в сїм нарисї взяли під увагу лише польське становище до "східних окраїн" по сей бік фронту. По той бік його, себто в Росії та на еміґрації, — воно властиво майже не відріжняєть ся від вище згаданого. Лише після російської революції в поодиноких польських демократичних гуртах в Росії здибуємо ся з проявами більш менш неупередженого відношення до сих справ та з пропозиціями полагодити їх через плєбісцит населення о спірних країнах, напр. на Холмщинї та на Підляшу. Правда, теоретично і в сих польських кругах національний бік сих спірних справ здебільшого наперед пересуджений, а саме на користь польськости. Плєбісцит допускаєть ся лише формально, аби фактично потвердив польський характер сих країн (Див. щодо сього замітку в "Now-ій Reform-i" ч. 410 п. заг. "Справа Холмщини", де наведено цїкаві заяви російських Поляків у холмській справі).
[Вістник Союза визволення України, 02.12.1917]
02.12.1917