Вістник полїтики, лїтератури й життя, 24.03.1918
З огляду на великий шум, якого наробило визначеннє польсько-української межі в берестейськім мировім договорі України з почвірним союзом, цїкаво буде нашим читачам перечитати погляд найбільшого ґеоґрафа Нїмеччини, ректора берлїнського унїверситету д-ра Альбрехта Пенка, на сю справу. Щодо цифр, наведених у статї, замітимо, що начислені в холмській окрузї 8.700 Росіян се по найбільшій части українська інтелїґенція, яка бояла ся признати ся до українства й зарахувала себе до "русскихъ". При дискусії про польсько-українську межу звертають увагу дві річи; раз, що говорить ся про можливість посунення межі на схід, а не на захід, відповідно до того, де чия національна більшість (а не реліґійна!), а подруге, не зазначуєть ся в пресї, що з подїлених повітів треба-б мати статистику по селах, бо статистика повітів тут не при чім, тому, що польське населеннє з західних повітів Холмщини, яке саме так сильно заважує на числах статистики, опинило ся на заходї від польсько-української межі, а частини з українською більшістю на сходї. З доданої карти видко, скільки української території, особливо в Сїдлеччинї, лишила поза межами України поведена в Берестю польсько-українська межа. Ред.
На Українї наново повстає давня київська держава, яку заснували ґерманські Варяги, метрополїя пізнїйшої Росії. Її ядро впало вже під ударами Монголів; її західнї відломки вели ще якийсь час скромне життє яко князївства галицьке і володимирське. Опісля прийшло перше до Польщі, друге до Литви й через те так само до Польщі. Та хоч вони більше нїж півтисячелїття не мали державної самостійности, Українцї нї тут нї там не втратили своєї народности, а на язиковій картї Европи ще сьогоднї виразно та ясно видко, як далеко на захід сягала колись київська держава. Як звичайно, віра зберігла народ перед утратою його національности. Як Ірляндцї мають сильне опертє супроти Анґлїї в своїй приналежности до католицької церкви, як семигородські Сакси мають своє опертє в євангелицькій вірі Лютра, так західнї Українцї супроти своїх католицьких панів були звязані своєю приналежністю до царгородської церкви. Нераз пробувано з польського боку зближити їх до католицької Церкви, накінень через церковну унїю в 1590 р. Вона дїйсно відчужила українську шляхту від народу. Але останнїй, не зважаючи на свою приналежність до унїятської церкви, названої в Австрії греко-католицькою, зберіг свою національну окремішність! Се відносить ся до цїлої Галичини (розумієть ся, справжньої Галичини без польського князївства краківського з Освєнцїмом і Затором. Ред.), давнього галицького князївства; се відносить ся також до тїсно звязаної з нею Холмщини, як і до тих частин Волинї, які так само, як Холмщина, прийшли до Конґресової Польщі.
Всі докладнїйші етноґрафічні карти Східньої Европи показують в так званій Конґресовій Польщі на захід від Буга українське населеннє. Для них в першій мірі лягла в основу етноґрафічна карта европейської Росії, котру уложив 1877 р. російський полковник Ріттіх при помочи Етноґрафічного Віддїлу Царського Російського Ґеоґрафічного Товариства. Вона є одиноким певним твором, який представляє розширеннє національностей Росії, вона повстала не для якоїсь полїтичної або національної цїли, але обробляє не менше нїж 35.000 головних доказів для цїлої російської держави, які зібрала Царська Академія Наук в Петроградї. Незабаром по своїй появі стала карта Ріттіха через нїмецьке виданнє відома в Нїмеччинї. У французькій лїтературі поширив її твір Бельґійця Бонмаріяж-а. Її відтворює етноґрафічна карта знаменитого твору Рудницького про Україну й вона лягла також в основу польських язикових карт, напр. мапки в Ромеровім атлясї Польщі.
Наша мапка представляє можливо найвірнїйше відтвореннє карти Ріттіха. Ми випустили тільки жидівські й нїмецькі язикові области та їх територію прилучили кождочасно до сусїдньої. Виразно бачимо, що нема гострого відмеження Поляків і Українцїв; обидва народи перемежовують себе взаїмно: Українцї вискакують в півостровах на захід, але є й численні польські острови в замкненій українській язиковій области сходу. В карту внесено означену в Берестю полїтичну межу України. Вона проходить, як зазначено в мировім договорі, через міста Білгорай, Щебрешин, Красностав, Пугачів, Радин, Межиріче, Сарнаки, Мельник супроти Польщі й далї через Високе Литовське, Камянець Литовський і Пружани супроти Білоруси. Само собою розумієть ся, що про се не треба так думати, немовби межа мала розтяти сї міста й подїлити їх між Польщею і Україною, — що більше, сим висловлено тільки загальний перебіг межі й дано ще повну можливість близше порозуміти ся в справі неї. Ознакою сеї межі є те, що вона відтинає українські вискоки на заходї та включає польські острови на сходї. Се межа порозуміння, яка по обох боках потягає за собою страти. Инакше й не можливо.
Зовсїм несправедливі претенсії Поляків на цїлу Холмщину та на землї на захід від Берестя, які колись належали до Литви. Велика перепись населення з 1897 р., одинока, яку коли підприйнято в цїлій Росії, показала на здивуваннє неодного, який сильний український елємент в сих землях. На лївім березї Буга виказано не менше нїж 299.000 Українцїв. В округах, що межують з Бугом, вони численнїйші нїж Поляки, і так у Білій, Володаві, Грубешові й Томашові. Тільки в холмській окрузї, де побіч 17.500 Нїмцїв нараховано також 8.700 Москалїв, вони о 1½ тисячки менше численні нїж Поляки. Взагалї жило в округах над Бугом 239.000 Українцїв побіч 154.000 Поляків; решту 60.000 Українцїв нараховано в округах, межуючих на захід, в Константинові, Красноставі, Замостю і Білгораю. Се округи, через які має переходити межа, отже які тільки в частинї мають прийти до України.
Війна певно поробила зміни в сїй картинї чисел. Нїмцїв по найбільшій части прогнано з Холмщини. І Українцїв нераз приневолено опустити країну. Тому ми не дивуємо ся, що вислїди, які поробило ц. і к. (австрійське. Ред.) люблинське ґенерал-ґубернаторство по донесенням польських письменників, мали виказати релятивно сильнїйше польське численнє. Та ми не можемо брати їх за дороговкази для будучини, але дожидаємо, що покажеть ся по поворотї прогнаних. Тодї щойно буде можливе установленнє межі подрібно. Нa сьогоднї вистарчить підкреслити, що українські землї на лївім березї Буга належали перед війною до київського ґенерал-ґубернаторства, отже до ядрової території новоповсталої України. Дїйсно їх відокремлено від Конґресової Польщі щойно в 1912 р. Протягом війни придїлено їх до ц. і к. (австрійського) люблинського ґенерал-ґубернаторства й се очевидячки оживило польські сподївання, що вони лишуть ся при Польщі. З другого боку не можна було сподївати ся, що Українцї зречуть ся частин своєї національної території, які вже перед війною прилучено до українських земель.
Обуреннє Поляків на берестейський мировий договір зрозуміє вповнї тільки той, хто освідомить собі, що велика земельна посїлість Холмщини находить ся головно в польських руках. Для ріжних польських маґнатів було се певно прикрою несподїванкою, коли вони одного ранку довідали ся, що їх посїлости мають належати до України, про яку говорили, що вона має подїлити велику земельну власність. Та се не може перешкодити нам Нїмцям тїшити ся довершеним миром і також польські члени Райхстаґу при голосуванню в головній комісії не голосували проти мирового договору, і тільки усунули ся від голосування. Тільки незалежним соціялдемократам застережено було заступати через їх голосуваннє інтереси польської великої земельної власности в нїмецькім Райхстаґу.
Проф. др. Альбрехт Пенк.
("Die Woche", ч. 10).
[Вістник полїтики, лїтератури й життя]
24.03.1918