Львів, 29. сїчня 1918.
В справі польській, галицькій і українській впали в останнїх часах із сторони кругів міродатних, а бодай дуже впливових, заяви, в яких бачимо засадничий поступ вперед до становища, яке українська сторона завсїди заступала і яке єдино відповідає вимогам демократії і національної справедливости, які несе із собою новий час. Відповідальні мужі державні антанту кількома наворотами ствердили, що права до етнґрафічної Польщі признають вони Полякам вповнї — але й не більше, а до становища сього пристав у своїй промові 25. с. м. ґр. Чернїн, заявляючи, що він прихильник "незалежної польської держави, яка мусїлаб обнимати простори, заселені безперечно польською людністю". "Заселені безперечно польською людністю" области — реченє се, рівнозначне з терміном Польщі етноґрафічної, не означає нїчого иншого, як тільки признанє Полякам того права, яке наш нарід їм завсїди признавав: права на влученє в границї Польщі всїх тих суцїльних областий — але й тільки сих і нїяких инших! — які польська людність безперечно заселює осїлою своєю масою, — масою, а не прим. движимими кольонїстами бюрократів, пролєтаріяту, двірської служби.
Сила сих заяв і тих подїй, з яких заяви сї зросли, така непереможна, що не могли перед нею раз на все защіпнути ся навіть галицькі польські полїтики. В промові посла Ґломбінського в заграничній комісії австрійської делєґації був уступ — подаємо його низше — який означає, що польські полїтики мимо всїх своїх традиційних застережень і навичок на рештї таки рішили ся піти на зустріч, конечностям часу, що схиляють ся в напрямі признаня етноґрафічної засади тай що навіть pозпочали здавати ся в дискусію над забезпеченєм польських національних прав у віддїленій від західної части краю українській Східній Галичинї.
Коли ми нинї сю дискусію піднїмаємо, то робимо се в свідомости великої відповідальности за будучність нетільки галицької галузи українського народу, а й за тривке мирне співжитє між відневленою українською державою з одного боку і її австрійським й польським сусїдством з другого боку. Співжитю такому нїщо не могло-би загрожувати більше, нїж невідповідне й непевне розвязанє галицького питаня, яке в остротї своїй і своїй вазї стоїть на чолї комплєксу українсько-польських питань. Добра й повна ровзязка польсько-українського питаня в Галичинї лежить в найлїпше понятім інтересї всїх трьох контраґентів: України, Польщі й габсбурської монархії, а навіть її нїмецького союзника. Від такої або инакшої розвязки залежати-ме, чи кожда з сих сторін могти-ме після лїквідації сеї війни забрати ся де мирної відбудови на своїх граничних областях — без потреби робити безконечні приготовленя до мілїтарної оборони чи зачіпки.
Засади, на яких будуємо наші дальші міркованя, такі, що вони можуть і повинні, mutatis mutandis бути примінені до українсько-польських справ в Галичинї без огляду на те, в якій саме державній звязи прийшлось би оставати сїй области по війнї. Коли-ж конкретизуючи єї засади, беремо на увагу передовсїм істнуючі державні границї, то з двох альтернатив вибираємо прикладу ради саме сю тому, що вона стоїть у сутній льоґічній і фактичній звязи з тою заявою ґр. Чернїна і тою промовою п. Ґломбінського, котрі дали товчок до сеї статї. На кождий спосіб се мусимо ствердити, що наш теоретичний розгляд одної з альтернатив нїчим не нарушує нї не захитує начального практичного домаганя і стремлїня української полїтики: домаганя здїйсненя повного національного ідеалу української нації без огляду на области, з котрих українська земля зложена.
Територія і населенє української Галичини.
В своїй делєґаційній промові п. Ґломбінський загально принятим польським звичаєм старав ся представити українську Галичину як територію національно-мішану. Він говорив:
"Також Українцї називають се насильством, щоби Східна Галичина, якої населенє не є в цїлости aнї українське анї польське, була прилучена до Королївства. Але чи не було би се більшим знасилуванєм Поляків, які виносять 40 проц. мешканцїв Східної Галичини, коли б їх відтято від звязку з цїлою Галичиною, де прецїнь жили стільки віків. Чи не лїпше забезпечити Українцїв як найбільшою національною автономією, а Галичину оставити такою, якою вона є нинї. Коли-б згодити ся на спосіб, предкладаний Українцями. Поляки могли би тодї також жадати, щоби з тих українських областий видїлено ті части, в яких Поляки мають більшість".
Сей вивід п. Ґломбінського є — як ми вже зазначили — звичайним у Поляків груботенденційним перекрученєм дїйсного стану що до української Галичини.
Мимо шістьсотлїтного поневоленя Польщею українська Галичина зберегла свій національний характер української землї, між якою й сусїдною польською землею істнують ясні етноґрафічні границї.
Сї границї означує на загал межа між округами висших краєвих судів у Львові і Кракові. Вона іде здовж західної границї полїтичних округів Ярослав, Перемишль, Березів, Сянік. Поза сею границею на захід лежить чисто українська т. зв. Лемківщина. Границї Лемківщини ідуть границями громад: Шляхтова, Чорна Вода, Біла Вода (пов. Новий Торг), Вірхомля, Розтока мала, Складисте, Матїйова (пов. Новий Санч), Королева руська, Богуша, Бінчарова, Вавржка (пов. Грибів), Лосї, Білянка, Ропиця руська, Менцїна велика, Розділї, Боднарка (пов. Горлицї), Воля цеклинська, Перегримка, Скальник, Дошниця (пов. Ясло), Мисцова, Гирова, Тростяна (пов. Коросно).
Із строго етноґрафічного становища границя між округами висших краєвих судів у Львові і Кракові потребує одної поправки, а саме: західні части повітів Березів, Ярослав і Сянік належать радше до польської етноґрафічної території. Ся поправлена гранична лїнїя виглядала би так: ріка Сян від бувшої австрійсько-російської границї до міста Ярослава (саме місто Ярослав належить етноґрафічно до української території) лїнїя Ярослав Бабичі, ріка Сян до Миргороду, лінїя Миргород-Дукля і висше наведена північна границя Лемківщини.
Коротко кажучи, українська Галичина обнимає круг висшого краєвого суду у Львові (з виїмком польських частий повітів: Березів, Ярослав і Сянік) і Лемківщину.
Се край, якому нїякі польські тенденційні перекрученя не можуть відібрати українського національного характеру, — край, який історично творив основу української галицько-володимирської держави (ся держава cягaлa ще значно дальше на захід!), а етноґрафічно до нинїшого дня має компактне українське населенє з незначними волоськими меншостями, порозкидуваними мов острови в українськім мирі.
Каже п. Ґломбіцький, що Східна Галичина має 40 проц. польського населеня. На чім опирає він се твердженє? На польській урядовій статистицї розговірної мови, признаній фалшивою навіть польським ученим Ромером. Се польське урядове фалшованє статистики полягає на тім, що за Поляків уважаєть ся: 1) всїх Жидів (870.000, себто 11 проц. населеня), хоч вони говорять нїмецьким діалєктом; 2) майже всїх Нїмцїв католиків; 3) всїх римо-католицьких Українцїв, особливо селян, у Східній Галичині, понад 500.000; 4) понад 170.000 греко-католицьких Українцїв. Крім сього при ріжних численях в міру потреби з дїйсних Українцїв роблять ся статистичні Поляки і через се в одній і тій самій місцевости приходить ярке піднесенє або обниженє процентового відношеня.
Вже урядова статистика віроісповідань значно простує сю польську статистику. А саме на висше означеній території виказує вона (з 1910 р.) 3,330.000, себто 64 проц. Українцїв, 1,200.000, себто 23 проц. Поляків і 640.000, себто 12 проц. Жидів.
Та в дійсности в українській Галичинї живе що найменше 3,850.000, себто 74 проц. Українцїв, 630.000, себто 12 проц. Поляків і 640.000, себто 12 проц. Жидів.
Так отже "40 процент Поляків" п. Ґломбінського сходить в дїйсности на 12 процент дійсних Поляків в українській Галичинї. При сїм тільки одна шеста часть cих Поляків, се осїлий селянський елємент; на те одну третю часть творять урядники і вільні професії і половину ремісники, робітники і наймити, отже елємент флюктуаційний, який кождої хвилї може покинути край.
Словом: процент Українцїв в українській Галичинї є навіть більший, нїж процент Поляків у Польськім Королївстві. Чи п. Ґломбінський відмовить Польському Королївству польського характеру?!
Переходимо до останного твердженя п. Ґломбінського, а саме до його домаганя, щоб на випадок утвореня окремої української державної одиницї з Східної Галичини видїлити з неї польські части. Вже з висше сказаного виходить, що домаганє п. Ґломбінського утопійне. Польські меншости в українській Галичинї не творять нїде територіяльно кoмпактної маси; вони розсипані по цїлім краю дрібними островами. Видїленє таких островів і острівцїв, які денеде сходять просто до одиниць, — неможливе; вони мусять встати серед того моря, в якім живуть.
Забезпеченє національних меншостий.
Виказавши, що між польською й українською територією теперішного коронного краю Галичини істнує ясна границя та що край на схід від сеї границї є з історично-етноґрафічного становища край український,— ми заявляємо, що не хочемо насилувати анї одної польської душі, яка живе в українськім краю. В українській державі — як се вже дїлом доказало правительство Української Народної Републики — всї національні меншости повинні користувати ся повнотою національних прав, мати забезпечений повний національний розвиток.
Полїтичні права, отже передовсїм право репрезентації в законодатних, автономних і самоуправних тїлах забезпечила Українська Народна Република національним меншостям найідеальнїйшою — яка істнує — пропорціональною системою на основі кандидатських списків, т. зв. системою бельґійською. Полягає вона на тім, що виборцї голосують на кандидатські списки, а мандати роздїлюють ся пропорціонально до того, скільки на окремі кандидатські списки віддано голосів. Cя найдемократичнїйша і найсправедливійша система — і тільки ся система повинна бути заведена в українській Галичинї.
За те з мотивів демократизму і справедливости треба відкинути систему т. зв. національного катастру, яка виборцїв кождої народности замикає в національне "ґето", призначуючи їм з гори означене число мандатів, — звичайно не на основі їх чисельности, тільки на основі полїтичного відношеня сил в той момент, коли укладаєть ся виборчий закон. Се число мандатів остає постійним незалежно від того, чи число виборцїв даної народности росте чи паде, — в першім випадку з кривдою для даної національности, в другім з кривдою для инших національностий — і треба аж зміни виборчого закона з усїми полїтичними боротьбами, звязаними з такою зміною, щоби кривду направити.
Toмy ми рішуче відкидаємо національний катастер в українській державі і заявляємо ся так само рішуче за пропорціональністю по бельґійській системі.
Маючи забезпечені репрезентаційні права, національна меншість повинна далі мати право орґанїзуватися ся в публично-правні корпорації на основі національно-персональ автономії для заспокоєня своїх національно-культурних і національно-господарських потреб.
Сього права, так само, як права на справедливу, відповідну нашій чисельности полїтичну репрезентацію, Поляки постійно відмовляли нам в Галичинї. Натомість ми се право хочемо поставити в основу нашого відношеня до Поляків в українській Галичинї.
В кінцї що до прав мови думаємо, що не допустимо ся несправедливости супроти Поляків, коли 12-процентовій польській меншости в українській Галичинї признаємо права польської мови на тих основах, на яких опирали ся доси права української мови для 74-процентової української більшости в Східній Галичинї — отже рівноправність польскої мови в зовнїшнім урядованю.
Державність українських земель Австрії.
Повним полїтичним висловом національної самостійности і незалежности являєть ся державність нації, і до відзисканя національної державности мусимо змагати й ми, австрійські Українцї. Найвисший і єдиний ідеал цїлої української нації в сїй справі виписаний глибоко в серцях і умах українського громадянства і здїйсненє його — се наше єдине змаганє в сїй переломовій історичній хвилї.
Та в кождім випадку — як необхідне і безумовне мінїмум національного істнованя — мусимо ми, австрійські Українцї, відзискати нашу національну державність і в тім державнім звязку, в якім оставив би нас мир, заключений між осередними державами й Україною тільки на основі "бeз анексій", з поминенєм основи повного права національного самоозначеня.
В такім випадну українська Галичина з Буковиною й українською областю Угорщини повинна творити окрему державу в рамах посїлостий Габсбурґів.
Власне посїлости Габсбурґів виказують таку ріжнородність державних форм, що утворенє окремої української держави Габсбурґів не зустрічає з сього боку особливої трудности. Вкажемо в першій мірі на відносини між Австрією й Угорщиною. Коли б навіть зі сторони Угорщини були трудности що до того, щоб українська держава стала в сїм дотеперішнім союзї двох держав третою, — то вже нема нїяких непоборимих трудностий, щоб між українською державою й осталим комплєксом цїсарства Австрії утворити такий звязок, як між Австрією й Угорщиною, так, щоб супроти Угорщини цїсарство Австрії представляло державну цїлість, а внутрі складало ся з двох державних цїлостий, з яких одною була би українська держава з історично-національною назвою Галицько-володимирського Королївства.
Про инші приміри, як державність королївства Хорватії в рамах угорської держави, або проєкт чеської державности країв корони св. Вячеслава в рамах Австрії (т. зв. чеські фундаментальні артикули з 1871 р., які вже були дістали вступну санкцію), згадаємо тільки тому, щоб ними зілюструвати ріжнородність державних форм у посїлостях Габсбурґів, — бо ті взірцї державности для австрійської части українського народу, отже народу, який мавби свою велику републиканську державу, не були би достаточно гідним забезпеченєм його державности.
Ґарантії і переведенє.
В урядовім комунїкатї ц. к. бюра кореспонденційного про переговори осередних делєґацій з українською делєґацією читали ми про застереженє прав польської людности в українській републицї, якого домагав ся ґр. Чернїн і на яке згодили ся українські делєґати. Коли ж супроти сього "Дїло" замітило, що таке представленє справи виглядає неповним, бо хибує в ньому застереженє vice versa, то з близьких правительству органів почули ми, що наш заміт чи здогад про неповність комунїкату на сїй точцї влучний, значить, що також забезпека української людности по сїм боцї державного кордону входить в обсяг берестейських розмов і умов. Як се забезпеченє може виглядати, коли воно має бути справдїшним забезпеченєм, про се сказано висше. Натомість про те, які ґарантії могли би служити противній сторонї на забезпеченє принятого міжнародного зобовязаня, і якими мірами сї умовлені ґарантії могли би входити в житє, — про сю дуже важну справу скажемо кілька слів на закінченє сих наших уваг, позволяючи собі при тім відкликати ся до змісту дотепної уваги про "октроа" як єдину істнуючу можливість заведеня порядку в Австрії, сказаної сими днями ґр. Чернїном у відповідь с. д. послови Елєнбогенови...
Перед ратифікованєм договору, заключеного між обома сторонами, повинні-би бути переведені в дїло отсї умови:
1. Австрійське правительство устами покликаної до сього інстанції проголосить, що східна Галичина з північно-західною частю воєводства буковинського, остаючи в правно-державнім звязку австрійської держави, стане в межах на умовленій картї означених, новою правно-державною формацією, уладженою на основі проєкту висше представленого.
2. Одночасно виданим цїс. розпорядком будуть розвязані: буковинський сойм та краєві видїли Галичини і Буковини. Не місце розвязаних краєвих видїлів буде установлена Адмінїстраційна Комісія, яка для нової правно-державної формації перебере круг дїланя згаданих видїлів. Вона буде зложена з 10 членів, а саме з 7 членів української народности, іменованих на основі предложеня української репрезентації в австрійськім парляментї, з двох членів польської і одного жидівської народности, іменованих на основі предложеня польських і жидівських послів з Галичини і Буковини, після чого мандати всїх парляментарних послів з тих країв будуть уневажнені.
3. Для всїх властий і урядів на областях нової правно-державної формації буде заведена безпроволочно українська урядова мова.
4. Одночасно будуть для згаданих областий установлені і введені в урядованє шеф адмінїстрації української народности і тоїж самої народности шефи всїх инших властий і урядів, а саме: президент висшого суду краєвого і президенти cудів окружних, державний надпрокуратор при ц. к. висшім судї краєвім і прокуратори при ц. к. судах окружних, віцепрезидент ради шкільної краєвої, яка буде доповнена членами української народности відповідно до процентового відношеня людности, віцепрезидент краєвої дирекції скарбу, віцепрезидент дирекції домен і лїсів, президент прокураторії скарбу, директори почт і телєґрафів та зелїзниць, директори полїції, до того начальники повітових судів і окружні інспектори шкіл.
Число урядників польської народности буде у властях і урядах всїх дикастерій безпроволочно зредуковане відповідно до числа польського населеня, до якого не вчислена буде жидівська людність: се домаганє покриваєть ся з домаганєм, проголошеним на днях нїмецькими послами Чехії, тай рівночасно вповнї відповідає основному принципови демократії, котрий признає людности право бути судженою і управнюваною урядниками тої cамoї, що вона, народности.
5. Буде проголошене заснованє українського унїверситету у Львові і знесенє законів, які обмежають українське шкільництво.
6. Згадана висше Адмінїстраційна Комісія виробить протягом трьох місяцїв від дня її установленя предложенє про виборчу ординацію для першого Сойму української правно-державної формації.
7. Українські господарсько-торговельні спілки і кредитові інституції в Галичинї і Буковинї будуть безпроволочно допущені в визначнім обємі до посередництва в торговельних зносинах між Українською Републикою і австро-угорською монархією.
8. Митові і торговельні договори, заключені між обома сторонами, будуть мати для них правні наслїдки під умовою здїйсненя висше наведених приречень в тім часї
[Дїло]
30.01.1918