(Сторінка з перед 25 років).
Щасливою нагодою вдалося мені дістати з України відпис з протоколу засідання Комітету Центральної Ради, т. зв. Малої Ради, де я виголосив реферат про події, які відбувалися на т. зв. південно-західному фронті на початку липня 1917 р. — в часі відступу російської армії по невдалій офензиві. Призначений на становище краєвого комісара Галичини та Буковини з правами генерал-губернатора за порозумінням з Центральною Радою, я вважав за свій обовязок здати перед нею звіт спеціяльно про сумні події, які супроводили евакуацію цих областей розбитою російською армією.
Передруковую протокол засідання Малої Ради як історичний документ без усяких змін, навіть щодо мови; нехай це буде памяткою й самої мови, уживаної у нас 25 років тому. Протокол засідання провадив, як видко з підпису, Микола Чечель. Можливо, що він передав не зовсім точно деякі слова й вирази з моєї доповіді, але зміст її, скільки пригадую, він передав добре.
В деяких місцях додаю свої примітки для читачів, що сьогодні не добре обізнані з подіями й обставинами з-перед чверть століття. Згадаю ще, що засідання відбулося, на мою просьбу, при зачинених дверях, адже в присутности лише членів Малої Ради і Генерального Секретаріяту.
(Прим. автора).
Засідання Комітету Ц. Ради (Малої Ради)
22 липня 1917 року.
Присутні члени Комітету: Левченко, Вротновський-Сивошапка, Чечель, Демерлій, Еремієв, Крижановський, Маєвський, Постоловський, Шраг, Огородній, Ковалевський, Крупнов, Корж, Авдієнко, Рудницький, Пугач, Бойко, Грушевський, Порш, Бабич, Ніковський, Яковлів (заст. Мірного), Кушнір (заст. Холодного), Скловський, Літваков, Ковельський, Балабанов, Василенко, Золотарев, Чикаленко, Довженко, Степаненко. Присутні також Генер. Секретарі.
На повістці доклад областного комісара Галичини і Буковини Дм. Дорошенка.
Засідання починається о 8 год. вечора.
Головствує М. Грушевський.
Д. Дорошенко. Мені хотілося б доложити Ц. Раді деякі факти з окупації російським військом Галичини й Буковини; розказати, що переживали мешканці краю.
На Галичину і Буковину останній час зверталося мало уваги, бо тут було багато свого діла. Було призначено туди комісарами людей відомих Ц. Раді. Нова власть мала організувати нові порядки, почистити старі власті й вести політику на инших основах, котра зводились до слідуючого: поскільки не буде шкодливим для інтересів Армії, можна полехчити становище місцевого населення, відновити місцеве самоврядування, суд, школи; вести політику в дусі толерантности релігійної й національної.
З такими завданнями явилась нова власть. Працювати доводилось в тяжких умовах. Ці умови і призвели до руїни краю. Річ у тому, що розположена була величезна армія, котру край цей мусів годувати. Це було причиною великих реквізицій. Вся людність опріч того обтяжена була примусовими роботами і підводною повинністю, котра дуже тяжко відбивалась на інтересах людности. Ніхто не був хазяїнам своїх коней і возів. Перекидали людей з підводами иноді за сотні верст. Люди йшли непевні, чи повернуться назад. Тяжкими були для людности примусові роботи. Вимагались постійні наряди для ремонту доріг. Скрізь можна було бачити дітей, жінок і чоловіків на цих роботах. Людність опинилася в положенню рабів завойованої области. Таке становище випливало не з спеціяльно ворожого відношення до місцевої людности, а з необхідності задоволення вимог розположеної армії. Тяжке становище людности збільшувалося тим, що дисципліна у війську впала. Серед салдатів утворився погляд такий: ми вас завоювали, значить, все наше — і ви, і все, що у вас єсть. Хоч скрізь висувались лозунги "без анексій і контрибуцій", але салдати уважали, що можна брати, і брали які хтіли контрибуції. Почалися розбої. Убити австрійського підданця не уважалося за щось недопустиме, особливо це було там, де розположена була дика дивізія. Боротися з ними було дуже трудно, бо вони покривали один одного. В Косівському повіті наприклад, зарізано було доктора єврея і його, сімью, в другому місці зарізано було священика і ще одну сімью. В Бродах убивства і грабіжі зробились явищем побутовим. В маю місяці там шодня забивали до десяти душ. Найбільш терпіла людність єврейська. За поміччю звертались до ріжних комісарів, армейських, тощо. Ті робили, що могли: випускали відозви, але це мало помагало.
Так само стояла справа з реквізицією. Треба знати, що галицький селянин дуже любить свою худобу. Це єдина підтримка населенню. Реквізицією завідував п. Григоренко1). Він набрав собі помічників з посередмісцевих правобережних аграріїв, котрі шукали звільнення від воєнної служби2). Міністерство хліборобства дивилось на справу так: взяти від населення все, що можна взяти. Жалю до населення ніякого. Реквізиції не торкались поміщиків, ксьондзів, а падали усім тягарем на селянство. Реквізиції підлягають певним законам; не можна брати останньої корови, тільної, треба платити гроши за реквізоване. Але тут бувало багато зловживань. Гроши з казначейства брались, а селянам не виплачувались. Брали хабарі. Наприклад, з’явились для реквізиції в село, де незадовго перед тим вже була реквізиція. Селяне вказували на це, прохали не реквізувати худоби. Реквізитори запропонували селянам відкупитись по 3 карб. від штуки. Селяне заявили, що потрібують декілька часу, щоб зібрати потрібну суму, а тимчасом священик, догадавшись, що то за реквізитори, дав знати комісарові. Приїхали, щоб арештувати їх, але вони втекли до ударного баталіону, звідки їх дістати вже не можна було. Таких прикладів багато. Коли завели продовольчі комітети з участю місцевого населення, то міністерство хліборобства почало з ними упeрту боротьбу3). Боролось також з комісарами, доводячи військовій владі що поки реквізицією відало міністерство, то військо було сите, a тепер, коли це перейшло до комітетів, то військо голодує. Болючою для селян була справа з потравами. Кожний салдат знаходив можливим спасати, що хоче. В комісаріяті повно було скарг. Звертались до військових комітетів, ті розясняли салдатам, випускали відозви, але це мало помагало, бо серед них панував погляд, що в завойованому краю все можна. Утворилась суперечність: ішли під прапором свободи, а робили страшенні насильства.
Відновити школи і суди було неможливо, бо будинки були зайняті військовими організаціями. Загалом узявши, треба сконстатувати факт, що і в часи свободи галицька людність цією свободою не скористувалась. Одною рукою я видавав відозви про свободу, а другою підписував наряди на роботи, повинности й т. ин.
1) Справа постачання армії була передана при кінці війни Міністерству Справ Продовольчих, яке призначило своїм головноуповноваженим п. Григopенка.
2) До свого управління п. Григоренко понабирав здебільшого поміщицьких синів, поляків з Правобережжа, які службою в організації, що "працювала на оборону", укривались від військової служби в діючій армії.
3) Я запровадив в окупованих областях продовольчі комітети з участю місцевого населення, себто українців, переважно селян. Ці комітети були сіллю в очах пана Григоренка і його аґентів. Вони всіми способами боролись з цими комітетами, а також і зі мною, денунціюючи мене пеpeд головним комендантом фронту.
(Док. б.)
[Краківські вісті, 20.11.1942]
(Докінчення).
Трудно було щось робити, бо вища військова влада не приймала ніяких апеляцій, стоючи на тому погляді, що все мусить бути принесено в жертву інтересам армії. Коли я ставав в оборону інтересів місцевої людности, то цьому в кращому разі дивувались, а в гіршому називали це австрофільством4).
В штабах армій і в контр-розвідках багато людей старого режиму. Там, наприклад, москвофіли Геровські5), котрі зводять партійні рахунки; там багато звільнених мною урядовців старого генерал-губернаторства. Люде озлоблені, вони стараються помститись на своїх ворогах. Цим пояснюється багато арештів, таких от, як арешт в Чернівцях одного доктора, члена магістрату, соціал-демократа, обвинуваченого в шпіонстві. 15 липня тамже контрозвідка 8-ої армії арештувала була 67 чоловік. Оскільки арешт був безпідставний, видно з того, що комісія по цьому ділу, утворена з представників військової прокуратури6) і ріжних комітетів, одноголосно ухвалила, що всі арештовані негайно мають бути увільнені від арешту.
Наступ на Калуш і Галич ішов поруч з погромами й насильствами. Людність терпіла не тільки від самого наступу, але спеціяльно і від війська, яке грабувало. В Калуші був спеціяльно організований погром, котрий тягнувся шість день. Найбільшу участь брала в цьому Дика дивізія. Насилували жінок, після чого їх забивали. Відривали пальці разом з перснями, грабували помешкання. Щоб вигнати звідти людей і розбити двері, кидали у вікна ручні гранати, а коли люде вибігали з домів, то в них також кидали гpанати. Був планомірно організований спеціяльно український погpом. Видко були організацією досвідчених людей, людей добре знайомих з місцевими відносинами. На чолі розвідочних команд, що йшли попереду, були місцеві москвофіли і бувші поліцейські, що служили тут за старого режиму. Тільки цим і треба пояснити, що всі українські організації були розгромлені, тоді як польські, наприклад, остались цілими.
Треба знати, що настрій людности по той бік боєвої лінії бyв для нас перед нашим наступом дуже прихильний. Всі місцеві газети заспокоювали населення, попережали його, щоб не було біженства, бо до нас, мовляв, іде революційна армія, армія українська, котра несе нам свободу. Був пущений пароль: сидіти — ані з місця. Людність жила нашим життям, нашими українськими інтересами. Газети робили вражіння, ніби вони виходять у Києві, а не у Львові. Вони всi заповнялись матеріялом з нашого життя. Нас чекали, як визволителів.
Уявіть же собі, що відчуло це населення, коли воно побачило Калуш! Доктор Курілець розказав мені, що його будинок салдати облягали два дні, щоб забрати його племінниць — двох дівчат.
Випадково врятував його один з російських офіцерів. Люде були напів збожеволіли.
Коли відступали від Станіславова, тo зробили там погром. Ще за чотири дні до нашого наступу, в Станіславові був погром. Пущено було чутку, що місцева людність переховує дезертирів і харчові продукти, щоб зустріти австрійське військо. Почали громити крамниці в центрі міста і розгромили 7 чи 8. Енергійними заходами повітового комісара7) і Гарнізонного комітета погром вдалося припинити. Вибрано було 32 комісії, котрі ходили по місту, обдивлялись будинки й наліплювали на вікнах білі картки з написами, що в будинку нічого небезпечного не знайдено. Коли війско відступало, то Станіславів розгромлено зовсім. Був погром і в Тернополі.
Коли почалось відступання, коли війско побігло, то кидало все: зброю, чоботи, одежу, харчі. Аж коли почули голод, то накинулись на село і почали їх грабувати. А за цією першою хвилею втікачів почалось планомірне відступання. Тоді видано було наказ забрати всix чоловіків у вікові 18—45 літ, всю худобу й коней. Але зробити цього було фізично неможливим. Робити це мусіла міліція8), але її було мало, по 50 чоловік на повіт, були це салдати 3-oї категорії та ще й піші, коней не мали Й заняті були евакуацією самих себе. Планомірної евакуації та реквізиції провести було не можна, а без цього вона поверталась у грабіж. Я звернувся до вищої військової влади з проханням, чи не можна не робити реквізицію, але головнокомандуючий Корнілов9) і комісар Савінков10) стали на ту позицію, що не робити цього не можна, бо це в інтересах нашої армії. На другий день видано було розпорядження нищити і палити хліб, але і цього зробити не можна було планомірно. Населення кинулось до комісарів, але ті зробити нічого не могли. За худобу видавались розписки, написані як небудь і на декотрих траплялись печаті гімназій.
Ось та картина, яка спостерігалась в Галичині при відступанні нашої армії. Коли відступання буде йти через нашу територію, то галицька практика повинна указати, щоб до людности на містах відносились обережніше. Було б до речи, щоб Ц. Рада зробила від себе відповідні кроки в цьому смислі.
Що до Галичини й Буковини, то події там належать до історії, але нехай вони будуть нам пересторогою. Ніяким способом не треба творити біженства, котре поставило б людність у дуже тяжке становище при нинішніх продовольчих обставинах. І тепер вже людність ставиться вороже до біженців.
Треба людей зоставляти на місцях, але не саму лише людність, але й організації й власти, котрі б цю людність репрезентували, щоб навіть в разі окупації неприятель знайшов дійсне представництво, а не якесь випадкове, людей з темним минулим, як це бувало не раз в Галичині".
Доповідь викликала численні запити й довгу дебату. Член Ц. Ради Скловський11) казав, що у Виконавчому Комітетові Ради Військових Депутатів "єсть відомости, котрі точнісінько совпадають з тим, що казав товариш Дорошенко"; він різко критикував міліцію, але не згодився зі мною, щоб не забирати худобу в населення; він пропонував "зоставляти населенню те, без чого воно не може прожити, а решту забірати, щоб з цього не було користи ворогові.
М.Ковалевський12) вказав, що "настав момент для з заключення миру. Цей момент настав не через те, що армія відступає, що відступаючи вона несе з собою той жах, про котрий ми зараз чули, а через те, що ми не бачимо тих перспектив, котрі могли б нас захопити для дальшого ведення війни. Ми повинні зняти питання про мир, бо дальше провадження війни веде не тілько до нищення нашого краю, а й взагалі культури. Мовчання дальше неможливе. Однаково ми повинні висловитись про те, як ми дивимось на війну. Зараз ми повинні стати на точку погляду інтересів трудового народу, і це приведе нас до думки про те, що мира треба домагатись всіма силами".
Це було вперше, коли в Ц. Раді отверто заговорено було про мир. Але дебатів на цю тему не було, бо чл. Ц. Ради А.Ніковський13) заявив, що питання про мир не стоїть на повістці дня, і тому його було знято.
Дебати про Галичину було зрезюмовано в промові М.Порша14), який настоював, щоб я скоріше їхав до Петербурга й там зясував становище перед російським Тимчасовим Урядом. Та я це й сам мав на увазі. Я виїхав до Петербурга й там на засіданні Тимчасового Правительства під головуванням А. Керенського мав двохгодинну доповідь про події в часі евакуації Галичини та Буковини. Про цю доповідь була кореспонденція в ч. 116 київської "Нової Ради" з дня 19. VIII. 1917 (під назвою "Справа Галичини та Буковини перед Тимчасовим Правительством"). На жаль, не маю в себе того числа. Може воно збереглося в якійсь львівській бібліотеці. Але й моя доповідь перед Тимч. Правительством мала значіння лиш історичного, документу, бо Росія вернулась до Галичини й Буковини лиш в 1939 році, та й то, Богу дякувати, лиш на короткий час.
4) Коли я при евакуації Чернівців ужив усіх можливих заходів, щоб місто не було розгромлене, в петербурзькій газеті "Новое Время" появилася телеграма, в якій мене названо "агентом германського генерального штабу", а новий командант фронту ґен. Денікін наказав перевести над моєю діяльністю слідство, але перервалося лиш з арештом самого Денікіна в зв’язку з відомим виступом ген. Корнілова.
5) Відомі на Буковині москвофіли, брати Геровські, що жертвами їхніх доносів перед російською окупаційною владою впали десятки й сотні українців. З мого наказу старший з братів був арештований і висланий з Чернівців до Києва, але по дорозі був звільнений у Бердичеві ген. Денікіним.
6) Головою комісії був генерал-квартирмейстер 8-oї армії, полковник Левицький.
7) Полковника Туґаринова.
8) По революції поліцію було скасовано й замінено т. зв. міліцією, набраною з старших салдатів 3-ої категорії, людей без усякого досвіду і взагалі зовсім невідповідних для поліційної служби.
9) Я, як краєвий комісар, підлягав безпосередно головному начальнику фронту, яким був на той час генерал Корнілов.
10) Відомий революційний діяч, Борис Савінков.
11) Представник російської меншости, соціялiст-революціонер.
12) Український соціяліст-революціонер, Микола Ковалевський.
13) Український соціяліст-федераліст Андрій Ніковський.
14) Український соціял-демократ Микола Порш.
[Краківські вісті, 21.11.1942]
21.11.1942